Частина 5

Замок Бога вражав завдяки тому, що на нього неможливо було поглянути: в сонячному промінні він сяяв наче діамант. Я ввійшла в головні ворота, проминула величні статуї чотирьох архангелів з Богом в центрі, які, як я зрозуміла, замикають Пітьму в Клітці (єдина перемога Чака, якою він може гордитись), піднялась сходами та ввійшла в величезну залу. Прямо переді мною розташовувались широкі мармурові сходи з двома гігантськими статуями янголів, які сурмили в труби.

— Ось так за думкою Бога ми повинні виглядати. Ідеальними, як ці статуї, — звертаюсь до Еммануїла, який за наказом Михаїла супроводжував мене. В товаристві правиці дядька мені було максимально незручно, але взяти янгола зі свого гарнізону не дозволили.

Потрібний мені архів знаходився на першому поверсі, тому я пішла праворуч від сходів. Еммануїл тінню слідував за мною. Ну й балакучий цей хлопець. Вікна коридору виходили в сад з мільйонами видів квітів, давно вимерлих і сучасних, і це наводило на меланхолійні думки.

В архів вели масивні дубові двері, які заіржавілі на петлях, тому відчинити їх вдалось неймовірними зусиллями.

— Ласкаво просимо в архів Господа Бога нашого, — Еммануїл втримався і не відкрив рота від здивування. На милі навколо розташувались величезні шафи з пожовтілими сувоями. Проходи між ними заповнювали масивні дубові столи. — Із сувоями обережніше, а книги розташовані трохи далі. Мені потрібно… — я замовкла і подивилась на маленькі двері, що вели в невідомість.

— Міледі?

— Стій тут, — я ввійшла в ці двері й опинилась в майстерні Чака. Колби, пробірки, висохлі хімічні речовини та величезні замкнені скрині.

— Еммануїле, поклич сюди Михаїла та інших. Скажи, що справа термінова та стосується янголів, — я вискочила з майстерні. Серафим кивнув та полетів. Я дістала сувій з першої зустрічної шафи та взялась його вивчати. Абсолютно нічого цікавого. Звичайні вирізки експериментів з першими янголами.

— Що за терміновість? — Еммануїлу вдалось розшукати тільки Михаїла та Рафаїла. Вічно вони ходили разом.

— Ходім, я покажу, — я завела їх в майстерню та вказала на скрині. — Я думаю, в них глина, яку використовували для створення янголів. Вони зачинені. Тільки божественна сила зможе їх відчинити, думаю.

Михаїл провів рукою над однією скринею і та відчинилась. Дядьки схилились над нею, а я намагалась заглянути їм через плечі. Побачити, що скриня виявилась порожньою, мені удалось тільки тоді, коли дядьки підійшли до іншої.

— Ну, це вже хоч щось, — я поплескала Рафаїлу по плечу. Тільки в останній скрині знайшлось достатньо глини на створення ще двох-трьох дітей. — Піду знайду його записки про дітей, хоч і прийшла сюди за відомостями про змій. Щось моя протиотрута не дуже допомагає.

— Не може бути, щоб у батька були такі малі запаси робочого матеріалу, — Михаїл вийшов слідом за мною.

— Згадай, скількох янголів він вбив просто по приколу. Скількох янголів він перетворив в тіней, — я дістала з верхніх полиць найвіддаленіших шаф найстаріші сувої та обережно перенесла їх на найближчий стіл. — Сумніваюсь, що він взагалі хотів, щоб таємницю створення янголів хтось дізнався. Допоможете мені?

— Нам час йти, та й ти сильно не затримуйся. Коли щось знайдеш, одразу повідом.

— Гаразд, та сюди вже точно ніхто не прийде.

— Але в школу може, — Михаїл рушив до виходу. Рафаїл пішов за ним. Я залишилась одна з Еммануїлом і цілим архівом потенційно важливих документів.

***

В архіві роботи було непочатий край, але щось я сумнівалась, що мені вдасться знайти будь-яку корисну інформацію. Деякі таємниці Чак вирішив забрати з собою в могилу.

Я сиділа на ліжку з ноутбуком та в навушниках. За вікном продовжувала вирувати гроза, що означало тільки високу інтенсивність бойових дій. На якій саме ділянці поля бою, я могла тільки здогадуватись. Благо, Михаїл залишив мені голографічну карту Небес, щоб я роздивлялась лінію фронту і як вона змінюється як в позитивну для на сторону, так і в негативну.

