Частина 7

– Що за чорт? – Дін спускається сходами до воєнної зали й роззирається. – Ні, серйозно, що за чорт?

– Чуваче, ми й з першого разу почули, – я спускаюсь слідом за ним і копаю найближчу до мене квітку троянди. – Записки ніякої немає?

– У мене інше питання, – Сем підіймає з підлоги одну квітку і показує її нам. – Хто даруватиме тільки голівки квітів без стебла?

– Той, хто не хоче тими стеблами по морді отримати. Або, як варіант, демон. Жовтоокий демон, – щойно мене осяює ця думка, я одразу підходжу до стіни. – Я можу повернути захисні символи. Ті, котрі Амара стерла. Тоді ви будете в безпеці. До вас не доберуться ні демони, ні я Пітьма.

– Нащо демону присилати нам троянди? – Дін змітає зі стільця та стола квіти, а разом із ними й записку. – Тут написано, що Вельзевул передає тобі вітання й пропонує зустрітися в парку біля бункера опівдні. Ну, час до зустрічі у нас ще є. Потрібно підготуватися.

– Ви нікуди не йдете, – відчиняю вхідні двері й ворушу пальцями. Вся ця ковдра із квітів підіймається вгору і плавно пропливає на вулицю. Там вона розпорошиться по всьому Лебаноні. Сподіваюся, хтось цим квітам зрадіє більше від мене. – Вельзевул наймогутніший жовтоокий демон, з яким вам коли-небудь доводилось мати справу. Вас він може вбити, клацнувши пальцями. Він хоче поговорити зі мною, що ж я дам йому такий шанс, та заодне покажу, з ким він матиме справу, якщо надумає вбити.

– Ти абсолютно в цьому впевнена? – киваю Семові. Вони з Діном ще трохи потопталися, але зрештою бажання спати пересилило їх і вони йдуть, побажавши мені спокійної ночі.

***

По обіді наступного дня я вже готова. Великої честі демону не робитиму, тож я майже всю ніч шукала відповідний одяг та перевіряла на наявність чорної помади свою косметичку.

– Сьогодні мені трапився унікальний шанс перевірити, чи демони часом не перестали боятися Пітьми, – судячи з реакції братів, вони точно цього не зробили. – Легше, легше, опустіть пістолети. Перше, це помада, а це манікюр. Довелось змотатись в Європу, щоб його зробити. До речі, крило вже більш менш нормально функціонує, дякую, що спитали. Друге, ви реально думаєте, що в такої пристойної дівчини як я в гардеробі не знайдеться чорних речей? – річ у тім, що до братів я виходжу в чорному брючному костюмі з чорною блузкою і в чорних туфлях на невеликому каблуці. – І як я виглядаю?

– Як Пітьма, – відповідає Дін, але пістолета опускати не спішить.

– Гаразд, як ти мені не віриш, то слухай. Ти в червоній сорочці в чорну клітинку або навпаки в чорній сорочці в червону клітинку. Стіл коричневий, книжкові стелажі також. Стіни цегляні, – судячи з погляду Діна, його я не переконую. Сем опустив пістолет ще тоді, коли я сказала, у що Дін одягнений.

– І що? – боги, ледве втримуюсь аби не плеснути себе рукою по чолі.

– Діне, коли вона Пітьма, не розрізняє кольори, – замість мене відповідає Сем.

– Мало того, самі їх назви для мене нічого не означають, бо всі кольори стираються із моєї пам’яті. Що ж, мені вже час йти. Не вирушайте на нову справу без мене, – салютую братам і виходжу на вулицю. Хоч і світило яскраво сонце, та все ж було відчутно, що зараз кінець жовтня. Звичайну людину холод би пробрав до кісток.

В парку безлюдно. Тільки один чоловік стоїть, обпершись об валун, об який два роки тому розбили голову Меггі, і курить сигарету. Він доволі кремезним і б’юсь об заклад, що під тим капелюхом ховається світле волосся.

