Один зелений, інший чорний

У групі спецпідрозділу було семеро, і лише в одного з них були невідповідні очі – одне зелене й одне чорне. Подібно до військових, психіатричне обстеження було достатньо інтенсивним, щоб Вілл переконався в поведінці та психічній стійкості чоловіка, навіть не розмовляючи з ним. Його небалакучість не дивувала: вперше він звернувся до Вілла тільки після опівночі, коли інші розійшлися по своїх постах у готелі та сусідніх будівлях.

— Кави? — запитав він Вілла.

— Дякую

Знову тиша. Її порушували лише рідкісні звуки чашок, що човгають по столу. Вілл прочистив горло, в черговий раз переглядаючи записи Лектера по Френсісу Долархайду.

— Я багато чув про вас, — сказав чоловік, нарешті почавши говорити по-справжньому. Віллу відразу не вистачило тиші.

— Б’юсь об заклад.

— Ваше розуміння споріднених душ дозволило таким людям, як я, виконувати свою роботу, не відчуваючи себе при цьому як останній шматок лайна.

— Ви нічим не відрізняєтесь від інших, — запевнив його Вілл, і, можливо, саме його тон змусив чоловіка розсміятися.

— О ні, я зовсім інший. Моя пара зараз на іншому кінці країни, а я не відчуваю жодного натяку на біль. Що це говорить про мене?

— Про те, що ви будуєте ефективні фортеці та бар’єри у своєму розумі, щоб поділяти думки, почуття та ідеали по своїх місцях, не розмиваючи межі, — сказав Вілл після хвилини роздумів. — Тож я б сказав, що ви маєте рацію. Ви відрізняєтесь, тому що більшість людей не можуть цього зробити.

— Ви можете це зробити, докторе Ґрем?

— Ні, — сказав він, здивований власною чесністю.

— Чому Ви були так зацікавлені у вивченні споріднених душ, коли у Вас немає пари? Чому Вам до цього було справа, якщо це ніяк на Вас не впливало? — запитав чоловік. Липучка на його сорочці охрестила його прізвищем Томас.

— Тому, що на мене це також впливає. Стандарти поведінки, закони, взаємодія з оточенням — культура спорідненості душ торкається всіх аспектів життя і всіх людей, незалежно від того, чи пов’язані вони, чи шукають пару, чи їм все одно.

«А ще тому, що я хотів дізнатися все про те, як можна уникнути зв’язку», – про себе додав він.

— Я деякий час тренувався в Європі, — сказав Томас. — Потім я був в Азії, працював з американськими послами над питаннями безпеки.

— Статистика споріднених душ у східних країнах значно відрізняється, — сказав Вілл.  — Їм характерно або становлення зв’язку в ранньому дитинстві, коли дитина ще не здатна усвідомити або висловити свої почуття, або вже після досягнення плюс-мінус тридцяти років. Це величезний розрив.

— А у нас це суцільні варіації на тему Ромео та Джульєтти, враховуючи те, скільки підліткових парочок навколо, — сказав Томас, фиркнувши. — У Південній Кореї нам сказали, що неввічливо просто дивитися всім у вічі, тому ми так не робили. Принаймні там було не так багато споріднених душ. Хоча складно сказати — у Швеції теж нічого не зрозуміло: всі довкола блакитноокі.

— Є безліч відтінків карого, вони добре помітні на світлі. На перший погляд, темні пігменти можуть здатися однаковими, але насправді їх не менше, ніж блакитних та зелених. — відповів Вілл.

Ця розмова змусила Вілла подумки повернутися до Великого Червоного Дракона. Два карих ока, односторонній зв’язок.

— Для них було майже церемонією зустрічатися довгий час, потім пройти через погляд один одного в очі. Якщо вони не відчували зв’язку наступного дня, тоді вони робили вибір: розлучитися чи продовжувати зустрічатися

— Як у тебе складаються стосунки зі спорідненою душею, Томасе? — Вілл не міг не запитати. Тиша, обмін чашками кави, які по черзі глухо стукають об стіл. Томас скорботно підібгав губи.

