Безумство та спокуса

А почалося все достатньо неочікувано і навряд чи хоч хтось здогадувався, чим саме це обернеться.

Невеличке містечко розкинулося вздовж берегів чистої річки. Тихе та затишне воно мало чим виділялося серед сотень інших. Хіба що врожай тут був, напевно, найкращий серед всіх. Хоча й вирощували далеко не пшеницю чи ячмінь. Люди заробляли особливим сортом яблук. І діло було не тільки в соковитих плодах, а ще й в дереві, яке було доволі міцним, мало цікавий колір і приємний запах.
Особливих розваг не було. Тут ніколи не траплялось якихось жахтіть, або надто вже колосальних злочинів. Люди нікуди не поспішали, крокуючи вузенькими вуличками, діти гралися коло води без якого-небудь страху бути схопленими тим самим потопельником. Здавалось, що навіть повітря ближче до полудня завмирає разом з усіма, занурюючи простір в блаженну тишу та спокій.
Ще й люди тут були в більшості своєму віруючими! Ну хіба це не нудно, кожної неділі ходити до церкви та вислуховувати всі ці до смішного возвеличенні слова з вуст старого та глухого, як пень, священнослужителя? Але як виявилося… Послушники тут далеко не старці, та про це пізніше.
Він і сам не розумів, що привернуло його увагу в цій обителі нудьги та тиші. Нічого цікавого не водилось взагалі в цій глушині.Тут тобі мерців не поганяєш, людей не так легко спокусити на якесь злодіяння. Бо навіщо псувати собі життя лиш задля того, щоб мимохіть розважитись ?
Нудьга смертна !
І все-таки навіщо він сюди явився ? Та ким є цей самий таємничий Він ? Але не так швидко, згодом правда про особистість має висвітлитися хоч трішки.

Місце це було напрочуд чистим, переповненим світлою і такою солодкою енергією, яку ще не встигли спотворити гидкі лапи богині темряви та її прибічників. А світло завжди манило до себе всіх створінь породжених цією темрявою… Так було й буде завжди. Наче ті метелики, вони летять назустріч світлу ліхтаря у пітьмі.
Саме тому з’являється пекельне бажання поживитися, зіпсувати цю чистоту, пустивши гниле коріння у тіло. Зіпсувати так, буцімто те саме яблуко. Гарне та тверде, блищить, переливаючись рум’яним боком, а варто тільки відкусити, як на язиці розповзеться гидке гнилля.
Але все ж таки… Хто Він такий ? Відповідь на це питання до жаху наївна та проста, тому відповідати немає ніякого бажання . Невже не зрозуміло, що цей юнак насправді біс ?
До того ж йому зараз точно не до дурнуватих питань і тим більше не до відповідей на ці питання. Він збирається утнути щось насправді божевільне і ненормальне, невиправдане та ще купа яскравих епітетів.
Не дивлячись на дурість його плану, все всередині обмирає на мить, серце б’ється так неспокійно. Шкода, що не його серце, а серце того, чиє тіло він позичив на деякий час… Та кого це взагалі хвилює? Зараз це не так важливо, бо демонюга намагається стримати ідіотську посмішку. А вона, падлюка, так і лізе на обличчя, але потрібно зберігати добропристойний вигляд, адже стоїть він перед храмом і очікує, коли інших парафіян нарешті впустять всередину, коли почнеться служба і всі будуть з завмиранням слухати рівну промову священника який, випадково, сам того не підозрюючи привернув Його увагу…
Ну нарешті, бо він вже подумав, що через погану погоду і скоре наближення дощу їх просто не пустять. Дивно, що в цей чудовий день небо затягнули тяжкі свинцеві хмари, а десь далеко-далеко розлився гуркіт грому. Зовсім скоро здійметься буря.
Тепер демон стоїть серед натовпу, стискаючи кінчиками пальців свій рукав і схвильовано чекає… Чекає скорих веселощів, відчуваючи як від близького контакту з церквою, по шкірі розповзаються десятки мурашок. Як добре, що для нього святе місце не є чимось надто вже небезпечним, адже він не тупа тварюка, думки якої заповнені лиш кривавими бенкетами. Хоча нечистий зізнається, частенько його відвідують думи доволі страшні.
Так, у нього немає тіла у звичному розумінні цього, лишень відчутна оболонка, яку тримає тільки декілька факторів. Це допомагає боротися і бути стійкішим. Він має багато імен, достобіса ганебних кличок і просто гидких звертань. Біс не живий, але й мертвим не можна назвати, та він відрізняється від своїх соплеменників. Стільки невизначеностей і плутанини, але саме це створює його образ. Та не зрозуміло, він таємничий та загадковий, чи пустий, як папірець ?
А хто його розбере. Та все ж, зараз його образ – це непримітний письменник. Зашуганий та тихий, до того ж маловідомий. І лиш демонюга знає про ті брудні думки та мрії, що криються в цій світлій голівоньці. Саме тому йому вдалося домовитися й тимчасово позичити це тіло в обмін на виконане бажання. Все просто – біс наповнюється енергією від перебування в живій оболонці, а письменник отримує потрібний йому досвід, на який би не осмілився самостійно.
Та про це пізніше, бо нарешті всіх пускають в храм.
Тут зустрічають високі зводи, розписані чудесними сонячними візерунками, які нагадують яскраве полум’я. Всі ці люди тут поклоняються богу світла і жару сонця, бо саме світло – протиставлення темряві, якою володіють створіння ночі. Тому й оформлення у цієї святині було переважно у жовтих, золотих та білих тонах, а підлога, навпаки, викладена чорним гладким каменем. Це символізує саме темряву, яку топчуть представники духовенства, возвеличуючи себе та своє призначення.
Екзорцисти не вважають нечисть достойною життя. Як можна рахуватися з думкою бруду, який тільки й бажає, що зжерти без останку, розірвати на шмаття та проковтнути душу ? Тому навіть у таких дрібницях прослідковувалась ця ненависть та зневага. Та і в цілому послушники й монахи були достатньо гордими та звеличеними. Навіть парафіяни обдаровували поглядом дещо зверхнім, наче можуть побачити всі ті гріхи, розпусні думки й таємниці, хоча якщо бути чесним, то не всі чернеці дотримувалися всіх правил святих письмен… Вони люди й цим все сказано.
Саме про це й думав біс, ступаючи на високий поріг. В цю мить тіло пронизує болючий спазм, та лиш кінчики пальців ледь помітно затремтіли й він тяжко зітхнув, не зупинившись. Зрозуміло, що йому важко знаходитись тут, а коли випадково ступив на сам поріг, який був пронизаний візерунком особливих захисних рун, так і зовсім з’явилося відчуття, що під шкіру заливають залізо. Та юнак стійко тримається і навіть не звертає уваги на такі дрібниці. Скоро він розважиться на славу – це єдине, що може зараз турбувати.
Море голосів, які зливаються в тихий шум та луна кроків, солодкуватий запах димку пахощів та плавленого воску – звичні атрибути в цьому місці. Демону плювати на вишуканість ліпнини на стелі та різьбу на білих мармурових колонах, він лиш відмічає, що навіть в цьому забутому місці, святилище було справді багатим. Напевно, навіть дім місцевого барона здавався подертою халупою, тьмяніючи на фоні незбагненної величі.