– Сигарету? – підходжу до Вельзевула і він протягує мені доволі пом’яту пачку з трьома сигаретами всередині. – Мені пощастило натрапити на затятого курця. Ця марка доволі непогана, ваша Величносте. Чи ти віддаєш перевагу чомусь новомодному? IQOS, наприклад?

– Для чого ти мене покликав?

– А, то ти отримала мій скромний дарунок? – на ці його слова я тільки пирхаю. – Так, зізнаюсь, для того, щоб знайти ваше укриття, довелось пролити трохи крові. Навіть попри відсутність захисних символів. Не сумніваюсь, після цієї розмови ти повернеш все назад.

– А ти здогадливий. Наступного разу подумаєш, перш ніж вламуватися до мого дому зі своїми “скромними” дарунками. І все ж, чому я тут?

– Подихати свіжим повітрям, викурити сигарету і трохи поговорити про те, про се, – Вельзевул знову простягає мені пачку і знову я її ігнорую. Він стинає плечима й опускає її в кишеню свого дорогого пальта. – Ви вбили мою відьму, – задумливо протягує він, дивлячись кудись поперед себе. – До речі, як там Дін? Ви його здали в психлікарню чи десь в тому бункері ховаєте?

– Ми зняли прокляття, але дякую, що запитав, – так, а от із сарказмом треба трохи збавити оберти.

– Не думай, що я не хочу помститись твоїм братам. Втрачати перспективних солдатів ще до війни я не можу собі дозволити. Не тоді, коли армія Пазузу значно перевищує за кількістю мою. Та й те руде стерво теж налаштовує демонів проти мене.

– Мені виразити своє співчуття?

– Від тебе мені потрібно значно більше, аніж співчуття, – він нарешті дивиться на мене і розпливається в страхітливій усмішці. – Ти перемогла самого Бога, тож тобі не важко буде вбити одного демона та одну відьму. Трон Пекла не повинен пустувати й краще, щоб на ньому сидів найвірніший союзник Пітьми, здатен зібрати військо тільки на один її поклик.

– Підозрюю, така розмова мене чекатиме із Пазузу теж. Яка мені з цього вигода? Нащо мені демони як союзники? Ще не так давно Небеса із Пеклом вели запеклі війни, коли ваш вид викошували тисячами, тож нащо мені співпраця з вами?

– Скажімо так, мені відомо набагато більше, ніж ти думаєш. Обміркуй мою пропозицію і я обіцяю тобі, що помре значно менше людей, – Вельзевул кидає недопалок на землю і носаком лакованого черевика втоптує його в землю. – В найгіршому разі те, що сталося нагорі буде квіточками порівняно з тим, що влаштуємо ми з Пазузу на Землі.

– Знаєш, я вже обміркувала твою пропозицію, – лють підіймається із самих глибин мого єства, тож тепер я Пітьма насправді. – Нащо мені вбивати одного демона та одну відьму, коли я можу вбити двох демонів, а відьму залишити живою. Крім того, я люблю книги, вони деколи корисні не просто як історії, що їх так любив Метатрон, а як навчальні посібники, скажімо так, – до нього занадто пізно доходить, що дивитися треба на мої руки, а не на обличчя.

Різко плескаю в долоні й розводжу руки. Між ними утворюється досить велике лезо із темряви. О, я пам’ятаю як від нудьги у своєму Раю вирішила спробувати зробити Розріз як Дарклінг у книгах Лі Бардуго. Перевірити, чи таке дійсно можливо. Виявилось, що можливо. Кільканадцять дерев коло будинку тому докази. На жаль, мої експерименти закінчились в той же день, бо тато здав мене Михаїлу, а вже від нього я отримала прочуханки. Після війни я мала тренуватись із цим під його суворим наглядом, але тепер я б хотіла просто отримати від них хоч яку-небудь звістку.

