я сумую за ненавистю.

Лист червоного кольору лежить на столі Дзян Фенм’яня. Від весільного його відрізняє лише чорна печатка замість золотої. Клан Вень запрошує дітей на навчання. Очевидно, що відмова означатиме показове невдоволення кланом Вень. Ще очевидніше те, що діти туди їдуть як заручники. Зважаючи на досвід Хмарних Глибин, якщо не підкоритися, то Пристань Лотосу, як і будь-який інший орден, може стати наступною.

 

У такому разі постало наступне питання. Хто поїде від ордену Дзян? А-Лі не володіє сильним ядром заклинача, вона буде безпорадною, а враховуючи безсоромність учнів Вень, вона буде у потенційній небезпеці. Вей Вусянь не міг поїхати, і це не обговорювалося. Офіційно – він не син головної сім’ї, насправді – вина, яку відчуває перед ним Дзян Фенм’янь надто велика, і відправляти його до прикрашеної в’язниці він не міг. Залишається А-Чен.

 

Дзян Чен, на думку батька, середній заклинач із таким самим середнім потенціалом розвитку, дивним було те, що з союзу таких сильних заклиначів як Ю Дзиюань та Дзян Фенм’янь, народилися діти з посереднім талантом до заклинання. До певного моменту Голова Дзян не переживав за сина, на його боці завжди залишався Вей Вусянь, що володів потужним золотим ядром, спритним розумом і мав гнучкіше мислення, хоч і злість у ньому спалахувала так само швидко, як і у власному синові. Але Вей Вусянь тепер не при справах, його майбутнє як заклинача туманне, а Лань Вандзі так щільно приклеївся до його боку, що думки про те, що вихованець перейде в орден Лань мимоволі здавалися правдою.

 

Дзян Фенм’янь не казав, що його син дурний, але часом він це і мав на увазі. Хлопчик, маючи характер матері, робив часом такі дитячі вчинки. Але говорити йому про це було б підло. Усе одно, що відібрати цукерку в дитини. Звісно, ​​у його поведінці він звинувачував жахливий приклад Дзиюань, але й він, який майже не брав участі у вихованні сина, зіграв роль у цьому. Приставляючи вічно першого Вей Вусяня до синового боку, посилаючи з ним на легке полювання загін із двадцяти чоловік, він давав зрозуміти, що Дзян Ваньїнь в його очах безпорадний.

 

Тепер, коли відправлення сина в чужий орден як заручника було необхідністю, Голова Ордену важко зітхав. Що буде з ним? Чоловік міг лише молитися, щоб його спадкоємця повернули живим.

 

Було важко впоратись з усіма його дітьми. А-Лі вже виросла і не потребувала батьківської уваги так, як це робили хлопчики. Довгий час він нехтував своїм сином, насправді, обома синами. Дзян Чен виріс заздрісним, невпевненим у собі підлітком, що тільки вимагав до себе поваги, не намагаючись її завоювати. Статус спадкоємця давав йому великі можливості зловживання, хоча він ніколи не здавався жорстоким, як, наприклад, племінник Дзінь Гваншаня – Дзінь Дзисюнь. Проте він дозволявав собі жорстокі слова та звернення до служників резиденції, до певних адептів, до свого брата, і це не пройшло повз його батька. Тепер Голові доводилось ще й думати над, здавалося б, не проблемним Вей Вусянем. У його очах він завжди був кращим за інших, але тепер, здається, що проблеми так і тягнулись за хлопчиком. Дзян Фенм’янь навіть не знає кого звинуватити в цьому. Він хоче перекинути всю провину на свою дружину, бо йому занадто важко визнати провину і за собою. З ситуацією, що нависла над всім світом заклиначів, він мало, що може зробити з проблемами сімейного характеру.

 

Його голова тріщить від болю, коли він закінчує роздумувати над своїм життям.

 

 

***

 

 

 

Дзян Чен завжди шукав схвалення своїх батьків. Він ще змалку знав, що розчарував їх, що не зможе стати тим, ким вони могли б пишатися. Знав, але продовжував наполегливо працювати над собою.

