Учитель цього Вельмишановного зазнав ран, цей Вельмишановний дійсно…

Розділ 17 – Учитель цього Вельмишановного зазнав ран, цей Вельмишановний дійсно…

Чим ця примарна церемоніймейстерка займається взагалі? Краще професію зміни та афродизіаками торгуй! Инші людські “засоби” можуть принаймні вдихнути життя у змарнілі чоловічі принади, однак божества — інакші створіння: легкий помах руки — й навіть мертвяк може збудитись. Воістину дивовижа!

Мо Жань захоплено споглядав за видовищем, коли зненацька Чу Ваньнін простягнув руки та накрив його вуха.

Мо Вейю:

— Га?

Від погляду Вчителя здавалося все скрижаніє.

— Не дивись на цю непристойність.

— Тоді чому ви закриваєте мені вуха, а не очі?

— Не витріщайся та не слухай. Очі закрити ти й сам у змозі, — холодно відказав Чу Ваньнін.

Мо Жань:

— Пфф. Учителю, ви справді… Краще б на себе поглянули: почервоніле обличчя, порожевілі кінчики вух, хто тут очі закривати має — так це ви.

Молодик не міг втриматися від веселощів. Чу Ваньнін був чоловіком із льоду та снігу, що в житті не бачив еротичних картин. Якби йому довелось споглядати так близько рибу та воду[1], він, напевно б, задихнувся.

 

[1] Ю швей (鱼水 yú shuǐ) — риба та вода — метафора, що позначає інтимні стосунки, близькість між людьми. 

 

Пара мерців неначе ожила, кохаючись. Хрипкі вдихи, гучні стогони вихопились із задубілих горлянок.

Наставник відвернувся, не схотівши дивитись на це осоружне видовище далі.

Молодик тільки ще дужче звеселився. Бешкетна усмішка заграла на вустах. Забажавши подражнити Чу Ваньніна, він простягнув руку, щоб повернути обличчя Наставника назад.

Учитель відсахнувся наче вжалений.

— Що ти коїш?

— Нічого особливого, — медово-солодким голосом промовив Мо Жань, з посміхом оглядаючи його з голови до ніг. 

Стільки років, а все ніяковієш від таких речей…

Обличчя — червоне, немов помідор із грядки! Дуже кумедно.

— Вчителю, хіба не ви навчали нас, що перш ніж зійтися в поєдинку, треба переконатися у тому, на що спроможний супротивник? Ви маєте хоча б поглянути на можливості володарки церемоній.

— На що дивитись? Нічого не бачу.

— Хто ж обдарував вас такою тонкою шкірою… — зітхнувши промовив юнак.

— Мерзенна розпуста — згуба для очей! — розлючено відповів Чу Ваньнін.

— Тоді я зобов’язаний поглянути на це дійство, — відказав молодик, прихилившись до шпарини та визираючи назовні. — Ах! Ох! Приголомшливо! О так! Так! Неймовірно! — злітали вигуки з його вуст.

Вчитель впав у такий гнів, що здавалось ще трохи й домовина розлетиться на друзки.

— Споглядай, якщо бажаєш, тільки язика припни! — низьким голосом прогарчав Наставник.

— Мені ввижалось, що вам теж хотілося послухати, — невинно проказав Мо Жань.

Терпець Чу Ваньніна врешті-решт увірвався. Схопивши молодика за шию, він крізь стиснуті зуби прошипів:

— Іще один звук і я виштовхну тебе на поталу мерцям!

Погралися і досить.

З Учителем не варто переступати межу, якщо, звісно, ви не бажаєте дістати “незабутній” сеанс із Тяньвенню. Тож Мо Жань вгамувався і слухняно ліг долілиць, мовчки втупившись поглядом у стіни труни.

Пара мерців сягнула піка насолоди. Померлий чоловік низько прогарчав та скорчився у конвульсіях над жіночим трупом. Від їхніх тіл несподівано підійнялись струмені зеленого диму; примарна хазяйка відкрила рота, жадібно вбираючи їх, доки не втягнула усе до останньої краплі. Володарка церемоній вдоволено втерла кутики вуст, а її очі заіскрились.

Це була “чеснота” примарного подружжя, яка примножувала її силу.

— Ха-ха-ха-ха!..

Поласувавши, примарна церемоніймейстерка запроменіла яскравіше. Коли вона заговорила, її ледве вловимий туманний голос пояснішав. Вона закричала, загарчала, її пронизливий глас, здавалось, протнув безкраю ніч:

— Підіймайтеся! Вставайте! Усі ви, парубки та панянки! Сьогодні я дарую вам благословенну близькість! Натомість ви маєте віддячити мені вірою і поклонінням! Підіймайтеся! Вставайте! Всім піднятись!