Але для нього самим яскравим в цьому місці став саме священник. Його він знайшов відразу, та так і не відвів погляду, спостерігаючи, як висока статна фігура м’яко випливає з-за царських врат, ступає на возвишенність амвона. Руки складені на грудях, а світлий, на диво яскравий блакитний погляд ковзає по рядах парафіян, не зупиняючись на комусь конкретному.
А ось демон… Здається, що він повільно пожирає священника одним лиш поглядом, ловить кожне слово, хоч і не вникає в саму суть. Йому до дрижаків подобається цей рівномірний та твердий голос, та він далекий від всіх цих піднесених слів, які закликають слухати душу і розум та не піддаватися ганебним поривам тілесним. Це навіть звучить як недолугий жарт і знову ледь не викликає посмішку. Ну як можна слухати свою душу і водночас стримувати пориви тіла ? Ось біс жадає спокусити цього чоловіка, отримати порцію палкого задоволення, або навпаки, болючого приниження. Нечистий буде радий будь-якому розвитку подій. А навіть якщо нічого не вийде, то не дуже засмутиться… Принаймні так він думав поки не ступив на поріг святині.
Зараз в нього так гучно і схвильовано стукотить у грудях серце. І чомусь біс був впевнений, що будь воно в нього насправді, то просто б вискочило через горло. Від цього почуття голова йшла обертом, а передчуття веселощів розливалось по тілу, обпалюючи його пекучим поколюванням. Та діло тут не тільки в тому, що знаходиться у священному місці, оскільки таке для нього — дрібничка не варта особливої уваги, бо дрижить все всередині та б‘ється пійманою пташкою, а демон все старається стримати широку глумливу посмішку.
По закінченню проповіді, дожидається, поки натовп трошки розбредеться, обговорюючи беззаперечну правильність всіх сказаних сьогодні слів і тільки після цього він зітхає, втягуючи п‘янкий для нього запах пахощів та нарешті направляється до священнослужителя. Той вже говорив з якоюсь жіночкою. В розмову нечистий не влазить і взагалі не дуже прислухається до цього лепету, а стоїть поруч, не зводячи очей з профілю екзорциста… Його фігуру оповили золотаві промені сонця, яке нарешті вилізло з-за темних кучерів оболок і тепер грайливо проникало через скло вітражів майже під стелею, підсвічуючи часточки пилюки, яка примарливим серпанком виблискувала в повітрі. Та чомусь бісу здається, що це тепле світло йде саме від святоші. Воно вабить, притягує до себе, манить, наче якийсь заборонений плід. І так іронічно виглядає те, що сам демон стоїть в тіні. Такій густій, насправді незворушній, а здавалося б, лиш крок і він також опиниться під блискучим світлом, але ні — це лиш брехлива ілюзія.
Священник гарний. Чорняве волосся, що ледь досягає підборіддя, засмагла шкіра та різкі риси обличчя, на якому був лиш спокій та вдумливість. Ніс у нього з легкою горбинкою, вії напрочуд довгі та темні, з під них поблискують холодні, мов уламки криги, очі, які навіть сонячні промені не змогли розтопити та наповнити теплом. Весь серйозний та дещо самовпевнений на думку демона.Так хотілось повністю стерти цей вираз з красивого обличчя… Але подумати про це йому не дозволили, бо чернець закінчив розмову і біс одразу ж підступився до нього. Варто зробити крок і сонце, наче знущаючись, знову сховалось за хмару, омиваючи їх приємним мороком. Та він став поряд, сором‘язливо опустив погляд, стискаючи пальцями рукав сорочки та тихо привітався:
— Миру під сонцем вам, Отче.(1) Це я мав прийти сьогодні, бо душу захоплює сумнів у власній праведності, — звучить його тихий голосочок і хлопець таки підводить очі.
Ну прямо таки зразок чистоти та слухняності — вигладжена сорочка темного винного кольору застібнута на всі ґудзики, світле волосся не лізе в очі, бо прибране за вуха, руки старанно складені на грудях та таємничий блиск великих темних очей колір яких колеблеться від червоно-карого до майже багряного, який немов спалахував на їх дні. Напіввідкриті губи створювали ілюзію того, що юнак ладний ловити кожне слово святоші. Тільки ось був він якимось… Блідуватим ? Он навіть вуста потьмяніли та стали такого дивного та ледь помітного синюватого відтінку.
— Миру. Так, знаю, я чекав тебе,— відповідає чоловік. Його звати Адам і демону це прекрасно відомо.
Зараз нечистий поклонився, м‘яко взяв руку священнослужителя й зробив так, як це роблять інші парафіян, а саме притулився чолом до зовнішнього боку долоні, щоб після мимохіть доторкнутися шкіри губами. Лиш мить, а по тілу Адама ковзнула прохолода. Вона пройшлася від місця, де залишили вуста свій примарливий дотик, пробралася під рукав, піднялася до ліктя та передпліччя. Ще одна мить, а голова біса знову крутиться від розуміння того, що він робить зараз і що бажає витворити потім… Та він з усіх сил старається стримати огидну посмішку, зберігаючи той самий сконфужений і розгублений вигляд. Але чужий погляд залишається спокійним та холоднуватим не дивлячись на те,що наступні слова були доволі доброзичливими

(1)«Миру під сонцем» — звичне привітання в цьому всесвіті, чи побажання удачі, коли мандрівник вирушає в дорогу. Також є інша форма цього побажання «Хай сонце освітить ваш шлях» або« Миру в путі». В останньому випадку можна відповісти « Миру в домі»

— Що ж, сину мій, ходімо. Ти зможеш довірити мені свої сумніви і я зможу направити тебе на шлях істинний. Не бійся та не бреши, не приховуй того, що тяжким каменем лежить на твоїй душі
До чого ж гарний голос у чернеця… Він наче так і жадав обволокти з усіх боків, збуджуючи всі почуття, підкорюючи розум і сприйняття.Та лиш на мить демонюга розгубився, знову занурившись в потік млосних мрій. Хоча він чудово вміє прикидатися, тому й бере себе в руки, навіюючи той самий образ непорочності та щирого сорому. І вдається йому це неймовірно уміло ! В грудях все тремтить, а в животі стискається до легкого болю, наче його охопила лихоманка, та вираз обличчя залишається все таким же злегка розгубленим. Лиш ці очі… В них палахкотить та розцвітає щось потойбічне та неправильне, а невеличкі крапки зіниць на якусь долю секунди перетворюються в вузькі смужки. Але лиш мить, навряд чи хоч хтось міг це помітити
— Добре, я розповім вам все, в надії, що це зможе принести спокій і полегшення до моєї душі, — відповідає демон та декілька разів киває, притискає руку до грудей та не може ніяк позбавитися від того трепету, який так і жадає заплутати думки. Неймовірно, просто неймовірно…
Та він розкаже про свої думки, не буде стидатися і боятися, як і казав священник. Такої відвертості ці стіни точно ще не чули. Біс впевнений в цьому, бо говорити красиво він уміє, володіючи достатньо довгим язиком. Причому в усіх сенсах.

Ось вони розмістилися, розділені тонкою перегородкою. Шум тихих голосів давно перетворився в гул і зник десь за межею сприйняття, тому зараз вони абсолютно одні. Власна сміливість, як те вино п’янить, а це значить, що час розпочинати цю гру.
