Частина 10

На оздоровчому курорті Діна вистачає тільки на тиждень. Потім він самовільно виписується звідти, прихопивши й нас з собою. А ми з Семом там реально життям насолоджувалися.

Ввійшовши у свою кімнату, я тільки й встигаю, що опустити сумку з речами на підлогу. Такі небажані, такі болючі спогади накривають мене з головою.

Михаїл нарешті наважився завітати до мого гарнізону. Якщо солдати й здивувалися його візиту, то аж ніяк цього не виказали. Однак здивувався мій дядько. Зрештою, сюди його ще не заносило. Місцем розташування мого гарнізону було величезне плато з усілякими уступами та досить крутими схилами за ними. Незручну тишу, яка запала після дядькової появи розганяв тільки тихий плескіт річки неподалік. Незважаючи на її невеликий розмір та кришталеву поверхню, течія доволі сильна і дідько його знає, де можна опинитися, якщо необачно впасти в неї. 

— Чого ми чекаємо? — Михаїл бачив, що я не поспішала збирати янголів докупи й пояснювати їм ситуацію. Натомість незмигним поглядом утупилася вдалечінь. Незабаром з-за двох найбільших валунів почали виходити ті мої солдати, які мали охороняти Бар’єр вночі.

— Що ж, тепер ти можеш починати. Всі вже у зборі, — галантно пропустила його вперед, а сама всілася у високій траві позаду нього. Більшість янголів наслідували мій приклад, включаючи й Ребекку з Мегалін, які сіли по обидва боки від мене. Михаїл тільки люто зиркнув у мій бік, але я тільки знизала плечима, мовляв, це його ідея, нехай сам її в життя втілює.

— Як вам уже мабуть відомо, — почав Михаїл. — Я прийшов сюди, щоб попросити вашої допомоги. Справа у тім, що силами одного гарнізону і маленької частини іншого нам не зупинити навалу монстрів, які прориваються в Едем. Потрібно більше лучників, тому я й тут. Спитати, чи погодитеся ви воювати за Рай у чужому для себе місці? З вашою допомогою ми швидко очистимо наші володіння від ящерів, змій, павуків та інших істот.

Янголи почали перешіптуватися, та я вже знала, що вони не погодяться. Власне, тому Михаїл зараз тут, щоб почути всі аргументи на власні вуха і не звинувачувати мене у тому, що мій гарнізон відмовився йому допомагати. Першою озвалася Мег:

— Михаїле, наскільки мені відомо ти у нас тут вперше? Сходи роззирнися. Дійди до краю плато, заглянь за оті два величезні валуни, поглянь на Бар’єр, зрештою. Гарнізон великий, а нам потрібно врахувати думку кожного солдата.

Мені відомий принаймні один, котрий точно ні за які гроші світу не погодиться піти в Едем. Гадрієль сидів поруч із Гейл та Маріам з максимально нейтральним виразом обличчя. Більшість янголів, чиї обличчя я могла бачити, розгублено стенали плечима і перешіптувалися. Ребекка подумки спитала, чи Михаїл у курсі того, що ніхто з них не погодиться і я похитала головою. Розуміла потребу у солдатах, але лучників віддавати не збиралася. Цей гарнізон налічував ще двісті одного мечника, які за потреби візьмуть у руки лук і стріли. Я перехопила стривожений погляд Маріам, до якої нарешті дійшло, і ледь помітно їй кивнула. 

— Ходімо, — я підвелась і схопила Михаїла за руку. — Зроблю тобі маленьку екскурсію.

Спочатку ми вирушили до краю плато. Звідси нам було чудово видно янголів, яких послали стерегти колишні підлеглі території Люцифера. Звісно, та частина мого гарнізону, яка дісталася у спадок від розформування його досі патрулювала у горах. Туди вони й відправляться знову, коли ящери та інші нападуть на це місце. Край плато відкривав чудесний вид на майже непрохідний ліс внизу. Гігантські дерева забирали усе світло, тому внизу панував морок. Ген за обрієм виднівся Бар’єр, який являв собою стіну з чорного диму, яка постійно вібрує. Це – єдина причина, чому мої солдати постійно міняються, коли патрулюють поблизу.