— Є хороші новини? — поруч зі мною опинилась Арієль.

— Небагато. Ящерів трохи відтіснили від Едему, але вони, судячи з усього, перегруповуються. Павуки заполонили собою дев’яносто відсотків лісу. Людська частина Раю поки що в безпеці, кордони охороняє мій гарнізон. Точніше, сидять без роботи та каміння ногами копають. Змії загубились десь в південній частині Небес. Воно й не дивно, там ціла система невеликих озер. Завжди дивувалась, якщо Чак створював прототипи земної фауни та флори, чому пропустив ріки, моря, океани та болота? Небеса — величезна територія, яка об’єднує багацько Галактик: Чумацький Шлях, Андромеду, Пандору та сотні тисяч інших. Треба покопатись в архіві в пошуках відповідей на це питання.

— Як на мене, земна природа виглядає особливо жалюгідно, — стенула плечима Арієль. Вона жадібно вдивлялась в карту, але не знаходила того, що шукала.

— Це тому, що ти звикла до неповторних оригіналів. Плюс тут ніхто не промишляє вирубкою лісів. Він десь в цьому районі, — вказую їй на невелике скупчення наших сил біля гір. На Землі вони відомі як Альпи. Тільки тут вони набагато вищі, небезпечні та неприступні, якщо, звісно, не вміти літати. — Не заздрю їм. Там же непролазні хащі.

— Там павуки, — тихим голосом промовила Арієль.

— Сумніваюсь. По цю сторону гір навіть мусі не пролетіти. Занадто густі дерева та кущі. Ні один янгол з моменту створення зірок туди не сунувся. Але все ж, чому їх туди відправили?

Розташування сил на карті раптово змінилось і тут же почувся сильний гуркіт грому. Від природних стихій купол не захищав, тому десь в школі повилітали вікна. Ну, тепер ми точно не будемо сидіти, склавши руки.

— Все спокійно. Повертайтесь у свої кімнати, — Ізабель ходила коридором і завертала дітей назад. — Чиї кімнати постраждали, прошу залишатись на місцях. Зараз ми організуємо вам тимчасовий прихисток.

— Підготуєте інші спальні ти хотіла сказати, — в коридорі залишилось десятеро дітей різного віку. На щастя, ніхто не постраждав.

— Постраждали також декілька класів та лабораторія Ріт Зієнів, — до нас спішив Акобель. — Великої шкоди немає. Знищені декілька колб і пробірок та в одному з класів уламки врізались в протилежну від вікна стіну. Зараз декілька янголів їх виймають.

Під кінець доповіді янгола перед моїми очима все попливло. Я схопилася однією рукою за голову, а іншою — за стіну й закрила очі. Архангельська хвиля просто розривалась від голосів моїх рідних. Всі говорили одночасно, але було ясно, ящерам вдалось прорватись в Едем.

В реальність мене повертає сповіщення від Алекс. Вона питає, чи я не забула про сьогоднішню дівчачу вечірку, що я власне і зробила. Фоліант, в якому описувались абсолютно всі ордени відьом та їхня подальша доля, ми з Семом знайшли в Капітулі Хранителів Знань аж у Рокленді, штат Мен. Місцеві нащадки Хранителів люб’язно позичили нам книгу і порекомендували ще з десяток інших, тож до купи тих, котрі ми возили в багажнику з інших Капітулів в інших штатах, додалось.

– Так, звісно я прийду, – Алекс вирішує не чекати годинами моєї відповіді й телефонує майже одразу як відправила повідомлення. – Я уже он зачіску готую. – пучок у себе на голові розв’язую за допомогою телекінезу і так само розчісую довжелезне волосся, потім роблю на маківці “риб’ячий хвостик”, а решту волосся зав’язую у хвостик звичайний. Звісно, не руками, але й мені не потрібно дивитися на предмет, щоб ним рухати. Сема це, зазвичай, напружує, а от Діна веселить, коли моє волосся саме в зачіску укладається.

– Кудись збираєшся? – Сем показується зі сторони кухні з чашкою кави й тарілкою з їжею. Поки Діна немає, він насолоджується тим, що ніхто не порушує його здорове харчування.

– Алекс влаштовує дівчачі посиденьки й чомусь приписала туди й мене. Буде ще Клер, – закриваю цей фоліант і одразу на його місце опускається інший, не менш здоровенний. – Я ж пам’ятаю знак того відьомського ордену. Чому знайти не можу?

