Помилка (Ненавидь мене)

4 розділ (Ненавидь мене)

 

Стрілка на годиннику вказувала на дванадцяту ранку. Через розташування квартири Накахари сонце з’явиться тільки після обіду, тому дуже ясно не було.

Тіло на дивані ворухнулося, чим привернуло увагу чотирилапого друга. Тадаші відвернувся від іграшки і підійшов до сплячого господаря. Чи боявся пес за нього, та ні, вчора тут був високий хлопець у бинтах. Він був зовсім спокійний, і коли гуляв з Тадаші, і коли накривав пледом його господаря.

Якщо юнак був спокійний, то й Тадаші міг не переживати. Адже господар радий коли він приходить, хоч і спілкується з ним в агресивному тоні, може встановлює ієрархію? Іноді разом із радістю він… боїться. Не схоже на переляк, але спектр емоцій у нього величезний. Вже не раз Накахара повертався додому з такими відчутними псові емоціями, та запахом цієї людини.

Піднявшись на диван Тадаші, відтягнув плед з голови хлопця. Не велике світло змусило того замружитися і прикрити рукою обличчя.

 

— Навіщо? – підвівшись на одній руці, пробурчав він. Очі звикли швидко, дозволивши прибрати руку. – *Хоч накрив.* – повністю прибираючи з себе плед і потроху згадуючи вчорашній день. Пес зістрибнув назад на підлогу, а в очах з’явилася іскорка радості.

Пройшовши на кухню до плити Накахара, не помітив брудного посуду. У раковині теж порожньо, відкривши тумбу він все ж таки знайшов її, складену і чисту.

 

— *Склав.* – згадавши про пса, він кинув погляд у миску, в якій був недоїдений корм. – І їжі походу додав. – Підходячи до столу з пачкою печива припустив хлопець. – *Сумніваюся, що тієї порції вистачило б.*

 

Тадаші трохи покрутився біля хлопця та побіг назад у кімнату. Схоже, його не збентежила вчорашня різка поява в парку. Напевно він би відреагував на це, адже він далеко не дурний. Особливо коли відчуває емоції та стан людини. Прекрасно знаючи, коли треба насторожитися, коли можна розслабитися і в які моменти контактувати з господарем. Але ні, його поведінка така сама. Схоже, зачепило це тільки Чую.

Маленький рудик трохи відволікся коли почув двері, що зачиняються, у ванну. Накахара вже поснідав і попрямував до наступної мети сьогоднішнього ранку. Просидів він там довго, приблизно годину і можливо ще довше якби не телефон, що змусив вийти. Він швидким кроком попрямував за річчю, яку краще, з такою роботою, тримати поруч. І з другого разу піднімаючи трубку, тому що шкіра на пальцях зморщилася від довгого контакту з водою і не контактувала з сенсором.

 

— Бос?

— Мені потрібна інформація про людину, яка супроводжувала Достоєвського.

— Так, коли мені прибути?

— Сьогодні точно. – відповів голос, а далі почулися гудки. З одного боку, у Морі не дуже гарний настрій, а з іншого у Накахари є час на домашні справи, пса і нормальне написання звіту.

 

— Тадаші, йдемо. – застібаючи гудзики на сорочці кличе той пса. – Чим раніше напишемо звіт тим краще. – Накинувши портупею і плащ він тягнеться за повідком на гачку і чіпляє його за нашийник.

 

Накахарі так і не дали залишити телефон, запитуючи про постачання дорогоцінного каміння і про терміни виготовлення прикрас. А що він може сказати без документів, які перебувають у кабінеті, у штабі. Лише зрідка невеликий натяг повідця Тадаші, який бігав біля рівно посаджених дерев, відволікало. Підійшовши до входу Чуя помітив ще кілька людей у ​​ділових костюмах, що прямують до будівлі.

 

— *Схоже сьогодні буде лише офісна робота.*

 

Підійшовши до стійки адміністратора Накахара, написав своє ім’я на маленькому папірці і простяг чоловікові. Він схвально кивнув, дозволяючи йти далі. Зайшовши з Тадаші до ліфта Чуя натиснув на двадцять четвертий поверх. Починаючи з двадцять третього поверху Мафія тримала документи про стан організації та її людей, а також кабінети високих за посадою співробітників та боса. Одні з покоїв боса так само були в цьому штабі, але їхнє розташування знали лише виконавці та замовлення на клінінг або охорону здійснювали вони, щоб уберегти прямий контакт Морі з ними та інформацію про те, що це його покої.