— Знаєте, я чув це так довго, що справді повірив. Споріднені душі роблять все краще. Споріднені душі роблять все легким – як це може бути важким? Ти дивишся на когось, він дивиться у відповідь, а потім у тебе є твоя друга половинка, і все стає добре, — Томас трохи засміявся, потираючи щетину біля підборіддя. — Тільки ніхто не розповідає про те, що може бути, ти нерідко виходиш із себе і зриваєшся на навколишніх, і твоя споріднена душа поєдналася з тобою через цю агресію, бо вона така сама. Ніхто не каже, що зв’язок може встановитись тому, що ви обидва з нещасливих сімей, хоча кожен і пережив свій досвід по-різному.

Вони не сказали вам, що це через те, що найтемніші частини вашого розуму нарешті знайшли інше місце, таке жахливе, і притулилися там, щоб залишитися.

— Наш досвід формує нас, — сказав Вілл. — Те, ким ми стали, випливає з того, що сталося з нами раніше. Ми – це наші думки, наше минуле, переживання. Якби в тебе було інше дитинство, ти не з’єднався б зі своєю парою.

— Річ у тім, що споріднена душа розуміє тебе, докторе Ґрем, — сказав Томас. — І через це все здається таким правильним. Ти можеш просто сказати щось… І навіть якщо це жахлива річ, вона зрозуміє. А можеш сказати щось до чортиків чудове, і вона теж зрозуміє. І це приємно, коли є людина, яка тебе так знає.

— До тих пір, поки знання не стане чимось таким, чого ти не хотів би знати, — погодився Вілл.

— Так, — сказав Томас, хитаючи головою. — Я думав, що у Південній Кореї добрі традиції. Уся ця церемонія і час, який дається на те, щоб все обміркувати та вирішити, чи хочеш ти спробувати. Це було унікально, але було схоже на те, що… вони ставились до цього серйозно. Я не думаю, що ми ставимося до цього достатньо серйозно. Тут усі говорять про те, що ти подивишся, з’єднаєшся, і все буде гаразд. І всі проблеми вирішаться самі собою, якщо в тебе є родинна душа.

— Ось чому існує психологія спорідненості, так само як і кримінальна психологія, — сказав Вілл, коли Томас не продовжив. — Щоб вивчити цю сферу життя глибше і ставитися до неї з тією серйозністю, на яку вона заслуговує.

— Думаю, я просто хочу подякувати вам за те, що Ви робите. Ви ставитеся до цього серйозно і бачите як потворне, так і хороше. Я читав одну Вашу статтю у якомусь психіатричному журналі. Мені сподобалося. Я подумав: «Ось цей хлопець усе правильно зрозумів. Хоч у нього немає спорідненої душі, але він знає, що від зв’язку не розцвітають навколо ромашки та не з’являється веселка без дощу». Я думаю, що більше людей повинні це знати. Споріднена душа нічого не виправляє, але з нею правда почуваєшся так, ніби стіни всередині руйнуються.

— Стосунки зі спорідненою душею – це результат вибору, – нагадав йому Вілл. — Такого ж вибору, який ми робимо, підтримуючи стосунки з другом, братом чи колегою.

— Мабуть, саме тому я тут з Вами, а не в Портленді з нею, — сказав Томас. — Я зробив свій вибір.

Насправді Вілл теж зробив свій вибір.

—

Обличчя Моллі на екрані було втомленим, і Віллу захотілося розгладити втому з-під її очей.

— Ти не спав, — сказала вона.

— Ти теж, — звинуватив він.

— Тут пахне Джеком Кроуфордом, — поскаржилася вона, і він трохи усміхнувся

— О, Моллі, — ніжно пробурмотів він.

— Так і є, – підтвердила вона. — Він пахне шкарпетками, лосьйоном після гоління “Олд Спайс” і накрохмаленими комірцями.

— Ти забула про віскі.

— Мабуть, — погодилася вона, не приховуючи озлобленості на Джека.

