Вечірній рукопис
від Динозавр ГрицькоНевеличкий драбл по цим сонечкам.
— Так у світі повелося, я люблю твоє волосся, я люблю твої палкі уста~
Едґар супиться: пише новий детективний роман для Рампо, поки той випробовує вуха і терплячість Едґара на міцність.
— Та лише їх і бачу я~ хочу бачить твої очі, хочу бачить їх охоче, чом така гривка довга~
Потім Рампо починає гратися з волоссям По. Мугукаючи поки мелодію — слова ще вигадуються.
Сторінка закінчується і стає некомфортно писати на наступній — рука впирається в ногу Рампо. Навіть Карл не вилазить на стіл, коли Алан пише, не те що Едоґава.
— Посунься.
— Ні, поки не побачу твої гарні очі~
— Тц…
Едґар сам трохи посувається, щоб і далі було комфортно писати, а не проходитись по нозі Рампо щораз.
— По нозі… — думає По, і фантазія його заводить у світ небаченої з підліткових років вульгарності. А перо все пише й пише. Але тепер все відійшло далеко від детективу. Проте навіть з все більшим письменницьким поривом твориться ця історія.
Едґар настільки червоніє від своїх думок, що рум’янець вийшов далеко за межі щік: червонуваті і вуха. Але як завжди ситуацію рятує волосся: за ним це все діло ховається.
Раптом щось важке падає на руку Алана. Він здригнувся і підвів очі на Едоґаву, що нагло закинув ногу на його руку.
— Ай-яй-яй, мене не слухаєш~
Що ж такого Едґар пропустив?.. Він кидає погляд на книгу. Алан записав туди всі ті свої думки. Жах. Повний кошмар. Тому одразу згортає книгу.
— Щ-що я прослухав?..
— Дві пісні і одне прохання!
— Щ-що за прохання?..
— Я хочу ласощів!
— Але…
— Ти й так мене не слухав, тому іди і принеси!
Рампо забрає ногу і Едґар довго не чекаючи встає і виходить з кімнати.
— Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по зрусифікованим містам~ і може ти колись не станеш ігнорувати так мене, й слухатимеш завжди~, — останні слова Рампо протягує фальшивіше звичайного.
Не зважаючи на всю складність процесу вигадування слів під мелодію, Рампо бере книгу Алана і починає читати, продовжуючи спів. Все як завджи. Добре поставлені діалоги і безліч деталей.
— Не читай! — Вигукує Едґар як тільки забачив книгу в руках Едогави. Рампо лиш протягує руку. Алан догадується підійти і дати в руку цукерок.
— Мало~, — Рампо розгорнувши бере до рота одну, продовжуючи читати. Едґар ледь вириває рукопис з рук. — Еее, я не дочитав!
— Потім дочитаєш. — По притискає рукопис до грудей обома руками, не бажаючи, щоб його хто-небудь бачив.
— Ага-ага, потім ти забереш найцікавіше.
— Не правда!
— Тобто хочеш сказати, що залишиш момент, написаний так незграбно, наче лікар писав?
— Який це? — Почерк у Алана справді час від часу все ж страждав: рука не встигала за думками, але старалась їх наздогнати. Тому чистовик сильно відрізнявся по охайності від чернетки.
— Там, де нагло облапував мої ноги протягом трьох сторінок, — спокійно говорить Рампо набитим цукерками ротом.
— Я не… — Едгар зсутулився все більше. Хотілось стиснутись до такого розміру, щоб зникнути взагалі. Який позор, що Алан таке написав про того, кого кохає. Ще й при ньому ж.
Позор.
І Рампо прочитав це.
Ти потворний.
Щоки горіли від сорому, хотілось виправдатися, та жодне виправдання не було би умісним.
Краще б ти горів в пеклі.
— Продовження буде?
— Що?..
— Продовження того моменту. А то це поки найцікавіше, що було за книгу. — Рампо вже поперек горла стояли детективні романи: чим більше Едґар над ними старався і недосипав ночами — тим більше вони були схожі одне на одного. Бувало, що Рампо міг просто глянувши на назву твору сказати хто буде вбивцею і навіть назвати приблизне ім’я.
— Н-ні, я був неправий… пробач… — Едґар все ще не міг відійти від ситуації і усвідомити, що сказане Рампо то далеко не насмішка.
— Підійди-но сюди.
Едґар через силу підходить. Кожний крок здається йому чимось неймовірно складним. І все більше й більше хочеться провалитися під землю. Втекти в книгу здавалось непоганим варіантом, але з недописаної не вибратись. А помирати не хотілось. От Едгар і зробив найважчі два кроки в його житті.
— Коли до губ твоїх лишається півподиху, коли до губ твоїх лишається півкроку~, — Рампо знову співає. Акуратно рукою підбирає гривку і забирає убік. — Зіниці твої виткані із подиву, очах у тебе синьо і широко. — Алан ще сильніше червоніє і взагалі дуже дивується даним діям й ніяковіло відводить погляд униз.
Але якось спокійно відчувати дотики. Рампо кладе руку на щоку Едґара, поки той каже:
— Але я не синьоокий… — Звук виходить значно тихішим через важкість ситуації. В горлі неймовірно давить.
— Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, той шепіт мою тишу синьо крає. І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю. А чорний птах повік твоїх здіймається і впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, півподиху у горлі застряває. Зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко, але до губ твоїх лишається півподиху, до губ твоїх лишається півкроку. — Рампо співає все тихіше, поки західне сонце гріє йому спину і освітлює лице Еґгара, що навіть і не помічає, як Рампо наближається до його губ. І от мав би настати найромантичніший момент за вечір. Але Карл вскочує на коліна Рампо і забирає в нього цукерки. — Залиш, злодюго смугастий!
Але той тікає далеко, не слухаючи слів великого детектива. Едґар хіхікнувши, все ж завершує почате Едоґавою і цілує того в губи.
Але це в саме розумінні Алана “цілує”, бо це лиш секундний дотик до чужих уст. Після він обертається і тікає слідом за Карлом, червоний з голови до п’ят, слухаючи, як серце шалено калатає у грудях.
— А я так старався, — бурмоче Рампо і з’їдає останню цукерку. М’ятна. Фе. Але Алану личило б. Її з задоволенням Рампо і вкрав би з рота По.
Я 🤝 Рампо
Вульгарні моменти улблені в твора
Боже, це так мило, я не можу