Коли черга доходила до Чуї, він казав, що це його покої.

 

Прокрутивши ключ у замку Накахара відчинив двері, запускаючи Тадаші і заходячи слідом. Кабінет став трохи оживати після тривалої порожнечі. На проти дверей було два зашторені вікна, а між ними високий кутовий стіл і маленький сірий холодильник під ним. З лівого боку була шафа майже на всю стіну внизу були полиці з великими офісними папками, а вище за скляними дверцятами була купа стопок паперів. Папки внизу були з інформацією про організацію та місії, а стопки паперів нагорі – документи про коштовності та контракти з ювелірами. Поруч знаходилися двері до вбиральні. Праворуч стояв робочий стіл, закиданий документами, а поряд невелика полиця і червоний диван, що гарно підходить під темно-сірі стіни.

Накахара відстебнув повідець і пройшов за стіл. Для початку треба надіслати електронно кілька документів коштовностей співробітникам ювелірних магазинів та позбутися завершених контрактів із ювелірами. І лише тоді можна буде написати звіт босові. Пес застрибнув на диван і став спостерігати як по трохи Накахара вливається в роботу, включаючи комп’ютер та іншу електроніку. А через хвилин п’ять забігав по кабінету, то до полиць то до столу.

***

— Можна увійти. – постукавши спитав Чуя і почувши слово «Входь» по той бік дверей зайшов до кабінету. – Я приніс звіт. – майже проковтнув він останню літеру. – Осаму?

— Дякую Чую, наступного разу так не затримуй. – беручи до рук листи зі звітом.

— Усі питання до нього. — легко посміхаючись, показує він на Осаму за спиною.

— За вчорашнє знаю, не хвилюйся, більше не потурбує. – Морі перевів погляд на Дазая.

— Так, я сьогодні мститимусь. – Складаючи руки на грудях каже Чуя.

— Не треба, він сказав, що не заважатиме тобі. Та й у тебе є паперова робота. – Збираючи кілька аркушів та скріплюючи їх степлером, повідомляє бос. – Це треба буде підписати і завтра передати Кої. Вона у Фудзісаві. – Пояснює Морі, віддаючи скріплені листи. – Також нам пропонують переговори за кордоном, але особистості поки що довіри не вселяють. Можливо, цим займешся ти.

— А добре.

— Осаму завтра теж є робота, треба поговорити з працівниками на складі В-5.

— Ясно. Я повернуся до кабінету? Там пес, не хочу його довго залишати.

— Звісно. – Морі легко показав рукою на двері. Накахара опустив погляд на листи і пройшов так до самого виходу, лише на мить піднімаючи його поряд з Осаму і дивлячись у його чомусь пригнічені очі.

 

— Проводив із ним не один день, допоміг впоратися з минулим, зробив подарунок яким він дорожить та ідеально виконуєш смертельні завдання у команді з ним. – бос опустив погляд на свої руки. – Осаму ти ще той романтик. – підводячись і облягаючись об стіл руками вимовляє Морі. Хлопець трохи смикнувся від таких різких рухів боса.

— Прошу, не починайте знову. – спокійно сказав він, привертаючи погляд Морі.

— Кілька місяців працюватимете окремо. Жодного контакту. Провітри голову. – Дає вказівку бос. – Вільний.

— Зрозумів. – тихо промовив хлопець і покинув кабінет.

***

Наступного дня Накахари почався поспіхом. Причиною її виникнення стало те, що Чуя не зателефонував Кої і не дізнався, що їй треба передати папери до дев’ятої ранку. Відкриваючи навігатор, хлопець паралельно надягає чорну кофту. Той висвітлив час.

— Двадцять шість хвилин машиною. – зупинившись перед дверима, вимовляє він. — А якщо на мотоциклі? – На обличчі з’являється усмішка і Накахара вилітає з квартири. Тадаші сидів біля ванної і кілька секунд слухав кроки, що віддалялися, коли вони стихли пес підняв голову на годинник.

 

— Койо сан можете зустріти біля входу? – однією рукою викочуючи червоний байк, а другою тримаючи телефон запитує у наставниці хлопець.

— Можу. У тебе лишилося двадцять п’ять хвилин.

— Встигну. – Заводячи двигун коротко вимовляє він і відключається. Накахара прикріплює телефон до власника і знову вмикає карту. Документи він прибрав у внутрішню кишеню не до кінця застебнутої кофти.