 

Коли Вей Вусянь з’явився в ордені, він не зміг приховати свою ворожість. Бачив, як матінка плювалася отрутою, побачивши хлопчика, але в очах її було щось таке, що вона ніколи не показувала своєму синові. Гордість? Заздрість? Сам Дзян Чен бачив, що шисьон у всьому кращий, і ядро ​​він сформував сильніше, і батько з ним сюсюкався, і навіть мати щось до нього плекала. Тому коли він уперше побачив, як його забивають ногами старші адепти, він промовчав. Не зміг стримати в собі радості, коли почув болючі стогони і схлипи хлопчика. Мовчав і весь рік, що учня били. Іноді підглядав, бачив, як підліток не може підвестися, як вихаркує кров і гірко плаче.

 

“Усе правильно. Усе як і має бути. Ким він себе уявив?” – нашіптував голос матінки в підсвідомості Дзян Чена.

 

Він ріс і так і не зміг стати хоча б рівним Вей Вусяню. Якими би не були уїдливими їхні соратники до хлопця, як би сильно не прилітали удари по його тендітному тілу, як би Ю Дзиюань не лаяла його перед іншими, нічого не могло заспокоїти Дзян Ваньїня. Це більше не заспокоювало бурю в ньому, він ставав усе злішим і злішим щодо старшого. Лаявся все більше, штовхав ліктем болючіше, нагадував різницю в їхньому становищі, ображав словами і чув сміх у відповідь. А потім його батько врятував Вей Вусяня від самогубства.

 

 

Він дізнається, що це був за погляд матері, дізнається, що Вей Вусяня відправляють у лікарню Ґусу. Йому шкода, він не може прийняти цього, плаче і розбиває меблі у своїх покоях. Кричить під водою в бочці для миття, коли Яньлі приїжджає з Ґусу і розповідає, що Вей Вусянь знову ледь не помер. Не розуміє, як міг бути таким сліпим, і, бачачи шисьона на Пристані в день суду, він поспішає до хлопця, його розриває від сорому і щастя, що ось він, живий, дихає. Хлопець, очевидно не здоровий, але стоїть на своїх двох і не стікає кров’ю. Не проходить всього дня, як на нього нападає темна енергія. І все знов йде шкереберть, брата забирають назад у Ґусу, а сам Дзян не розуміє, як всього за один день могло статися стільки всього.

 

Бачить, що це були лише квіточки, адже наступного разу Вей Їн прилітає з Лань Вандзі весь у сажі і навіть кричить на адептів. За місяць відсутності брата він навчився бути терпимішим, намагався нарешті для себе, а не для когось. Не хотів бути схожим на матінку, не хотів перейняти й терпимість батька, шукав золоту середину. Стільки всього хотів би сказати, але соромиться, боїться побачити байдужість, що вже раніше бачив в очах старшого брата. Відкриває було рота, але звуки застрягають у горлі і наступне, що відбувається, це його ридаючий напівголий брат на підлозі навчальної кімнати.

 

Не встиг, знав, що так буде, і відпустив одного. Як тоді, коли Вей Їна били. Знав, але не рятував. Тоді – не хотів, зараз – не подумав. Поставився легковажно, хоч і бачив загрозу. Яким Головою Ордену він стане, якщо завжди упускатиме з уваги те, що в нього прямо під носом?

 

Скільки ще відкриттів він має зробити з Вей Вусянем. Чому в один момент стільки проблем луснули як гнійник? Хмарні Глибини згоріли, Вей Вусянь тріснув своє ядро, пітьма вхопилась за нього, Орден Вень не прямо загрожує його дому, його мати відправлена в жахливе та принизливе для її гордості покарання, його вчитель ґвалтував його брата. Що ще має статися, щоб цей світ зупинився. Як одна людина може нести стільки на своїх плечах. Дзян Чен завжди знав, що він найгірший брат, якого можна було б просити, але він такий, який є. Він є продуктом виховання його батьків, ненависті його матері та байдужості його батька. Він – найкраща їх суміш. Проте має вибір, і цього разу від нього не постраждають його рідні.

 

Тому коли батько каже йому збирати речі, він покидає покої брата, де той спить після заспокійливих відварів, і йде начищати меч перед від’їздом. Зрештою, усе, що він може зробити, щоб викупити свою провину перед Вей Вусянем – це не дати іншим його образити. Кілька годин тому він із цим не впорався, але тепер він намагатиметься краще.

