Поттер 1

— Прошу сторони  зберігати спокій, — стук від молотка потрапляв прямісінько у мозок, намагаючись приготувати з нього відбивну, — я дам вам можливість висловитися. То ж, поясніть судові, що стало причиною, з якої ви хочете розірвати шлюб, пане Мелфою.

Драко закотив очі. Старий хрін насправді розраховував на відвертість?

— Не зійшлися характерами, Ваша честь.

Асторія істерично реготнула. Як передбачувано.

— Пані Мелфой?

Він все ж чекає на брудні подробиці. Зараз жіночка тобі навалить. Ну, старий віслюче, маю надію, що валідол в тебе з собою.

— Цей довбаний педик хоче розірвати шлюб, Ваша честь, — Асторія пожувала маґлівську жуйку і, недобре посміхаючись: — щоби бесперешкодно трахати усе, що живе та рухається, тринькати гроші на хвойд та ігорні доми.

Драко посміхнувся.

Молодець, далеко піде.

Суддя прочистив горло.

— Пане Мелфою, вам є що відповісти?

— Ні, Ваша честь. Підігравати цій сучці я не збираюся. Чи можна перейти до заключної частини?

Асторія роздратовано цокнула, суддя знову чи то кашлянув, чи то вдавився.

— Що ж… Пане Мелфою, чи даєте ви згоду на розірвання шлюбу?

— Так, ваша честь. Саме для цього я тут, чи не так?

— Пані Мелфой, чи даєте ви згоду на розірвання шлюбу?

— Ще б пак.

— Прошу сторони поставити магічні підписи… Дякую… Ваш шлюб відтепер розірвано. Ви вільні від ваших подружніх обов’язків. Нехай щастить на подальшому життєвому шляху.

Драко сховав паличку до рукава і стрімко попрямував на вихід, намагаючись, наскільки це можливо, збільшити відстань між ним та колишньою дружиною.

Нехай щастить на подальшому життєвому шляху…
Звучить, як насмішка. Ви усе проїбали, невдахи, катіться тепер по своїх самотніх барлігах… А, ну, і нехай вам у цьому щастить.

Драко апарував до Менору. Хвалити бога, речі цієї навіженої він давно викинув до дідька. Цей довбаний шлюб відібрав у нього п’ять років життя. Три з яких були просто ще однією магічною війною. Так чи інакше були втягнуті усі його друзі та родичі.  Скандалами закінчувались усі звані вечори та свята. Останнім часом, вже не намагаючись миритися, вони знаходилися в одному агрегатному стані — стані війни.

Драко складно було згадати, з чого усе почалося. Вони не були навіть друзями, скоріше товаришами в недолі. Обидвоє шукали пару свого кола, обидвох підначували батьки, обидвоє зверхні, такі, що не вміють вибачатися, не цікавляться почуттями інших. А головне — абсолютно не закохані одне в одного.
Драко вважав, що усе обов’язково буде. Все буде як треба у його дорослому житті. Мусить бути. Буде любов, така, як у його батьків. І родина. Неодмінно буде. Там, попереду. І він кочегарив на повну, розганяючи локомотив, проїжджаючи малі та великі поселення, засипаючи їх суглобами. Рішуче відмітав усе неважливе і, висаджуючи зайвих супутників, він мчав вперед на самоті.

Драко завжди вчили знаходити у всьому користь. У речах, у знаннях, у людях. І він брав від життя корисні зв’язки, навички, емоції, які безумовно корисні для підлітка, що дорослішає. Адже він мусить почувати себе найкращим, впевненим, мусить бачити захват у чийомусь погляді. Тоді і перепони долаються легше, і швидше набирається досвід. Та час ішов, і локомотиви інших зникли попереду, а Драко, здавалося, застряг, змушуючи колеса крутитися в холосту. Обравши, очевидно, невірний шлях і  розігнавшись до максимуму, він проїхав важливе поселення і, мабуть, висадив єдиного потрібного супутника.
Та ж як було упізнати цю мить, за якою прикметою?

Драко точно її впізнав. Шкода, що запізно.

