Частина 6

Едем – це вам не тільки дерево із забороненим плодом, яке охороняє змій. Це цілком реальний доглянутий сад. Єдине місце, де ростуть фруктові дерева та цвітуть квіти, з яких потім роблять дітям амброзію. Нектар являє собою сік із фруктів і є смертельним для людей. Він роз’їсть внутрішні органи за секунди, але для дітей це нескінченне джерело енергії. Те саме дерево знаходиться в самому центрі саду, куди звичайним ангелам вхід заборонений.

В Едемі є також велика альтанка, де ми, архангели, любимо збиратись, щоб вже точно без зайвих вух. Вигляд з неї відкривається на замок Бога. Також одна з багатьох доріжок веде до дверей в нікуди, на перший погляд, а насправді в тронну залу. Це було свідомим рішенням Михаїла відділитись від Бога і його впливу. Тепер ми можемо з чистою совістю засідати в тронній залі Чака, але не горимо бажанням. Туди давно ніхто не навідувався, оскільки з часів створення перших людей Чак перемістився ближче до Небесної Брами й засідав там. В тому місці трон тільки один. Плюс стілець та диван, але коли обов’язки Бога розділили чотири архангели, сварок через те, хто повинен сидіти на троні, не оминути, тому й вирішено було повернутись в залу архангелів.

Ящери прорвались якраз з тієї сторони, яка вела в тронну залу. Укріплення Небес потягнуло за собою і воскресіння всіх, коли-небудь померлих, янголів, крім чотирьох, які мені стояли поперек горла, з більшою невразливістю, ніж раніше, тому тепер все обійшлось тільки важко пораненими. Інші відступили на більш укріплені позиції.

Все це я обдумувала, поки міряла кроками кімнату. Михаїл подвоїв мою охорону, передбачивши, що я побажаю кинутись в саму гущу подій. Він був абсолютно правим. Тепер я почувалась левом, закритим в клітці. Але у цього лева є декілька тузів в кишенях.

— Я повернулась, крихітко, — я провела вказівним пальцем по чорній нижній губі. Як же я насправді сумувала за Пітьмою і за чорно-білим світом. Легка усмішка торкнулась моїх губ. О так, ми гарно повеселимось.

— Міледі… — Арієль застигла на порозі. Вона з жахом дивилась на мене, не сміючи навіть поворухнутись. Але сукня на мені й так була чорною, зі скромним декольте (клянусь), ґудзиками та широким поясом. Чого вона так злякалась?

— Ну? — я відірвалась від вивчення своїх нігтів. Повністю чорні й таке відчуття ніби вони трохи подовжились.

— Я… — вона замовкла. Неймовірно нудно.

— Арієль, ти ж хороша дівчинка? — я підійшла впритул до неї та поклала руки їй на плечі. — Будь другом, посунься. Я хочу розважатись.

Арієль слухняно відійшла в сторону. Я їй всміхнулась і послала повітряний поцілунок. В школі дорогою мені зустрічались янголи та діти, але вони притискались до стін в надії, що я пройду повз. Насправді янголів вбивати нудно.

Від школи я рушила до найближчих дверей. Мене манила битва і море чиєїсь крові. Нарешті я опинилась в Едемі, чим немало здивувала всіх янголів, включаючи Михаїла, та ящерів зі зміями. Одна з цих тварюк накинулась на мене. Я протягнула руку. Як же легко голова ящера відокремилась від тіла!

— Нудно, — я розчаровано озирнулась навколо. Трупи зміїв та ящерів вкривали землю під моїми ногами. Я очікувала більш лютого спротиву. — Невже немає ні одного достойного супротивника? 

Такий знайшовся. Величезний, більший за інших, ящір, котрий вирішив діяти хитро та кружляв навколо мене в пошуках слабкого місця. Гра почалась, пані та панове.

Ми кружляли в танці смерті достатню кількість часу. Поки ящеру не набридло і він не напав. Я легко ухилилась від нього. Адреналін вдарив в кров. Наступний випад прийшовся на праве плече. Я розвернулась і вхопила тварюку обома руками за щелепи. А тепер загадаємо фільм “Дзеркала”. Різким рухом вирвала нижню щелепу ящера. Ось і славненько.

— Що ти тут забула? — я обернулась на голос Михаїла. Насилу мені вдалось зобразити жаль та покору. — Чому ти в чорному?

— Вам треба було тихіше кричати на архангельській хвилі?

— Негайно, — Михаїл наблизився до мене. Я закотила очі та відпустила Пітьму. — А тепер. Розворот на триста шістдесят назад в школу. І щоб тебе я більше не бачив.