 

Який рік би не стукнув і які технології не з’явилися б, старші завжди люблять дотримуватися старих способів. Папери, підписи від руки та все в такому дусі.

З міста виїжджати довелося через закутки не рідко використовуючи гравітацію при різких поворотах. Але виїхавши на широку трасу серед полів Чуя, зміг натиснути на газ до упору. Залишалося п’ятнадцять хвилин. Перехрестя та пішоходи Накахара проїжджав не зменшуючи швидкість. Ідеально об’їжджаючи перешкоди, що виникають. І тільки наблизившись до в’їзду до міста, він відпустив важіль. Тут дороги були настільки забиті і за кілька хвилин Чуя зупиняється біля тротуару біля потрібного будинку, біля входу якого стояла Коё.

 

— Скільки збив? – звернулася жінка до хлопця, що підійшов.

— Койо сан ви сильно сумніваєтеся в мені. – посміхнувся він і простяг папери.

— Як мені не сумніватися, якщо ти за двадцять хвилин з одного міста дістався до іншого ще й вранці, коли всі дороги забиті.

— Не хвилюйтеся жодної події.

***

— Дазай сан вже чотири-п’ятдесят п’ять, ви скоро?

— Другий вихід заблоковано?

— Вже як годину.

— За хвилину буду. – почулися гудки. Хіроцу сховав телефон у кишеню і дістав цигарки.

— Скільки чекати? – запитав чоловік у старому військовому одязі, чиє прізвисько «Полковник».

— Хвилину. – Підпалюючи цигарку відповідає чоловік.

 

— Ви самі? — звернувся Хіроцу до одинокого силуету в темряві й затяг.

— Більше ніхто не потрібний. Акутагаву також відправили? – вийшов Осаму із тіні.

— Так. Він із Каджі. – трохи хрипко відповів чоловік і викинув бичок. – Чому склад В-5? Чи є підозрілі особи?

— Перевірка не співробітників, хоч це теж не завадить, а вантажу. – проходячи повз чоловіків пояснює юнак. – Сюди завозять вибухівку, її треба перевірити. Але як я сказав раніше для початку співробітники, потім я зміню Акутагаву з Каджі на другому виході, а Полковник повернеться до першого.

— Зрозумів.

 

Відчиняючи двері Хіроцу пропускає хлопця та колишнього військового у приміщення. Декілька співробітників, які перебували там, звернули увагу на тих, хто увійшов.

 

— Прошу не турбуватися, бос лише відправив нас на перевірку вибухової зброї. Але спочатку маленька перевірка документів. – Оголосив Осаму легко усміхаючись. Цього разу робота обіцяла закінчитися без галасу, ніхто не кинувся до виходу чи на мафіозі. Усі спокійно подали картки з інформацією. Заспокоївшись Осаму, піднявся до другого виходу.

 

— Ви закінчили? – обернувся підривник до хлопця.

— Так. – піднімаючись залізними сходами відповідає хлопець.

— Хлопчик із тобою лишається? – кивнув він на Рюносці.

— Візьми із собою, поняття про вибухівку зайвим не буде. – зупинився він поруч із Каджі і засунув руки в кишені.

— Зрозумів. Ідемо. – підривник привертає увагу хлопчика та йде. Рюносці спочатку глянув на Дазая, але швидко опустив погляд прикриваючи рот і тихо покашлива іде за чоловіком у білому халаті. Ще близько двох хвилин Осаму не сходив з місця і тільки після повного переконання, що поряд нікого немає, грубо сперся на стіну і закинув голову до неба.

 

— Ну чому в голові все так ідеально, а у реалі кошмар.

***

І знову дзвінок, на екрані висвітився номер, на який Осаму не відповідав уже два місяці.

 

— Ну, будь ласка, Чуя. — дивлячись на екран телефону, мало не молиться Осаму. Спочатку дзвінки були набагато частіше. А потім пропали на весь перший місяць осені.

Як і минулого разу Дазай поклав телефон назад на стіл і лише спостерігав. Дивно, як сам Чуя подібне витримує. Напарник уникає тебе вже два місяці, завжди кудись їде, не відповідає на дзвінки. Хоча до цього його поведінка була зовсім іншою.

Один раз, тиждень тому, Осаму все-таки перетнувся з Накахарою але він лише запитав чи все добре і отримавши позитивну відповідь, і напарника, що швидко зник, залишився спантеличено стояти в коридорі.

За кілька секунд телефон стих. Осаму довго за столом не просидів, поставивши печатку на останньому аркуші, хлопець зібрав увесь стос паперів і пішов до виходу.

