Погані спогади та приємне запрошення.

А потім усе почалось знову. В мережі уже місяць то тут то там лунали новини про новий штамп вірусу, зомбі-вірусу. Найгірше було те, що як би уряд не намагався приховати все, випливла інформація, що вже відомі їм ліки, які приводять зомбі до тями не діяли на нових інфікованих. Це точно було халепою. Якщо їх не лікувати, вони будуть агресивними, заразними й неконтрольованими. Але насправді сам по собі факт збільшення популяції зомбі, навіть якщо їх лікувати був вже достатньо проблематичним. Збільшення зомбі населення дорівнює збільшенню попиту на мізки, що своєю чергою приведе до їх нестачі. І тоді це вже точно становитиме серйозну небезпеку для людей.

Але така інформація про все нові й нові модифікації з’являлась час від часу всі ці роки ще після першої епідемії, тому Чонгук на неї особливо не звертав уваги, тим паче він вже й так хворий, тому йому це нічим не загрожувало. Хлопець завжди байдуже гортав ці новини, або просто перемикав канал. До цього ранку.

Він як зазвичай на сніданок збирався посмакувати своїм зомбі-стіком та міцною ароматною кавою. Хоч кофеїн й не мав на Чонгука ніякого впливу як і зрештою на інших зомбі, каву він обожнював за гіркуватий яскравий смак. Хоч щоб відчути його вповні хлопцеві доводилось використовувати дуже багато зерен, стільки, що звичайна людина виплюнула б напій лише спробувавши. День сьогодні був хороший, в одній з порцій його спеціального щоденного харчування вміст мозку складав 30 грамів. Зазвичай він відкладав найкращі стіки на вечерю, щоб посмакувати ними на дитячому майданчику під нічним небом, катаючись на гойдалці. Але тепер, коли він майже кожен свій вечір проводив з Техьоном, остання трапеза більше не була найбільшою розвагою дня, тож кращу порцію можна було без застережень совісті з’їсти й на сніданок.

Тож Чонгук сидів на балконі, в навушниках звучала якась весела бадьора пісня, він висмоктував залишки пюре з мозком, кишками, сердечками та іншими смачненькими частинами людського тіла й ритмічно розмахував ногою в такт музиці, коли краєм ока побачив щось дивне за вікном. Його увагу привернув незвичний як для цієї пори доби рух та метушня. Якийсь навіжений ганявся по дитячому майданчику за людьми, що напевно в цей час мали б поспішати на роботу чи прогулянку з собакою, а не гратися коло будинку. На обличчі хлопця застигла гримаса нерозуміння й напруження. На перший погляд, все те, що відбувалось можна було дійсно з легкістю переплутати з грою у квача. Люди, які втікали, здавалось дражнили ловця, розбігалися в різні боки, а він збентежений трохи похитувався і роззирався навколо, не знав кого впіймати в першу чергу. Щось тут точно було не так і коли їх погляди на хвилину зустрілися Чонгук зрозумів, що саме. На їхньому майданчику був зомбі. Він швиденько зняв навушники й почув звук, який так старанно намагався забути. Дике ричання, яке мало чим нагадувало людину, розносилось біля будинку. Це був не такий як Чонгук, звичайнісінький домашній зомбі. На вулиці полював дикий зомбі, який не проходив лікування. Хлопець швидко, не гаючи часу піднявся й побіг до ліфта, телефонуючи у службу допомоги для зомбі, яка також одночасно була й службою вилову у випадках як цей.

Коли він вийшов на вулицю, скаженого зомбі вже пакували у машину. Напевно хтось подзвонив туди раніше. Працівники в захисних костюмах обгородили весь майданчик, не випускаючи людей за межі. Навколо зібралось вже багацько народу, одні нажахано стояли осторонь, а інші, можливо родичі, друзі чи просто рідня кричали та намагаються прорватися всередину. Невдовзі приїхало ще декілька машин і всіх людей, що під час нападу знаходились у дворі забрали.