_____________

Восьмий курс Гоґвортсу був дивним роком, повним дивних персонажів. Усі були наче на автоматі, намагалися зайняти свої місця, натрапити й врости у свої осередки. Проте старі стільники не працювали більше.  Занадто багато місць пустувало. І тоді усе почало трансформуватися. Ті декілька слизеринців, що повернулися, розсипалися по інших факультетах і не відсвічували. Злилися у загальній масі травмованих учнів, що горювали за тими, хто пішов.
“Золоте тріо” не виглядало більше золотим, скоріше прозорим. Візлі без брата, Ґрейнджер, забута рідними, та Поттер…

Поттер…

… без нікого. Він втратив усе, навіть життя. Тепер він був іншим, наче виведеним гострим грифелем чорно-білим янголом смерті, прекрасним та похмурим.
Тільки тоді, по стількох роках ідіотської ворожнечі, Драко прозрів. Він побачив зухвалий розліт чорнильних брів, важкий, глибокий погляд чаклунських очей, вперті, виразні чоловічі риси. І він дивився цілими днями, допоки не впіймався.
Першого разу Гаррі скосив на нього очі, підозріло насупившись. Драко спалахнув, відчувши зрадницьке тепло, що вливалося у щоки, і впер очі у сувій. Хоча ж можна було просто презирливо скривитися.
Ні.
Не після всього, що Потер пережив і що зробив, де був і звідки повернувся.

Другий раз настав швидко, набагато швидше, ніж те ніколи, яке наобіцяв собі Драко. Нестерпно тягнуло подивитися, який він зараз. Чи він замислений з підібраними губами та скляним поглядом, що зупинився, відтісняючи реальність? Тоді Драко розумів, що він не тут, він усе ще там, ховає душі, що не зміг врятувати.

Повернися, герою, все скінчилося, правда. Повернися до живих.

Чи, може, він роздратований, з насупленими бровима? Тоді Драко знав, що той не приймає напівправди і недомовок, і світлі для нього не світлі більше, а сірі…
Він усе дивився крадькома, із жахом помічаючи, як усе частіше тисне у грудях, як пітніють руки, та як неможливо припинити.

З часом він так звик це робити і не стримався. Підняв на нього очі, а там на нього вже чекали. Гаррі поклав підборіддя на схрещені на парті руки і чекав, коли той проколеться. Давно?

Драко ж вирішив тоді червоніти, не опускаючи очей. Так і сидів багряний, з червоною шиєю, і дивився.

Так, Поттер, таке довбане життя. Не я це вигадав. Воно саме.

Після уроків Гаррі чекав на Драко біля вітальні Рейвенклову, де той тепер мешкав. Серце пустилося галопом. Драко підійшов, не ховаючись, і слухняно попрямував за ним далі.
Так він взнав, що Гаррі палить. У святая святих, на Астрономічній вежі, кутаючись у мантію від вітру, він продовжував чхати на правила школи з тієї ж вежі. А зараз він серйозно дивився впритул, сканував, стоячи біля сусідньої колони та мружачись одним оком від сивого диму. Драко ж дивно слухняно стояв, спостерігаючи за якимось новим, незнайомим йому Поттером, що продукував навколо себе потужне магічне поле і видихав сигаретний дим так гаряче, що волосся ворушилося на потилиці.

— Що, більше не червонієш? — це що, підкол?

— Вистачить одного разу.

— Двох.

Ах ти ж…

Поттер викинув недопалок.

— Підійдеш? — коли його голос став аж таким низьким? Драко усе пропустив чи ніколи не помічав?

Це виглядало так, ніби він — малолітня гафлпафка, а Гаррі — хуліган, що зухвало манив його пальцем.

Погриз губу, щоб зосередитися.

Пішов би ти, Поттере…

Та піти чомусь не виходило, а ця його потужня аура й напружений погляд затягували ніби до епіцентру торнадо. І Драко, спробувавши виглядати незалежно, зробив два кроки вперед.

Смішно… Куди ти, Драко?

Проте пульс вже калатав всередині черепної коробки, роздмухуючи ніздрі частим диханням та вимикаючи інстинкт самозбереження. І він весь як на долоні із цим своїм палким поглядом, що прикувало до красивих губ. Поттер, здавалося, легко читав його. Він задер своє підборіддя догори — цей їх тупий ґрифіндорський жест— та дивився наче згори. Він нижчий за Драко, проте тиснув поглядом відчутно.

