понеділок починається у четвер

кав’ярня!ав, написана на авересень2022. енжой! ♥

Стіва завжди смішила загальна ненависть до понеділка. Так, звичайно, нікому не подобалося прощатися з вихідними, встигнувши хіба що кінчиками пальців торкнутися відчуття спокою, знову закидати на плечі гору щоденних проблем, що чекала біля дверей з вечора п’ятниці, але все ж таки той нещасний день не заслуговував стільки гнівного буркотіння з усіх куточків світу.

А ось четвер заслуговував, і, без сумнівів, якби Гаррінґтон мав хоч краплю магічних сил, він у ту ж секунду зтер кожен четвер з календарних листків. Якось так складалося, що усі негаразди ставалися з ним саме у четвер: зламана перед змаганнями нога у старшій школі, що назавжди перекреслила його спортивну кар’єру; розлучення з дівчиною, яка йому подобалася достатньо, щоб думати про спільне майбутнє хоча б на найближчі декілька років. Саме в четвер Стів вперше напився як свиня і, попередньо влаштувавши в кабінеті ректора невимовний скандал, забрав документи з університету, про який мріяв увесь підлітковий вік. Цю подію насправді можна було розцінювати і як позитивну, бо після того він, махнувши на все рукою, заради жарту сунувся в архітектуру, де й залишався вже більше п’яти років, але той скандал… Іноді Стів ще досі прокидається з неприємним холодком у грудях і відчуттям страху перед спогадом про суму, яку ректор пред’явив йому для відшкодування збитків.

Цього разу всесвіт знову не став його жаліти й вже з самого ранку тикнув обличчям в те, що настав той-самий-день. Кавоварка зламалася, ледве він встиг натиснути кнопку “пуск”, і ляпнула окропом йому на живіт, змусивши розбудити усіх сусідів трьохповерховим матюччям. Улюблена сорочка, яку він готував для ділової зустрічі на рахунок нового проекту, сіла під час прання і годилася тепер хіба що для величезного пса бабусі з будинку навпроти. І вишенькою на торті став ключ, що зламався прямо у замковій щілині, відрізавши йому шлях на вулицю. День, який починається зі спроб вилізти з вікна другого поверху, не розбивши носа та не перетворивши бежеве пальто на шмаття, апріорі не може бути вдалим, і Стів, стряхуючи з себе сухе листя, зібране на піддашші, смиренно чекає на подальші вибрики долі.

А вони продовжуються, не вважаючи за потрібне дати йому хоч невеличку перерву. Але замість сотні мілких проблем всесвіт б’є його однією, вдітою у шкіряну куртку з купою ланцюжків. Проблема ця влітає в нього за рогом, мало не збивши з ніг і товкнувши під руку так, що тільки-но куплена кава щедрою ляпкою розтікається по бежевій тканині. Стів завмирає посеред дороги, тримаючи майже пусту картонну склянку, і тільки глипає очима, поглядом втупившись в нахабно безтурботне обличчя в рамці декількох кучерявих прядок, що вибилися з хаотичного пучка на потилиці. Він мовчки дивиться, очікуючи хоча б натяку на вибачення, але містер-шкіряна-куртка тільки зтряхує легким рухом краплі зі своїх рукавів.

— Ти облив мене кавою!

Незнайомець підіймає брову з поглядом “скажи ще щось очевидне”, і, здається, на мить в його очах миготить жаль, який вже через секунду перетворюється в іскорку сміху. Він киває на темний картон з фірмовою емблемою і скептично схиляє голову на бік, не намагаючись навіть втримати широку посмішку.

— І ти називаєш оце кавою? Чуваче, це ж окріп з щіпкою розчинної кави з найближчого супермаркета. Ти мені маєш бути вдячний за те, що я позбавив тебе необхідності пити цей шмурдяк!

Стів аж рота роззявляє у праведному обуренні. Кучерявий поціновувач кави переводить погляд на пляму, яку мікроворсинки пальто вже встигли повністю поглинути, потемнівши на декілька відтінків, і цокає язиком.

— Ти від цієї плями ще й хер позбавишся. Не знаю, що вони пхають у ту калабаню, котру звуть кавою, але я не здивуюся, якщо рано чи пізно їй дадуть статус хімічної зброї.