Хоч Вельзевул і не очікує такого повороту, все ж він встигає зникнути, перш ніж перетворитися на верхню та нижню половину демона. Лезо розрізає валун на дві рівномірні половини й розвіюється.

– Сучий ти ж син, – оскільки Вельзевул навряд чи повернеться, я рушаю назад в бункер. При вході до нього мене зустрічає Дін із двома дорожніми сумками зі зброєю, які він закидає в багажник. – Нова справа?

– Так, – щось він дуже щасливий. – Ми їдемо полювати на Самару Морган. – о’кей, обходжу Діна і заходжу в бункер. Сем сидить за ноутбуком і, схоже, не помічає метушні брата.

– Що сталось? – сідаю поруч з ним і зазираю в екран.

– У Вісконсині, точніше у Баффало-Ситі вчора ввечері знайшли тіло вісімнадцятирічної дівчини. За офіційними даними вона померла від інфаркту, однак один із поліціянтів проговорився пресі, що з її обличчям було щось не те, а потім незареєстрований користувач виклав на одному сайті фотографію її тіла, на якій чудово видно обличчя, – Сем згортає браузер і відкриває теку “Зображення”. Клацає на перший файл і нам відкривається збільшена фотографія молодої дівчини з таким жахливим обличчям, що я не здивована, чому Дін вирішив полювати на Самару. – То як? Схоже на простий інфаркт?

– Схоже на справу, заради якої варто теліпатися в машині майже десять годин. Тільки зачекайте, бо я хочу переодягнутися. – Сем лише киває. Швиденько стираю чорну помаду своїми силами, бо якщо це робити міцелярною водою, то я нікуди не їду. В кімнаті серед чистих речей знаходжу тільки одну пару джинс, білу футболку і чорно-білий светр на розмір більший за решту моїх речей, але на мені він виглядав на всі три розміри більшим. На ноги ледве знаходжу ту пару білих кросівок, які я нібито бачила останніми днями. Потім виймаю із шафи дорожню сумку з речами та зброєю і відчиняю двері.

– Ти починаєш забувати армію, – Дін весь цей час стояв напроти дверей до моєї кімнати із ввімкненим секундоміром. – Три хвилини. Спеціально змушуєш нас чекати?

– Діне, якби я цього хотіла, ми б вирушили щонайменше завтра ввечері, бо сьогодні був би день великого прання, тож тішся, що пройшло всього три хвилини.

Закидаю сумку в багажник до решти й сідаю в машину, поки мої брати все ще зайняті якимись своїми останніми приготуваннями. Не здивуюсь, якщо це пов’язано з тим, що Дін знову прасував речі Сема з пивом. Гаразд, це дає мені час вибрати собі ті відео на YouTube, які я дивитимусь всю дорогу. Вибір цього разу впав на рівняння Шредінгера, бо воно мені треба для Борнового наближення.

– То як пройшла зустріч із Вельзевулом? – Сем навіть в машину не встигає сісти, а починає ставити незручні питання.

– Ну, в мене був прекрасний шанс його вбити, однак він виявився розумнішим за весь свій вид і втік.

– Чого він взагалі від тебе хотів? – це вже питання від Діна.

– Щось типу “вбий моїх ворогів і я тобі буду винен до кінця свого життя”, бо, бачте, з Пітьмою краще дружити. Закладаюсь, що і від Пазузу мені прилетить така сама пропозиція з такими самими погрозами вбити вас.

– То на чиєму Пітьма боці? – Дін користається червоним світлом світлофора, щоб розвернутися до мене. Отже, ти все ще мені не довіряєш? Вельми розумно. Цього я від тебе не очікувала.

– На своєму. Вб’ю двох демонів, а відьму залишу. Вона мені винна набагато більше.

– Гаразд, то який в тебе план щодо їх вбивства? – в розмову включається Сем.

– Самій не здохнути.

