Частина 13

Хоч Люцифер і назвав мені всі можливі сховки своїх двох улюбленців, однак сумніваюся, що вони настільки дурні, аби там лишатися. Все ж Дін радить мені перевірити ці місця, що займає у мене певний час.

Найближчий до мене сховок Пазузу розташований в Арканзасі. Його охороняє цілий загін добре озброєних демонів, адже крім зброї, що може вбити все надприродне, вони оснащені людськими автоматами, гранатометами, навіть дві протитанкові установки валяються у них під ногами.

– А для мене щось маєте? – демони повертаються зі зброєю напоготові, а я просто клацаю пальцями. Вони вибухають хмарками чорного диму. Лишається тільки купа зброї. Знімаю рюкзак з плечей і скидаю то все в нього. Заклинання розширення мовою Перших. Неймовірно зручна штука.

Всередині старого покинутого будинку нікого немає. Тільки голі стіни та купи сміття. Як мисливець я перевіряю кожну кімнату на обох поверхах поки не знаходжу в кінці будинку букет свіжих чорних троянд і записку, в якій Пазузу бажає мені вдалого дня і всього найкращого. В решті криївок обох демонів мене чекає та сама картина. Букети троянд, – червоних і чорних, а також записки з насмішками. Вони справді думають, що розумніші за будь-кого.

– А ти думав, що буде легко? – відповідаю на німий докір Діна, котрий почув, що на місцях демонів не виявилося.

– Де ще вони можуть бути? – нарешті він подає голос.

– На полі бою, – знизую плечима. – Ще б знати, де воно.

Не встигає Дін відказати щось мені, як заходить Сем з ноутбуком і кладе його екраном до нас. Екстрені новини. На Каліфорнію насувається велетенська хвиля цунамі. У висоту вона приблизно тисячу дев’ятсот шістдесят вісім футів (600 м). Люди в паніці намагаються евакуюватися, але у них замало часу.

– Тримайтеся! – хапаю братів за плечі та переношу їх в Оушен-сайд, Каліфорнія. Населення цього міста не перевищує двохсот тисяч людей і більшість із них професійно займаються серфінгом. Тепер тут снують рятувальники, які перебігають із будинку в будинок і допомагають людям з евакуацією.

– Гей, добровольці потрібні? – Дін зупиняє за рукав рятувальника, який якраз пробігає повз. Той кидає на нас здивований погляд, швидко киває і вказує рукою на машину рятувальників.

– Там мають бути зайві костюми, – Дін із Семом кивають. Я з хлопцями не йду. Моїм завданням є стримувати цю навалу стільки, скільки зможу. Хвиля от-от накриє берег і не факт, що не нестиме свої води й в інші міста округу Сан-Франциско.

– Барто, якщо до мене наблизиться якийсь демон, убий, – вона робиться видимою, чим відлякує тих небагатьох, хто наважується вийти на узбережжя. Широко розкидаю руки й долонями майже торкаюся тонн води, готових в будь-який момент обвалитися мені на голову. Ногами зручніше впираюся в гальку.

POV автор

Добровольців не так вже й багато. Фактично, Вінчестери заледве не єдині. В екстремальних ситуаціях люди спішать рятувати свої життя і не зважають на життя інших. Основним їх завданням є перевірка будинків, чи всі евакуювалися. Дозволялося навіть вибивати двері та вриватися всередину.

– Люди чи тварини. Ми повинні врятувати якомога більше життів. – рятувальників розділяють на декілька невеликих груп і розподіляють по різних кварталах міста. Вінчестери опиняються в різних групах. – Бігом, бігом, бігом!

POV головна героїня

Природа опирається моїй волі. Вода занадто примхлива стихія. Кожні кілька хвилин мені доводиться шукати нового місця, щоб впиратися ногами та протистояти воді. Барто походжає берегом і схвильовано махає хвостом. Раз по раз вона зупиняється і гарчить, але у мене немає можливості глянути, що там.

В кишені вібрує телефон. Телекінезом витягаю його із кишені, чим викликаю хвилювання водяного масиву. Це Дін. Приймаю дзвінок, вмикаю гучний зв’язок і кладу телефон назад в нагрудну кишеню сорочки.

– Ти там як? Тримаєшся?