Все це було таким знайомим. Те, що так хотілось стерти з пам’яті знову повстало перед очима Чонгука так ніби це відбувалось учора. Того дня вони з мамою повертались зі школи трохи пізніше ніж зазвичай. Чи варто звинувачувати у всьому його гурток з шахів? Можливо. То було його перше заняття. Тоді зомбі-вірус вже трохи розгулявся, але щоб не навести зайвої паніки на людей, їх не надто сильно інформували про те, що відбувається. Тому вони удвох спокійнісінько йшли вздовж парку, додому було близенько, залишалося десь лише п’ять хвилин, коли вони почули крики людей за деревами та страшне тваринне ричання. Мама налякано обернулась та міцно схопила його за руку. Вона просила не повертатися і хоча цікавість хлопчика перемогла він був занадто низький для того, щоб побачити через густі кущі те, що злякало жінку. Все, що йому вдалось розгледіти це людей, що розбігались в різні сторони. Вони йшли так швидко, що він декілька разів ледь не впав. І здавалось мама з сином от-от будуть удома, але дорогу їм перегородив якийсь невідомий чоловік. Шкіра незнайомця була неприродно біла і нібито прозора, а очі світло-блакитні, такі бліді, що майже зливались з білком. Він лише шепотів: «Вибачте…вибачте…я такий голодний…такий голодний…» і наближався до них все ближче та ближче. Мама Чонгука задкувала, тримаючи нажаханого хлопчика за спиною. Напевно той зомбі лише перетворився, він ще міг розмовляти й не втратив себе зовсім. Він наближався до них спочатку повільно, але коли вони побігли, то побіг за ними. Можливо те, що той зомбі ще був при тямі врятувало їх від смерті. Він не вбив їх та не з’їв, якимсь чудом мама з сином утекли та відбились. Але перед тим він вчепився у ногу Чонгука, залишивши там доволі глибокі подряпини від яких у хлопця ще досі є шрами. Шрами, що нагадують, як він став тим ким є. Мамі дісталось трохи більше, незнайомцю вдалось залишити не лише сліди від нігтів, а й покусати жінку, коли та відбивалась. Чоловік зробив на її руках і ногах кілька глибоких укусів. Того дня в новинах оголосили про надзвичайний стан та нарешті розповіли про вірус, що заставляє людей втрачати розум і нападати на інших, а пізно уночі Чонгук прокинувся від такого голоду, якого він не відчував ніколи в житті й напав на свого тата.

І тепер Чонгук стоїть там з натовпом таких самих роззяв як він й бачить як це відбувається знову. Перше, що прийшло йому на думку, коли люди потроху почали розходитися це Техьон. Він хотів переконатися, що з хлопцем все гаразд й набрав його номер, хоча ноги вже самі вели до під’їзду друга. Як на зло, Техьон не відповідав. В грудях Чонгука почала збиратися тривога, все більша й більша, як лавина. Серце билося все сильніше, долоні пітніли, а ноги підкошувало. Він знав, що його друг чи радше хлопець любив бігати вранці неподалік їхнього будинку, від цього ставало ще страшніше. Чонгук нарешті дійшов до дверей й зі всієї сили натиснув на кнопку дзвінка. Десь лише за п’ять хвилин безперервних дзвінків і стуків в коридорі всередині почулись кроки. Двері відчинила сонна мама Техьона. «Дідько, це ж вихідний» – промайнуло в голові у хлопця.

– Пані Кім, доброго ранку. Вибачте, що турбую так рано. Техьон вдома?

– Чонгукі, все добре? Проходь. Я зараз гукну його. – вона повернулась в сторону кімнати сина та кілька разів голосно вигукнула ім’я хлопця. – Він міцно спить. Я його розбуджу. Будеш щось на сніданок?