— Є якийсь спосіб спуститися, не переламавши собі всі кістки? — Михаїл вказав на різкий обрив, який тягнувся аж до самісінького дна урвища, звідки й прийшли янголи після нічного патрулювання.

— Аякже, — я кивнула і повела дядька до тих двох валунів. — Прошу, стежка вузенька, але помітна. Йди першим, я за тобою.

На цьому моменті він мав би почати сперечатися, що оскільки мені ця територія відома як власні п’ять пальців, то мала б йти першою, але сперечатися він не став, тож Пітьма всередині радісно потерла рученята в очікуванні видовища. Воно не забарилося. Михаїл зробив лише один крок і почав своє стрімке падіння вниз. На дно. Дерева тут росли так щільно, що крилами не помахати. Якщо вони йому ще потрібні були, звісно.

Здалеку почулося стривожене шепотіння. Обернувшись, побачила своїх солдат, які уважно стежили за Михаїлом замість того, щоб щось вирішувати з його пропозицією. Я запитально повела бровою і всі різко затихли, хитро усміхаючись. Янголи архангельських гарнізонів підкорялися лише тому архангелу, який був їхнім безпосереднім командувачем. На інших вони дивилися зі зверхністю або ледь прихованою підозрою і геть не любили, коли інші віддавали їм накази. Хоча найбільше пихи все-таки у гарнізоні Михаїла. Зрештою, вони захищали Сад і були свого часу дуже близькі до Бога, а не сиділи на околицях Раю. Я сумно похитала головою, стала на валун і дотягнулася до найближчої гілки. Зупинити стрімкий спуск дядька могла тільки в тому випадку, якщо пересувалася б по деревах. 

На пів дорозі до яру Михаїла зупинив камінь. Він важко об нього гепнувся і зітхнув. Підвів голову вгору, щоб побачити край плато, але звідси нічого не видно, крім безкінечних дерев та кущів. 

— А тепер уяви, як легко і просто буде спуститися тут тим, хто довгими кігтями чіпляється за землю або плазує, — я зручніше всілася на доволі товстій гілці. У вітах цього дерева сховано щонайменше п’ять сагайдаків наповнених стрілами. — Єдиний спосіб їх зупинити – лук і стріли. Все ще хочеш забрати у мене лучників?

— Дякую за камінь, — буркнув Михаїл та обережно просунувся до найближчого дерева, щоб спертись об нього спиною. За мить камінь розвіявся, а я спустилася на землю. На його щастя, він не сильно відбився від стежки. — То скотитися є єдиним способом швидко потрапити до Бар’єру? 

— Стежкою теж наче недовго. Ходімо, — вийшла наперед, щоб він знову не полетів головою вниз. — Коли я сюди тільки прийшла і мені сказали, що я тепер повинна охороняти цю місцину всіма силами, а на той момент у мене у гарнізоні було всього два янгола, я почала шукати спуск до Бар’єру. Виявилося, що це зробити надзвичайно складно, бо якщо ще можна спуститися як м’ячик, відбиваючись від усіх дерев і не маючи змоги схопитися за нижні гілки, бо вони надто високо, то підійнятися назад можна хіба що поповзом. Зрештою мені вдалося знайти цю стежину. Тепер ми маємо змогу спускатися до Бар’єру. Саме тому у мене в гарнізоні так багато лучників і лише двісті один мечник. Скажи мені, як тут можна помахати мечем, не зламавши при цьому шию?