***

– Я тут дещо важливе згадала, – переводжу погляд з ілюмінатора на Сема, котрий сидить поруч зі мною і вчить заклинання. – Там нагорі я була Пітьмою. Допомогла Михаїлу. А раптом у мене почорніли очі і я їх всіх повбивала? Власне, як інакше пояснити, що я їх не відчуваю?

– Чому тобі просто не полетіти додому і не впевнитись, що з ними все гаразд? – Сем стомлено потирає очі.

– Тому, що я ледве в Південну Дакоту полетіла і дорогою ще в якусь водойму впала, а ти вже кажеш про Небеса. Щастям буде, якщо я приземлюсь десь в Тихому океані. Крило все ще не функціонує нормально.

– Однак тобі вдалось повернутись в минуле за книгою. Тримай, зараз перевіриш мої успіхи у вивченні мов експромтом, – він дає мені листок із заклинанням. Було вирішено, що книгу не розумно тягнути із собою в ручній поклажі, тож вона перекочувала в багажне відділення разом з усіма нашими речами, крім ноутбуків.

– Так, і ледь не запізнитись. Якщо вже говорити так, то в теперішнє я повернулась на дві години пізніше, хоча в минулому була хвилин десять. Гаразд, давай, у тебе все вийде. Відьмак із тебе вийшов здібним, – на наступні декілька хвилин польоту ми повністю занурюємось у вивчення заклинання. Іншою проблемою є інгредієнти до нього, але більшість із потрібного є в бункері. В цьому питанні занудства Хранителі Знань навіть Сема переплюнули.

– Е ні, сучко, ні хріна в тебе не вийде, – Сем здивовано дивиться на мене, але я вже стиснула руку в кулак. На мить в салоні літака ввімкнулось та вимкнулось освітлення, а через секунду літак добряче струснуло в повітрі. Деякі пасажири вже почали молитись. – Хтось хотів убити Діна.

Решта часу пройшла відносно спокійно. Був лише один інцидент, коли Кетті наснився поганий сон і вона прокинулася з криками та сльозами. Стюардесам вдалось її заспокоїти досить величенькою чашкою гарячого шоколаду.

– Як думаєш, що за монстр може ховатися під її ліжком? – ми з Семом йшли позаду Алекс та її хлопця. Разом із декількома моїми речами Сем взяв також мій ноутбук, тож для справи мені не доведеться знову зичити річ в Алекс.

– Їх існує багато. Здебільшого, вигадані. Приїдемо до них додому, оглянемось, а там уже вирішимо, – Сем пропускає мене вперед і ми виходимо із будівлі аеропорту. Замість таксі Фред пропонує орендувати автомобілі.

– Мені буде потрібна твоя допомога, коли ми повернемось в Су-Фоллс, – підходжу до Алекс щойно ми з нею опиняємось наодинці. – Зможеш організувати одну палату для Діна? Якщо щось піде не так, то він і померти може.

– Так, так, я постараюсь щось організувати. З ним все буде добре, – Алекс стискає моє плече, бере Кетті та прямує до машини Фреда. Я, своєю чергою, складаю компанію Сему. Хоч ми й мовчимо всю дорогу.

Фред з Кетті та батьками живуть в невеличкому двоповерховому будинку на досить людній вулиці. З вікон декількох кімнат відкривається неймовірний краєвид на річку. На жаль, вікна кімнати Кетті виходять не на річку, а на задній двір будинку з ідеально підстриженою травою та цілою купою різноманітних іграшок для вулиці.

– Під ліжком нічого немає, – Сем підводиться з колін і вимикає ліхтарик на телефоні. – Крім декількох іграшок та пари якогось взуття.

– Та й ЕМП мовчить. Я думаю, варто розпитати тутешніх мисливців. Може ще якісь діти жалілися на монстрів під ліжками. Або нам так пощастило, що ми знайшли першу жертву і маємо можливість відвернути серію кривавих вбивств дітей в цьому районі. Їх тут багацько живе, – визираю в вікно якраз тоді, коли вулицею проходить зграйка дівчат зі скакалками та іншими іграшками.

– Цей Фред точно не брехав, коли казав, що його щось за ногу ухопило?

– Точно. Та якщо ми вже скептично ставимось до цієї історії, то за ногу його могла і Кетті вхопити. Тихенько злізла з ліжка і налякала брата. Ти це чуєш? – з кімнати малої долинає тихий стукіт. – Це точно не Лінді в моїй голові?