— Як твоє плече? — запитав він. Зображення стало піксельним, а потім знову показало її, мішкувату футболку та волосся, зібране в пучок, який виглядав так, ніби це було зроблено однією рукою. Скуйовджене, зім’яте. Йому хотілося поцілувати пасма волосся на лобі, відкинути їх назад. Але він цього не сказав на випадок, якщо вона раптом не помітила, що зустріч з Червоним Драконом не пройшла безвісти й для її волосся теж. Він не хотів її бентежити.

— Болить, але від знеболювального мене страшенно вирубає. Я намагаюся пити його рідше, тому що мені не подобається весь час бути у відключці. Але болить сильно.

— Дякую, що не збрехала, — пробурмотів він.

Моллі пильно подивилася на нього, і Віллу було важко зрозуміти, що вона відчувала насправді, коли їх розділяли два екрани та Wi-Fi.

— Я могла б сказати про тебе те саме, але…

— Але я сволота, — сказав він.

— Ти не сволота, але ти зазвичай не брешеш, Вілле, — Моллі похитала головою і зачухала назад обдерте волосся. — Думаю, це вразило мене найсильніше… Ти збрехав мені.

— Я збрехав тобі, — погодився він, і в нього затремтіла нижня повіка. Брехун, брехун, брехун.

— Чому ти мені збрехав, га? Ми ж так робимо, ми… говоримо один одному правду. Навіть негарну.

У її словах звучало звинувачення, а на обличчі відбивалася образа. Зображення зависло, увічнивши момент, і Вілл не міг цього винести. Він почекав, поки картинка розвисне, щоб знову побачити справжню Моллі.

— Я боявся, — сказав він.

— Що я покину тебе?

— Що ти запитаєш мене про цю людину, а я не хочу говорити про неї.

— Я справді хочу запитати про те, хто це.

— Я знаю.

— Але я знаю, що ти не хотів би про це говорити, — додала вона. — Я знаю, про що ти думаєш, хоча гадки не маю, як тобі спадають на думку такі речі.

Вона не знала всього, про що він думав.

— Вибач, Моллі.

— Ти зустрічаєшся зі своєю спорідненою душею, — на його вражений вираз вона сказала — Я заслуговую принаймні це знати.

— Так. Достатньо, щоб у мене зникло відчуття, що шкіра ось-ось злізе з тіла. І не більш. Потім я йду і все стає нормально.

Все добре. Наче не цілував його, наче не притискався до металевих прутів, як якась тварина, наче не дозволяв Ганнібалу притиснути ніжні губи до своєї долоні, і кожен дотик його губ не дарував спокій. Ніби не було цих ласок та близькості.

— Гаразд, — вона кивнула, погоджуючись. — Дякую.

Вона цінувала його чесність, але не все це було чесно. Це була брехня через замовчування, і Вілл Ґрем був дуже, дуже хороший в цьому.

— Я обираю тебе, Моллі. Не спорідненість душ. Завжди обираю, завжди буду обирати.

— Ти один із небагатьох, ти знаєш. Ти колись замислювався про те, скільки адвокатів намагаються засудити наше агентство, тому що люди, які перебувають у шлюбі не зі спорідненою душею, реєструються у нас, а потім подають на розлучення, коли знаходять пару?

— Це пророцтво, яке самоздійснюється, знаєш. Якщо ти виходиш на вулицю, щоб знайти щось, є ймовірність, що рано чи пізно ти це знайдеш.

Моллі завмерла з усмішкою, що приклеїлася до губ. Відео знову зависло, а коли зображення розвисло, Моллі вже задумливо дивилася на нього, схиливши голову на бік, як Лектер.

— Тоді як ти знайшов свою половинку?

Він згадав хватку Ганнібала, що міцно стискала його зап’ястя, і його очі, що налилися кров’ю від тріумфу.

— Чисте, тупе везіння, – пробурмотів він. Трохи маніпуляцій, зловмисності. У поєднанні з поламаною психікою і неможливістю зрозуміти, які частини особистості були його власними, а які просочилися ззовні.