Михаїл промовчав і ось нарешті ми спустилися на дно. По суті це був берег ще однієї ширшої річки, яка і відділяла у цій місцині мою територію від Люциферової. Бар’єр вібрував. Не найприємніший звук, але могло бути й набагато гірше. Берег простягався на п’ять миль і закінчувався глибокою трясовиною. Михаїл зацікавлено розглядав величний Бар’єр, крізь який можуть проходити янголи та архангели.

— Я можу віддати тобі двісті одного мечника. У разі чого вони візьмуть до рук лук і стріли. Це той максимум, який я можу собі дозволити.

Моя відповідь Михаїла не влаштовувала, але ці істоти хитрі та підступні. Він розумів, що я не могла залишити плато без нагляду. Тому, коли ми повернулися і він побачив мечників, зібраних і готових до бою, довелося змиритися з обставинами. Маріам цей невеликий загін очолювала. 

– Чувак, вона з тобою не розмовлятиме, – наче крізь запону чую голоси братів за своїми дверима. – Ти зараз здивуєшся, але їй дійсно подобалося на тому курорті. Вона там відпочивала.

– То було не місце, а Пекло суцільне. Я не збираюся їсти кролячу їжу, я – воїн. А оці всі люди… Я й без них можу спостерігати за рівнем холестерину в крові. – Дін трохи мовчить, а потім додає:

– Він постійно росте.

– Діне, ти…

– Ви так і будете сваритися за дверима чи скажете, чого прийшли? – питаю, але вставати з підлоги й відчиняти двері не дуже поспішаю.

– Ми знайшли справу. Акрон, штат Огайо. Батько вбитий, тіло знекровлене, мати жива, але їй вирвали язика, а от їхніх двох дітей викрали. Їдеш з нами? – хвилину-другу я обмірковую пропозицію Діна, а потім відмовляюся.

– Ні, – кажу, коли згадую, що вони не можуть бачити крізь зачинені двері як я хитаю головою. Моє тіло досі тремтить, ніби той сплеск Пітьми стався вчора, а не бозна-коли. – З дня на день має повернутися Джек, тож мені нудно не буде.

Навряд чи вони хочуть залишати мене саму, бо чують як змінився мій голос, та перечити теж не наважуються. Думаю, вони попередять Джека про те, що зі мною щось не так, щоб він був обережнішим. А з Джеком мені потрібно поговорити. Серйозно.

Цілий день я тиняюся без діла в очікуванні брата. Пробую подивитися серіал, але не можу на ньому зосередитися. Мій мозок також відмовляється сприймати інформацію з книг, що стосуються ядерної фізики та квантової механіки. Залишається тільки непорушно сидіти, прислухаючись до кожного звуку.

– Чому ви мені нічого не сказали? – Джек кидається від несподіванки й направляє в мою сторону хвилі своєї сили, що я їх з легкістю і байдужістю відбиваю. Не знаю, скільки я так просиділа в темряві, втупившись в одну точку, та це й не має значення.

– Не сказали про що? – Джек виглядає справді спантеличеним. Школа йде йому на користь.

– Про зірки, які згасли, – підіграю йому, бо мені потрібні відповіді, а не сварка. Джек відводить погляд і обдумує декілька секунд, перш ніж озватися.

– Дін сказав нам, що ти не маєш про це знати. Думаю, щоб не винила себе в цьому, – нарешті він озивається. – Він не хотів тебе провокувати.

– Провокувати?

– Ми всі думали, що ти це навмисно зробила. Всесвіт кричав від болю. По телевізору потім сказали, що за ті двадцять секунд деякі планети ледве не зійшли зі своїх орбіт, на відміну від якогось супутника Юпітера. Ти ж це ненавмисно, правда?

Двадцять секунд. От скільки тривали мої муки. Двадцять секунд, які тривали цілу вічність. Слова Джека змушують мене задуматися. З чотириста мільярдів зірок за оновленими даними NASA залишилося тільки два мільярди.