 

 

***

 

 

 

Вей Вусянь підскакує на своєму ліжку. У голові гуде і він все ще відчуває липкі дотики до його голого тіла. Чиясь долоня м’яко опускається на його спину і він смикається, намагаючись уникнути дотику, жмурить очі від страху.

 

– …ей Ї …, – чує він ніби крізь товщу води.

 

– Вей Їне! – наполегливо повторює знайомий голос. Підліток розплющує одне око і обережно повертає голову у бік звуку.

 

Фіолетовий одяг чудово сидить на фігурі заклинача, але він не носить дзвіночка, а значить не з ордену. Але ж голос знайомий. Він повільно піднімає голову і спотворене занепокоєнням обличчя Лань Джаня постає перед ним.

 

– Ти мене чуєш? – усе ще говорить з ним хлопець.

 

– Я що, знову знепритомнів?

 

– Ні, тебе насильно занурили в сон. Чому ти не розповідав мені? – каже прямо в лоба, обдаровуючи важким поглядом. Його очі червоні, чи він плакав? Скільки часу пройшло? Може, він не спав?

 

– Припини, – шепоче втомлено, прикриваючи очі.

 

– Що означає припини? Вей Їне! Це через нього ти не хотів приймати мене тоді?

 

-Чому ти нападаєш на мене? Я не говорив і не говоритиму про це! Я кохаю

тебе, але як би не кохав, а заплямувати твою репутацію не можу! Що про тебе скажуть, якщо хтось дізнається про це?

 

 

– Справа не в мені! Як ти не розумієш? Я не хочу, щоб ти страждав, якби ти розповів раніше, цього б не сталося! – вибухає Лань Вандзі.

 

– Ти вважаєш, що це так легко? Що я мав сказати? Вибач, я не можу бути з тобою, мене роками примушував до…до, ти сам розумієш… наставник? Ти б мені повірив?

 

– Звичайно повірив! Я завжди тобі вірю, Вей Їне! – він м’яко бере його обличчя в долоні і дивиться у вічі.

 

– Це ганьба, ти розумієш? Я зганьблений на все життя. Мало мені було чуток до цього, так тепер усі знатимуть ще й про Чень Міна. Я не гірший за дівчину з весняного будинку. Як ти можеш говорити, що все ще закоханий у мене? Звичайно, я не міг дозволити тобі піти зі мною до дна! – кричить у відповідь.

 

– Вей Їне!

 

– Лань Джаню!

 

Вони дивляться один на одного, а після Лань Вандзі цілує Вей Вусяня. Він м’яко нахиляється до губ хлопця на ліжку і торкається їх своїми.

 

– Ти не розумієш, що робиш. Можливо, для тебе це легко. Але в мене немає роду, у мене немає достатку, у мене немає статусу, я зганьблений, я обрізаний рукав. У мене немає нічого, що я міг би тобі дати, навіть своє життя, тому що я можу забрати його в себе! Я не можу перестати відчувати тисячі різних емоцій, що не є щастям, або задоволенням, або комфортом. Я відчуваю злість, лють, насправді, я відчуваю смуток, розчарування – це не те, що я хочу розділити з тобою. Ти продовжуєш наполягати на своєму коханні і ніколи не питаєш, як я відчуваю себе з цього приводу! Я не можу дати тобі кохання, хоча ти мені подобаєшься, я не можу, бо інші емоції захоплюють мене злісною хвилею!

 

– Я знаю, що ти робиш і в тебе не вийде відштовхнути мене. Я ніколи не завдам тобі болю, чуєш мене? Що б хто не казав, я кохатиму тебе і захищатиму, – він м’яко пестить почервонілі від збентеження та люті щоки коханого.

 

Вей Вусянь втрачає весь свій запал і, повісивши голову, дивиться на свої долоні. Він повільно збирає думки в купу і намагається не розплакатися. Тепер, коли весь світ заклиначів на порозі війни, він не може дозволити собі слабкість. Що б не сталося, а люди балакатимуть про нього, як про того бідного, прийомного сина Дзян Фенм’яня, з яким трапилося стільки нещасть. Він так хоче, щоб люди дивилися на його вчинки, а не на його страждання. Хочеться визнання, стати сильнішим, побачити в очах людей не жалість, а повагу.