Чисто вінчестерський підхід до справи їх трохи заспокоює, тож вони дають мені можливість принаймні перші три години дивитись заплановані відео. Решту часу я слухаю музику і дивлюсь у вікно.

– Так, Баффало-Ситі доволі маленьке містечко із тих, де всі одне одного знають, тож заселення в готель проблеми не становитиме, тим більше, що зараз не туристичний сезон, а полювати погода не дозволить. Наступний тиждень литиме як з відра. Найближчий до нас Great River Lodge – готель у типовому американському стилі кінця минулого століття, – гортаю фотографії. Хоч зараз і не сезон, та я все одно бронюю будиночок з трьома одномісними ліжками, бо, як не крути, в місто ми дістанемось пізно вночі.

– Ого, це нас так зустрічають? – на в’їзді до міста бачимо вогні поліційних машин та карет швидкої допомоги. При дорозі стоять двоє патрульних, які й зупиняють нашу машину. Хлопці швиденько дістають свої посвідчення, а я з усіх сил вдаю, що мене тут немає.

– Агенти Бертон і Ньюстед, що тут трапилось? – вони виходять з машини та прямують разом із патрульними до шерифа.

– Двоє місцевих знайшли ще одне тіло сьогодні ввечері в парку. Малий Петерсенів, помер від інфаркту, – шериф не виглядає надто розгубленим. Доволі цікаво.

– Обличчя таке саме як і у попередньої жертви? – питає Дін.

– Так. Бачили фотографію в Інтернеті? Досі не можемо знайти того, хто його відправив, – не біда, дайте мені мій ноутбук і дві хвилини.

– Ми можемо побачити тіло? – шериф киває Сему і показує на широку стежку, яка веде в парк. Та я їх прекрасно чутиму навіть на велетенській відстані. У людей є така дурна звичка повторювати подумки інформацію, котру вони щойно почули.

– Його знайшли поблизу того місця, де кинули тіло Ізабелли Коллінз. Тіло розташували так само, обличчям до річки, кінцівки вивернуті, вираз обличчя не піддається опису, хіба що ви дивилися “Дзвінок”, тоді зрозумієте. Однак цього разу було і ще дещо, та вам потрібно це бачити. – на цьому думки і Сема і Діна перемикаються на максимальну передачу мені картинки. Я ніби стою поруч із ними та вглядаюсь в спотворене обличчя хлопця років шістнадцяти. Шериф звертає увагу на тіло малого і знімає біле покривало. Замість живота у Петерсена залишилось криваве місиво, довгі сліди від пазурів тягнуться аж до грудної клітки й місцями можна бачити ребра. Шериф починає перераховувати органи, які зникли, однак серце було на місці, вервольфів та інших перевертнів ми виключаємо зі списку. Дін дякує шерифу і разом із Семом йде до машини.

– Якби не обличчя, я б сказав, що його роздер ведмідь. Існують перевертні-ведмеді? – Дін сідає в машину і ми рушаємо до готелю.

– Якщо й існують, то вони повинні виглядати як Лохнеське чудовисько, інакше як пояснити обличчя жертв? Та я ось чого не розумію, чому шериф сказав нам ніби малий помер від інфаркту? – Сем відкриває ноутбук і заходить в поліційну базу даних.

– Чисто теоретично він міг померти від інфаркту після того, як йому розпороли грудну клітину і живіт. Їсти органи істота вже могла після його смерті. О, а от і готель, – вказую Дінові на гігантську фігуру вікінга, якою ознаменовується в’їзд на паркінг.

– Слухайте, за останні півтора року тут небагато людей померло від інфарктів. У декількох з них, у чотирьох, якщо бути точнішими, за звітами патологоанатома, спотворені обличчя. Жертвами були учні місцевої школи, однак між собою це не пов’язали. Потім на пів року ці смерті припинилися. Судячи з усього, тепер розпочався новий цикл, – Сем закриває ноутбук і виходить з машини слідом за братом. Я беру свій рюкзак і тут моє плече прошиває біль.