– Так, ненавмисно. Я пам’ятала тільки біль, а тепер згадала все. Це був потужний сплеск Пітьми, якого я не змогла контролювати й поплатилася за це, – протягую руку до свого волосся і Пітьма покидає його. Джек здивовано вирячує очі. – Величезна сила потребує величезної відповідальності, чи не так? Та це я ще легко відбулася. Повір, все могло бути набагато гірше. І ті двадцять секунд все так і було. Гірше, – зізнаюсь чесно, мене спершу теж шокувало побачене. Моє абсолютно і безповоротно сиве волосся. – Наскільки я розумію, мені не можна не бути Пітьмою, інакше це може повторитися, але наступний раз тіло навряд витримає.

Джек мовчить. Його думки проносяться стрімким вихором. Він не знає, що в таких ситуаціях казати. Підтримати чи поспівчувати. Це все так по-людськи. Та посеред цього я вловлюю нотки гніву і здивовано дивлюся на брата.

– Ти повинна була дозволити мені знищити Чака. – тихо промовляє він.

– Справді? Я повинна була питати дозволу дитини? Джеку, милий мій, я вже доросла дівчинка, яка прекрасно усвідомлювала на що йде. І не тобі судити мої рішення. Якби ми зараз повернулися в часі, я б зробила все те саме, не задумуючись. Хочеш когось в цьому звинуватити? Звинувачуй Чака. Я Пітьма і ти нічого вже не зміниш.

Не встигає Джек розтулити рота як приходить повідомлення від Сема Вінчестера. Виявляється, вони знайшли гніздо вампірів і пропонують мені до них приєднатися. І я погоджуюсь. Звісно, збоку це виглядає як втеча від Джека.

Я прибуваю до амбара, коло якого мене чекають Вінчестери з визволеними дітьми, яких вони садять в машину. Дін відкриває багажник і вже тягнеться за сюрікенами, але Сем кахикає і дивиться на нього тим своїм осудливим поглядом і Дін обходиться самим лише мачете. А я б подивилася, як він цим вампірів вбивати зібрався.

Ми заходимо всередину. Практично одразу на нас нападають двоє вампірів, з якими Сем з Діном швидко розправляються. Мені ж дістається друга партія. Першому, котрий пробує напасти на мене зі спини, зношу голову і розвертаюся до інших. Їх було досить багатенько і вони не були “худими нещастями”. Попри цілу купу трупів під нашими ногами, вампіри нас все-таки оточують. Вони відбирають у нас мачете.

– А тепер на коліна, – каже один із них. Хлопці опускаються, однак я залишаюся стояти на ногах. – Потрібне особливе запрошення? – вампір підходить до мене. Він випускає свої зуби й клацає ними перед моїм носом.

– Я ніколи й ні перед ким не опущуся на коліна, – дивлюсь на монстра лютим поглядом. – А от просто сісти можу. – з цими словами я мило усміхаюся, сідаю на землю і схрещую ноги по-турецьки. Судячи з виразу обличчя Діна, живою я звідси не вийду.

Вампіри ще сперечаються, як нас вбивати, але їх перериває жінка, котра заходить всередину. Знайоме обличчя, до речі.

– Чого я її знаю? – пошепки питаю Діна. І потім до мене доходить. – Це ж Дженні! А Кейт де загубила?

Дженні оглядає мене презирливим поглядом. Те, що я її пам’ятаю ще не означає, що вона пам’ятає мене. Чотирнадцять років тому я була ще фарбованою блондинкою в мисливському одязі. Вона ж гадки не має, що то було моє прикриття довгі роки до того часу, коли мені довелось знову ставати архангелом і починати шахову партію з Метатроном.

– О, то ти в них головна? – Дін усміхається. Дженні щось йому відповідає, але на неї я не звертаю увагу, оскільки подумки ми з Семом складаємо більш-менш пристойний план. Дін у ньому виконуватиме роль приманки.