 

В очах Лань Джаня хлюпається гордість, коли Вей Їн робить найменші успіхи, в його очах неосяжне кохання, побачивши усмішки Вей Їна. Його ніколи і ніхто так не любив, окрім, напевно, його батьків.

 

– Ах, Лань Джаню, ти не можеш говорити такі речі, не попередивши мене! Моє серце лусне, якщо ти не припиниш, – Вей Їн притискає долоні до обличчя і дивиться на Лань Вандзі крізь пальці, – і ти все ще не розумієш у що себе вплутав. Не звинувачуй мене, якщо ти зрозумієш, що я не той, хто тобі потрібен, бо я попереджав тебе заздалегідь.

 

Ванцзі м’яко сміється і, відвівши його руки знову, цілує. Цього разу поцілунок глибший, він м’яко смокче губу хворого і легенько прикушує її, на що той тихо стогне.

 

Невже його так легко відволікти? Його емоції зовсім нестабільні, від злості до м’якого тепла в грудях минуло декілька хвилин.

 

– А-Джаню, ми не повинні, ах, – підліток трохи пхає більшого хлопця в груди, розриваючи поцілунок.

 

Вуха Лань Вандзі червоніють, коли коханий так називає його. Він спритно розв’язує свою лобову стрічку і цілує зап’ястя Вей Вусяня.

 

– Ти ж читав про лобову стрічку клану Лань? – незручно питає він.

 

– Мгм, – посміюючись, відповідає менший хлопець у манері Вандзі.

 

– Тоді, чи приймеш ти мою стрічку?

 

Вей Вусянь червоніє ще дужче і дивиться в повні любові очі навпроти. Прийняти стрічку означає побратися і стати партнерами на шляху самовдосконалення. Лань Вандзі міг вибрати будь-кого в супутники. Він – Другий Молодий Пан Лань, Другий Нефрит Ордену Лань, йому доступні всі багатства та таємниці ордену, його обов’язок перед орденом взяти вигідний шлюб із дівчиною союзного ордену і народити спадкоємців так само, як і його брат. Але він тут, сидить біля ліжка хворого підлітка, сина слуги, чоловіка, що ніколи не зможе народити спадкоємців і простягає свою стрічку, дивлячись з надією і трепетом.

 

– Ти впевнений? – заїкається.

 

Той, стверджуючи, киває і, не дочекавшись відповіді, але бачачи іскри в очах Вей Їна, пов’язує на його зап’ястя свою стрічку.

 

– Лань Їн. Добре звучить, – досить муркоче чоловік.

 

Зазвичай, подружні пари рідко беруть прізвища один одного. Позбувшись прізвища, вони б позбулися пам’яті про своїх предків. Жінки могли взяти титул, як наприклад Мадам Цзінь, хоча вона ніколи не брала прізвища свого чоловіка, вона все ще є Головною Леді Карпової Вежі. Вей Вусянь не має батьків, він не знає жодних родичів жодного зі своїх батьків. Йому немає сенсу чіплятися за це, проте, як єдиний син Вей, він не може виявити такої непошани.

 

– Чому це Лань? Як щодо Вей Джань? Гаразд, не так добре, як Лань Їн, але чому це відразу я на місці нареченої? Безсоромнику Лань-ер-геге! Тоді вже краще Друга Мадам Лань!

 

І Лань Джань сміється разом із ним.

 

 

***

 

Вей Вусянь, звісно, ​​закоханий. Це тепле почуття заповнює порожнечу у його грудях. Але він усвідомлює, що цього недостатньо, йому потрібне лікування. Але час невідповідний. Наче зла доля, знайшовши щось, треба за це розплатитися.

 

Цього вечора він дізнається, що Дзян Чен покинув Пристань Лотосу, і в паніці біжить до дядька Дзяна, щоб знайти його в підземеллі. Чоловік стоїть перед ґратами, а всередині камери він вкритий кров’ю. Вей Вусянь ховається за рогом і чує твердий голос свого опікуна.

 

– Тебе попередньо каструють, а потім помістять у клітку для свиней та пустять під воду! Ти хто такий? Як ти посмів? Я дав тобі місце вчителя у цьому ордені, а ти так відплатив мені? Знущався з мого прийомного сина? Я молитимусь за те, щоб у наступному житті ти пожав усе те, що посіяв у цьому!

 

Гучно скрипить засув і колишнього вчителя виводять під руки двоє адептів, що дивляться на нього зверхньо.