Декілька секунд тиші. Демон рахує до десяти, а потім з його боку чується рване зітхання і голос здригнувся, переповнений печаллю, немов його власник неймовірно збентежений:
— Святий отець…Мені потрібно покаятися, зізнатися вам у своїх гріхах, бо якщо я не зроблю цього, то просто помру… згину від своїх пропащих дум, які роздирають мене на шматки і вдень, і вночі, наче ті демони, — після цих слів знову чується тяжке зітхання. Буцімто юнак відчував себе винним і присоромленим
— І я дуже боюся, що колись піддамся цій спокусі, не зможу більше тримати свої думи й відчуття при собі, бо вони виявляться надто яскравими та палкими… Навіть зараз в мене виникає думка про те, що варто просто піддатися і віддатися…
О, дідько, як же зараз хвилюється все всередині ! Як неспокійно і збуджено пульсує клубочок темряви в грудях і відзивається кожна клітина тіла, в роті пересихає, а на губи так і норовить вилізти той огидний схвильований усміх. Пальці міцно стискаються на тканині одягу, а вздовж спини пробігає табун мурах від розуміння того, ЩО він зараз робить.
Демона полонив азарт і палке бажання.Непереборне бажання в усіх сенсах цього слова. Воно темне, наче бездонне провалля таке ж порочне і до запаморочення збочене. Він бажає того, про що навіть пошепки за закритими дверима кімнати давно одруженої пари, казати заборонено, бо тебе миттю звинуватять у всіх смертних гріхах. І ось зараз… Замість того, щоб нічого не говорити, а навпаки, тікати від церкви якнайдалі, мерзотник, навпаки, жадає в усіх барвах розповісти про свої лихі бажання прямо в цій дурнуватій церквиці, на цій безглуздій сповіді, на яку прийшов вперше, після деяких цікавих подій, які зробили його саме таким. Він хотів стерти з обличчя цю зарозумілість та серйозність і вже уявляв, як зміниться обличчя за перегородкою варто священнику почути, про що думає цей милий і такий невинний хлопчина. От, шваль, ще нічого не сталося, а від одних лиш фантазій внизу живота поступово збирається гарячий клубок. Що ж, але це не завадить відкривши свою пропащу душу Всевишньому саме через священнослужителя, хоча нечистий давно вже не вірив в його існування та хоч якусь зацікавленість життям смертних.
— В останній час я не можу викинути з голови одну людину. Ну просто не можу припинити уявляти. І з кожним разом ці образи стають все чіткішим, вводячи мене в заціпеніння…. — продовжує він здалеку, наче насправді не знає як правильно пояснити та начебто соромиться… Але ні, ніякого сорому нема
— Не бійся, кажи як є, — чується м’який голос, який ледь не перетворюється у вкрадливий шепіт, хвилюючи демона, голос якого зараз тремтить, наче він от-от розплачеться, стримуючись на чесному слові та силі волі. Але ні, насправді на його губах розповзається схвильована посмішка, яка повільно перетворюється в підлотний усміх, благо, Священник все ще сидить за дерев’яною перегородкою, а тканина на невеличкому віконечку все ще розгорнута, ховає цього безсоромника, який тільки почав спектакль і зупинятися не збирається. Хоча шкода, що біс не бачить виразу чужого обличчя, напевно, він би був задоволеним, а всередині знову проскочила б грайлива іскра, впиваючись прямо у нутро. Але навіть цього тихого голосу достатньо, бо серце вкотре підстрибує, а темрява звивається тугим зміїним клубком, очікуючи так само нетерпляче як і її власник.
— Ці жахливі мрії пов‘язані з одним чоловіком, — знову з його боку чується вимучене зітхання, та він замовкає на деякий час, вижидаючи чогось лише йому зрозумілого, а потім продовжує, — я не можу припинити думати про нього. Про його зовнішність і голос, погляд і темперамент, бо навіть збираючись спати, переді мною виникає його світлий лик і це навіть не головна проблема, адже… — і знову демон замовкає і ледь не скавулить зовсім тихо, наче не може зрозуміти як йому описати свою безпорадність в ці миті, — я уявляю, як він повільно схиляється наді мною, з силою притискає до себе, а потім… — і знову “присоромлене” мовчання провисає на декілька митей, хоча це майже смішно. Цей мерзотник не знає такого слова як сором,— я хочу розповісти вам про це якомога детальніше, щоб ви зрозуміли, в яку халепу потрапив ваш покірний слуга. Будь ласка, прошу вас вислухати до кінця, бо мені здається, що лиш відкривши душу перед вами та Всевишнім я зможу нарешті здобути спокій
З того боку чується тяжке зітхання і все такий же спокійний, але водночас ледь помітно придушений голос, немов чоловік відповідає через силу:
— Якщо від цього тобі стане легше, то розповідай детально. Я вислухаю тебе, але заздалегідь скажу, що тяга ця вкрай згубна, а тим більше для такого молодого хлопця, як ти
Біс радий, бо поки що гра йде саме так, як йому потрібно. Священник уважно слухає, не перебиває і не кричить, повторюючи, що це страшний гріх за який слід взагалі у вогонь кинути ! І це прекрасно, адже він тільки почав…
Шкіри торкається сотня голочок, посилаючи схвильовані хвилі по тілу — це священне місце так діє на нього, а може його вплив змішується з чимось іншим, бо його неймовірно хвилювало те, що він чув, як серце Адама забилось частіше…Чутливий слух дозволяє вловити цей неспокійний стук, що проходиться по свідомості наче вздовж оголених нервів, змусивши кусати губи та міцно стискати руки в кулаки.
— Я розумію… Розумію і тому прийшов до вас, отче, бо більше не зможу нікому відкритись, просячи пораду в цій жахливій ситуації, — нервово відповідає хлопець, наче готовий від хвилювання провалитися крізь землю, та це зовсім не так… демон вже давно не той милий та довірливий хлопчина, бо знає та вміє багато чого…
Та навіщо цей спектакль? Здавалося б, хіба не легше зухвало викрасти об’єкт душевних переживань та просто примусити ? Взяти як тільки хочеться, або навпаки, змусити зробити це з ним самим ? Але ні, такі розваги біс не любив, бо це не по справжньому. Не буде того шквалу емоцій і переживань, не буде тремтіння, що вібрацією проходиться по шкірі, а буде лиш нудне злиття. Але цьому мерзенному створінню хотілось іншого … Чогось неправильного в сприйнятті інших. Йому хотілось емоцій, щоб майже захлинутися в них, нарешті відчувши себе живим і в цілому… Багато чого хотілося і зараз він поділиться цим з ченцем, все ще підтримуючи образ чутливого і розгубленого.
Але демону так ніхто і не скаже, що всі його подальші дії більше схожі саме на примус.