– Слухай, давай ти підеш до Алекс і розвієшся трохи, бо ми над цими книгами уже тиждень паримось. Я ще трохи затримаюсь і сам кудись піду.

– В найближчу бібліотеку? – Сем на мій випад тільки посміхається.

На Землі вибір одягу в мене обмежений, тож я просто вдягаю те, що не заляпане чиєюсь кров’ю чи розірване. Сірі штани, біла сорочка із закоченими рукавами та конверси, котрі під ліжком уже встигли вкритися шаром пилюки, а всередині одного навіть завівся павук. Бридота. Сем навіть не підводить голови, коли я проходжу повз нього, тільки киває, одночасно гортаючи сторінки двох книг.

На вулиці віє легкий прохолодний вітер. Розгортаю крила і зупиняюсь. Останнього разу мені на Землю дивом вдалось злетіти. Та й взагалі, після повного зцілення я ними майже не користувалась. Після перемоги Чака мене наверх доставив Гавриїл. Зараз я хочу від Канзасу перелетіти аж до Південної Дакоти, хоч і сумніваюсь, що у мене щось вийде. Скоріше за все, я приземлюсь десь в Міссурі, а тоді Барто доправить мене до місця призначення.

Зітхаю та роблю перший змах крильми. Швидкі потоки повітря підхоплюють мене і через декілька непевних змахів усвідомлюю, що обидва крила відчуваю однаково. Звісно, щойно це до мене доходить, як ліве крило ніби стає кам’яним і я гримаюсь в якусь водойму. Ну, одне радує, впала я в якусь водойму десь в Південній Дакоті. Висушую одяг та волосся, даю лад макіяжу і роблю другу спробу. На цей раз я більш-менш вдало приземляюсь на порозі у Джоді. Стукаю у двері й відчиняє мені трохи роздратована Алекс.

– О, чудово, заходь, – вона пропускає мене всередину і проводить до вітальні, де зі здоровенною мискою попкорну сидить якийсь хлопець. Він підводить голову, дивиться на мене і знову втуплюється в телефон.

– А де Клер?

– Вони з Джоді десь у Флориді винищують гніздо вампірів. Знайомся, це мій хлопець Фред. Фреде, це Марія Вінчестер. Вона може допомогти, – Алекс жестом вказує мені, що я можу присісти на диван. Так, от тобі й дівчачі посиденьки.

– Чим? – він стомлено потирає скроні достоту так, як то Сем робить. – Мені потрібна психіатрична допомога, а не втішливі слова твоєї подруги.

– А що сталося?

– Фредова молодша сестра Кетті каже, що під її ліжком живе чудовисько, – Алекс сідає поруч із хлопцем і бере його за руку. – А вчора ввечері Фреда щось за ногу ухопило, коли він прийшов до Кетті, бо вона кричала. Сьогодні зранку вони вже були тут і замість того, щоб скасувати посиденьки, бо ж Клер немає, я вирішила запросити тебе сюди.

– Ну, в більшості випадків діти вигадують собі монстрів під ліжком, щоб привернути увагу. Але, на жаль це чи на щастя, Алекс, ми з тобою знаємо, що в тій темряві водиться. Особливо, якщо Фреда дійсно щось ухопило за ногу.

– Але я перевіряв під ліжком. Там нічого не було.

– Алекс, а ти? Там справді нічого немає?

– Не перевіряла. Мені самій тільки сьогодні про це розповіли.

– Фреде, я вже хочу спати, – у вітальню спускається п’ятирічна дівчинка. – Я хочу спати у своєму ліжку. Коли ми повернемось додому? – Фред бере її на руки й відносить на другий поверх.

– Скоро. Дуже скоро. – долітає до нас.

– Я б хотіла ще цієї ночі перевірити їх будинок. Тим часом необхідно все посипати сіллю тут. Та істота цілком можливо, що взяла слід дівчинки, якщо вона її основне джерело харчування, – підводжусь з дивану. Алекс йде до комірчини, звідки витягає два п’ятифунтові мішки з сіллю. Робота з посипанням солі під вікна та двері не забирає багато часу. Особливо щедро ми засипаємо сіль у спальню, яку тимчасово займає дівчинка.

– Фреде, де ви живете? – питаю його вже по закінченню роботи, тримаючи в руках чашку гарячої кави.

– Квебек, Канада, а що?