– Вмирати не збираюся, якщо ти про це. Та вам слід поспішити, бо хвиля тільки росте. Демони, мабуть, б’ються десь на якомусь острові посеред океану.

– Не відключайся, – що означає, якщо я покладу слухавку, Дін мене приб’є.

– Чувак, я ж тут музику слухала, поки ти не зателефонував.

POV автор

– Чому хвиля не рухається? – питає Сема якась жінка, котрій він допомагає дістатися до евакуаційного автобуса.

– Складно пояснити. – вони швидко йдуть повз покинуті будинки, які перевіряють інші рятувальники, та повз людей, яким важко розлучатися зі своїм нажитим майном. Так, двоє рятувальників сперечаються з чоловіком, який дивиться на них з погордою і який змушує їх допомогти йому витягнути з будинку все майно.

– Хлопці, лишайте його тут. Через два будинки є пара похилого віку, яким допомога потрібна більше. – чоловік розвертається до Сема, аби виголосити йому все, що про того думає, але зріст та міцна статура мисливця змушує його замовкнути. – Що ж, хочете померти, то помирайте зі своїми речами. Або ви берете мінімум і йдете з нами. Там, – Сем вказує кудись собі за плечі. – Гігантська хвиля, яка змиє це місто з лиця Землі.

Чоловік вибирає другий варіант. Він заходить в будинок і виходить звідти з рюкзаком на плечах та бенгальським котом на руках. Сем питає, чи в будинку ще є звірі, чи щось живе. Чоловік заперечно хитає головою.

– Вибачте, та я мушу перевірити. Стійте тут, – Сем заходить в будинок і швидко його обходить. Також оглядає професійним поглядом заднє подвір’я і повертається.

– Бачите, а я Вам казав. Ходімо вже.

POV головна героїня

Годинник на моїй руці показує, що пройшло хвилин десять від дзвінка Діна. Крізь динамік я чую його голос та голоси інших людей, котрі чимшвидше намагаються вивести людей в безпечне місце. Подумки прошу їх поквапитися.

Морська стіна починає труситися. Місцями вода вже просочується крізь мою невидиму дамбу.

– Діне, не хочу нагнітати обставини, але часу у вас залишилося не так вже й багато.

– Нам потрібно ще трохи. Рятувальники кажуть, що із сусідніх міст теж евакуйовують людей, тож утворилися затори аж до Сан-Дієго. Знаєш, що я тобі скажу? – голос Діна знижується до шепоту. – Вони не виглядають аж надто наляканими. Хвиля нависає над містом, але не обвалюється на нього. Вони вважають ніби часу вдосталь, аби неквапливо зібратися і покинути місто.

– Я їх зараз пришвидшу, – трохи послабляю хватку. Барто позаду мене напружується. Праворуч від мене лавина води знаходить вихід. Звісно, це не тисячі тонн води, але й річки, що виходять із берегів, роблять значну шкоду. Цей доволі сильний потік води валить ті нещасні пальми, що ростуть вздовж узбережжя, наскільки можу судити по звуку, і повністю затоплює перші поверхи будинків, які стоять ближче до води, бо це логічно, але води недостатньо, щоб накрити будинки повністю. Основний масив я дивом утримую.

Крізь динамік чую спочатку здивовані, а потім і перелякані голоси людей, які стали свідками того, що вода проривається. Командні вигуки Діна змішуються з ними. Здалеку до мене також долинає шум гелікоптерів, тож я ледве тамую бажання обернутися і подивитися, що там відбувається. Ще трохи.

POV автор

Гелікоптери наближаються. Останні люди покидають Оушен-сайд. Рятувальники пояснюють, що вони покидатимуть це місто в повітрі й в цей момент Дін дуже навіть не проти залишитися тут і бути похованим під водою. Знаючи свого брата, Сем біжить в найближчий будинок і виходить звідти з виделкою в руці, яку він вручає Дінові. Той хапається за неї як за рятувальний круг.

– По місцях! – командує начальник і гурт чоловіків розподіляється по повітряному транспорту. Їм роздають переговорні пристрої та радять пристебнутися.

– Зачекайте, там ще є одна людина. На узбережжі! – кричить Дін, однак через шум, створюваний гелікоптером, його чує тільки Сем. Матюкаючись, Дін вмикає пристрій і повторює свої слова, на що пілот йому відповідає, що вже запізно і та людина навряд чи виживе.