Вона хмикнула, і щось на його обличчі, здавалося, засмутило її.

— Ти прийняла знеболювальне? — запитав він ображено.

— Ще ні, — повільно сказала вона.

— …А варто було б, — він зробив ковток напою трохи збоку від ноутбука, надто пізно згадавши, що вона це побачить.

— Це алкоголь? — вона запитала.

Вілл не відповів. Він склянку так щоб вона, зникла з поля зору.

— Що в склянці, Вілле?

— Віскі.

Лаконічно. Чесно. Така була неприємна правда, яку Моллі хотіла почути від нього.

— Я збираюся вбити Джека Кроуфорда, — поклялася вона й відкинулася на спинку крісла, потираючи обличчя. — Я вб’ю Джека Кроуфорда, ти дістанеш свого вбивцю, і тоді мені доведеться пізнати тебе знову.

Вілл завмер. Вона сказала, що «доведеться», ніби впізнавати його було хворобливим процесом. Якби знати його більше не було приємно. Вілл міг це зрозуміти. Якби він кимось іншим, він би теж не захотів знати себе.

— Наскільки ти контролюєш ситуацію, Вілл?

— …Раніше ти казала, що познайомишся зі мною заново, — з нотками розпачу в голосі сказав Вілл. — Це правда, Моллі? Це, як і раніше, правда? Ти все ще хочеш мене дізнатись?

— Так, — повільно сказала вона. Її губи витягли слово, змусивши його прозвучати більше як «ні». — Я дотримуюсь своїх обіцянок, Вілле.

Так робив і Ганнібал.

— Гаразд, — тихо сказав він, киваючи. — Гаразд…

Невдовзі зв’язок обірвався, і він подивився на фоновий екран ноутбука — веселу фотографію, на якій вони стояли біля фонтану. Фото здавалося радісним, але погляд самого Вілла був прикутий до води. Моллі казала, що він виглядав тут «одухотвореним», хоча він чудово пам’ятав, що в той момент перераховував монети, що блищали на дні фонтану, і прикидав ціну розбитих надій.

Вийшло 84 долари 33 центи. Моллі справді любила цей знімок.

—

Рано вранці йому зателефонували, і він сів, щоб відповісти, з прокльонами на вустах. — Джек? — прохрипів він. — Щось сталося?

— Він завжди дзвонить тобі так рано? — запитав Ганнібал.

Його голос був наче холодна вода, Вілл миттєво прокинувся.

— Звідки, в біса, ти отримав телефон, щоб мені подзвонити? — запитав він.

— Лікаря Чілтона немає у лікарні, однак, як ти знаєш, я маю право на спілкування з адвокатом у будь-який час доби, — сказав він.

Вілл примітив і те, що Ганнібал говорив тихіше, ніж зазвичай, і те, наскільки широке формулювання він використав. — Що ж тоді змусило тебе подзвонити мені так рано? — втомлено запитав Вілл. Він упав на ліжко, затиснув очі рукою.

— Коли тобі сняться кошмари, мені теж сняться кошмари, — пробурмотів він так тихо, що Вілл майже не вловив цього. Мабуть, він прикрив рота рукою, щоб Чілтону було складніше розібрати на записі, що він сказав. — Це дещо вибиває з колії, коли намагаєшся спати.

— Ти дзвонив, щоб розбудити мене, тому що я заважав тобі спати, — невиразно підсумував Вілл.

— В тому числі.

— Ганнібал…

— Ти отримав збіг за зразками слини з місць злочину та ДНК Френсіса Долархайда, чи не так? — спитав він.

— …Так. Зразки слини та крові були отримані внаслідок нашої сутички у музеї.

— Так, — тихо пробурмотів Ганнібал. — Винахідливо з твого боку.

— Ти розбудив мене не для цього, – сказав Вілл – більше погрожуючи, ніж стверджуючи.

— Ти замислювався над тим, що він за психопат? Такий, що народився з малою повагою до людського життя, чи такий, що став ним? Розкажіть мені свій аналіз.