Серце Мо Жаня шалено затьохкало.

Чорт забирай!

Що вона замислила?!

Умить сотня домовин навколо них здригнулась, підтверджуючи найгірші здогадки юнака. Хазяйка церемоній збиралася прикликати мертвяків у трунах до з’єднання, аби поглинути всі чесноти одним помахом.

Це вже не жарти.

Молодик потягнувся до Чу Ваньніна.

— Учителю!!!

— Що сталося цього разу?!

— Швидше! Ми повинні вибратись звідсіля! Ши Мей усе ще в пастці із Чень Яо!

Мо Жань їхав глуздом від паніки.

— Мерщій, врятуймо його, Вчителю!

Наставник визирнув назовні. Хто ж відав, що володарка церемоній має настільки вовчу хіть, що не стане насолоджуватися парами мерців поодинці, а забажає увібрати їх чесноти всі одразу! 

Від палких поштовхів мерців домовини навкруги дрижали все сильніше і сильніше. Від думки про це Чу Ваньнін похлинувся, а колір його обличчя потьмянів. Тієї ж миті примарна хазяйка церемоній немовби щось відчула; притьмом повернула голову і вп’ялась поглядом бездонно-чорних очей без зіниць прямо у труну Мо Жаня та Чу Ваньніна.

Особливим розумом вона може й не вирізнялася, проте відчути знайомий запах збудження була здатна. Від цієї домовини нічим таким не віяло.

Віри не було…

Не було…

Живі!!! 

Церемоніймейстерка раптом вигнула спину і з вереском метнулась уперед. Вишукане вбрання маяло позаду, а пара гострих як бритва, криваво-червоних кігтів глибоко ввійшла у дерев’яну труну.

Атака була настільки несподіваною, що юнак не встиг ні ухилитися, ні захиститися — відступати в домовині було нікуди. У мить, коли голову Мо Жаня мали прошити п’ять смертоносних пазурів, він різко опустився — Чу Ваньнін вертко підхопив молодика в обійми, затуляючи своїм тілом. П’ять кігтів володарки церемоній встромились у плече Вчителя!

Глибоко, до самих кісток!

— ……

Чу Ваньнін тихо застогнав, але стримав біль, не зірвавшись на крик. Здорова рука засяяла, він притиснув палець до губ юнака, змушуючи того мовчати заклинанням.

 Пазурі церемоніймейстерки ввійшли у плоть Учителя, несамовито шматуючи її.

Голова в неї була глиняна, тож відрізнити живого від мертвого вона могла тільки за звуком. Чу Ваньнін і слова не зронив, а з плеча цівками лилась жариста кров. Притиснутий до грудей, Мо Вейю не міг бачити рану, проте він ясно відчував як тремтить Учитель…

Живий… чи мертвий?

Неможливо, щоб жива людина не видала ані звуку від таких ран. 

Примарна хазяйка церемоній не могла втямити, що ж не так; її смертоносні пазурі все продовжували люто заглиблюватись у плече.

Учитель затремтів від болю, холодний піт просочив червоне вбрання.

Він до крові кусав губи, оберігаючи учня у своїх обіймах. Не здригнувся, наче й справді перетворився на труп, затуливши прогалину в труні подібно до кованого заліза.

Примарна володарка нарешті переконалась, що люди всередині достоту неживі. Жінка різко видерла пазурі й кров розлетілась навкруги. Почувся вологий звук ковзання кігтів по плоті й кістках, від якого кров стигла в жилах.

Напружене тіло разом покинули сили. Учитель відпустив Мо Жаня, важко дихаючи.

Задушливий аромат крові огорнув домовину. Юнак підійняв голову. У тьмяному світлі, що проникало крізь прогалину, виднілись опущені вії Наставника, а під ними — непролиті сльози.

У вологих очах фенікса стояв біль, але це було нічим, порівняно з люттю та впертістю, що яро плескались у них.

Молодик хотів заговорити, однак Учитель хитнув головою та не зняв закляття мовчання. Трохи згодом він повільно вдихнув і тремтячи вивів кінчиками пальців на долоні юнака:

Бар’єр пошкоджено. Не розмовляй.

Зовні примарна церемоніймейстерка нахилила голову, не розуміючи, чому точно неживі люди всередині відмовляються їй підкорятися і в них не відчувається анітрохи поклоніння.

Чу Ваньнін поглянув на неї крізь шпарину в труні, золотаве сяйво оповило здорову руку й у ній з’явилась вербова лоза, що струменіла полум’ям.