– Та нічого. Бронюватиму нам всім квитки на літак на завтра, – витягую із кишені телефон. Сему це не сподобається, але мені потрібне буде підстрахування, а з канадськими мисливцями щось я не маю бажання знайомитися. Крім того, мені потрібен одяг. Останні осінні теплі дні добігають кінця.

Коли Кетті спускається від безсоння вдруге, всі вже сплять, мені вдається вихопити останні квитки на пообідній рейс до Квебека і я навіть встигну оглянути кімнату малої, перш ніж вона піде спати. Нині я переписуюсь із Семом, якого ледве вдається умовити летіти з нами. Він прибуде в Су-Фоллс рано-вранці й майже напевно з горою книг.

– Я не можу заснути, – безапеляційним тоном заявляє мала і я нарешті звертаю на неї увагу. Ставлю фільм на паузу, відкладаю телефон з ноутбуком на журнальний столик і пильно дивлюсь на неї. Дитина як дитина. Вони всі для мене однакові.

– Через монстра під ліжком?

– Ні. Це не моє ліжко. Я хочу спати у своєму ліжку.

– Гаразд. Завтра спатимеш. Обіцяю.

– Ти теж не можеш заснути? – помітивши, що вона намагається зазирнути в ноутбук, я закриваю його.

– Так, ти права. Однак тебе я вкласти можу. Знаю одну-дві непогані колискові, – Кетті киває і дозволяє відвести її на другий поверх. Алекс їй виділила кімнату Клер, попередньо сховавши всю зброю, яку тільки знайшла в кімнаті, і виставивши на передній план декілька м’яких іграшок.

– Це якась незатишна кімната, – бурмоче вона і залізає під ковдру. Мені ж ледве вдається стримати сміх. Цікаво, як би відреагувала Клер? Затишна/незатишна, а колискову співати доведеться. Прочищаю горло і починаю мугикати пісеньку.

– Dancing bears, painted wings, – дивлюсь на Кетті, та вона не знає цих слів, а тільки зручніше умощується на ліжку. – Things I almost remember. And a song someone sings once upon a December. Someone holds me safe and warm. Horses prance through a silver storm. Figures dancing gracefully across my memory, – на цьому вона вирубається. Що й не дивно, годинник показує другу ранку. Я заради пристойності, більше сама до себе, тихенько співаю пісню до кінця і вже збираюсь йти, коли помічаю за вікном якийсь рух.

Обережно визираю і бачу тінь, яка скрадається поміж дерев. Чудово, монстр таки реальний і він взяв слід дитини. Тихенько, щоб не розбудити всіх, виходжу спершу з кімнати Кетті, а потім і з будинку. Вулиця не зустрічає мене легким подихом вітру, який би куйовдив моє волосся. Натомість стоїть мертва тиша, в якій чутні навіть мої легкі кроки. Підходжу до того місця, звідки видно вікно кімнати Клер і роззираюсь. Нікого. Аж раптом з-за сміттєвих баків виходить здоровенний пухнастий кіт з нашийником. Мабуть, сусідський. Він ліниво проходить повз мене, пролазить крізь майже непомітну дірку в паркані й тільки його й бачили.

Повертаюсь в будинок до свого фільму. Розблоковую телефон, щоб побачити, чи немає нових повідомлень від Сема і бачу цілу купу фотографій на своїй електронній пошті. Йому таки вдалось знайти потрібну мені інформацію про той орден відьом, який захищав потрібну нам книгу. Що ж, змотатися в минуле на хвилину-другу ніколи не становило для мене проблеми. Навіть із практично недієздатним крилом. Все одно робити нічого.

Щоправда, приземляюсь я трохи не там, де треба, а на міському ринку. Принаймні в потрібному мені місті. Поки на мене ніхто не звертає уваги, ще раз махаю крилами й цього разу опиняюсь у дворі величного маєтку, де було повно селян з факелами. Перемішатись з натовпом мені не вдасться через одяг, тож я обходжу розлючених чоловіків і пробираюсь в будинок через відчинене вікно. В шістнадцятому столітті люди не дуже дбали про власну безпеку.