 

Небесний океан над головою поступово темнів, а захід сонця було приховано за хмарами. Їх темний відтінок віщував про опади. Але юнака, який наближається до штабу злочинної організації, це не турбувало. Знову хол, приймальна стійка, ліфт, двадцять п’ятий поверх та двері до кабінету боса. Хлопець дістав із кишені ключ, узятий на першому поверсі та відчинив двері. Зліва на стіні він намацав вмикач і натиснув. Дві розкішні люстри висвітлили приміщення. Дазай підійшов до столу на іншому кінці кабінету, дістаючи заховані листи. Стіл хоч і був забитий паперами, але всі чарки були гарно складені. Осаму поклав аркуші на вільне місце. Його погляд не відривався від крісла боса, де він сидів близько години тому. Забираючи руку хлопець зачепив конверт, відкриваючи його. Від такого несподіваного дотику до чогось він все ж таки перевів погляд з крісла Морі на фотографії, що відкрилися. Фото Шибудзави і людини в білому халаті. Осаму взяв одну з них і підніс ближче. Ці фото він бачив уперше. Перевернувши знімок на задній стороні, він знайшов дату.

 

— Двадцять восьмого вересня. Вчора. – підлозі пошепки сказав хлопець і швидко прибрав знімок на місце почувши кроки в коридорі. Виходячи з кабінету він помітив лише охоронця, що спокійно віддаляється. Подумки видихаючи хлопець закриває кабінет і йде до ліфта.

 

Виходячи з душу Дазай помічає увімкнений екран телефону, в повідомленнях світилося ім’я Морі.

 

*Завтра ввечері обшук покинутої

будівлі, у ящірок інша місія, за тобою

заїде машина о четвертій п’ятдесят,

інші дані привезе Чуя.*

 

Останній рядок Осаму прочитав повторно. І навіщо бос прирікає його на це?

***

Наступного дня телефон Дазая не видав жодного звуку. Це одночасно залишало Осаму в невіданні, але й не так часто він згадував про це.

Як і написав Морі, чотири п’ятдесят машина була біля його будинку.

Вчорашні хмари були не порожні, дощ не припинявся ще з ранку. А якщо верх у занедбаній будівлі протікатиме, це ще й роботу ускладнить.

Накинувши пальто, в кишенях якого лежали порожні файли і маленькі пакетики Осаму взяв парасольку і залишив квартиру. На щастя вітру практично не було, тож хлопець спокійно дістався автомобіля.

 

— Все. – Зачинивши двері сказав хлопець і поклав парасольку біля ніг. Водій мовчки завів транспорт та виїхав із паркування. Осаму тихо зітхнув і заплющив очі. Треба ж було йому прив’язати до себе таку людину як Чуя, а тепер відсторонитися від неї. Він знову, знову зазнає цю біль. З його вини. Дазай не здивуватися, якщо після цього рудик відсторонитися від усіх. Це була помилка.

 

Машина їхала довго, тільки дощ, що б’є по даху, не давав заснути. Чому сьогодні? Начебто самі небеса віщували поганий результат всього цього.

Нарешті автомобіль знизив швидкість, а потім і зовсім зупинився. Осаму акуратно прочинив двері висовуючи і відкриваючи парасольку. Схоже, злива тільки посилилася. Але будинок, що відкрився перед ним, виглядав надійно. Зайшовши всередину, крім порожнього приміщення, від стін якого виходила луна, від взуття хлопця, він нічого не помітив. Дійшовши до центру, Дазай зупинився і обернувся на чужий крок. В тіні іншої кімнати стояв знайомий силует. Чужі кроки відновилися і хлопець у капелюсі вийшов на світ.

 

— Морі сказав, що вся інформація у тебе. – Не зводячи погляду з напарника почав Дазай. Накахара на мить розширив очі, але швидко перевів униз і, підійшовши, вручив лист з прикріпленими знімками. Осаму глянув на вже знайомі фотографії та текст у якому було написано їхнє місце створення. – П’ятий поверх.

 

— Так, знімки були зроблені з сусідньої будівлі. – Розвертаючись до сходів, пояснює рудик.

— Їх зробила не мафія? – слідує Осаму за напарником.

— Анго передав. – коротко відповів той підводячись на верхні поверхи. Як небезпечно мовчати. З одного боку ненависть Чуї, з іншого бос.