Оскільки Дін сидить найближче до виходу, а гелікоптер не набрав фатальної висоти, він відстібається і вистрибує на землю. Сем слідує прикладу брата, але не встигає. Пілот набирає висоту.

– Там мій брат! Зупиніться!

– Якщо він хоче померти, то й нехай! Я не ризикуватиму довіреними мені життями людей заради якогось психа. Мені шкода.

У цей момент хвиля похитнулася.

POV головна героїня

З того, що мені вдається розібрати, гелікоптери прибувають для евакуації рятувальників. Бідолашний Дін. Що ж, вже час. Роблю один непевний крок назад і послизаюся на камінні. Дивом мені вдається впасти на одне коліно. Стіна води загрозливо хитається. Стихія відчуває, що ось-ось буде вільною.

Гаразд. Спокійно підводжуся і помаленьку відступаю. Крок за кроком, не зводячи погляду з хвилі. Чим більше я віддаляюсь, тим тоншим стає бар’єр. Дійшовши до перших будинків, опускаю руки. У мене всього декілька секунд на змах крилами.

– Фель! – позаду чую голос Діна й обертаюся. Різкий біль пронизує очі та голову, тож їх доводиться заплющити. Ну, в брата хоч вистачає розуму не бігти до мене. Він стоїть між двома багатоповерховими будівлями, як я встигаю помітити. Такими рідкісними в цьому місті.

– Що ти тут робиш? – питаю і біжу до нього. Небо над нашими головами темніє. Це відчувається навіть крізь закриті повіки. Хвиля готова накрити місто. Ті секунди, які в мене залишалися, швидко спливають.

Я з розгону падаю на коліна в декількох дюймах перед Діном. Він кидається допомогти мені, але щось не дає йому це зробити, а потім я чую глухий удар тіла об щось тверде. До нас хтось виходить і, можу поклястися, радісно потирає руки. Роздивитися цього “когось” я не можу через заплющені очі. У сидячому положенні розвертаюся обличчям до тисяч тонн води, прикладаю руки до грудей, а потім різко їх розводжу і розділяю воду. Стихія обвалюється на місто, зносячи все на своєму шляху.

– Так, так, так, обоє Вінчестерів, – незнайомець нарешті подає сповнений захвату голос. А кого ж би не захопила руйнівна картина? – Звісно, не всі троє, як я сподівався, але й так згодиться.

– Хто ти, в біса, такий? – Дін підводиться, стогнучи.

– Годі вам, невже ви мене не впізнаєте? Свого часу ми гарно з вами веселилися.

– Аластар, – шепочу. Дін здивовано витріщається на мене. Ну, я так думаю.

– А щоб мене. Ти ж мертвий.

– Був, але Бог повернув і мене разом із Ліліт. Він хотів, щоб я допоміг йому знищити його внучку, та після того, що сталося з Ліліт я вирішив залягти на дно, поки Вельзевул не запропонував мені новий Апокаліпсис. І от я тут, зустрічаю вас. Хлопці, хапайте їх! – цілий загін демонів з’являється перед нами. Я чую їхнє дихання і нервове тупцяння на місці. – Нам ще потрібно багато чого обговорити, а тут не найкраще місце. Дівчисько от-от не витримає. До речі, де твоя собака? Барто! Барто!

– Її тут немає, як бачиш. Вона разом із Семом. У безпечному місці, – Аластар підходить до мене впритул і рвучко ставить на ноги. Інші демони оточують Діна майже напевно зі зброєю напоготові. Час звідси забиратися.

Ми опиняємося в якомусь підвалі. Руки нам сковують наручниками за спинами й садовлять на холодну, вогку підлогу.

– Ох, пам’ятаю я ті часи, – демон починає говорити, звертаючись переважно до мене. – Ви з Діном завжди ходили разом. Виглядали наче рідні брат і сестра.

– Так, тоді все було простіше. Демони погані, янголи ще гірші. О, а ще нашою найбільшою проблемою був дев’ятифутовий (3 м) плюшевий ведмідь з маніакальною депресією, – мило йому всміхаюся.

– То ти нас катуватимеш чи й далі високоінтелектуальні бесіди провадитимеш? – Дін до Аластара сидить спиною до моєї спини. Дихання демона міняється. Він лютує. Користаюся можливістю і боляче б’ю брата кулаком об спину.