Непомітно Сем дотягується до свого мечете і зносить їй голову, коли вона вже зібралася поласувати Діном Вінчестером. Скориставшись рейвахом, хапаю свою зброю і кидаю Дінові його. Вампіри знову нападають, але цього разу вони розводять нас в різні сторони. “Дін у небезпеці!” – крик Ліндієль виявляється настільки несподіваним, що я дивом не випускаю зброю з руки. Як їй вдалось обійти всі мої ментальні бар’єри, що її стримували? Обертаюсь до брата і бачу як кремезний вампір відштовхує його до стіни. Стіни, з якої стирчить арматура.

Телекінезом відправляю свого нападника подихати свіжим нічним повітрям і рушаю на виручку до Діна. Вампір занадто захоплений майбутньою перемогою над величним мисливцем всіх часів і не помічає, що я стою у нього за спиною.

– Чого ти шкіришся? – гарчить вампір Діну.

– Обернися. – рекомендує брат. Вампір обертається і бачить усміхнену мене з мечете наголо.

– Па-па. – з цими словами зношу йому голову. З рештою вампірів ми пораємося доволі швидко. По закінченню я зупиняюся біля того шмату арматури та оглядаю його.

– Я одного не розумію, – Вінчестери дивляться на мене. – Тебе різали, душили, кусали, ламали руки й ноги, чорт, ти навіть вмирав частіше за Сема, а остаточно тебе мав би вбити кусок арматури. І хто з нас лох після цього?

– Вбити? – справді, я обожнюю, коли вони обоє говорять в унісон.

– На думку Ліндієль, так. Мали б ми з Семом клопоту після твоєї насильницької смерті. Твоя душа – ключ до одного із чорнових світів Чака. Дідько його знає, що там водиться. Моїм основним завданням є стеження, аби ви двоє померли своєю смертю. І я з цим справляюся. Хоча завдання важке. Там вклади Дінові думку про укладення контракту з демоном роздоріжжя, там вмов янголів на ваше воскресіння… На відміну від вас, котрі мали б мені сказати про зорі, про планети та про той чортів супутник, який зійшов з орбіти!

– Фель, – починає Сем, але помахом руки я позбавляю обох голосів.

– Ви мали мені це сказати. Зобов’язані були, чорт забирай! Ви хоч розумієте, які наслідки могли настати? Я могла знищити цілу галактику. Я маю право знати, що ледь не накоїла. Чому ви нічого мені не сказали?

– Тому, що ти чортова Пітьма! – кричить Дін, коли голос повертається до нього. – Бо ти можеш запросто знищити галактику, якщо захочеш. Ми хотіли тобі сказати, але потім, коли зустрілися з Пазузу, ти сказала, що не пам’ятаєш того, що сталося на Небесах, не пам’ятаєш війни, і ми вирішили помовчати. Гей, все ж обійшлось.

– Мені треба піти. Кудись якомога далі. Потрібно все обдумати, – нарешті відповідаю. – Спробую щось вигадати зі згаслими зірками.

– Ти не повинна робити це самотужки. – каже Сем.

– Повинна. Це ж моя вина. Я заварила цю кашу, коли попросила Амару зняти з моєї руки браслет, тож і мені розгрібати все це лайно. Що ж, хлопці, приємно було мати з вами справу, але далі я сама.

– Звісно сама, а ми підемо з тобою, – Дін наздоганяє мене на вулиці. Він відчиняє задні дверцята Імпали й жестами рук вказує на те, щоб я сідала до врятованих дітей.

– Ви придурки. Одне одного відпускаєте самих, не розмовляєте і випадково зустрічаєтеся лише на роботі, важко одне одному пробачаєте помилки, а мені навіть двох кроків не дали зробити.

– Бо ти сім’я, – просто відповідає Дін. – Крім того, ти єдина з Вінчестерів, кого краще не залишати на самоті, коли їй зриває дах.

– Та не зірвало мені дах.

– Аякже. – з цими словами Дін повертає ключа і ми рушаємо від ангара та купи обезголовлених трупів в ньому.