Цей Вельмишановний збіса приголомшений 18+

Розділ 16 – Цей Вельмишановний збіса приголомшений 18+

Вітаю, ви нарешті дісталися до розділів з оргіями мертвяків) Насолоджуйтесь, продовження в наступному розділі)

Мо Жаню не можна було поставити на карб звірячі інстинкти. Замкнений у тісноті поряд із людиною з якою ділив ложе безлік разів, уже геть неважливо: щиро чи ні, зі страшної помсти чи пристрасного кохання, але відчуваючи знайомий запах, будь-хто б учув легке тремтіння, та і юнак не був винятком.

Крім того, Мо Жань був невиправною потолоччю.

Ши Мей — місячне сяйво, до якого Мо Вейю не мав духу простягнути руки, бо один його дотик міг усе зруйнувати.

Зате совість не згризала молодика, коли він жадав замордувати Чу Ваньніна. Тільки на нього він може не стримуючись виплеснути всю пітьму, всі тваринні потяги та непомірну жорстокість, що вікували в душі.

Стерти його в попіл, пошматувати, повалити на землю, прошити наскрізь, присилувати робити все, чого б він ніколи й не подумав коїти з Ши Меєм.

У минулому, кожного разу, коли володар бачив запрокинуту голову Чу Ваньніна, оголену білосніжну шию, кадик, що судомно сіпався — імператору здавалось, що він втратить розум та обернеться на кровожерливу почвару. І єдине, чого жадає чудовисько — це розітнути іклами ніжне горло, пригубити крові та роздробити кістки.

Йому було байдуже на Вчителя, тож він геть не стримувався.

Владарева розпусність сягла таких вершин, що навіть його тіло призвичаїлось: вартувало лишень зачути аромат Чу Ваньніна, як у животі підіймався всеохопний вогонь, а серце свербіло від бажання прив’язати чоловіка до ліжка й вгатити йому. 

Шалений стукіт юнацького серця розбивав тишу.

Молодик точно знав, що обличчя Наставника десь близько, настільки близько, що чутно його дихання. Якби він кинувся вперед і прип’явся до шиї Вчителя, той не зміг би втекти, однак…

Просто забудь.

Мо Жань позадкував, насилу віддаляючись від Учителя, бо в домовині було тісно.

— Пробачте мені, Вчителю, —  ніяково розсміявся юнак.

— Не очікував, що труну буде так тря——сти!

Доки він говорив, домовина знов нахилилась і юнак перекотився в обійми Чу Ваньніна.

Вчитель:

— …………

Юнак удруге відступив назад, а труна ще раз хитнулась. І так відбувалось знов і знов.

На мене прокляття наклали, чи що?

Молодик подався назад.

Золотий хлопчик та нефритова діва, ймовірно, підіймалися схилом.

Усередині домовини було надто слизько, тож Мо Жань безпорадно скотився до Наставника.

— Вчителю… — Мо Жань прикусив губу, зобразивши на обличчі жаль.

Цей юнак ще з дитинства володів принадною зовнішністю, за якою він із легкістю міг приховати вовчого хвоста та вдати з себе миленького песика, якби забажав.

Чу Ваньнін промовчав.

Мо Жаневі остобісіло терпіти цю тряску, тож він припинив опиратися.

— Вчителю, я справді ненавмисне.

Наставник:

— ……

— Рани на спині ниють від ударів об стіни…

Чу Ваньнін, здавалося, тихо зітхав у пітьмі. Гонги та барабани зовні настільки гучно вибивали, що Мо Вейю не міг зрозуміти чи точно він це чув.

Наступної миті приємний аромат квіття хайтану посильнішав. Рука Чу Ваньніна охопила спину юнака, закриваючи прогалину, аби Мо Жань більше не вдарився.

Це були не зовсім обійми: Вчитель тримав руку на відстані й намагався не торкатися тіла молодика. Один лиш його одяг спадав на Мо Жаня, але це все одно була доволі інтимна позиція.

— Обережно, не вдарся ще раз.

Його голос був глибоким, неначе порцеляна, яку  опустили у струмкову воду. Голос Учителя міг здатися надзвичайним, якби слухач не був сповнений ненависті.

— Мгм…

Після цього все огорнула тиша.

Зараз Мо Вейю був юнаком, якому ще далеко до того росту в дорослому віці. Зараз, в обіймах Чу Ваньніна, його чоло діставало лишень до підборіддя Вчителя.