Стів вже відкриває рота, щоб зірвати на незнайомцеві всю злість сьогоднішнього невдалого ранку, вже готує колючі репліки, які в сіткомах викликають хвилю ошалілого вереску, вже розправляє плечі гордо, коли з рота раптом вилітає щось жалюгідно схоже на виправдання:

— У мене кавоварка зламалася, а ця кав’ярня була першою поруч з будинком. Краще херова кава, ніж її відсутність. Кофеїн і в Африці кофеїн, ні?

Посмішка на чужому обличчі стає ще ширшою, а темні очі запалюються азартом. Незнайомець, здається, взагалі не бачив у ситуації проблеми, і Стів, який, взагалі-то, спізнювався на зустріч і мав абсолютно мерзотний ранок, якось і сам трохи розслабляється. Хто знає, може це знак зверху, натяк на те, що на роботу йому сьогодні йти не варто — бос міг захотіти перенести свій важезний дубовий стіл, який без сумнівів зірвався б з тросів і впав Гаррінґтону на голову. Краще вже мати пляму від кави на пальто, ніж пляму від своєї голови на асфальті.

— Йой, не розчаровуй мене. Ти виглядаєш як людина, що має смак, а говориш такі дурниці. Пішли, я покажу тобі, що таке справжня кава.

Стів тільки пхикає собі під носа, зім’явши просочений кавою картон, і прицільно кидає його до смітника, закотивши очі. Звичайно. Хіба день міг скластися по-іншому? Що далі? Незнайомець заведе його в темний кут, вріже по нирках одним зі своїх ланцюгів, вкраде диплом архітектора і лишить там помирати, а перед цим обіллє калабанею і прикриє зіпсутою тканиною пальто? Дуже схоже на типовий стівів четвер. Він зиркає на годинник, розуміючи, що вже все одно спізнився, та й не гарно буде з’являтися на зустріч в такому вигляді, тож, придумавши собі відмазку про опіки третього ступеню від кавоварки, він все ж слідує за містером я-посміхаюся-так-широко-що-в-мене-скоро-лусне-обличчя.

— Ти раптом не маніяк, який обливає кавою своїх жертв, а потім, запропонувавши допомогу, робить з ними страшні речі?

Незнайомець коротко гигоче, сховавши долоні в кармани куртки, і поглядає на Стіва з цікавістю, кивнувши на перехід до необхідного кварталу.

— А ти, я бачу, не можеш дочекатися, щоб з тобою зробили страшні речі, а, красунчику? Ось чого ти за мною пішов, — гиготіння перетікає в повноцінний, щирий сміх, і він легко пхає Стіва в плече, коли той вкривається червоними плямами обурення. — Не парься. Я просто пригощу тебе нормальною кавою. “Страшні речі” у меню не передбачені. Все за додаткову плату.

Гаррінґтон щось нерозбірливо бурчить собі під носа, подумки захоплюючись цією манерою спілкування — відкритою, щирою, без спроб вдати з себе чорт знає що. Серед світу брехні і лестощів, у якому він жив уже не перший рік, це видавалося ковтком свіжого повітря. Якщо його й розчленують десь за рогом, то він хоча б буде задоволений цим невеличким епізодом справжності.

— Як тебе звуть, до речі?

— Стів.

— Стів, — містер я-змушу-тебе-витріщатися-на-мене перекатує його ім’я на язику, наче смакуючи. — Стіві, значить.

Гаррінґтон обурюється вже лише заради спокою власного его, встигнувши зрозуміти за ці десять хвилин, що ця тактика викличе лише більше колючих реплік.

— Стів. За Стіві можна і в пику отримати.

— Добре, Стіві, я запам’ятаю, — досі безіменний кавообливач шкірить зуби і вчасно вивертається від загрозливого кулака. Він очевидно і неприкрито ловив кайф від ситуації, і це одночасно і бісило, і смішило.

— А ти, напевно, містер Кавовий Експерт, мм?

Короткий смішок тоне в гучному сигналі вантажівки, що ледве встигла загальмувати перед світлофором.

— Едді. Але можеш мене і Кавовим Експертом кликати, я не ображусь.

Стів думає, що з радістю покликав би його до суду за майже дитячу безтурботність, яка залізною рукою утримувала його від втечі. Цікаво, що буде далі.