— Я так хочу, щоб він поцілував мене, але зовсім не ніжно, а грубо і наполегливо, змушуючи на мить розгубитися… І це знову не саме жахливе, бо мрії мої заходять надто далеко, лякаючи навіть мене самого ! — тут він знову замовкає, наче намагається зібратися з думками. Біс нетерпляче переминається на незручному стільці, а після його голос стає низьким та спокусливим, вкрадливим, схожим на котяче муркотіння, солодким, наче мед, він переходить в шепіт, а лукавий притискається щокою до дерев’яної стінки перегородки в той час, як долоня гладить власне стегно, внутрішню його поверхню і місце під коліном, повільно піднімаючись вище, знущаючись з себе:
— Я хочу, щоб він взяв мене і ці мрії все менше вписуються навіть в самі ганебні рамки пристойності… тому дуже боюсь, що не зможу більше так само незворушно говорити з ним, не уявляючи при цьому щось… Як я можу дивитися в ці очі кольору чистого неба ? Або говорити без трепету в голосі? — питає він пошепки, заливаючи так солодко, хмеліючи від власної дурості в той час, як долоня м’яко спускається в область паху і він торкається себе, так, крізь тканину одягу і не зрозуміло, чи стає від цього легше, або навпаки, ще гірше, та припинити це діяння він не в змозі, як і не в змозі припинити молоти своїм язиком, — бо я хочу, щоб він змусив мене відчувати владу над собою, щоб зв’язав і взяв, як тільки завгодно… Може повільно, змушуючи тихо скавчати та майже плакати через неможливість отримати бажане, або навпаки, щоб перед очима потемніло, а голос охрип … — біс нервово облизує свої губи та з тихим характерним звуком проводить по гладкому лакованому дереву нігтями вільної руки, повільно сковзаючи щокою трошки нижче, щоб знову відчути ту приємну і потрібну зараз прохолоду, бо щоки горіли, залиті рум’янцем
— Ще. Мені потрібні подробиці, щоб зрозуміти, наскільки далеко ти зайшов у своїх пропащих думках. Яке місце ти уявляєш ? Яка поза ? Скільки разів він має довести тебе до межі? Розкажи, щоб я міг зрозуміти та точно сказати… Чи зможу чимось допомогти твоїй загубленій душі
Ніхто при здоровому глузді не став би розповідати щось таке навіть священнику, а точніше, тим більше священнику ! Бо за такі думки й слова не довго й в монастир потрапити, де будуть кожну днину лупити палицями й змушувати молитися без зупинки, щоб забути всі свої брудні мрії. Та бісу це вже не допоможе, давно не допоможе… В ту саму мить, коли багато років тому його нікчемному життю настав незавидний кінець, він забув про те, що це за та сама віра, а про справедливість Бога світла і зовсім може відгукнутися хіба що лайкою, бо впевнений, що тому байдуже на страждання дурних людей.
Тому яка різниця? Краще він зараз зізнається в усьому, говорячи швидко-швидко, наче боячись, та його переб’ють, але не пожалкує, що не зробив цього :
— Подробиці? Ну якщо це зможе допомогти з моєю бідою, то звісно, я розповім якомога детальніше… Не знаю скільки, бо як би я не намагався задовольнити самостійно, кожен раз мене чекала поразка. Цього було мало, до жаху мало, тому я бажаю отримати стільки, скільки вдасться,— винувато говорить юнак, постійно повторюючись, потім замовкає, та продовжує вже через мить,— Адаме, я не можу так, просто не можу позбутися цих брудних думок… Мені погано від себе, але водночас так добре, варто лиш уявити ще насиченіше і яскравіше, аби ледь не на яву побачити, як він схиляється та залишає безліч міток на тілі, караючи за ці порочні думки, показуючи свій неприкритий вплив на мене, дозволивши нарешті забутися в цій агонії, — голос все такий же сором’язливий і тремтливих, але цей милий юнак говорить речі далеко не святі. Так ще й рука його гладить пах крізь тканину, погладжуючи плоть, що почала твердіти, легенько натискає й не стримуючи ледь чутного зітхання, яке помилково можна прийняти за гірке і розчароване. Але біс навіть не думає про розчарування, а лиш очі заплющує, відчуваючи себе до жаху вульгарно, та це лиш підбурює…
Що ж, вони обидва — хворі, бо ніхто б при здоровому глузді не став би просто це слухати ! Це божевілля, яке ніяк не закінчиться.
— Ти кличеш мене на ім’я в момент власного одкровення ? Кого ж ти уявляєш у своїх розпусних фантазіях, нечестивець ! — здається, що голос священника став ще більш холодним та суворим, хоча при цьому з-за стінки розносяться ледь помітні хвилі жару, що можна відчути навіть шкірою і який біс би осмілився назвати взаємним бажанням ? Що ж, все навіть краще, ніж він міг уявити у своїх хворих роздумах, бо Адам, сам того не помітивши, приймає правила цієї гри. Від розуміння цього стає так солодко, до дурного хвилююче. Біс немов п’яніє від перебування тут, його збуджує атмосфера незворушної чистоти та святості, ті ниточки болю, що обпалюють і пронизують наскрізь, гублячись десь серед сотні думок. Заводить те, що за стінкою сидить чернець та навіть не підозрює, що його покірний парафіянин витворяє справжні дикості… Клубок темряви всередині схвильовано б’ється наче друге серце, а губи розповзаються в ікластій посмішці, очі прикриваються від палючого задоволення, бо гра справді стає все більш насиченою, змусивши кінчики пальців ледь помітно затремтіти. Ну дійсно, кого він все-таки уявляє і чому розповідає це саме священнослужителю, а не об’єкту своїх нав’язливих дум? Ха! Так тут складно не зрозуміти, що насправді криється під цим схвильованим шепотінням.
Він прийшов сюди саме за Адамом… А зараз продовжує пестити сам себе, відчуваючи приємну напругу в усьому тілі й те, як кров приливає до низу живота, від чого горбик на штанях стає більш виразним, тому пальці знову масують його крізь тканину і біс розуміє, що цього до жаху мало. Та поки що не сміє доторкнутися до себе більш відверто, тішачись тим, що є.
— А що, якщо всі мої темні фантазії пов’язані саме з вами, отче? Що, якщо саме вас я уявляю, задовольняючи себе вечорами ? — вкрадливо відповідає він, а про себе додає, що не тільки вечорами, а навіть зараз, бо пальці нарешті проникли під одяг. Вони погладили живіт і спустились нижче, торкаючись до збудженого єства, стискаючись під голівкою до легкого болю, і демон продовжує, — уявляю, як ви притискаєте мене до вівтаря, чи ось до стінки сповідальні, стискаючи мої руки, змушуєте зізнатися в усіх гріхах, молячи прощення, — до чого ж лагідний голос в нечестивця. Він спокушає, додає легкого трепету в інтонацію, наче намагається зберегти образ чистоти й послуху, що виглядає як насмішка, а цей розпусник продовжує самозадовольнятися, і відчуває себе при цьому наче на десятках голок… Неймовірний стан, та не зрозуміло, чи піддається Адам? Бо виникає таке відчуття, що чоловік пропустив мимо вух останнє зізнання
— А мені здається, що тілом твоїм заволодів інкуб, тому тепер ти ледь не скиглиш, зізнаючись в паскудних бажаннях плоті. Чи може ти просто демон в обліку людському і тепер намагаєшся вкрасти мою душу та зжерти чистоту духу? Що ж, але в тебе все одно не вийде
О ні, ніякий він не інкуб, точніше… Біс і сам не міг дати точну відповідь на питання, ким він є? Адже душі його мало приваблювали в плані поживи й поїдання. Він не забирав всю життєву енергію, висмоктуючи до кінця, вбиваючи жертву, а навпаки, вмів збирати ті емоції, якими люди самі діляться з оточенням. Та і робив він це в більшості для того, щоб стабілізувати темряву, яка пронизує оболонку, а ось на рахунок іншого… Так, він вмів і обожнював занурювати душу в гидь і морок, але не магією, а саме вчинками, витягуючи всі ті мерзенні бажання на поверхню. Так, цьому покидьку подобалося робити людей такими ж огидними, як він сам, при цьому залишаючи розум і душу на місці, хоч і забруднюючи, наче білосніжний листок паперу, на який негідно виливають баночку чорнил.