Це відчуття було таким знайомим та водночас таким незнаним.

Знайомою була людина поряд із ним, незнаним – становище, в яке вони втрапили.

Давним-давно, у вкритому пилом минулому, владарь лежав у палаці Вушань на вершині Життя та Смерті. У безкраїй пітьмі, в якій заледве можна дихати, Тасянь-дзюнь міцно стискав в обіймах Чу Ваньніна.

Вже тоді він був вищим та сильнішим, ніж Учитель. Руки правителя були залізними лещатами, обійми – кліткою, в якій він силкувався втримати залишки тепла Чу Ваньніна, останній вогник у цьому тлінному світі.

Він опустив голову, аби поцілувати довгі вороні пасма, а опісля нахилився ближче та жадібно припав до шиї, покусуючи ніжну шкіру й вгризаючись у неї без жалю.

— Я ненавиджу тебе, Чу Ваньніне. Я так сильно тебе ненавиджу.

В голосі володаря звучали хрипкі нотки.

— Але ти — єдине, що в мене лишилось.

Потужні поштовхи і удари не дали Мо Жаню поринути у спогади ще глибше. Звуки гонгів та барабанів раптом стихли й залу огорнула мертва тиша.

— Вчителю…

Наставник простягнув руку й притис палець до вуст, пошепки промовляючи:

— Не розмовляй. Ми прибули.

Зовні не було чутно кроків, одна лишень тиша.

Кінчик пальця Чу Ваньніна запроменів м’яким золотавим сяйвом. Він швидко провів рукою по стінці труни й там з’явилась вузька щілина, достатня для того, аби заклиначі могли виглянути назовні.

Їх дійсно привезли на окраїну міста Барвистих Метеликів. Перед святилищем уже стояли домовини, а в повітрі відчувався тяжкий запах “Сотні Метеликів”, що проникав крізь щілину в труні.

Юнак зненацька усвідомив, що щось тут нечисто.

— Вчителю, вам не здається, що аромат цього місця та химерного царства відрізняються від пахощів із домовини молодого пана Ченя?

— Як це?..

Мо Жань вельми добре розрізняв запахи.

— Коли ми перебували на північній горі, труна тільки-но відкрилась і назовні полинув приємний запах. Він не завдав мені шкоди, тож, гадаю, це й був аромат “Сотні Метеликів”. Однак із того часу, як ми увійшли до ефемерного царства, мені постійно ввижалось, що той запах, хоча й подібний, усе ж дещо інакший. Я намагався втямити, що ж воно таке і, здається, тільки зараз зрозумів.

Учитель повернувся та глянув на молодика.

— Тобі не до вподоби цей запах?

Мо Вейю все притискався до прогалини, визираючи назовні.

— Так. Ще з дитинства терпіти не можу аромат пахощів. Запах цього місця і химерного царства – це не аромат “Сотні Метеликів”, це запах особливих пахощів, які мешканці Цай Ді спалюють на честь примарної владарки церемоній. Погляньте туди…

Чу Ваньнін прослідкував за його поглядом та узрів три товсті палички пахощів у пальнику, що стояв перед храмом. Їх запах неквапливо ширився повітрям.

Мешканці міста Барвистих Метеликів виготовляли безлік різноманітних ароматичних виробів із квітів і навіть самі пахощі для молитов. Оскільки все виробляли з квіття, яке зростало на околицях міста, отримані запахи були вельми подібними й для пересічної людини різницю було складно вловити.

Наставник заглибився в думки:

Чи можливо таке, що запах у труні молодого пана Ченя насправжки не має нічого спільного з тим, який був в ілюзії?

Не встиг він й обміркувати нову деталь, як його роздуми перервало сліпуче багряне сяйво, що линуло зсередини храму. Обидва заклиначі кинули погляди в той бік та побачили, що все осяяно цим світлом. По обидва боки від входу до священної будівлі стояли лави з червоними ліхтариками-лотосами для здійснення бажань. Один за одним вони спалахували в напівтьмі.

Діти-примари, що супроводжували домовини, всі разом стали навколішки та проскандували:

— Церемоній владарко, що зійшла на землю, дай напуття нам: примарам диким та душам самітнім. Звільни нас від страждань, благослови стрітися з людьми, з якими ми ляжемо до домовини й назавжди забудемо про самотність у потойбіччі.