– Діне Вінчестере, я знаю, що катування не надто ефективні щодо тебе. Катувати Пітьму? – Аластар обходить мене і сідає навпочіпки перед Діном. – Не варто недооцінювати ворога. Особливо мене. Ми з тобою знайомі з Пекла, я справді такий передбачуваний? Ні, – каже він і підводиться. – У мене на вас інші плани.

Поки Аластар балакає з Діном, непомітно витягую з кишені штанів невидимку і навпомацки починаю розщеплювати наручники Діна. Хвала Небесам, він не подає жодного знаку, що от-от звільниться. Аластар підходить до дальнього кута підвалу і бере щось зі столу. Потім він повертається до нас, стає переді мною і завмирає в очікуванні. Доводиться ледь-ледь розплющити очі. Всередині невеликої скриньки, яку він тримає в руках, на чорному оксамиті покоїться золотий браслет.

– Впізнаєш це? – всередині мене все перевертається, хоча вигляду я не подаю. Очі миттєво починають сльозитися від надмірного споглядання води і я їх знову заплющую. – Ця штука призначена для однієї могутньої істоти в цьому світі й це не ти.

– Хоча б одним пальцем доторкнешся до мого брата і я тебе знищу.

– Ах, забув вам сказати, – Аластар театрально б’є себе рукою по чолі. – Бог повернув мене трохи підсиленим. Бачте, йому подобалися Лицарі Пекла, тому він нагородив мене цим титулом. Я перший Лицар Пекла з білими очима. Тепер вибачте, я мушу вас покинути. Потрібно знайти маленького Джека Кляйна. Очей з цих двох не спускайте.

Аластар покидає нас за декілька секунд до того, як звільняється Дін. Звісно, йти самотою на демонів, що нас охороняють, такий собі план, але Дінові вдається завалити одного і забрати його зброю. Мене він не поспішає звільнити від наручників, тож дію самотужки. Протягую руки попід своєю п’ятою точкою та попід колінами, а потім максимально розводжу зап’ястя і просуваю через них по черзі свої ноги. Підношу руки до рота і хапаю зубами невидимку. Декілька вправних рухів і наручники падають на землю. Підскакую на ноги. Хапаю першого демона, який звертає на мене увагу, й б’ю його головою об стіну. Вихоплюю янгольський клинок у нього з-за пояса і вганяю йому в спину.

– Що було в тій скрині? – питає мене Дін, коли останній демон падає нам під ноги мертвим.

– Браслет, – одним різким рухом зламую дверний замок і двері зі скрипом відчиняються. – На кшталт того, який носила я з чотирьох років. Він призначений для того, аби стримувати надприродну силу свого носія.

– Тобто, якщо Аластар надягне на Джека браслет, то той втратить свою силу?

– Ні, бо Джек не демон. Джек наполовину архангел, тож і браслет йому на руку повинен надягнути архангел, та я б радила Аластару пильніше за своїми речами дивитися, – витягую вищезгаданий браслет із кишені. – У деяких випадках клептоманія корисна. – знизую плечима.

– Думаєш, він не помітить зникнення цієї штуки?

– Думаю, що коли він це помітить, ми будемо вже далеко.

Хапаю Діна за плече і переношу до Сема. Сонячне Сан-Дієго. Місто з населенням у майже два мільйони людей. І ці два мільйони евакуйовують вглиб штату. Сейсмографи щось фіксують на дні океану. Чергове цунамі.

– Де ви були? – обертаюся на голос Сема. – Чому ти із заплющеними очима?

– Повитріщайся як я на воду годинами, то й подивлюсь тоді на тебе, – відповідаю. – Нас викрав демон, на ймення Аластар. Пам’ятаєш такого? Знаєте, я прихильниця тієї позиції, що мертве повинне залишатися мертвим. Море хвилюється раз, море хвилюється два. Море хвилюється три.

Цунамі, що наближається, є природним, про що свідчить гуркіт підземних поштовхів, поки недостатньо сильних, щоб робити глибочезні розколини в землі, які поглинатимуть будинки й людей. Це й відрізняє його від тієї хвилі, що раптово виросла над містом без жодних попереджень. Породженої надприродними силами. Чується шум води й брати повідомляють мені, що вода починає відходити від берегів, оголюючи океанське дно.