Чонгук ввічливо відмовився після чого жінка пішла в кімнату і через кілька хвилин в коридорі вже з’явився Техьон, заспаний, повністю загорнутий у ковдру, він ледь розтуляв очі, а волосся стирчало у різні боки невеликими чорними купками.

– Чонгукі, привіт. Все добре? Мама сказала ти якийсь наляканий.

Чонгук полегшено видихнув й мерщій підійшов до Техьона міцно обіймаючи, руки зомбі пролізли під ковдру, щоб мати змогу стиснути талію хлопця якомога сильніше, від чого покривало ледь не спало відкриваючи тіло хлопця. Тому коли погляд Чонгука опустився трохи нижче він ніяково притиснув голову до грудей Техьона.

– Ти що голий?

– Так, я люблю спати голий, знаєш, щоб тіло дихало. – промовив хлопець і дзвінко засміявся. Він теж обняв Чонгука  у відповідь й грайливо погладив волосся хлопця, пропускаючи пасма крізь пальці. – Я радий тебе бачити.

– Я відчуваю.

Вони обоє голосно розсміялись після чого Техьон підняв лице Чонгука й залишив ніжний поцілунок на губах.

– Не думав, що ти така рання пташка. Зомбі, що не сплять? Ми ж недавно з тобою бачились. Чи це не ти був там на даху, коли я пів ночі цілувався з якимсь гарячим зомбі-хлопцем.

– Ой, замовкни. – Чонгук встидливо опустив очі, але знову наткнувся на член Техьона й різко підняв їх назад, від чого той ще більше захихотів. – Миленько. Я… я прийшов, щоб переконатися, що з тобою все добре.

– А має бути інакше? Щось сталося? – вже більш серйозно запитав Техьон, коли побачив як у Чонгука між бровами з’явилась складочка, а в очах промайнув страх. – Все добре? Чонгукі?

– Пам’ятаєш новини про новий штамп? – Чонгук зачекав поки хлопець кивне й продовжив. – Сьогодні у дворі стався напад на людей. Не знаю чи це має відношення до нового вірусу чи може це просто якийсь новоінфікований старим. Це не так важливо. Я просто налякався, бо знав, що ти любиш бігати тут уранці.

– Зі мною все гаразд. Наші посиденьки майже до ранку мене врятували.

Техьон натягнув на себе ковдру більш надійно й ще раз міцно обійняв Чонгука, щоб заспокоїти.

– Будь обережним, добре? – вже спокійніше прошепотів Чонгук.

– Добре. Я обіцяю, Чонгукі. Я зроблю нам кави.

Хлопець наостанок невинно поцілував Чонгука в маківку і пішов ставити чайник.

– Чонгукі?

Техьон виглядав так мило, весь загорнутий у величезну ковдру з-під якої стирчало лише неслухняне волосся і чорні оченята. Він був схожий на маленьке пташенятко. На обличчі Чонгука мимоволі з’явилась ніжна легка усмішка. Йому хотілось підійти та обійняти Техьона зі спини, але лише поставив своє підборіддя тому на плече і їх сяйливі погляди на мить зустрілись.

– Так, Техьоні.

– Мама сьогодні їде на кілька днів на відпочинок. Залишишся у мене на ніч?

Вкотре Чонгук був дуже радий, що тепер йому непритаманний рум’янець, бо він напевно б почервонів з голови до ніг. Хлопець одразу пригадав їхні зовсім не невинні поцілунки на даху сьогодні уночі й руку Техьона у своїх трусах.

– Ти що почервонів? – прошепотів Техьон.

– Ні це не правда. – вигукнув Чонгук трохи голосніше ніж сподівався, але одразу розвернувся і вчепився долонями у свої щоки намагаючись охолодити й так крижану шкіру.

– Та я жартую. То що? Залишишся? Ми можемо просто глянути фільм, потім трохи поцілуватися і заснути обіймаючись. – всі ці слова лунали млосним, п’янким потоком майже біля самого вуха зомбі.

– Добре. – нарешті видихнув Чонгук.