Чорт, невже він завжди був таким?

— Що такого ти хотів зробити, що аж так червонів, Мелфой?

Гаррі усе розглядав його обличчя,  так пильно, наче шукав, де тут підступ. Відчувалася ця стиснута пружина, ще трохи — і він нападе. Навіть поле навколо коливалося і трескотіло, і повітря дивними  згустками пересувалося  вежою. Було лячно, до того ж він якимось чином впливав на нервову систему. Чи та його міць щось таке робила, чи Драко став таким чутливим, та, стоячи біля Гаррі, він вкривався холодним потом, й хотілося переминатися з ноги на ногу, тому що здавалося… Здавалося, будь-який рух зможе порадувати його дуже сильно. А Поттер навпаки, контролював себе, спостерігаючи за цим дивним падінням.

— То зроби.

І Драко, мов під дудку факіра, підкорився. Несміливо і безглуздо, проте на гострому лезі збудження, він поцілував стиснуті губи. Без відповіді, без пам’яті, без сенсу. Та він настільки розпечений, що було вже все одно.

Гаррі шоковано дивився в його обличчя, намагаючись зрозуміти, що ж це з ним коїться. Драко і сам не знав. Чесно. Він просто притискався усім тілом, притягував за шию, натискав на підборіддя, змушуючи відкрити рот… А, відчувши себе всередині нього, хоча б якоюсь своєю частиною, виявив, що решткам контролю настав кінець, і його тіло трясеться і діє наче самостійно, намагаючись розчинити Поттера у собі. Смикнувши на себе нещасну, покомкану сорочку, Драко почув цокіт ґудзиків об підлогу, а під руками стало гаряче. Він завмер, потягнувся пальцями і торкнувся… Гаряче тіло здригнулася, було чутно, як під м’язами, за ребрами шалено бухкає прекрасне, хоробре серце. Драко розплющив очі.

Так близько… Він так близько… Вперше…

— Поттере…

Щось хочеться сказати, сказати вголос. Але всі слова не ті, смішні, пусті і не пасують.

Та раптом чужа рука вплелася у волосся, втисла у палкий поцілунок, повела у божевільному танку. В середину Драко влетів низький стогін, змінюючи налаштування, підіймаючи усі біоритми до крещендо своєю вібрацією. Друга рука втисла його сегна у чужі, і Драко засліпило відчуття наповненості чужою магією, він немов захлинувся у задушливому теплі, яке хазяйнувало, тисло на серце та тягло за голосові зв’язки. І Драко, повністю підкорений та безвладний, відчув гарячу хвилю, що накочувала з усіх боків. Вона зв’язала у вузол усі нервові закінчення та зірвала жгут із такою силою, що стало страшно, бо, можливо, серце не витримає цієї гігантської гормональної цунамі, що несеться венами.
Здається, Драко кричав, у голові стояв дзвін,  та міцні руки тримали, не даючи ані впасти, ані віддалитися. Його змило, розмазало та стерло на попіл… Від простого, незрозуміло навіть, як це назвати, чогось крізь одежу. Мізки ледь крутили шестерні.

Хто ти? Що то за силіща в тобі? І хто ж тоді я, здатний тільки сприймати та коритися? Мерлін, що за смішне дрочиво було в мене до цього? А якщо то був секс, тоді чим було це?

Драко відсторонився, відчувши знову свої кінцівки, й несміливо поглянув в очі, зустрівши уважний погляд у відповідь. І теплі пальці на своїх губах. Той був дуже серйозний, ніби вивчав текстуру, торкаючись кожної складки. І це було так, наче він, Драко, належить тепер йому. Цілком.

— Я прийду завтра, — теплий видих крізь хрипкий голос.

Отак просто, перед фактом.

І Драко, який сказав хіба пару слів протягом усього цього дивного побачення, стоячи в мокрих штанях, не дивлячись на відчуття повного падіння, ганебно усвідомив, що і він теж… Він теж прийде.