– Потрібно забиратися звідси, – схвильованим голосом каже Сем.

– Потрібна кава, – кажу, поки Дін веде мене вуличками якомога далі від узбережжя. Повз нас пробігають люди. Хто в паніці збирається, а хто біжить зняти хвилю, що наростає, на камеру свого айфона. Унікальні кадри ціною в людські життя.

– Ця хвиля теж буде висотою в майже дві тисячі футів? – риторичне запитання, Діне. Сем, забуваючи, що очі в мене все ще заплющені, нарешті простягає мені стаканчик кави, який я, попри все, доволі спритно забираю в нього.

– Слухайте, не хочу нікого образити, але тут ми нічим не зарадимо. Це природа. Нам потрібно забиратися звідси, поки нас не знайшов Аластар. Або ще гірше, поки він не знайшов Джека.

Позаду себе відчуваю присутність демона. Вихоплюю з-за пояса янгольський клинок і всаджую його тому в око. На братів нападають інші. Сутичка триває до першого серйозного підземного поштовху, в результаті якого під нашими ногами утворюється глибочезний розлом. Чується гуркіт і за мить будівля, біля якої ми стоїмо, провалюється туди. Складається як картковий будинок, я б сказала, якби розплющила очі. Демони зникають так само раптово, як і з’явилися. Тепер мова йде про порятунок власних життів, де кожен сам за себе.

Ризикую розплющити очі, щоб не провалитися в один з розломів. Цунамі обіцяє бути не менш руйнівним, ніж його протеже в Оушен-сайд. Світло б’є в очі, але тепер я хоч можу дивитися собі під ноги на темний асфальт. Якщо не підводити різко голови, то очі досить швидко знову звикнуть до денного освітлення.

– Думали від мене втекти? – Аластар з’являється за моєю спиною і хапає мене за волосся. На його превеликий жаль, воно достатньо довге, аби я могла обернутися до нього обличчям і вгатити янгольський клинок в руку. Серйозної рани не завдаю, однак приємно бачити вираз болю на його обличчі. Та все ж не даремно він себе називає білооким Лицарем Пекла. Він досить сильний, щоб боротися зі мною-архангелом, і заслабкий для боротьби зі мною-Пітьмою. Вибір очевидний. На кону зараз не стільки моє життя, як життя мого брата. Аластар відкидає мене до стіни.

Пітьма обвалюється на мене, наче хвиля цунамі. Світ різко втрачає всі свої барви, а після того мої очі чорніють.

– Вона зараз виглядає як Термінатор. Тільки одягнена, – голос Діна долинає до мене здалеку. За ці два тижні Михаїл навчив мене не тільки вбивати Лезом, а й контролювати свої дії, коли я повністю Пітьма. Сякий-такий ефект це дало.

Я підводжуся на ноги й розправляю крила. Пітьма повністю огорнула і їх, тож нікому очей не спалило. Аластар, як в принципі й дванадцять років тому, критичності ситуації не осягає і пре на мене як танк. Позаду чується шум води. Я розвертаюся, виставляю руку і зупиняю чергову хвилю. Потім недбалим помахом тієї ж руки відправляю воду назад в океан.

Аластар нарешті нападає, однак я до цього готова. Хапаю його за підборіддя і цілую в лоба. Потім роблю декілька кроків назад та спостерігаю. Спочатку до нього не доходить, що сталося, він досить непевно йде в мою сторону, але падає на коліна. Його венами починає циркулювати чорна кров.

Спостерігати за муками демона виявляється цікаво. Наочний приклад того, що було б зі мною, якби я не виявилася, на своє нещастя, сильнішою. Закінчується це блювотою кров’ю, розривом всіх вен та артерій і зупинкою серця, відповідно. Аластар падає обличчям у свою кров і більше не рухається. Переводжу погляд з нього на Вінчестерів. Виглядають наляканими. Глибоко вдихаю і відчуваю, що очі мої повертаються в нормальний стан.

– Ну, хвилі більше немає, – якомога веселішим тоном констатую факт. – До речі, тієї, що в Оушен-сайді також. Можете мені не дякувати.

– Ти Пітьма. – це все, на що спромагається Дін. Сем обирає тактику мовчати.

– Так, і вам доведеться із цим змиритися, – проходжу повз хлопців. – Річ у тому, що королі мають померти.