Але зараз пояснювати не збирається, бо цей надмірний тон наче обдає льодяною водою, та він лише повторює, почувши шурхіт за перегородкою:
— Не знаю, правда не знаю, що зі мною твориться, але я навіть помислити не міг забрати вашу душу ! — чується все той же шепіт.
Як же йому подобається відчувати дурманну пульсацію всередині й міцні пути збудження, що змушує кусати губи та прикривати очі, прислухаючись до звуків за перегородкою, уявляючи в усіх барвах, як би могло змінитися обличчя священника… Напевно він зараз стискає губи та хмуриться, вислуховуючи всі ті брудні думки, які звили кубло в голові цього“ милого та невинного”.
Хоча й священнослужитель був не промах, так вміло перехоплюючи ініціативу
— Якщо справді хочеш цього, бажаєш, щоб я очистив тебе від хоті, що не дозволяє тобі існувати… Вийди до мене та стань на коліна, довірся рукам моїм,— звучить рівний та спокійний голос за тонкою перегородкою. Трохи приглушений, але водночас мовить наче коло самого вуха, обпалюючи його гарячим подихом. Всередині все дрижить від ненормального очікування, яке лиш набирає обертів. Демон не може стримати усмішку, але священник продовжує та його голос немов наповнюється гарячою обіцянкою скорого продовження веселощів і від цього голосу в голові пульсує, а пальці тремтять, все ще стискаючись на збудженій плоті, — я зможу витравити з тебе ці огидні бажання і більше ніколи у твоїй голові не з’явиться жаги подумати про такі збочення
— Ви справді… Справді зможете мені допомогти ?
Ох цей актор… Ця надія в голосі та нічим не прикритий трепет, рване зітхання та жар, що охопив тіло. І він справді сподівається, що ця гра не закінчиться на самому цікавому місці.
Та зараз він припинив гладити себе, піднявся, поправив одяг та зітхнув, збираючись з думками, щоб безшумно ковзнути за межі дурнуватої перегородки, начебто все ще стидаючись, пройшов в сусідню невеличку кабінку, яка нічим не відрізнялась. Хіба що тут нерушимо стояв чернець.
У вухах луною розноситься рівний гул, але юнак лиш сором’язливо опускає погляд, поправляючи неслухняне пасмо волосся, притискаючи руки до грудей
Але Адам помилився, гадаючи, що зможе позбавити біса від всіх гріховних думок саме таким методом. Ця помилка величезна та не описуємо груба, бо нечестивець ще при житті мав можливість відчути справжню грубість, яку краще назвати жорстокістю, що не зрівняється ні з чим під час його існування. Те, що було тоді, ніяким чином не зрівняється з тим, що відбувається зараз… Бо в цей момент він не слабка людина, не дурний закоханий ідіот, якому перекрили всі шляхи до відступу. Він не є смертним створінням. Навіть якщо його оболонку спалити та розвіяти по світу, пройде може рік, чи більше і він знову буде топтати цю землю до тих пір, поки сам того бажає. До того ж тіло це не його і в випадку чого демон може просто вбити священника і його рука навряд сіпнеться, але зараз … Зараз біс справді хоче відчути це все. Просто цікаво дізнатися, що буде далі, тому нечистий дозволить відчути владу над собою…
Він покірно сяде на коліна, ледь помітно здригнувшись від хвилі, що обвалила спину, варто лишень почути цей тон… З долею грубості, яка може відштовхнути кого завгодно :
— Так, я позбавлю тебе цих страждань
Голос звучить владно. Саме владно, не покровительськи та ніжно, а з якимось наказом і пихатістю. А не проходить і миті, як чужа фігура підходить зовсім близько, вузька гаряча долоня тягнеться до обличчя хлопця, стискається на підборідді та ривком змушує підняти голову. Юнак слухняно робить це і вії його тремтять, а темні зіниці на мить перетворюються у вузенькі рисочки, що відразу приймають нормальний вигляд.Священник уважно дивитися в очі демонюги, його блакитний погляд виражає лиш холодне відчуження та суворість, наче бажає розгледіти в ньому душу. Ну або хоч якийсь сором, та чоловік обрав зовсім не правильну тактику… Яке ж безглуздя
— Як це мерзенно,— слова звучать наче дзвінкий ляпас. Можливо, вони мали привести юнака у свідомість, та не спрацювало. Ну нема каяття в цих темних очах
Мерзенно ? О, бідний святоша, навіть не підозрює, що таке звертання для безсоромника звучить як щось лагідне та майже ніжне. Йому точно не вистачало практики, щоб сказати щось справді образливе, ну або біс був надто вже товстошкірим, тому лиш куточки вуст дригнули, стримуючи посмішку і він відповів тихо :
— Тому я й прийшов до вас за допомогою
Та ці слова чоловік пропускає повз вух, продовжуючи:
— Ти так легко встав перед кимось на коліна, принижуючи свою людську гідність ? Готовий стелитися під кожним, хто пообіцяє тобі позбавитися порочних думок та задовольнити тебе ? — в цьому голосі неприкрита відраза, Адам хмуриться та стискає губи, а його пальці до болю здавлюють підборіддя, спускаючись на шию та натискаючи на горло, і знову піднімаються, а останні слова ледь не перетворюються в гарчання, — я допоможу, допоможу тобі, розпусний мерзотник. Ти ж мрієш про те, щоб я подарував тобі насолоду ? Не вийде. Цей зв’язок не може бути приємним !
Від цього тону демон навіть розгубився на мить. Саме тоді палець священнослужителя легко ковзнув до напіввідкритих вуст, надавив на нижню та легко проникнув через них, притиснув язик, від чого лукавий на мить задихнувся, відчувши, як від всіх маніпуляцій слиновиділення стає сильнішим, змусивши сковтнути. Якби чоловік натиснув трішки сильніше, то демона можливо б і знудило! Палець проходиться по язиці та під ним. Юнак міг би болюче вкусити, чи взагалі відкусити зайві пальці, та не зробив цього, а лиш рухлива плоть наче в насмішку ковзнула по м’яким подушечкам, лиш злегка затискаючи зубами.Нечестивець не чинить супротив не дивлячись на те, що це може здатися чимось принизливим, але ситуація зовсім інша і замість того, щоб зі сльозами на очах відсторонитися та втекти якомога далі, демон відчував напругу в усьому тілі й те, як безжально тягне внизу живота. Гаряче, неймовірно гаряче, а має бути боляче та принизливо …
Його можна назвати божевільним і біс навіть сперечатися не буде. Вже давно його здоровий глузд надломився і зрісся зовсім під іншим кутом, постійно нагадуючи про себе болем десь в глибоких нетрях сприйняття. Так, безумець, якому подобається грубість, який поглинає всі ці темні та руйнівні почуття та і в цілому… Будь-які емоції, які дозволяють відчути себе живим, тримаючи пітьму на короткому повідку, роблячи її м’якою, як свіжа глина. Ось і зараз, страшна сила слухняно звернулася в грудях, наче маленьке кошеня
Тому в цей момент демон дозволить вести свою гру, зберігаючи ілюзію слухняності й повної влади над ситуацією. Йому просто цікаво, наскільки далеко зможе зайти ченець, бо навіть зараз чоловік чинить зовсім не так, як було заведено…
Знав би хто, як привабливо виглядав священник в очах біса! Світлі очі здається темніють, наче небо, затягнуте хмарами й варто лиш язику ковзнути між його пальцями, як рука ледь помітно сіпнулась. Чоловік точно не очікував такої реакції, та не можна сказати, що це його дуже вже засмутило, бо мисок чобота достатньо неочікувано і безцеремонно вперся прямо на область паху. Чи варто знову повторювати, що біс вже давно перебував в достатньо збудженому стані й такий жест змусив його тихо заскімлити, прикривши очі. В ту мить його наче опустили в киплячий котел. Забув навіть на мить, що тіло це не його, настільки вже реалістично відчував кожний рух…
З характерним чмоком чужі пальці відсторонюються і юнак може нарешті тяжко зітхнути, схвильовано облизнувши губи
— Я розумію, все розумію, чесно, але… Не можу відмовитися від цих думок…
Ну кому взагалі потрібні його дурнуваті виправдання ? Самому собі? Та ні, що за безглуздя. Демон зараз ледь помітно тремтить, бо чобіт натискає на горбик, що виступає на штанях, його щоки заливає соковитим рум’янцем, а темний погляд яскраво тліє з-під світлих вій. Чи може ці виправдання потрібні Адаму, який абсолютно спокійно розстібнув декілька ґудзиків на верхній рясі та потягнувся до ременя ? Дзвін пряжки відлунням звучить в вухах, наче повторюючи голосний стук серця. Мить і ще одна, а шкіряний елемент одягу слухняно ослабився, а потім священнослужитель легко впорався із застібками. Йому точно не потрібні ці виправдання.