– Гей, ти де там застрягла? – Дін стукає в вікно машини з мого боку і відчиняє дверцята. – З тобою все нормально?

– Так, – біль і справді трохи вщухає. – Старі рани ниють.

– Це на погоду, – Дін розвертається і прямує до будиночка, що стоїть трохи віддалік від решти, з почуттям виконаного обов’язку. Як би ж то. Виходжу із машини й роззираюся. Я звикла довіряти своїм відчуттям, а зараз всі мої інстинкти волають, що потрібно забиратися з цього місця якомога далі.

Ранок у хлопців починається з відвідин шерифа та патологоанатома. Я ж вирішую пройтися до річки. На моє щастя, любителів ранніх пробіжок виявилося небагато. Мабуть, цьому посприяли копи. Тож заглибитися в парк буде важкувато. На моє щастя місто маленьке, а тому прослизнути повз нечисленних стражів порядку до місця злочинів виявилося не таким вже важким завданням. Від основної широкої стежки, котра веде прямісінько на берег Міссісіпі, відгалужується ще щонайменше десяток менших стежин, однак теж досить широких, щоб дві невеликі компанії людей могли розминутися. Одну з таких стежин не охороняють. Користаюсь можливістю і звертаю на неї.

В очі одразу кидаються голі дерева, від чого я як на долоні, якщо якийсь коп вирішить глянути в мою сторону. Однак, це працює в обидві сторони і я теж можу бачити небезпеку, ще коли вона навіть не підійде до мене. Стежина виводить до річки й тягнеться далі до траси, якою ми сюди вчора приїхали. Отже, обох жертв, а до них ще декількох, не сумніваюся, вбили тут. Про це також свідчить ціла купа слідів, залишених тут від вчорашнього вечора. Однак був тут і вельми специфічний слід. Ніби хтось або щось підповзло до хлопця і вбило його. Плече моє скував холод і я не стала заглиблюватися в ці хащі.

– Що вам вдалося з’ясувати? – в номері зустрічаю Сема і Діна, які працюють за ноутбуками.

– Нічого, навіть міських легенд немає, – відповідає Дін. – Сьогодні вночі доведеться діяти за старими методами. Тримай, – він вручає мені карту міста. – Я попросив шерифа відмітити всі колодязі цього міста і вночі ми повинні їх перевірити.

– А чому водонапірна вежа не відмічена? Я бачила її сьогодні, коли гуляла парком.

– О, то поки ми працюємо, ти розважаєшся?

– Я перевіряла місцевість. Те, що вбило тих двох пересувається поповзом і я сумніваюся, що це привид, особливо Самари Морган. Моє плече…

– Те, яке на погоду реагує? – з усмішкою питає Дін.

– Те, шмат від якого відгризла тінь, котра якось зуміла пробратися на Небеса.

– Так, але ти казала, що тіні їдять людей, однак Ізабеллу Коллінз та попередніх жертв ніхто не роздирав, всі органи на місці й вони справді померли від серцевого нападу, – Сем нарешті відривається від ноутбука. – Тінь могла з’явитися тут тільки вчора і поласувати свіженьким м’ясом.

– Однак, хто її прикликав? Вельзевул чи Пазузу?

– Вона слухається тільки Бога. Чака, якщо точніше, це ж він їх створив.

– Так, та ти казала, що Чак збожеволів і ти відправила його в якийсь приватний заклад, – Сем питально дивиться на мене.

– Відправила та охрініла з розцінок. Заклад знаходиться в Міннесоті, а ціни як в Нью-Йорку.

– Не відривайся. Кави? – Дін вручає мені чашку і двома ковтками я випиваю напій.

– Але Чак справді збожеволів. Не те щоб і Богом він був більш адекватним, та людиною остаточно здурів. Свого часу він примудрився перетягти в наш світ декілька цих тварюк, не вбиваючи душу, однак я вважала, що всіх перебила, а тепер бачу, що одній тіні вдалося втекти. І це не випадково вона опинилася тут всього на день раніше за мене.