Невже вони справді це робили? Він глянув на годинник біля ліжка, зітхнув і похитав головою. Судячи з усього, робили.

— …Ґрунтуючись на файлах і тому, що я бачив на місцях злочинів, я б сказав, що він створений, — повільно сказав Вілл. — Його жадібність, прагнення отримати те, чого він не має … Те, чого в нього не було в ранньому дитинстві. Він не мав можливості встановити зв’язок з оточенням. Гадаю, він зазнавав фізичного та психологічного насильства. Швидше за все, він почав із дрібних тварин. Згодом його власний потяг до насильства прогресував. Але він знав, що його поведінка не схвалюється в суспільстві, тому я практично відразу відділив усіх твоїх пацієнтів із серйозними маніями та зафіксованими спалахами насильства. Долархайд розумний, і він знав, що йому не треба світитися, — Вілл перевів подих. — Джек Кроуфорд знайшов твого колишнього пацієнта Тобіаса Баджа. У нього у підвалі були кишки.

— Він робив із них скрипкові струни, чи не так? — сухо запитав Ганнібал.

— Ти знав це?

— Можливо, у мене були підозри, — недбало відповів він. — Він завжди шукав ту ідеальну ноту

Вони обидва ненадовго замовкли, слухаючи звук дихання один одного. Вілл потер своє каре око і втупився в стелю, не знаючи, як ставитися до того, наскільки легко він почував себе, лежачи ось так і прислухаючись до дихання Ганнібала.

— Ти народився таким, Вілле, чи створений? — поцікавився Ганнібал.

— А ти? — запитав Вілл із викликом.

Знову тиша, важка від чогось, що змусило Вілла хотіти міцніше притиснути телефон до обличчя. Йому дуже потрібно було почути відповідь.

— Мене створили, любий Вілле, — відповів він нарешті. — Але я претендую на дуже міцну основу від народження, яка проклала прямий шлях.

— Я б сказав… я народився, — похмуро сказав Вілл. — Міцна основа, яка з цього моменту тільки погіршилася.

— Тобі, мабуть, було дуже самотньо, — це не прозвучало насмішкувато, хоча зазвичай Вілл так і думав. У всякому разі, це тхнуло розумінням, тим, що ціле життя дивилися в очі й намагалися знайти спосіб висловити свою думку, не лякаючи всіх у кімнаті. Він спробував уявити собі юного Ганнібала, який живе наодинці з думками, які, можливо, колись відштовхували його, жахали його здатністю уявити таке насильство. Зображення не зовсім правильно ввійшло в кадр. Не наляканий, скоріш збентежений і заінтригований. Йому було цікаво.

— Так, — визнав Вілл.

— У твоїх снах я помітив, що ти завжди стоїш один. Ти можеш з кимось зіткнутися, можеш взаємодіяти з демоном або тіньовим звіром, але поруч з тобою нікого немає. Ти завжди один.

— Вибачте, що перервав твій сон, — сухо й зовсім не серйозно вибачився Вілл. — Згодом ефект розділених сновидінь згладжується. Найімовірніше, ти досі бачиш мої сни через те, що в мене вони викликають сильні емоції.

— Можливо. У нас обох є неприємні сторони, і ми пов’язані через них у тому числі. Ми використовуємо ці якості подібним чином, хоча твоїм методам помітно бракує витонченості. Ти спеціалізуєшся на споріднених душах, Вілл. Будь ласка, виправи мене, якщо я зробив невірний висновок, але я вважаю, що твій розум потягнувся до мого, коли відчув, скільки у нас спільних рис, тому що ти втомився від абсолютної самотності.

— Це, щоб мене втішити, чи щоб залізти під шкіру? — здивувався Вілл. Його рот і горло явно пересохли. Він хотів побачити Ганнібала. Почути, міркував він, мабуть, цього буде достатньо.

— Це для того, щоб запевнити тебе, що ти не самотній у своїх снах. З якими б демонами ти не зіткнувся, я поруч.