Що ж, виявилося не тільки розпусний демон перебував в край збудженому стані, постійно соваючись, а й чернець, який нарешті оголив своє єство. Очевидно, що розміром боженька його не обділив… Може не дарма молився цілими днями, та завчав закарлючки рун? Та подумати про це як слід бісу не дозволили, як і роздивитися все краще, бо пальці міцно стискаються на волоссі, примусивши злегка запрокинути голову, та притягують ближче. Ну ось же, настав час вирватися та почати молити пробачення, бо потемніла від припливу крові головка притискається до губ, легенько потирається об покусані вуста, забруднивши передеякулятом, залишив на них виразний солонуватий присмак. Адам наче дає можливість відмовитися. Та замість того, щоб щільно стиснути губи та зціпити зуби, не стримуючи сліз через приниження та моральний біль, впершись руками в чужі стегна, відсторонившись і нарешті розуміючи свою помилку, він лишень губи відкрив та легко пропустив затверділий орган в рот, хоча при цьому з куточків очей і ковзнули крихітні сльозинки, надто вже різким було проникнення та й незвично для цього тіла. До того ж пульсуюча головка вперлась прямо в горло, змусивши на мить задихнутися…
Міцно священник тримає за волосся, не більше декількох митей не дозволяє відсторонитися, а потім біс і в правду відринув, але замість того, щоб покаятися, спостерігає, як від губ потягнулися ниточки власної слини та зморгує вологу зі світлих вій, опирається об чуже коліно, для підтримки рівноваги, а пальці вільної руки стискають плоть при основі, щоб в наступну мить язиком торкнутися волого блискучої головки, обвести її по колу і знову відсторонитися, щоб тихо спитати, не ховаючи легкого тремтіння в голосі:
— Ви впевнені… Що такий метод спрацює в моєму випадку ?
Та відповіді він не чекає, погладжує чужий член, проводить по всій довжині кінчиком язика та обхоплює губами, дозволяє проникнути в рот, занурившись глибше, при цьому не чинячи спротив, коли чужа рука до легкого болю стискається на волоссі, при самій шкірі, контролюючи процес
— Я сподіваюся. Звичайно, в мене залишилась ще одна думка… Після цього нічого окрім відрази не зможе в тебе викликати цей ганебний процес, — відповідає священник і тихо зітхає, коли горло мерзотника інстинктивно стискається, жадаючи виштовхнути чужорідний предмет і він рвано втягує повітря носом, ледь не уткнувшись ним в пах. Після ж знову відсторонився і видихнув, відчувши все той же присмак на кінчику язика, який знову ковзає по органу, пестячи так розв’язно й абсолютно безсоромно, відсовуючи пальцями крайню плоть, лоскоче вуздечку, мимохіть підіймаючи погляд на Адама, який просто не міг залишитися без учасним в цій ситуації. Щоки чоловіка також злегка почервоніли, а погляд був дещо розфокусованим та і серце його билося так голосно, що здавалося навіть без особливо чутливого слуху демон зміг би це почути. І все ж зараз йому трішки не до цього.
Біс дозволяє розбухлій плоті проникнути в рот, а чужі руки все ще міцно стискають волосся, підлаштовують потрібний ритм, хоча нечестивець відчуває, як від таких різких та настійливих маніпуляцій по підборіддю стікають краплі вологи, через неможливість знову сковтнути. Від інтенсивності й великої кількості емоцій, запахів та тактильних відчуттів, голова йде обертом і напевно, якщо він зараз спробує підвестись на ноги, то вони будуть ледь помітно дрижати. Все ж, це тіло було справді слабким і не пристосованим, що не могло не засмучувати. Та навіть від натяку на такі думки його відволікає чобіт, який лиш відчутніше натискає на пах чим викликає мутні спалахи і юнак навіть підозрює, що зараз кінчить від таких маніпуляцій. Так, навіть не знімаючи штани, від звичайних безцеремонних тичків. Але все ж до межі першим доходить саме священник.
Спочатку біс хотів вже відсторонитися, але цього йому не дозволили, притиснувши якомога ближче. Чужий член нещадно пульсує, вивергаючи густу липку рідину, заповнює рот та стікаючи в горло, розповсюджує характерний присмак. Це змушує на мить захлинутися від неможливості хоч трохи полегшити свою участь.
— Ковтай … Та не вздумай виплюнути, а то змушу злизувати з підлоги
Здалося демону, чи в цю мить голос чернеця ледь не перетворився в утробне гарчання ? І від цього наказу, що перейшов у погрозу він здригнувся. Чи може це від того, що чобіт натиснув на пах до виразного болю? Та все ж погроза зовсім не страшна, хоча біс не може не признати, що від цього тону у нього жижки тремтять, а внизу живота аж болить. І все ж, рука нарешті відпускає скуйовджені пасма, тому він відстороняється, тихо кашлянувши, відчуває, як перлові краплі стікають на підборіддя, а чуже єство поблискує від слини та білуватої рідини.
Дивно, що навіть після цього всього священник залишився зібраним та серйозним, не дивлячись на те, що тільки но притискав хлопця, заповнюючи своїм сім’ям його рот, кусаючи губи та чинячи так неправильно, але навіть це не може відштовхнути безсоромника, що виглядає таким обтріпаним… Волосся прилипло до рум’яних щік, а погляд волого поблискував, губи почервоніли й по них щойно ковзнув язичок, прибираючи білувату краплю. Та навіть не дивлячись на те, що чужий смак розповзся по його язиці, він інстинктивно ковтає і все ще не впадає в істерику. Куточок вуст ледь помітно тремтить, стримуючи посмішку, а язик ловить готову вже зірватися на підлогу білу краплю …
Йому насправді сподобалось те, що відбулося, не дивлячись на те, що все це інші могли легко назвати приниженням, але він буде лиш ледь помітно дрижати, не сміючи противитися цьому наказу, буде соватися, відчуваючи, як мисок чобота все ще впирається в пах. Очевидно, що все це не змусило задуматися, бо біс відчув неймовірну бурю таких потрібних йому емоцій, починаючи від тремтливих мурах і закінчивши відлунням стуку серця у вухах.