– От і чудово. Можеш залишитися сьогодні на весь день, просто забереш свої речі з дому та повернешся коли захочеш.

– Краще я прийду ввечері, якщо ти не проти. А зараз вип’ю каву і піду… приготуюсь.

– Як хочеш. – Техьон підпер підборіддя руками, коли вони нарешті сіли за стіл та просто замріяно спостерігав за Чонгуком, який ніяково сьорбав в цей час свій напій. – Буду з нетерпінням чекати тебе.

Чонгук повернувся додому сам не свій. Він вже й забув події, які налякали його вранці й навіть не звернув уваги на маму, яка говорила про це з сусідкою телефоном і підтвердила, що людей з майданчика забрали на діагностику й оскільки інфікований був заражений новим вірусом, якщо ті виявляться хворими їх не відпустять і у кращому випадку вони стануть піддослідними для виготовлення нових ліків, але швидше за все їх просто вб’ють. Зараз це все його не хвилювало. Він думав лише про Техьона. Про те, що той прошепотів йому: «…можемо просто глянути фільм, потім трохи поцілуватися і заснути обіймаючись». Техьон скоро зникне з його життя, у нього почнеться навчання в універі й він поїде звідси десь за тиждень. Звичайно вони зможуть спілкуватися, але бачитися в них часто точно не вийде. І це можливо їх остання можливість залишитися удвох перед розставанням.

У голові Чонгука знову промайнули спогади цієї ночі. Поцілунки Техьона на його губах, його щоках, шиї та все нижче й нижче. Він підніс його футболку і на мить піднявся вище, провів носом по шиї, від чого по шкірі ніби пройшовся електричний струм і зупинився десь в районі вуха. «Знаєш, Чонгукі, ходять чутки, що зомбі не такі чутливі, але ми з тобою знаємо, що це не так». Після чого Техьон спочатку облизав, а потім увібрав до рота сосок Чонгука. З губ хлопця вирвався рваний стогін. А коли Техьон нарешті награвся з сосками він мокрими поцілунками спустився до гумки шортиків, поки рука вже пробралась вверх по стегну та залізла в труси з іншого боку.

Від спогадів серце Чонгука затріпотіло швидше, а дихання зовсім збилось. Він хотів Техьона. Вони мають зробити це до того як той поїде. Він взяв свій ноутбук та розпочав пошуки.  Хлопець думав про це ще з того моменту як вони вперше поцілувались хоч особливо ні на що й не сподівався, але в коробці під ліжком він сховав деякі речі, які замовив напередодні. Зараз він відкрив її та пильно оглянув вміст, після чого рішуче видихнув і пішов разом з нею у ванну.

До восьмої вечора Чонгук був повністю готовий. Він завчасно сходив у пункт видачі їжі, щоб взяти зомбі-стіки на завтра й мати змогу полежати з Техьоном вранці дещо довше ніж зазвичай. Запхав у рюкзак документи та одяг на всяк випадок, щоб залишитися там на декілька днів, якщо звісно Техьон буде не проти. Хоч, зрештою, він зможе завжди збігати додому по необхідне.

Їх розділяло лиш декілька під’їздів  і дві поїздки на ліфті. Тому через кілька хвилин Чонгук вже був біля дверей Техьона. Він зібрався з думками й впевнено натиснув на дзвінок і через кілька митей двері перед ним відчинилися, на порозі його чекав Техьон. Той стояв такий домашній, одягнений у велику білу толстовку і вільні спортивні штани, на ногах були різнобарвні шкарпетки з героями мультфільму, якого Чонгук не дивився. Він ще кілька хвилин зачаровано розглядав Техьона трохи прикусивши губу й примруживши очі від захвату, хоч збоку був більше схожий на химерного хижака, який очікував моменту, щоб напасти. Хлопець навіть не помічав, що за ним теж весь цей час зачудовано спостерігали темні, блискучі очі навпроти.

– Не стій на порозі, Чонгукі. Заходь.