Від Моллі це було б розрадою. Від Ганнібала Вілл не був впевнений, що це було – моторошно? Його нутро стиснулося, навіть коли м’яке, заколисливе відчуття змусило його очі заплющитися, змусило його хватку трохи ослабнути біля його вуха.

— …Гаразд, — сказав він, і це було настільки люб’язно, наскільки він міг це зробити. — Гаразд.

— Мені повідомили, що ти подбав про те, щоб Метью Брауна перевели з в’язниці до Балтіморської державної лікарні для божевільних злочинців, — сказав він, і його губи, здавалося, пестили цю назву. — Влучне покарання за його злочини, я думаю.

— Ти перший втягнув його в ці злочини, — відповів Вілл.

— Тільки тому, що він щиро мені допомагав. Як я міг його винити, коли його єдиним бажанням було побачити мене з моєю спорідненою душею? — у його тоні, як завжди, бракувало співчуття. В основі цього було щось інше, щось потворне, що Вілл визнав за гордість.

— Ти думав, що це смішно, що він наполовину пов’язаний зі мною, — зрозумів Вілл. Він похитав головою, грубо потерши обличчя.

— Цікаво, скільки людей у ​​цьому світі наполовину пов’язані з тобою, — сказав Ганнібал, і Вілл почув його посмішку. — Мені цікаво, скільки людей помітили в тобі щось, що зворушило їх хімічно, а ти своєю чергою не відреагував. Ти серцеїд, Вілл?

— Ти використав його, тому що він дуже хотів бути використаним.

— Так.

— Я не звинувачую його в цьому. Я звинувачую тебе.

— Але ти покарав не мене, — Ганнібал понизив голос, ніби поділився з ним секретом. – Ти покарав його. Того, хто насмілився поєднатися з тобою так, як зумів.

— Напівзв’язки іноді викликають психотичні розриви, які…

— Я знаю, що ти сказав судді, любий Вілле, але не бреши мені. Він перейшов тобі дорогу, тож ти провчив його.

Тиша. Вілл мляво кліпав, дивився в стелю, потім знову заплющив очі. Ганнібал шукав у його словах брехню. Це заважало брехати в принципі, а добре брехати — тим паче. Вілл проковтнув, відчувши в роті присмак випитого перед сном віскі. Чомусь згадався смузі, який він викинув у урну, а потім обтер вологі від конденсату долоні об свої вельветові штани. Він знав, що Ганнібал пишався б ним, навіть якщо він сам собою не пишався.

— Ти сердишся на нього? — запитав Ганнібал.

— …Є частина мене, яка його жаліє, — рвано сказав Вілл.

— Яка інша частина?

— Розлючена тим, що він намагався втрутитися в моє життя, що він підходив до тих ґрат, як я, і намагався говорити від мого імені.

— І це була та частина, яка діяла, чи не так? Це вона вирішила провчити його?

— Я йду знову спати, — сказав Вілл і продовжив, не даючи Ганнібалу можливості заперечити. — І не бери у звичку дзвонити так рано. Мені це не сподобається.

Тихий гул згоди. — Так, я так і думав.

— На добраніч, Ганнібале. — Пауза. — ….Дякую.

Що б це в біса не означало.

— Доброго ранку, любий Вілл, – відповів Ганнібал. — Я подбаю про Метью Брауна для тебе.

Він пішов спати, а коли прокинувся через кілька годин, то з незадоволенням усвідомив, що не прокинувся з мішками під очима й хрипом у шиї, а почувався надзвичайно добре.

—

Вілл сидів на улюбленій лавці в парку, прихопивши на обід булочки зі свининою в соусі барбекю і жасминовий Bubble Tea з бобою. Поруч з ним Беверлі потягувала свій Bubble Tea з таро і випромінювала самовдоволене блаженство. Зеллер наполегливо не збирався приєднуватися до їхніх веселощів.

— Зеллер думав, що знайшов свою половинку, але його очі не змінилися, — пояснила вона Віллу, сідаючи. — Ось чому він такий.