Ми повертаємось до кімнати. З першого погляду все залишалось на своїх місцях, та Сем все одно перевіряє під ліжком.

– Ні разу не страшно, – він підводиться і дає можливість мені зазирнути туди. Під ліжком Кетті тримає насправді цілу купу іграшок, які тепер розвернуті обличчями до мене. Знаєте, під ліжком в темряві миловидні усмішки на ляльках, динозавриках та інших тваринах виглядають зловісно, як вишкір.

– Вони так і були?

– Ні, згромаджені купою. Хтось їх розклав та повернув обличчями саме до того місця, де я дивився під ліжко, – я встаю та рушаю до дверей. Потрібно знайти місцевих мисливців. От тільки питання, де їх шукати? Ай, гаразд, самі нас знайдуть.

– Барто, йди налякай декількох людей. Зараз тільки десята вечора, їх ще багато вулицями тиняється, – пекельна гонча зникає. Сем здивовано дивиться на мене. – Та не переживай, вона нікого не з’їсть… Я сподіваюся. Нам потрібні мисливці, а як ми їх знайдемо? Хіба ти вже був у Квебеці та знаєш місце їх дислокації.

– Я просто сподіваюся, що в тих мисливців не знайдеться янгольських клинків і вони не вб’ють Барто, – на це зауваження Сема я не можу стримати реготу.

– Вибач, та якби її можна було так просто вбити, то вона принаймні декілька століть була б мертвою, а в ідеалі Бог би її винищив разом з іншими псами, коли вони ще Райський сад охороняли.

Гаразд, нарешті ми виходимо з кімнати та спускаємося до решти. Фред якраз займається облаштуванням наших спальних місць в вітальні, хоча Сем голосував за номер в мотелі. Алекс ми знаходимо на кухні. Перед нею стоїть складніше завдання: зробити вечерю із цілої купи ніфіга в холодильнику.

– Ми йдемо пошукаємо мисливців. Це тобі, – протягую їй пістолет. – На випадок, якщо монстр добереться до Кетті раніше за нас. Правило знаєш: спочатку стріляй, а потім питай.

– Де ви думаєте тих мисливців шукати?

– О, у Фель є просто геніальний план, який вона вже втілює в життя. Барто, – пояснює Сем. Чекай, хіба Алекс в курсі, хто така Барто?

– Барто – альфа пекельних псів. Тих, котрі приходять за душами людей, які їх продали. Власне, це довга історія, а нам уже час.

Нам довелося йти в центр міста, щоб нарешті побачити перших людей, які з криками звідти тікали. Барто вирішила полякати людей в парку напроти замку Шато-Фронтенак.

– Qui es-toi? (Хто ви такі?) – нам дорогу перегороджують декілька чоловіків. Сем озирається, але місцеві мисливці перекривають нам всі шляхи відступу. – Dont le chien? (Чия собака?)

– Nous sommes des chasseurs comme vous (Ми такі ж мисливці як і ви), – як доказ своїх доброзичливих намірів я підіймаю руки вгору. – Je m’appelle Maria Winchester et voici mon frère Sam (Мене звати Марія Вінчестер, а це мій брат Сем). Щось наше прізвище французькою звучить не так страшно, – це вже я шепочу Сему.

– Уяви, що робити тим, хто не розуміє французької, – в цей момент мисливці починають перешіптуватися і вперед виходить старший чоловік.

– Що привело Вінчестерів в Канаду? – о, тут таки хтось розмовляє англійською.

– Полювання, – відповідає Сем.

– На отого пекельного пса? – це вже питає якийсь інший мисливець, до якого ми стоїмо спинами. Ой, точно.

– Барто, припиняй, – вона слухняно підбігає до ноги, сідає і робиться видимою. – Не можу сказати, що вона не становить загрози, але якщо ви не погрожуватимете нам, то залишитеся живими. Ми полюємо на монстра під ліжком.

– А конкретніше? – щось не подобається мені як вони почали перешіптуватися між собою.

– Під ліжком однієї дитини живе монстр. Два дні тому він схопив за ногу її брата, а сьогодні вирішив і нас трохи полякати. То як, є щось схоже в цих краях?

– Слухай сюди, мала. Всі діти вважають, що під їхніми ліжками живуть монстри. В більшості випадків це просто брехня, аби привернути увагу дорослих. По хорошому, ми мали б вас убити разом із пекельним псом, але ви ж Вінчестери. Скільки разів вже помирали? Тож ми дамо вам можливість піти звідси по-тихому.