 

Вей Вусянь не витримує його хрипкого сміху і вилітає з підземелля. Він, не розбираючи дороги, мчить крізь резиденцію і гарячково бачить скрізь різні версії себе. Тут він стояв навколішки в снігу, тут він плакав від болю, коли його били важкими черевиками, а тут він різав себе і ридав, сподіваючись померти. І сміх, звідусіль сміх.

 

“Вони сміються з мене?”

 

“Звичайно, адже ти такий смішний!”

 

Він проноситься повз людей, що шепочуться, і забігає до своїх покоїв. Падає навколішки поруч із бронзовим дзеркалом і бачить себе. Хлопець затискає вуха руками, його тіло тремтить.

 

“Це я?”

 

“Головна причина твоїх нещасть.” – їдко шепоче в голові.

 

– Де? – розгублено оглядаючись навколо, сподіваючись знайти щось чи когось.

 

“У дзеркалі.”

 

Тишу кімнати розрізає звук удару дзеркала об дерево підлоги.

 

 

***

 

 

 

Він проводить у ліжку огидні чотири дні, лежачи пластом і ігноруючи всіх. Він хоче зробити собі боляче, йому це потрібно. Чим більше часу минає, тим болючішими стають його нав’язливі думки. Тепер він цього навіть не може. Він нічого не може. Сидить, як боягуз, у міцних стінах резиденції, доки його брат перебуває в очевидному ув’язненні у Венів. Не може підтримати Лань Джаня, коли його будинок зруйновано, а товаришів убито.

 

Він знову втрачає ледь набрану вагу, через що його минулі травми нагадують про себе тупим болем десь у животі. Вей Вусянь відчуває, як він знову скочується на дно. Йому нічого не допомагає, на околицях Юньмену просто не ростуть ті трави з яких йому робили лікувальні відвари в Ґусу.

 

Хлопець нервово заламує пальці, він на межі зриву. Його дратує власна безпорадність над емоціями. Відвари завжди так добре допомагали, відколи він почав їх постійне вживання, він міг спокійно спати і говорити про свій стан з Лань Січенем без надмірних наслідків для його нервової системи.

 

Вей Їн страшенно нервує, його нога сіпається під ковдрою, і він відчуває цей клок роздратування в горлі. Якщо хтось потурбує його, він опиниться в небезпеці. Хлопець підскакує з ліжка і кімната крутиться в його очах. Перечекавши напад нудоти, він кидається з боку на бік. Нервово ходить по покоях, немов загнаний у клітку звір. Як на зло навколо нічого, що могло б допомогти. Уся духовна зброя, включаючи мечі його батьків, була надійно доставлена в особисту збройову Голови, навіть столові ножі для фруктів не надавалися.

 

Усі ці дні до нього приходять Дзян Яньлі та Лань Джань. Обидва турбуються, ніжно гладять волосся, поки він невідривно дивиться крізь них і односкладно відповідає на їхні запитання. Лань Джань щоночі лягає поруч і притискає його до своїх грудей, наспівуючи якусь прекрасну пісню, від якої Вей Їна завжди тягне в сон. Він мирно сопить, закинувши ногу на Вандзі, тільки щоб прокинуться вранці і відчувати порожнечу та злість на себе замість затишку та комфорту тепла коханої людини.

 

 

Він весь ніби суцільний оголений нерв, коли у двері стукають.

 

– Що? – гаркає він.

 

– Пане Вей, Молодий Пан Дзян повернувся!

 

– Повернувся? – втрачено шепоче.

 

Не минуло й тижня з того часу, як той поїхав. Вей Вусянь жваво натягує чисті халати і поспішає до тронної зали, де вже зібралися всі.

 

Дзян Чен пошарпаний, і це м’яко кажучи. Його мантії розірвані та залиті кров’ю, але він усміхається і підтримує за лікоть якогось заклинача у білому.

 

Вей Вусянь кидається до молодшого брата, не звертаючи уваги ні на що і дає йому потиличника.

 

– А-Чене! Ти телепень! Чому ти поїхав без мене? А якби ти загинув? – замість привітання кричить він на молодшого.

 

– Вей Їне? – долинає м’який голос чоловіка в білому.

 

– Січеню?