— Я не казав, що вона моя споріднена душа, — запротестував Зеллер. Помітивши криву посмішку Вілла, він підкреслив. — Не говорив.

— Ти сказав, що це був зв’язок, якого ти ніколи раніше не відчував, — передражнила Беверлі.

— Ти ж не взяла його з собою, щоб він мене психоаналізував? — поскаржився Зеллер.

— Я не думаю, що ти міг би дозволити собі те, що я беру за терапію, — збрехав Вілл. Йому подобалося тримати ціни в середньому діапазоні, щось для кожного. Хоча лікарка Евері багато разів намагалась змусити його підвищити ціни через те, скільки зусиль він вкладав у роботу з пацієнтами, Вілл вважав, що бідним допомога потрібна не менше, ніж багатим.

Беверлі захоплено засміялася.

— Мені не потрібна терапія, я просто думав, що між нами є зв’язок, — пробурчав він.

Вілл ввічливо потягував свій чайний напій із запечатаною кришкою зверху. На кришці стаканчика була наклейка з мультяшною пандою, яка мала непропорційно величезну пащу. Повітря навколо них було гарячим, він грав у гру під назвою – «Очікування»: очікування Червоного Дракона, очікування, що Моллі одужає, а його очі стануть колишніми.

Останнього доведеться чекати до нескінченності.

— Крім того, ти бачила, що там було? Якби у нас з Ґремом були споріднені душі, ми могли б отримати знижку на випивку. Що це за лайно? Якби якесь кафе почало надавати знижки тим, хто не має пари, їм би оголосили бойкот, і був би грандіозний скандал. Грем, скажи, що я правий.

Беверлі хмикнула, і Зеллер махнув рукою у бік Вілла, явно сподіваючись на підтримку.

— Якщо ти хочеш знижку, ти завжди можеш використати кольорові лінзи, – сухо сказав Вілл.

— Та годі, я не в такому відчаї, — буркнув Зеллер.

«А я цілком»,— подумав Вілл.

— Не все так погано, як здається, – спробувала втішити його Беверлі. Однак ямочки по обидва боки її рота видавали її.

— Так, речі не стають легкими лише тому, що у тебе є друга половинка, — глузував Зеллер. — Кому дають більше днів відпустки? Хто отримує компенсацію за поїздки через «емоційне навантаження» від розлуки з парою? Кому будь-коли дають відгул, роблять знижки в тур агентствах при бронюванні парного відпочинку…

— Хто буквально ледь не помирає в ту мить, коли відчуває раптову втрату людини, з якою був пов’язаний? — Вілл втрутився. — Споріднена душа відчуває смерть пари настільки гостро, що її органи можуть відмовити — тіло сприймає те, що відбувається, як власну смерть, — він кинув погляд на Беверлі, яка згодна кивнула, продовжуючи потягувати чай. — Все, що ти перерахував, — це компроміс, — безжалісно продовжив він. — Який покликаний хоч якось згладити неминучий фінал.

Це заспокоїло Зеллера. Він знав Беверлі давно, знав її, коли вона втратила свою другу половинку. Ймовірно, він був поруч, коли вона вперше відчула відчуття втрати, розлуки, настільки гостре, що мало не вбило її. Вілл похмуро жував булочку і думав про свою другу половинку. Він мав би піти до нього. Міркував, що бачити його за скляною стіною тільки розлютить його.

— Ти справді думаєш, що Дракон нападе? — раптово переклала тему Беверлі.

— Якщо так, то у мене є хлопці зі мною, — Вілл кивнув у бік бійця, що стояв неподалік, у цивільному. — Це громадське місце, і моє знаходження тут узгоджене. На даху снайпери.

— Господи, — пробурмотів Зеллер.

— Наскільки зручний бронежилет? — запитала Беверлі.

— Не дуже. До того ж якщо він серйозно налаштований, то стрілятиме в голову. Його зловлять, але мені буде вже байдуже.

— Звучиш не дуже стурбованим, — сказала Беверлі.