– Не підемо, поки не з’ясуємо, що й до чого, – Сем настільки різко заштовхує мене собі за спину, що я ледве на ногах втримуюсь. Відновлюю рівновагу і бачу, що мисливці наставили на нас свої пістолети.

– Гаразд, чому б нам не спробувати врегулювати наше маленьке непорозуміння мирно? Ви забираєтеся звідси, а ми вбиваємо вашого монстра. В результаті всі залишаються задоволеними, – той мисливець, з яким я говорила першим, виходить наперед. – Мої хлопці просто хочуть сказати, що ця справа дуже небезпечна, а ви все-таки живі легенди.

– То ви знаєте за монстра під ліжком, – і чому я не здивована? – Точно, адже мисливці завжди брешуть, особливо своїм. Та я не ризикуватиму життям подруги, покладаючись тільки на слова мисливців, яких бачу вперше в житті. Ходімо, будь-якого монстра можна вбити, відрізавши йому голову.

Додому ми повертаємось, коли вже всі сплять. Сем займає своє місце на розкладачці, залишивши мені весь диван, але фільми жахів можна і на підлозі дивитися, тож ми міняємось місцями. Кетті спускається до мене, коли знатно так за північ перевалило. Їй сподобалось як я співала минулої ночі й це допомогло їй заснути, тож цього разу вона не стала будити свого брата.

– Сьогодні буде інша пісня. Mr. Sandman, bring me a dream
Make her the cutest that I’ve ever seen
Give her two lips like roses and clover
Then tell her that her lonely nights are over
Sandman, I’m so alone
Don’t have nobody to call my own
So please turn on your magic beam
Mr. Sandman, bring me a dream, – як і минулого разу Кетті вимикається на першому ж куплеті, але мені й самій не хочеться одне й те саме повторювати, поки вона не засне. Та сьогодні я залишаюсь з нею. Годинник показує пів на другу ранку, коли я вперше чую шкряботіння під ліжком. Обережно, щоб не розбудити дитину, злізаю з ліжка і зазираю під нього. Те, що я там бачу, чесно кажучи, більше схоже на сценку з дитячої страшилки.

– На моєму ліжку хтось є, – шепоче Кетті. Мені б хотілось глянути на неї своїми істинними очима, але це означає видати своє місцеперебування і не факт, що мої очі стануть синіми, а не чорними. Довелось обережно торкнутись її думок.

– Гаразд, лежи тихенько. Зараз я щось придумаю, – заповзаю до неї під ліжко. – Слухай мене уважно. Я відверну на себе монстра, а ти тим часом тікай і перебуди всіх інших. – пружини на ліжку скрипнули й мені довелось замовкнути. На якусь нескінченну мить западає тиша, а потім ми бачимо дві ноги, що звисають з ліжка. Кетті 2.0 прокинулась. Що найгірше, вона знає, де нас шукати. Оригінальна Кетті закриває рота руками, щоб не закричати, але її тихі схлипи все одно чути.

Монстр з обличчям Кетті нарешті злізає з ліжка. З горем навпіл, майже безшумно, мені вдається обрати найзручнішу позу для атаки. Однак та істота не спішить діяти, як я те собі вже науявляла, і замість опуститись навколішки й зазирнути під ліжко, вона схиляється і зазирає під ліжко.

– Привіт, – вона усміхається і в невірному світлі нічника показуються її акулячі зуби. Справжня Кетті починає верещати й це трохи відвертає істоту від мене, чим я користуюсь. Б’ю монстра ногою в обличчя, штовхаю Кетті до протилежного краю ліжка і ми з нею вибираємось з-під нього.

– Тікай! – двічі повторювати не довелось. Кетті кулею вилітає з кімнати, поки монстр виє, тримаючись за обличчя. Не те щоб я завдала йому великої шкоди. Підошва на моїх конверсах прогумована і не така тверда як у мартинсів, та я тішу себе думкою, що пару зубів йому точно вибила. Хай там як, а до тями він приходить раніше, ніж прибігає допомога. Отак ми й стоїмо по обидва краї ліжка і дивимось одне на одного.

– Знаєш яка відмінність між ліжками у двадцять першому столітті та Середньовіччі? – отакої, мені терміново потрібна кава. – В Середньовіччі вони були важчими, – штовхаю ліжко Кетті на монстра, що дає мені можливість підбігти до дверей, але факту, що він ще й може руки подовжувати, я не враховую. Монстр хапає мене за ногу і я падаю на підлогу. В цей момент сирена повітряної тривоги у вигляді Кетті дає результат, бо в кімнату вривається кавалерія. Щоправда, зброя тільки в Сема з Алекс. Чого вони ще й Фреда захопили – таємниця за сімома замками. Ну, але тепер він матиме змогу в безпосередній близькості насолодитись звуками пострілів.