Він звузив очі, міцніше охопив Тяньвень і наступної миті вискочив із домовини!

Труна розкололась. Блискавкою Чу Ваньнін злетів у повітря, золотава лоза миттю охопила шию хазяйки церемоній, і та шалено заверещала:

— ХТО ТИ ТАКИЙ!!! ЯК ТИ СМІЄШ!!!

Учитель відповів одним словом:

— Забирайся!

Багряні весільні одежі здіймалися, нагадуючи хвилі хмар. Чу Ваньнін мовчки стерпів усе, аби тільки завдати того удару. Тяньвень із дикою люттю повалилася прямо на шию церемоніймейстерки та відтяла голову!

Зі зламаної шиї повалила густа червона імла із дивним ароматом. Чу Ваньнін швидко подався назад, уникаючи туману, а опісля наказав:

— Мо Жаню! Тисяча нищівних ударів!

Юнак уже був напоготові. Зачувши команду, він скерував духовну енергію у схований в рукаві клинок та уразив божество, що судомно намагалось віднайти свою загублену голову.

Глиняне тіло тріснуло, відкривши всередині, оповите червоним сяйвом, напівпрозоре істинне тіло примарної цереймоніймейстерки. Наставник знов підняв лозу та жорстко скрутив божество. З безголового тіла почувся вереск:

— ТА ЯК ТИ СМІЄШ, СМЕРТНИЙ ВИПЛОДКУ! ЯК ТИ СМІЄШ!!! ПОВСТАНЬТЕ! УСІ ПОВСТАНЬТЕ! УБИЙТЕ ЇХ! УБИИЙТЕЕЕ!!!

Криваво-червоні очі несподівано заполум’яніли на безликих обличчях золотих хлопчиків та нефритових дів. Сотні з них волаючи накинулись на Мо Вейю і Чу Ваньніна.

Домовини розколювались одна за одною, мерці вставали й, неначе приплив, тяглися до заклиначів.

Погляд юнака метався натовпом в надії знайти Ши Мея.

— Чого ти витріщився на мертвяків?! Не стовбич — відбивайся! — різко проказав Учитель.

У круговерті битви вони опинилися у труні, сотні мерців неквапом оточували їх. Мо Жань запалив купку амулетів для вигнання демонів і жбурнув, опісля почулися вибухи, однак чудовиськ та трупів було забагато: одна ушкоджена навала в момент змінювалась иншою.

У молодика голова обертом ішла від тієї чисельності.

— Чому місто Барвистих Метеликів так кишить мерцями? Скільки ж тут шлюбних пар!!!

— Поглянь на рівень удосконалення цієї володарки церемоній! Ясна річ, така кількість парубків та дівчат не могли просто взяти й померти собі! Вісім чи девять з десяти, ймовірно, були зачаровані нею, аби накласти на себе руки! Атакуй у той бік! — суворо промовив Наставник.

Мо Вейю кинув ще один амулет у вказаному напрямку. Білі кістки та гнила плоть розлетілись від вибуху.

— Чому ця церемоніймейстерка досі дуба не дала?

— Вона недосяжна для звичайної зброї.

— А якщо взяти Тяньвень?

Чу Ваньнін скреготав зубами від гніву.[2]

 

[2] Як ти цього дебіла терпиш, просто мої співчуття

 

— Хіба ти не бачиш, що Тяньвень зв’язує її прямо зараз! Це чудовисько шалено прудке: варто мені лишень трохи послабити припону, і воно втече, перш ніж я встигну захопити її знов!

Мерців ставало все більше і більше. Молодик відганяв їх та вишукував у натовпі Ши Мея, страхаючись мимохіть ранити його. Золотий хлопчик метнувся до юнака й міцно вгризся зубами в ногу. Мо Жань вилаявся під носа та жбурнув амулет тому прямо в пику, а потім пнув падлюку до натовпу мертвяків, де той оглушливо вибухнув.

— Ти бачив Ши Мея із молодою пані Чень? — спитав Чу Ваньнін.

Мо Жань судомно шукав і раптом узрів дві хисткі постаті.

— Я бачу їх! — радісно вигукнув молодик.

— Біжи туди й відведи їх назад! Так далеко як тільки зможеш!

— Зрозумів, — відповів юнак, а опісля задумався. — Що ви збираєтесь робити?

— Мені несила підняти поранену руку, щоб прикликати иншу зброю, тож доведеться послуговуватись Тяньвенню. Я збираюся винищити всю цю місцину, тому забирайтеся звідсіля, доки не пізно!