 

Вей Вусянь нарешті помічає особистість того, хто стояв поруч і безглуздо плескає віями. Вони сідають за столи, і краєм ока Вей Їн помічає бліде, повне горя обличчя Лань Джаня.

 

Молоді люди починають свою розповідь про виховний табір та молодшого сина Вень Жовханя. Вони згадують нестачу їжі, засобів для нічних полювань та використання адептів як приманок. Розповідають, як під час останньої вилазки молоді заклиначі зчинили бунт і втекли, залишивши Вень Чао з Вень Джульову та їхньою охороною в печері Черепахи Губительки.

 

– Голова Ордену Лань загинув, Хмарні Глибини зруйновані, і можливості провести церемонію мого сходження немає. Лань Ціжень був сильно поранений, але відновлюється. Уламок заліза Інь Ордену Лань не було знайдено. Зараз мені потрібно повернутися, влаштувати гідне поховання для членів мого клану та батька. Досить нахабно з мого боку говорити про таке, але Ордену Лань буде потрібна допомога у відновленні, а тому я хотів би укласти союз із Орденом Дзян.

 

– Ви допомагаєте Вей Вусяню і я, звичайно ж, у Вас у боргу. Орден Дзян надасть Вам людей та кошти замість військової підтримки кампанії проти Ордену Вень.

 

– Зрозуміло. Мій брат і Вей Вусянь заручені, так що Ви можете не сумніватися в Ордені Лань.

 

– Заручені? – верещить Дзян Чен.

 

– Стрічка нашого ордену на зап’ясті Вей Їна позначає його як супутника члену Ордену Лань, єдиний представник цього ордену, що був весь цей час із ним – це мій брат.

 

Вей Вусянь зніяковіло дивиться в чашку смикаючи рукав ханьфу. З кожною хвилиною було все складніше перебувати серед людей.

 

– Це так. Я пов’язав стрічку на Вей Вусяня і збираюся одружитися. Ми не говорили про це, тому що не хотіли, щоб наші стосунки виглядали як політичний шлюб між орденами, – подає голос Лань Вандзі, тепер стурбовано поглядаючи на скручену фігуру коханого.

 

– Тоді я шаную цей союз, – задумливо дивлячись на хлопців, промовляє Дзян Фенм’янь.

 

– Чорт, Вей Вусяню, то ти обрізаний рукав? – безглуздо видає Дзян Ваньїнь.

 

– Дивно, правда? – уїдливо відповідає Вей Їн, з останніх сил утримуючи себе від зриву.

 

– Я не мав на увазі нічого такого, я просто був здивований. Просто подумав, що через ту людину, – йому не дає закінчити Дзян Фенм’янь.

 

– Дзян Ваньїне! Стеж за тим, що кажеш!

 

– Не треба його затикати, дядьку. Ми відволікаємось від головної теми. Мені набридло бути марним, я хочу приєднатися до кампанії з повалення, коли та почнеться.

 

– І мови не може про це йти!

 

– Ви хочете мене замкнути у кімнатах? Я все життя працював заради ордену, і Ви хочете закрити мене тут? – кричить він, зі стукотом ставлячи чашку на стіл.

 

– Вей Їне, заспокойся. Ми що-небудь придумаємо, – до нього підходить Лань Січень і ласкаво кладе йому руку на плече.

 

– Січень-ге, мені потрібні відвари, – шепоче на вухо, щоб ніхто не почув.

 

– Тихіше, тихіше, потерпи ще пару днів, я прибуду до Ґусу і вишлю потрібні трави. Подумай ще раз, перш ніж рватися в бій. Ти зараз слабкий, тобі-

 

– Я завжди слабкий! Жалюгідний і нікчемний! Навіть не можу захищати свій орден, виконувати свій обов’язок, а це те, заради чого я жив усі ці роки! Що тоді я маю робити? Що мені робити? – він безглуздо б’ється чолом об плече старшого чоловіка.

 

– Можеш забрати мечі зі скарбниці, – чується голос Голови Ордену Дзян.

 

– Що?

 

Чоловік на троні гірко посміхається.

 

– Твої тренування розпочнуться із завтрашнього дня, ми не можемо нехтувати бажаннями адептів захищати свій орден.

 

Вей Вусянь слабо усміхається, відлипаючи від старшого Ланя, і вперше за стільки днів напруга відпускає його.