– Давай, підводься, – зізнаюсь чесно, у вухах дзвеніло навіть у мене. Сем хапає мене за лікоть і ставить на ноги. Вони випустили у тварюку дві цілі обойми, але це тільки її розлютило і вона перейшла в атаку, вибравши як першу жертву Фреда.

Я витягую свого меча. Щось ми занадто часто почали на нього покладатися замість того, щоб шукати способів вбивати монстрів у старих фоліантах або в Інтернеті. Підходжу до монстра й одним точним рухом зношу йому голову. Шкода, була у мене біла сорочка.

– Що ж, раз сьогодні ніхто не засне, пропоную обговорити план порятунку Діна.

***

Тріщину між світами довелось відкривати прямо в лікарні Су-Фоллса в палаті, яку Алекс вдалось випросити у начальства для дуже хворого друга. Оскільки ми не знали, куди саме я закинула Діна, довелось врахувати всі варіанти невиділення з натовпу. Білі штани були й будуть популярними в усі часи, тонкі сині сорочки чекає та ж доля, а білий светр я беру просто для краси.

– Сорочку раджу заправити, – в палату входить Алекс із трьома стаканчиками кави. Я слухаюсь її поради й беру свій напій.

– Гаразд, скоро будемо. Не забудь за цей час каталонську, – зітхаю і рушаю в альтернативний світ.

Опиняюсь я посеред вулиці з купою людей, що повитріщались на мене. Ситуацію поспішає розрулити Дін, котрий пояснює, судячи з одягу, мисливцям, що я його сестра.

– Маріє, знайомся, це Мері Кемпбел і Джон Вінчестер, – ті двоє, котрі стоять ближче до нас, нервово посміхаються. – А отам стоять, Семюель, Карлос, Латіка, Ада та Міллі, – я роблю жест рукою, який на привітання схожий лише віддалено.

– Нам час вирушати назад, поки твій брат каталонську не забув, – та в Діна свої плани. Часу в цьому світі він даремно не гаяв, тож десь відкопав Кольт, який вручив Мері зі словами, щоб вона остерігалась жовтоокого демона. Нам би теж їх остерігатись. Джону він вручив новенький щоденник і розвернувся до мене.

– Я готовий, – він йде до машини.

– Чекай, чекай, машину в інше місце треба доправити, бо тріщину ми відкрили в палаті, – та боги, я ж цих мисливців більше ніколи в житті не побачу. Клацаю пальцями й машина зникає. – До речі, Сем мені також телефонуватиме зі словами, що він їсти не може, спати не може? – у відповідь на здивований погляд, показую на бороду.

Дін втрачає свідомість щойно переходить у наш світ. Його серце не витримує стільки часу неспання. Алекс кидається надавати першу медичну допомогу, поки Сем зачитує заклинання.

– А тепер снодійне, – Алекс вказує рукою на шприц. Подумки підхоплюю його і вкладаю їй в руку. Вона вводить препарат Діну в руку і ми перекладаємо його на ліжко.

– Залишається тільки чекати. Сподіваємось, що все вийшло, – ми виходимо з палати.

Чекати довелось два дні на голові у Джоді. Не те що вона не рада нашій компанії, але нас чекала важливіша робота з пошуку двох демонів. Дін приходить до тями тільки під вечір другого дня, про що нам радісно повідомляє Алекс, і ми рушаємо до нього.

– Як почуваєшся? – Дін сидить на ліжку і наминає лікарняну їжу. Здається, ще не повністю відійшов.

– Нормально, готовий їхати додому, – він відкладає тацю від себе і злізає з ліжка.

– Голоси ще чуєш? – питаю.

– Ні. Ще ніколи в житті не був настільки щасливим. Як ти це все витримуєш?

Мовчу. До цього не звикаєш, та йому це знати не обов’язково. Він знає, що на великі церковні свята я п’ю знеболювальні пачками, і цього досить. Добре, що дорогою до паркувального майданчика нас ніхто не зупинив. Тільки Алекс махає на прощання рукою.

Додому ми знову їдемо мовчки. Годинник показує північ, коли ми прибуваємо. Першим в бункер заходить Дін, слідом за ним я, а замикає процесію Сем.

– Що за чорт? – Дін вмикає світло і спочатку я думаю, що бункер втонув в крові, а потім бачу, що то не кров. То червоні оксамитові троянди.