 

— Порожньо. – підвівшись на потрібний поверх з ноткою смутку, сказав Осаму. Праворуч вже чулося шурхотіння рудого. Серед уламків стояв письмовий стіл, що майже розвалився, укутаний шаром пилу.

 

Але підійшовши ближче хлопець помітив менш запилені сліди від рук та листів. Ну, хоч щось вже є.

Ящики, які перевіряв Накахара, були порожні. Шанс на знаходження паперів, які залишили сліди, падав. Хлопець оглянув приміщення та зупинив погляд на вікнах. Вони були розбиті, але деякі уламки були під камінням і все знову було вкрите пилом. З іншого боку приміщення був прохід до інших кімнат. В іншому лише недобудований, покинутий будинок. Різке ворушіння людської фігури ззаду змусило хлопця обернутися. Накахара став на одне коліно вдивляючись у сліди на засипаній цементом і пилом підлозі. Відбитки від взуття належали лише одній людині.

 

— Гета. – Вимовив Дазай вказуючи на дрібні смужки. Чуя ледь помітно смикнувся, піднявши голову, але тут же опустив. – Другий носив гета.

— Схоже. – тихо погодився рудик підводячись. Все ж таки Осаму приваблював стіл. І не дарма. За ним у купі уламком виднівся попіл. Підійшовши, хлопець також помітив шматок паперу.

— Чу..

— Скільки! – пролунав крик по стінах будівлі. Шатен спершу втиснув голову в плечі, але потім обернувся. Чуя стояв до нього спиною. – Скільки ти ще мовчатимеш!? – знову крикнув він. – І вдавати ніби нічого не було? – різко, переходячи майже на шепіт, знову питає він. Нарешті, Осаму відкрилися повні приреченості очі.

— Я можу спробувати пояснити.

— Серйозно!?

— ..

— Ти вирішив пояснити все зараз! А чому не пояснював раніше! Навіщо було мовчати? – підходячи кричав Чуя.

— Думав.

— Думав я дозволю тобі грати зі мною, думав, що я забуду, залишу все як є!? – підійшовши впритул Накахара штовхнув Осаму до стіни.

— Що?

— Спочатку я переживав. Але потім побачивши твою посмішку, став припускати звичайну гру з почуттями. – втискуючи все сильніше в стіну, продовжував Накахара. – Я востаннє слухаю тебе. Скажи все, як є? Я не хочу розривати з тобою… зв’язок. – Зупиняє той натиск і опускає голову на останньому слові.

— Я.. Я зробив помилку. – тихо промовив хлопець. Пару секунд Накахара не рухався і шатен вирішив продовжити.

— Яку помилку!? – Знову зірвався на крик напарник. – Почати спілкуватися та працювати зі мною. – піднімаючи погляд, погляд просочений гнівом. – Так і скажи, що не хочеш мати зі мною справу! Навіщо так відчайдушно стверджувати що я людина, виявляти увагу, заслуговувати на довіру!? А потім кидати! – вже хрипучи від нестачі повітря, кричав хлопець.

— Ні. – Тихо вимовив Осаму. Через секунду натиск зник, як і людина навпроти. Він пішов, залишивши шатена одного.

 

— Я зробив помилку. Я намагався протистояти страху.

***

— Дазай?

— Привіт Одасаку, чи можу я приєднатися? – Усміхаючись підійшов юнак.

— Прошу. – вказав чоловік на сусіднє місце біля стійки.

— Погода сумна. – присів хлопець поряд.

— Як і ти. Тільки ось, на відміну від погоди, ти ще й замкнутий. Розкажеш, що трапилося?

— Я просто втомився.

— Як знаєш. Пити будеш?

— Ні. Анго прийде?

— Пообіцяв наступного разу. – відпиваючи зі склянки, відповів Сакуносці.

— І як у нього спина не болить увесь час там сидіти. Я б дня не витримав. – відкидає голову назад хлопець.

— Ти наче сьогодні якусь будівлю обшукував.

— А так. Відділ у справах обдарованих відправив знімки, на яких був Шибудзава. Він спілкувався з директором якогось притулку. Я знайшов лише на половину спалені документи кількох сиріт.

— Він все ще живий, спритний.

— А у тебе. що?

— На складі вибухової зброї було знайдено кілька бракованих, знешкодили та прибрали.

— Ясно.

— Гаразд, вже пізно. – піднімається з місця чоловік.

— Ідеш?

— Так. А ти?

— Я думаю трохи пізніше.

— Добре. Тоді до зустрічі. – Накидає плащ Одасаку і ховається за дверима.