Було приємно спостерігати, як змінювалось чуже обличчя, як дихання стає ще частішим і темніють прекрасні блакитні очі, наповнюючись тяжким свинцем дощових хмар. Відчуває при цьому терпкуватий смак на язиці та майже болючу конвульсивну напругу. Але юнак може лиш витерти підборіддя зовнішнім боком долоні та важко зітхнув через першіння у горлі
А ще його все більше і більше цікавив цей священник, бо був він насправді… Своєрідним
— І все-таки я не бачу твого каяття… Як можна бути таким огидним ? Ти ж щойно спробував чоловіче сім’я, дивно, що тебе досі не вивернуло! — прозвучав суровий та дещо навіть зневажливий голос, а губи демона знову затремтіли.
Огидний… Опис найбільш підхожий і хоч щось заперечувати нечистий не збирається, бо такі слова самі м’які з усіх можливих. Так, він мерзенний і до жаху брудний у своїх порочних мріях. Він — демон, що не має права на існування серед людей. Дворовий пес, місце якому на ланцюгу. Найбільш ненависний і гидкий із всіх для самого себе, тому мерзотник не збирається ображатися. До того ж… Чужий голос до того чарівливий, що задумуватися над болючими словами не дуже то і хочеться
— Так, винен в тому, що просто не можу знайти в собі відрази, але я безсилий в цьому, — тихо і так само жалісливо відповідає він, а голос його віддає легким хрипцем, та — це справжня дрібничка, бо здається, чернець зрозумів, що перед ним не зовсім людина. Ну нарешті.
— Що ж, тепер останній метод — щільно закрий очі й починай тихо молитися, — так само спокійно продовжує Адам, оправляючи одяг та приводячи себе до ладу.
А бісу так подобається цей чарівний трепет, схвильована пульсація темряви, яка відчуває небезпеку для господаря та все шепоче йому нарешті припинити, скрутити дурного чоловіка та пустити йому кров, але він лише з силою придушує всі ці кровожерливі думки й тяжко зітхає. Шкіра поколює, відзиваючись на атмосферу святого місця… Йому подобається відчувати цей біль, хоча вміє чинити супротив святості, може й цю дурну молитву прочитати, хоча буде обпікати все всередині металевим смаком крові, але він може і буде це робити, бо спостерігаючи за священником, отримує чудернацьке задоволення. Чомусь він викликає бажання до гиді брудні та розпусні
Йому подобалося бруднити. Подобалося занурювати розум в темряву, роблячи людей такими ж… Бо в іншому випадку хіба він достойний просто перебувати в одному приміщенні з кимось світлим і возвеличеним ? Хіба він має право просто стояти поруч з людиною, відчуваючи себе рівним ? О ні, біс ніколи не зможе відчути себе кимось не настільки ганебним, кимось достойним та важливим.

А зараз він спостерігає за священнослужителем. Такий притягуючий він манив до себе наче яскраве сяйво вогню в нетрях темного лісу. Острівець світла, який може принести біль, або зовсім обпекти гарячим полум’ям. Та скільки б Адам не старався, йому не вдасться спалити його до тла і навіть якщо спроможеться знищити цю оболонку, біс знову повернеться і продовжить гратися, бо чоловік зацікавив його…
Тому демон буде молитися. Згадає давно забуті слова, які й самому колись допомагали позбавитися нечисті, але зараз він фактично намагається позбавитись себе. Ну хіба не кумедно ? А в роті розливається густий смак темної крові, яка збирається у куточку вуст та тонкою ниточкою стікає на підборіддя, зривається на підлогу, тепла червона юшка йде й носом, а темні очі горять яскраво, наче жарини серед почорнілих вуглів, спалахуючи зсередини. Зіниця знову витягується в тонку рисочку і пульсує, а пальці з силою натискають на дошки підлоги, від чого під нігті впиваються крихітні уламки деревини.
С кожним промовленим словом всередині рве та скручується. Демону боляче, хоча він робить з собою це самостійно. Все всміхається, дивиться на священника з під світлих вій, спостерігає за тим, як представник духовенства витягує з прихованих кишень звичайний набір предметів, які приписано носити з собою завжди — це невеличкий мішечок солі, який довго лежав під сонячними променями та поглинав їх енергію і якою зараз чоловік робить лінію навколо біса, шматочок крейди, яким малює руни та срібний хрест, що висів на шиї. Незвичайний хрест, бо в центрі звивав свої промені невеличкий символ сонця.
— І все-таки… Ви справді жорстокі, шкода, що це не переконає мене, — насмішкувато говорить демон, сплюнувши на підлогу пінисту рожеву слину.
Навіщо він взагалі покоряється цьому бовдуру, якщо давно міг втекти? Навіщо продовжує спостерігати та посміхатися якось застрашливо… Ця посмішка схожа на звіриний вискал, та голос все такий же м’який, ледь не лагідний. Але священник знову ігнорує, все читає молитву, однією рукою стискаючи хрестик, а іншою малює символи, які б не дозволили вибратися з кола. Це має смішний вигляд і нечистий не стримує тихого смішка, притискаючи долоню до губ та схиляючи голову. Невже цей занадто самовпевнений чоловік вважає, що ці нікчемні малюночки спроможні втримати його ? Ну що ж, хай вірить та продовжує свій ритуал, хай приносить с собою біль, який гарячим струменем розливається в грудях, хай дивиться на нього так самовпевнено. Саме так, хай дивиться на нього, та не зводить прекрасного погляду. Йому це подобається.

Тихий рівномірний шепіт без жодної запинки й тихі кроки. Морок в невеликій кімнатці, який стає густішим і густішим. Відчуття, наче тебе почали душити, бо в голові пливе та пульсує, не дозволяючи зосередитися, а думки розбігаються в різні боки. З кожним подихом легені немов наповнюються кип’ятком. Під нігті все глибше впиваються шматочки деревини дошок підлоги, але священник продовжує свою тиху промову

Він відчуває, як Адам обходить його по колу і зупиняється за спиною.
— Згинь нечистий ! Залиш тіло раба божого, бо я проганяю тебе ! — наче грім гуркочуть слова, що завершують молитву.Раптом до його спини крізь сорочку притискається холодний метал хрестика, який з шипінням пропалює і буквально в’їдається в шкіру, залишивши опік, а біс згинається навпіл та по його тілу проходяться дрижаки. Він повністю осідає на підлогу і завмирає. Могло здатися, що він взагалі помер, бо навіть дихання не було видно чи чутно.
Страшні секунди повної тиші й неочікувано юнак почав рвано хапати ротом повітря, а під ним по підлозі почала розповзатися темна густа речовина, яка шипіла та бурлила, стираючи соляне коло, вириваючись із цієї кумедної пастки. Це була темрява в самому справжньому її прояві. Жорстока та кровожерлива, зводяча з розуму вона пожирає світло та людські душі, варто лише забути про контроль… Сумніву бути не могло, але чому тоді здавалось, що це щось інше? Воно немов поглинає приміщення, обліплюючи стіни та підлогу. Не темрява і не світло, а щось середнє, на кшталт сірості, бо святе місце майже не мало впливу на цю субстанцію і що саме головне — магічний фон майже не змінився, не почав давити та стискати, лиш накалився, наче посеред кімнати розпалили вогнище.