Статуя примарної хазяйки церемоній усередині храму променіла священним золотавим сяйвом на тлі урочистих промов. Опісля владарка опустила повіки, кутики вуст поволі піднялись, і вона зістрибнула з вівтаря.

Граційний рух, відточена постава.

На жаль, тіло, створене з глини, виявилось заважким, тож юна діва з гуркотом приземлилася, пробивши у землі велику яму.

Мо Жань:

— Пфф.

Чу Ваньнін:

— ……

Схоже, примарна хазяйка церемоній була не надто задоволена своїм приземленням. Вона довго розглядала яму, а потім вийшла з неї, вивірено крокуючи, та привела до ладу вбрання.

Це була яскраво нафарбована дівчина, одягнена в розкішні багряні із зеленим шати. Вигляд вона мала вельми святковий. У нічній темряві богиня повернула шию в один бік, опісля в інший та врешті-решт зупинилась перед сотнею трун. Вітерець розносив сморід трупного гнилля; ввижалось, що настрій хазяйки покращав і вона, повільно розкинувши руки, зареготала.

— Усі, хто вірить у мене та підносить дари, зустрінуть свою долю та здобудуть те, чого не дістали у смертному житті.

Ніжний голос розітнув нічну темряву. Всі як один — примари та чудовиська почали схиляти голови на знак подяки.

— Владарко церемоній, дайте своє благословення!..

— Владарко церемоній, прошу, даруйте мені шлюб!..

Такі прохання злітали з вуст примар одне за одним. Примарна хазяйка, схоже, була в захваті. Вона повільно пробиралась між рядами трун, тягнучи за собою довгі, пофарбовані в кривавий, нігті. Вони скреблись об дошки домовин, видаючи пронизливі, різкі звуки.

Мо Жань спитавсь:

— Наставнику, пам’ятаю, ви розповідали, що чудовиська, божественні істоти, примари, боги, демони й люди — усі мають власні царства. Тоді, чому ж це безсмертне божество водить товариство з привидами тут, а не вікує нагорі, на Дев’ятому небі?

— Тому що воно вправляється з примарними шлюбами та його сила підтримується прихильністю привидів, — відповів Чу Ваньнін. — Примари обдаровують її величезними благами, інакше як вона б спромоглася перетворитись на божество всього за кілька сторіч. Так вигідно влаштувавшись, хазяйка церемоній звісно рада компанії таких “друзів” із підземного світу.

Примарна володарка обійшла купу домовин і стала попереду них. Ніжний голос зазвучав знов:

— Кожна відкрита труна буде вшанована шлюбом. Почнімо зліва.

За її наказом перша домовина прочинилась. Золотий хлопчик та нефритова діва схилили голови в шанобливому поклоні. Хитаючись, із труни назовні вилізли двійко трупів. Їхні обличчя ще яскравіше світились мертвотною білизною на тлі криваво-червоних весільних одеж.

Пара повільно підійшла до хазяйки церемоній та опустилась навколішки.

Примарна владарка поклала руку поміж них та промовила:

— Я, володарка церемоній, обдаровую вас посмертним шлюбом. Віднині ви подружжя, чоловік та жінка, яким випало щастя — з’єднання у смерті.

Молодик пустив очі під лоба та пробурчав:

— Ой, не знаєш як висловлюватись поетично, не починай навіть. Не весільні обіцянки, а одна непристойність.

— Які осоружні думки нуртують у твоїй голові, — холодно відказав Чу Ваньнін.

Мо Жань проковтнув язика.

Примарна хазяйка швидко продемонструвала, що насправжки непристойним був не Мо Вейю, а вона сама.

Пара молодят неначе наковталася афродизіаків: мерці рвали одяг на собі, обнімались і шалено цілувались тут і зараз, безсоромно, просто у всіх на очах.

Чу Ваньнін:

— ………………

Мо Жань:

— ………………

— Я, владарка церемоній, дарую вам неземну насолоду. Їнь та Ян можуть зливатися воєдино. Чи не байдуже коли: за життя чи у смерті?

Викрики церемоніймейстерки були усе пронизливішими та гучнішими одне від одного.

Порухи мертвяків також ставали різкішими. Чоловічий труп звільнився від одежини та був сповнений енергії[1], немов і не мертвий зовсім.

 

[1] хуй у трупака встав от і всьо :З

 

Мо Жаня мов блискавкою вдарило:

— Ти не можеш… трясця… як це бляха… можливо???