— Пока~. – Досить радісно простяг хлопець у слід Сакуносці. Він знову промовчав, знову залишив усе всередині. – Можна склянку віскі.

— Зараз. – Відповів бармен і поставив склянку на стіл.

— Дякую. – хлопець поклав руки на стіл і опустив голову на них. Скільки часу він вже не робив спроби суїциду? Ні. Неправильне питання. Коли він повернеться до цього? Адже він не зміг протистояти тому, хто зламав його. А яка причина?….. Страх? Можливо.

 

Хлопець повільно, але великими ковтками спустошував склянку.

— *Я помилився. Я намагався протистояти страху. А якщо не можеш йому протистояти, втечи?* – хлопець робить останній ковток спустошена ємність.

 

— Вибачте у вас випадково немає якогось листочка?

— Є. – бармен забирає склянку і трохи порившись у шухляді дістає блокнотний листок і ручку. – Тримайте.

— Дякую. – Перед очима трохи розпливалося, але хлопець все-таки написав кілька рядків і повернув ручку чоловікові. – До побачення. – Поклавши листок у кишеню і залишивши купюру на столі Осаму залишив заклад.

***

Холодно. Осінь дає взнаки. Але хлопець і не думав зачиняти вікно. Тримаючи між пальцем сигарету Накахара сидів на підлозі біля дивану. У маленькій тарілочці на столі лежало вже два використані бички. Його друга рука повільно погладжувала шерсть сплячого пса. Тадаші лежав між ніг хлопця зрідка смикаючи вушками. Раніше він спокійно містився на руках, але Акіта – велика порода і росте швидко. Довго хлопець не просидів. Почухавши пса за вухом і розбудивши його він підвівся, і все ж таки зачинив вікно.

 

— Пробач Тадаші, але мені треба ненадовго відлучитися. – із цими словами Накахара накинув пальто і покинув квартиру.

 

Метою був бос.

 

— Морі сан, дозвольте? – постукавши спитав Чуя.

— Проходь. – продовжуючи читати звіти про місії коротко сказав Морі.

— Пам’ятаєте ви говорили про пропозицію, що надійшла з-за кордону.

— Так, він досі десь у ящику валяється. – трохи нахиляє голову бос.

— Я згоден вирушити на зустріч.

— Я можу дізнатися і підготувати все, але ти певен? – відірвався від паперів Морі.

— В сенсі? – ховаючи руки в кишені питає хлопець, намагаючись вловити думку боса.

— Якщо все узгоджується, то ти можеш на довго там застрягти.

— Впевнений.

***

5 травня.

 

Морі Огай вдалося зв’язатися з організацією сусідньої країни. І Накахара Чуя перебував за кордоном уже понад півроку.

 

Осаму Дазай залишався в межах свого міста, будучи правою рукою боса і наставником Акутагави Рюноске. А також другом Сакуносці Оди, який незабаром загинув від колишнього і вигнаного зі своєї країни військового, Андре Жид.

 

— Одасаку! *****

 

— Ніщо в цьому світі не зможе заповнити порожнечу самотності в тобі. *****

***

ー Вітдати це Накахарісану?

***

 

Хлопець йшов коридором штабу. Погані думки не залишали його голову. Адже він і справді втрачає те, що не хоче втрачати.

Відчинивши залізні двері, він увійшов до кімнати, на стінах якої було прикріплено безліч полиць, а на них лежала різного виду зброя. Підійшовши до ящиків у кутку Осаму дістав із одного вибухівку трохи більше його долоні.

 

— *Ненавидь мене.*

***

— Твій дар велика рідкість. Ось тільки через твій вік дар ще глибоко всередині тебе. – Чоловік стояв навпроти хлопця прикутого до дерев’яного крісла і тримав маленький пульт. Кімната в якій вони були повністю позбавлена ​​сонячного світла і тільки завдяки невеликій лампі вдавалося розглянути середніх розмірів апарат подачі струму. – Тому .. – Чоловік все ж таки натиснув на кнопку і хлопця пробило струмом. Хлопчик почав несамовито кричати від болю, що пробиває до кісток. Але чоловік і вухом не повів, він лише дивився, чекаючи.

За секунду хлопець перестав кричати. Людські очі в мить стали тигриними, а разом з ними і решта тіла, розриваючи ремені, якими він був прикутий до дерев’яного крісла.

Тигр зробив все швидко і чоловік неживо впав з ніг. А на його обличчі залишився величезний слід від пазурів.