— Тому, що так і є.

Брехня. Однак він не збирався їх турбувати, не тоді, коли це була його ідея. Між сорочкою та майкою тепер був прошарок у вигляді броні. Вілл відчував, як піт стікав по спині, але він не збирався відступати.

Трохи нижче по схилу від них блукали двоє розгублених людей. Побачивши один одного, один випустив крик, а інший побіг, зустрічаючись посередині, де вони зіткнулися і поцілувалися, обійми були відчайдушними, потрібними. Вілл не міг відвести від них погляд, несвідомо врізавшись пальцями в м’яке тісто.

— Знайдіть кімнату, — пробурмотів Зеллер.

— Перша зустріч після становлення зв’язку? – припустила Беверлі.

Вілл насупився, жував добре і повільно. Він запив їжу, витер рот, кивнув. — Вони знайшли одне одного. Не знали, куди йти, поки не опинилися там.

Він думав про Моллі та про те, як вона поцілувала його в кафе, де вони зустрілися наступного дня після знайомства. Як у нього тоді перехопило подих. Він подзвонив їй вранці, тільки-но години стали прийнятними для дзвінка. А до цього він знову і знову перевіряв своє зображення у дзеркалі. Два ока кольору морської хвилі. Вона відповіла на дзвінок і запропонувала десь зустрітися – здавалося, вона навіть не дихала.

І в неї були два небесно-блакитних ока.

Вона поцілувала його з полегшенням, змусила його шкіру похолонути, але дихання прискорилося. Вона перепросила, він вибачився, і вони їли свої бутерброди та попивали італійські газовані напої, дивлячись у вікно і кидаючи нишком одне на одного погляди. Коли їй треба було йти, Вілл запросив її повечеряти.

— Ти думаєш, що так завжди? — спитав Зеллер. Він теж не міг відвести погляду, відчуття туги, яке Вілл відчував на кінчику свого носа та аж до ніг, пронизувало його.

— Ні, — сказав Вілл. Його професійної репутації було достатньо, щоб Зеллер не ставив під сумнів його експертизу у цій сфері.

— Я була розлючена, — сказала Беверлі з усмішкою. — Я зустрічалася з кимось іншим, а потім з’явився цей хлопець і все перекреслив. Хлопець, з яким я зустрічалася, сказав, що не збирається зустрічатися з кимось, хто має споріднену душу – що, якщо він упустив свій шанс через мене? Я сказала йому, що ні в якому разі, але ти знаєш, як це буває.

— Як це буває? — підказав Зеллер.

— Ви багато про них думаєте. Бажаєте доторкнутися до них, і коли це робите, то думки про них зникають. Ви хочете чути їхній голос, хочете їм подобатися. Коли вони засмучені, ви засмучуєтеся, тому що хочете, щоб у них все було ідеально. Можна подумати, що нічого не станеться, якщо ви потримаєтеся за руки, або насолодитеся голосом одне одного. Це здається логічним – так стає легше. А потім ти вже кидаєшся на захист спорідненої душі в будь-якій суперечці. Це відбувається раптово, і просто… Бути поруч із ним здається правильним. Навіщо потрібен хтось інший, якщо маєш споріднену душу?

— Це трохи неромантично, — сказав Зеллер.

— Немає нічого романтичного в тому, що хімічні сполуки тримають вас заручниками ваших бажань, — тихо сказав Вілл.

Вілл думав про Томаса, якому зв’язок з його спорідненою душею через гнів і дитинство, що травмує, тільки завдавав біль. Думав про Ганнібала, який подзвонив йому рано вранці, щоб запевнити, що навіть у найгірших снах він не самотній. Про Моллі в поїзді, яка плакала, тому що в неї були власні мрії та прагнення, і вона так боялася, що їх усе буде зруйновано.

— Люди кажуть, що від цього стає легше, — сказав Зеллер. — Мабуть, тому я чекаю свою.

— До твоєї ДНК додасться ще один рядок, — сказав Вілл, жуючи булочку. – Легше жити від нього не стане.