Та подумати як слід немає часу. Темрява гидкими витками розповзається під ногами, нагадуючи собою густу чорну багнюку, яка хлюпає під підошвами, обвиває собою чоботи та обліплює одяг, щоб ковзнути й під нього. Цей доторк холодний, обпалює шкіру, бруднить її чорним огидним слизом. Звідусіль розливається тихий кокетливий сміх і голос вкрадливий та чарівливий у своїй спокусливій погрозі:
— А з вами було дуже весело, отець Адам… Шкода, що ви вирішили закінчити все так швидко, але не хвилюйтеся, я обов’язково повернуся…
Знову лунає заливистий сміх. Демон знущається зі священника, в його словах неприкрита погроза знову повернутися, аби погратися. І на цьому все. Чорні лапи темряви розсіюються і сміх відлунням стихає, розтанувши в повітрі вслід за згубною енергією. Лиш тіло письменника, який тяжко дихав, лежало на підлозі коло залишків соляного кола і священник, який відповів вслід.Уривки його слів долітають до нечистого :
— Не смій повертатися, мерзенний потворо !..
Його голос потонув в гуркоті грому, який сповістив початок зливи. А варто білому розчерку блискавиці розрізати небо, як перші краплі торкнулися землі, прибиваючи пил і згодом перетворюючись в непроглядну стіну.

Чоловік зробив помилку, тому зацікавив його. Тепер демон хоче дізнатися, що буде , якщо послушник одержить повну владу над ним. Як далеко зможе зайти, якщо не отримає за це осуду? Бо гарні блакитні очі тоді потемніли та немов напилися чимось потойбічним, жорстким та різким, дії його були неправильними,
хоча навіть на мить нечистий не відчув, що Адам пожалкував. О ні, цього зовсім не було. Була пристрасть та задоволення, бажання показати свою владу над простим смертним, який дозволив собі просочитися гріховними думками. Але при цьому чернець і сам вдосталь відпив від цієї чаші розпусти.
****
І все-таки невже дурний демон ось так просто і неочікувано вирішив навідатися до святині, щоб перейняти симпатичного служителя церкви ? О ні, він звичайно той ще дурень, але навіть йому не надто подобається ідея ризикувати власною цілісністю, не отримавши нічого замість. Наприклад розвагу…Бо після цієї пригоди ще деякий час доведеться зализувати рани, торкатися мертвецьки блідої шкіри та тихо шипіти від болю опіків, які залишило соляне коло. Але при цьому мерзотник буде посміхатися не ховаючи куточки гострих ікол, які виразно видніються з під верхньої губи, буде ледь не мурчати, та мрійливо примружувати очі. Демон відчуває насолоду і приємну розслабленість, легку втому, яка скоріше була навіяна тим, що зовсім недавно вдосталь наситився життєвою енергією. Причому не тільки письменника, а ще й самого священника. Тому зараз сприймає болюче поколювання по всьому тілу як нагороду і поводить себе так ліниво, бо нарешті заслужив відпочинок та розтягнувся у весь свій немаленький зріст на міцній дерев’яній поверхні широкої книжкової шафи, потягуючись до судомного поколювання та не стримуючи задоволеного подиху. Хоча й встиг промокнути під дощем, який накрив його постать, варто було тільки зі сміхом покинути церкву.
Насправді все достатньо просто та логічно. Демону вдалося домовитися з Коді, тобто з тим самим письменником, на деякий час позичити його тіло і потім влізти в голову парубка, який насправді писав далеко не дитячі казочки та навіть не сльозливі романи на тисячі сторінок, а твори, так би мовити, більш екзотичні… Так ще й виступали в головних ролях далеко не чоловік та жінка, а два чоловіки. Ще порившись в пам’яті цієї людини, взнав про одного конкретного святошу навколо якого постійно вились доволі привабливі фантазії. І мерзотник зацікавився ! Тому і спостерігав за ним декілька днів, щоб нарешті визнати, що виглядає це все насправді до жаху хвилююче.

Здається, що пройшло декілька годин самотності та легкої дрімоти разом із звуками дощу та грому негоди, коли нарешті біс почув кроки за дверима, клацання замка, а потім жалібний скрип і метушню в крихітній і доволі темній прихожій. З’явилася думка про те, що слід змастити петлі на дверях, бо звуки справді жахливі. Та при цьому він навіть очей не розплющив, адже прекрасно знає, хто це прийшов. Цікаво, дурний хлоп хоч не залишив на підлозі калюж? Бо демон терпіти не міг бруд та безлад.
Та зараз він лиш питає, коли хлопець таки проходить в простору кімнату та важко опускається на стілець:
— Ну що? Як тобі ? Чи залишився задоволений новим досвідом?
В цьому голосі нічим неприхована цікавість. До того ж нечистий ще й дивиться на юнака з під темних вій та повільно розгойдує кінчиком хвоста, змінюючи положення, підпирає рукою голову. При цьому русі він тихо шипить під носа, бо випадково натиснув на обпечену ділянку шкіри.
Письменник, а це був саме він, тяжко зітхає, розпластавшись на стільці та ховає обличчя, що палало від сорому, в згині ліктя, щоб тихо відповісти:
— Це ж стільки нового матеріалу… Я б ніколи не посмів зробити щось настільки зухвале самостійно. Справжнє безумство… Як мені взагалі тепер дивитися в очі цьому священнику в майбутньому ?
Ну а якої відповіді міг очікувати демон? Не дивлячись на те, що мрії у письменника достатньо гарячі, як і твори, які він натхненно виписує посеред ночі, був він достатньо сором’язливим з іншими.
— Та що ти печешся ? Він же прознав, що то був не ти, а я, тому можна спокійно списати на це та не хвилюватися зайвий раз. І взагалі, ти ж сказав йому, що нічогісінько не пам’ятаєш, Вірно ?
— Ти маєш рацію
У відповідь демон закочує очі, насмішкувато фиркає та додає :
— Скоріш за все мене будуть шукати. Та все ж, навряд це буде піддаватися розголосу навіть в межах церкви. Але… Навіть якщо цей чоловік зможе впіймати мене, чи знищити, я буду навіть радий.
— Ти хворий збоченець, — не питання, а констатація факту
— Хм, можливо, — така ж коротка відповідь без проблиску образи. Здається, демон і сам замислився над цим, хоча воно і не зайняло його надовго. На вустах все ще присутня посмішка, погляд темніє, таємниче виблискує, а нечестивець торкається пальцями власних губ і подумки додає, що навіть якщо Адаму вдасться його вивести, наче того надокучливого шкідника, він все одно повернеться. Через тиждень чи два, через місяць чи рік, але повернеться і буде гратися у свої потворні ігри до тих пір, поки не набридне, бо знайшов нову забавку і було декілька факторів, що тримали його тут, дозволяючи речі невластиві іншим створінням нижчого рангу. Та невже навіть в цьому нудному місці нарешті похитнеться атмосфера миру та спокою? Нечистий не міг натішитися цією думкою. Хоча священник точно не захоче просто так говорити з бісом у якого є одна цікава пропозиція і методи отримання бажаного в нього достатньо своєрідні.
В цей вечір демон буде слухати скарги Коді, який жалівся на смак крові та опіки разом зі скалками деревини під нігтями. Ще й горло болить … Але мерзотник тільки сміється у відповідь.
Та сьогодні більше чіпати святошу не буде, ну майже… Залишився ще один цікавенький подаруночок, яким Адам насолодитися ввечері, а точніше вночі