— Прийшли. Проходь і, будь ласка, нічого не чіпай. Ти, очевидно, справжня ходяча катастрофа, а тут купа скла. Кавою тебе напоїти я ще можу, а от зупиняти кровотечу з сонних артерій я не вмію.

Стів відмахується, закотивши очі, і проходить у невеличку кав’ярню вслід за Едді. Місцина не була схожа на стереотипні кафе, і він з цікавістю розглядає кожну деталь невеличкого приміщення, все більше і більше впевнений, що натрапив на дійсно цікавого персонажа. Старі фотографії-сепії у потертих рамках, дикі та незрозумілі малюнки, очевидно, написані рукою, що в цей момент вмикала кавомашину за стійкою з червоного дерева, величезні постери із зображенням рок-музикантів. Усе це дуже гармонійно виглядало на фоні дерев’яних стін та металічних деталей, оброблених під старину. Стів із цікавістю озирається, поглинаючи усі деталі, а наступної миті раптом коротко хихоче собі під носа, хитнувши головою. Це ж треба, які бувають збіги.

— Що будеш? — приглушений у шумі роботи кавоварки голос Едді змушує здригнутись, звернувши всю увагу на нього. — Я ніяк не можу зрозуміти, чи ти з тих, хто п’є потрійні дози допіо, чи твоя стихія — лавандовий раф на горіховому молоці чи щось таке.

Стів, все ще злегка посміхаючись своїм думкам, закочує очі — вкотре за ці півгодини.

— Просто американо. Без молока, дві цукру.

Едді посміхається кутиком рота і повертається до роботи, дозволивши собі декілька секунд поспостерігати за прибульцем, що абсолютно не вписувався в атмосферу його кав’ярні. Стів тим часом підходить до паралельної стіни з видом професійного критика і скептично оглядає ряд невеличких вікон майже під стелею, шибки яких ледве проглядали з-за плакатів і фото.

— Хіба ці вікна не потрібні для того, щоб у приміщенні було більше світла?

Йому не треба повертатися, щоб зрозуміти, що Едді посміхається.

— Це вампірське лігво, Стіві. Тут взагалі не має бути світла, тільки тьмяне світло могильних свічок. А вікна мені вистачає і біля входу. Не знаю, який придурок впихнув їх під стелю. Якщо вже на те пішло, туди навіть світло не потрапляє нормально, лише відблиски від залізного даху збоку.

Стів киває запізно, потираючи підборіддя. Едді мав рацію: стіна, на котрій були розташовані вікна, мала дуже невигідну позицію. Здається, декому треба вліпити по плечах за недотримання проєкту побудови — він подумки ставить собі галочку.

Кав’ярня тоне в ароматі запашної, очевидно якісної кави, і Гаррінґтон, ще трохи колючо-роздратований, розчиняється в цій гіркоті, дозволяючи собі розслабитися. Але Едді таку привілегію не заслужив, тому Стів, зібравши губи в трубочку, а брови — будиночком, переміщується до іншої стіни. Едді з цікавістю спостерігає за ним, склавши руки на грудях і очікуючи нових коментарів.

— А навіщо тут ця шафа? — він киває на величезну стару шафу, оточену столиками, і розводить руки в сторони для більш показового нерозуміння. — Ні, серйозно, навіщо тобі тут шафа, у котрій може поміститися доросла людина? Я спокійно можу сюди залізти і просидіти до вечора, ніхто навіть не помітить.

— Ховаю туди своїх жертв, для чого ж ще. А у тебе є якісь проблеми з сидінням у шафі, Стіве?*

Гаррінґтон завмирає і глипає очима мовчки, доки Едді безсовісно дивиться прямо на нього, не приховуючи інтересу. Стів тихо прокашлюється, скидаючи наліт ніяковості, що за секунду обвився навколо його шиї. Та напруга, що була між ними в перші хвилини знайомства, що пашіла роздратуванням і бажанням замахнутися кулаком, подобалася йому більше, ніж ця, від якої забувалися слова і прискорювало хід серце. Він титанічним зусиллям повертає обличчю спокійний вираз і, стенувши плечима, безтурботно посміхається.

— Ні, Едді, в шафі я давно не сиджу, мені там не було місця.

Едді мовчки пхикає собі під носа і повертається до роботи, але навіть з іншого кінця залу Стів бачить посмішку на його вустах. Він посміхається у відповідь і звертає увагу на віддалений столик, завалений купою паперів. Гарріґтон встигає тільки відкрити рота, щоб вистрілити ще одним дурним запитанням, як раптом чує за своїм плечем тяжке зітхання.