– Все одно колодязі нам доведеться перевіряти. Від чогось ж ті діти померли, – Дін розгортає на столі карту. – Звісно, оскільки водонапірна вежа забезпечує водою все місто, трупа в колодязі ніхто і не помітить.

– Покладаємося на твої знання фільмів. – плескаю Діна по плечу, сідаю на ліжко, знаходжу свої навушники та включаю музику.

Вирушаємо розкопувати колодязі пізно вночі, коли в останньому будинку згасає світло. Дін спочатку пропонує розділитися, та тинятися містом, по якому повзає тінь, не найкраща ідея.

– Бляха, ні чорта не видно, – Дін зазирає в перший закинутий колодязь, що знаходиться в милі від готелю.

– То стрибни туди. Якраз перевіриш чи знизився рівень води. Щось мені здається, що знизився.

– Якщо тобі так здається, то стрибай туди сама. Перевіриш свою теорію, – Дін милостиво поступається мені місцем. Як приємно.

– Так, розійдіться. Ніхто нікуди не стрибатиме, – Сем вклинюється поміж нами й світить ліхтарем у воду. Раптово, але не цілком несподівано, з боку Національного парку долинає крик.

– Лети. – я розвертаюся до Діна. – Відстань невелика, твоє крило повинне витримати. Поки ми добіжимо, нас чекатиме черговий труп.

Виходжу на більш-менш широку ділянку, розправляю крила і злітаю. Потрібний мені потік повітря підхоплює мене і через лічені секунди я з’являюся перед хлопцем, вбраним у футбольну форму своєї школи, який продирається крізь хащі, рятуючись від чогось. Побачивши мене, він знову кричить і пробує втекти назад, але я хапаю його за руку.

– Привіт, мене звуть Марія Вінчестер і я тут, щоб допомогти тобі. Від чого ти тікаєш? – та незабаром я й сама бачу. За ним справді женеться привид, але не маленької дівчинки. Це висока худа постать в чорному з каптуром, який закриває обличчя. Свою довгу кістляву руку привид тягне до обличчя хлопця, зовсім на мене не зважаючи. Це й добре, бо він не бачить обрізу в моїй руці. Один постріл і привид зникає. Ненадовго.

– Біжімо, швидше! – тягну хлопця за собою до річки. Десь напівдорозі знову з’являється привид, але хлопця від смерті врятували вже мої брати.

– Ми даремно колодязі обшукували? – Дін явно розчарований цим фактом. – Хто це взагалі такий?

– Судячи з вбрання, учасник процесу над салемськими відьмами. Можливо навіть сам суддя Корвін. Про це нам детальніше хлопчина розповість, – хлопчина явно не радіє, коли до нього звертають увагу озброєні чоловіки і я.

– Я нічого не знаю, – він пробує відступити, але за ним несе свої води Міссісіпі, а він явно не фанат плавання.

– Слухай, у вашій школі чи в місцевому музеї повинна бути річ, яка походить з тих часів. Саме через неї померло вже семеро людей за останні два роки тут, у Баффало, і хтозна скільки ще в інших містах. Подумай, ця штуковина була тут півтора роки, а потім, судячи з усього, її включили в список експонатів, ну не знаю, виставки “Історія Америки кінця сімнадцятого століття” і пів року возили містами різних штатів, – поки хлопчина думає, розвертаюся і всаджую ще трохи солі в живіт привиду. Його треба швидше прикінчити, а то незабаром він розійдеться.