В будинку все перевернуто догори ногами. Все найцінніше, починаючи від картин, закінчуючи меблями, люди виносять, поки інквізитори займаються відьмами. Обережно визираю в вікно і бачу величезні купи дров зі стовпами. До деяких з них вже були прив’язані жінки й тільки страх перед інквізиторами не давав розлюченому натовпові спалити їх тут і зараз. Поспішаю до інших кімнат. Часу в мене залишається все менше. На жаль, коли я обшукувала чергову спальню, в кімнату зайшов інквізитор. Побачивши мене, він неабияк сторопів, що дало мені трохи фори. Кидаюсь до дверей і біжу в єдину кімнату, куди ще не заходила, – в бібліотеку. Знадвору чуються радісні крики. Отже, відьом почали спалювати й в мене всього декілька секунд, щоб вхопити книгу і втекти. Влітаю в бібліотеку, не звертаючи увагу на здивовані вигуки ченців церковних. Роззираюсь і бачу потрібну мені книгу. Судячи з усього, вона щойно матеріалізувалась.

– Відьма! – за мною влітає інквізитор, з яким ми перетнулись в спальні. Чудово, мені вистачило трьох спалювань на вогнищі. Обійдусь якось без четвертого. Простягаю руку, хапаю книгу і зникаю.

Цього разу крила мене не підвели і я опускаюсь на диван в будинку Джоді. Годинник показує четверту ранку. Гаразд, з часом я трохи прогадала. Принаймні Грааль відьом зараз знаходиться в моїх руках. Проводжу пальцями по обкладинці книги й змушую себе відкласти її. Спочатку варто дочекатися Сема.

Хоч час і тягнеться немилосердно повільно, та все ж поява сонної Алекс певною мірою застає мене зненацька.

– Ти всю ніч “Закляття” дивилася? – вона зазирає в екран ноутбука та йде на кухню. – Каву будеш? Якщо, звісно, вона залишилась.

– Залишилась, – закриваю ноутбук і йду слідом за нею. – Мені вночі трохи не до того було. Я здійснила мандрівку в минуле за однією книгою. Тепер список тих, хто хоче мене вбити, значно подовшав. Однак, перш за все, потрібно дочекатись Сема. Зрештою, в нього більше прав відкрити книгу першим, бо справа Діна стосується, – Алекс нарешті кладе чашку з кавою на стіл і я одним ковтком її випиваю.

– Краще? – киваю. – Що там з Діном?

– Відьма його прокляла і тепер він чує думки всіх семи мільярдів людей. Довелось його відправити в паралельний всесвіт, щоб він хоч трохи поспав. Весь цей час ми шукали спосіб, як зняти це прокляття і вночі я нарешті дістала потрібну нам книгу. Ну, я сподіваюся, що в книзі буде контрзакляття, – Алекс ще щось хоче спитати, але в кухню заходить Фред. Він бурмоче незрозуміле замість привітання і повертається до кавомашини. Трохи згодом спускається Кетті, якій брат починає готувати сніданок, паралельно п’ючи каву і гортаючи стрічку новин в якійсь соцмережі. Сімейну ідилію перериває дзвінок у двері. Ми з Алекс йдемо зустрічати гостя, якого нелегка принесла на цей поріг.

– Алекс, радий тебе бачити. Джоді вдома? – Сем заходить всередину. Через плече у нього висить сумка з ноутбуком і двома-трьома книгами.

– Вони з Клер полюють на вампірів у Флориді, але сьогодні мають повернутися.

– Чувак, а де мої речі? – Сем жестом вказує на машину, яка стоїть на під’їзній доріжці. – Супер, тепер до важливого, – тягну його за собою в вітальню і дістаю книгу. – Я її не відкривала, бо це право належить тобі.

Сем бере книгу та обережно розкриває її. Я зазираю йому через плече. Заклинання в книзі найрізноманітніші. Не такі жахливі як в “Книзі Проклятих”, але легенди на то й легенди, щоб про них чутки різні ходили. Потрібне нам заклинання знаходимо фактично в кінці книги, однак виникає інша проблема, на яку ми вчасно не звертаємо увагу.

– Якою мовою ця книга взагалі написана? – Сем пробігає очима по тексту.

– Каталонською, в основному. Перекладу на латину не підлягає, тож доведеться тобі вчити мову. Вона не така важка, коли іспанську знаєш.

– А хіба для заклинання вам не потрібна відьма? – питає Алекс.

– От вона, єдина та неповторна. Не така сексуальна, як їх малюють, але згодиться, – показую на Сема. – Щоправда, потрібно ще трохи практики, щоб очі ставали фіолетовими. Ну і каталонську вивчити. Чорт, коли там уже наш літак?