— Слухай, а вже пізно просто дати тобі грошей на хімчистку і виставити тебе за двері?

Стів самовдоволено посміхається.

— Пізно.

Едді зітхає ще більш приречено і киває на столик посеред залу, куди кладе дві склянки з кавою. Стів сідає навпроти і під тяжким поглядом акуратно смакує каву, трохи обпікаючи вуста. Очі закриваються самі по собі, демонструючи насолоду, і з місця навпроти чується смішливе ось так. 

— Кава бомбезна.

— Знаю.

— З самооцінкою, бачу, проблем немає?

— А чого мені стидатися, якщо я знаю, що роблю свою справу добре?

— Ти надто самовпевнений.

— А ти до біса сильно мене дратуєш.

Над столиком висне тиша, і Стів, ховаючи посмішку у склянці, дивиться на Едді. У нього на шиї помітне татуювання, а контур ще одного тікає під комірець футболки, і, ні, Стів зовсім не збирається думати про те, як воно виглядає.

— У тебе забагато запитань до кав’ярні. Маєш якісь упередження?

Гаррінґтон тисне плечима з абсолютно безтурботним виглядом.

— Я її проєктував.

Беззвучне ого завмирає на вустах Едді гримасою здивування, і вперше за їх коротке знайомство настає час Стіва зловтішатися. Він киває і розводить руки в сторони, ніби готуючись приймати оплески. Едді трохи мовчить, поки інформація вкладається поміж кучерів, і знову посміхається з уже звичною впевненністю.

— Тоді, містере я-її-проєктував, питання з вікнами переходить до тебе. Якого хера тобі стрельнуло в голову, що ти розмістив їх на тій стіні, м?

Стів тяжко-тяжко зітхає, тильною стороною долоні зтерши відбиток кави над губою.

— Вони мали бути з іншої сторони, але, очевидно, хтось із робітників не дуже сумлінно поставився до моїх вказівок.

Едді посміхається кутиком рота і відвертається, звернувши всю увагу на зливу, що почалася за вікном, не звертаючи увагу на яскраве сонце і відрізаючи обом шлях на вулицю. Стів крадькома вдивляється в його профіль і думає про те, що це страшне везіння, що вікна розташували там, де немає світла, інакше він би просто вмер від сонячних зайчиків, розмальованих райдугою на гострих щоках. Молодець, Стіве. Те, що треба. 

— Кажеш, що проєктував кав’ярню, так?

Стів киває, охопивши склянку обома долонями.

— Тобто, ти знаєш розташування усіх виходів і входів, усіх вікон і, гм, таємних переходів?

Гаррінґтон знову киває, ледве стримуючи посмішку. Едді з серйозним виглядом тре підборіддя.

— Ага. Отже, пудрити носика тебе відпускати не можна, бо точно знайдеш шлях до втечі.

Стів з цікавістю вдивляється в чуже обличчя, що щиро, відкрито посміхалося йому, не намагаючись приховати очевидне тепло у погляді. Це тепло хвилею розтікається вздовж хребта, змушуючи ніяково соватися на стільці. До сьогоднішнього ранку йому здавалося, що таке буває тільки в дурних романтичних комедіях. Пальці Стіва трохи дрижать, коли він тягне до рота цигарку з пом’ятої пачки; за мить він здригається сам, коли Едді легко шльопає його по руці.

— Тут не можна палити. Немає пожежної сигналізації.

Стів дивиться прямо на нього, від короткого дотику поглинувши не менше тонни сміливості. Його вуста самі по собі тягнуться в усмішці, коли він, допивши каву, затискає між ними цигарку.

— Знаю, що немає. А в комірці для персоналу вона є.

Палаючі бісики в очах Едді — найкраща ознака того, що він усе робить правильно. Як і табличка “зачинено”, що за хвилю лягає на скло вхідних дверей, відрізаючи випадковим перехожим шанс на знайомство з атмосферою каво-рокерського дому Мансона. Віднині щочетверга тут вихідний, а Стіву, здається, все-таки вдалося зняти з себе багаторічне прокляття. Віднині четвер — його улюблений день тижня.

*бути у шафі, to be in a closet — приховувати свою гомосексуальність.