– Пів року тому один із хлопців в школі та його дівчина привезли із Массачусетсу мантію, яку винесли як доказ того, що вони побували у будинку судді Корвіна. Вони передали цю річ спочатку в школу нашому історику, а потім він відніс її в музей. Через тиждень ці двоє померли. Нам розповідали про те, що у них просто зупинилися серця, але в це майже ніхто не повірив. Інфаркт? В обох одночасно? Однак через деякий час від інфаркту померла Кріссі, якій ледве п’ятнадцять років виповнилося, а слідом за нею Уолт – мій однокласник. Це було якраз перед виставкою про історію нашої країни, а хто ж не знає про Салемський процес? Тож було вирішено включити до списку експонатів і мантію. Кріс та Уолт допомагали музею все це пакувати, – він зупиняється, щоб перевести подих і я користаюся своєю можливістю.

– Так, це зрозуміло, четверо попередніх жертв, допустімо, безпосередньо контактували з мантією. Яке відношення до цього мали Коллінз, Петерсен і ти?

– Ми напилися і близько місяця тому проникли в музей, щоб довести, що це все просто збіг і не існує ніяких проклятих речей.

– Одного я не розумію. Чому суддя Корвін почав вбивати тільки два роки тому і в такий спосіб? Відьом вішали або палили на вогнищах, але аж ніяк не доводили до інфарктів одним доторком, – Дін навіть обертається до нас із хлопцем обличчям.

– Єдине логічне пояснення, він був у Пеклі. Коли Чак створив тріщину, суддя вибрався разом з іншими привидами й прив’язався до своєї мантії, щоб не повертатися назад. Як і решта привидів, суддя Корвін збожеволів, тож і не дивно, що спосіб убивств змінився. Він заледве пам’ятає, хто він. Можливо вважає себе янголом Смерті чи щось в цьому роді, – розводжу руками.

– Гаразд, ми із Семом в музей. Спалимо суддю Корвіна. А ти виведи малого звідси й проведи додому. – брати мені кивають і швидкими кроками покидають парк. Щойно я збираюсь повідомити хлопцю хороші новини, що привид від нас скоро відв’яжеться, бо йому треба захищати мантію, як мою шкіру пробирає мороз, а руки починають труситися. Чудово, із вогню і в полум’я.

– Лізь у воду. Негайно! – намагаюсь контролювати свій голос, але він все одно зривається. Малий тільки переводить невпевнений погляд з мене на річку і назад.

– Не можу. – тільки й вимовляє.

– Хлопче, або ти лізеш у воду хоча б по коліна сам, або я тебе туди кидаю і завтра твій труп спливе нижче за течією.

Варіант загинути мало для кого є привабливим. Особливо, коли ще не вміти плавати. З величезною нехіттю малий все ж залізає в воду. Чудово, тінь його там не дістане. Мабуть. Я розвертаюся обличчям до хащі й витягаю меч. Наближення свого найголовнішого страху я скоріше відчуваю, ніж бачу. Плече пече так, коли свіжу рану тримаєш над вогнем і від того болю хочеться померти. Тінь стрімко виповзає зі своєї хованки, поки я вдаю, що хапаюся за плече і намагаюся стишити біль. Це і вполовину не так боляче, як тоді, коли Михаїл мені хребет перебив в дитинстві.

Тінь кидається на мене і валить на землю, однак сама помирає перш ніж моя голова встигає гримнутися об гальку. Відкидаю труп якомога далі від себе і встаю. Чудово, доведеться приймати душ. У волоссі повно мокрого піску.

– Все, можеш вилазити звідти, – хлопець не втрачає даремно ні секунди та зі швидкістю професійного спринтера вибігає з води. В той самий час мені приходить повідомлення від Діна, що з привидом вони розібралися і я можу не проводжати малого додому.

– Я перша в душ, – братів наздоганяю майже біля будиночка. По дорозі я, звісно, намагалася витрусити пісок з волосся, але, здається, тільки гірше зробила.

– Міс Вінчестер, – щойно Дін вмикає світло, як на нас наставляють пістолети озброєні агенти ФБР. На дивані, закинувши ногу на ногу, сидить Віктор Генріксен власною персоною. – Доведеться тобі пройти з нами.