Зізнання та зближення
від Akuna Fan***
Коли стріла була ще поза зоною сприйняття і життя йшло у своєму шаленому незручному ритмі, йшла передостання зима, що не була ані аномально, ані якоюсь незвичною. Не було ніяких глобальних тривожних знаків на кшталт ікон кривавих[у сльозах, чи дощу з жаб. Все було ніби навіть спокійно, лише вчені тихо щось буботіли складними словами.
У бібліотеці самотньо та напівтемно. Під стіною пристроєний ряд комп’ютерів для студентських потреб. Тихо шумів єдиний увімкнений, схоже, його забули. Вже сильно застарілі пузаті екрани, клавіатури з опуклими кнопками, що гучно клацали, добре що хоч миші були не роликовими, а вже лазерними. Загалом устаткування закладу було на середньому рівні, але у корпусі де викладали загальноосвітні та гуманітарні дисципліни переоснащення ще не пройшло, тому тут усе ще залишалася липка атмосфера занепаду. Перед самим входом до зали було місце бібліотекарки, що вже давно пішла додому, залишивши ключі прибиральниці. Та, наспівуючи щось собі, мила підлогу між рядами стелажів із науковими журналами та тонкими періодичними виданнями. Вона увімкнула лише чверть ламп на стелі, тому шеренги читацьких столів у вікна перебували у напівтіні. Багато років тому тут постійно збиралися молоді люди, щоб разом готуватися до екзаменів, писати на великих ватманах складні діаграми, шукали наукові дані. Тепер лиш іноді сюди заглядали, щоб звантажити якусь методичку з цифрового архіву, та поодинокі диваки, що пересиджували тут вікна між парами. Жінка не одразу помічає одного з таких диваків, який уже не першу годину сидів тихенько, притулившись до холодного вікна у куту приміщення, поряд із високими кратанами у важких горщиках, синаденіумом та малими квітучими різдвяниками на широкому підвіконні.
– Господи боже, Осаму, ти мене налякав! – вигукнула жінка, притискаючи до себе швабру, а потім ляпнувши нею з пересердя по підлозі. Юнак і сам нервово здригається, підскакуючи на стільці, витріщаючи округлені очі на жінку.
– Ой, – тільки й видає він, оглядаючись навколо. Він виглядав втомленим та виснаженим, надто худим для свого зросту, надто блідим навіть на холодну пору, його волосся стирчало наче сухі водорості, а в очах мерехтіла лихоманка.
– Що “ой”? Вже сьома година, якого біса ті тут взагалі сидиш? – питає прибиральниці із напором. На відміну від викладацького колективу вона мала право, як сама вважала, іноді бути грубішою ніж потрібно, щоб учні на шию не сідали й поважали людей ручної праці.
– Я просто зайшов відпочити і втратив лік часу, – пояснює Дадзай. Весь день перед захистом він дооформлював усе що стосувалося його дипломної роботи, бігав у пошуках наукового керівника, а потім від керівника, що кидався у нього, ледачого, але розумного негідника, книгами, потім вони разом ловили завідувача кафедри, та ще й в останню мить Осаму підтягував свої хвости нездалими курсовими. Уся ця метушня забрала в нього купу часу, та ще більше сил, тому, після переплетення диплома, він прийшов сюди, щоб трохи повчити доповідь і нарешті піти нарешті додому. Але, судячи з утвореної ситуації, він заснув і бібліотекарка, не помітивши його присутності, просто закрила двері, і якби не пані прибиральниця, що збудила його, він би тут залишився до самого ранку.
Зібравши у купу свої речі, що лежали в нього на колінах: сумку, книгу диплома та листки із доповіддю, він встає і роняє телефон на вологу підлогу. Той з тріском розлітається, в один бік задня кришка, у другий – батарея, хрускає захисне скло, а Осаму відчуває майже фізичний біль. Він складає сумку і присідає, щоб зібрати у свій гаджет. Уже в темному коридорі він намагається його увімкнути, на щастя той ще працює, освітлюючи темне приміщення побитим екраном. На корпусі тепер є невеличка зам’ятина. За вікнами вже зовсім ніби ніч, сніг повільно летить, його тонкий шар вже вкрив двір. Стоячи на сходах, біля таблички про заборону куріння на території навчального закладу, Осаму дістає порожню пачку цигарок. В нього ця погана звичка ще з середньої школи й ніякі бесіди з батьками цьому не зарадили. Спочатку він робив це, бо було ніби круто, він почувався дорослим бунтарем, а потім продовжив, бо це давало йому певне полегшення. І, мабуть, такий прояв самознищення був якнайбезпечнішим для нього. Всяко кращим за алкоголь, енергетики, чи подряпини на руках та ногах.
Дома на нього чекала молодша сестра та мати, що почала розпікати за пізній прихід, бо він обіцяв посидіти з Еліс.
– Я затримався в універі, були проблеми з економікою, – напів бреше хлопець.
– Ти міг хоча б зателефонувати. Я тоді б прийшла раніше, а то мала весь день одна вдома, – склавши руки у боки, каже жінка, вказуючи долонею у напрямку сестри, що малювала за столом і смішно гойдала ногами у строкатих великих носках.
– Вельмишановна пані, вибачте мені невірному великодушно, що дав вам час побути на самоті із собою. Мамо, їй вже десять років, час навчатися самостійності, – робить брудний трюк син.
– Так! – радісно викрикує молодша, підіймаючи вгору руки. Вона низенька та білява, із великими очима та рожевим лицем, зовсім не схожа ані на батька., ані на мати, і тим паче не схожа на старшого брата, який і собі, також мав дуже мало спільного з батьками, може лише трошки нагадував батька, але лише розкосими очима. Його забрали з дитбудинку, коли він був лише трохи молодший за сестру зараз, її через п’ять років після того.
Мати пом’якшується одразу, він правий. Допомагає, забираючи сумку у кімнату. Повернувшись, помічає, який її син змарнілий та стомлений. Вона не встигає йому нічого сказати, як хлопець ховається у своїй кімнаті та зачиняється там. Він відчуває себе хворим на проказу чи на сифіліс, – на щось страхітливе, заразне та сороміцьке. Він ніби з самого початку мав у собі дефект, щось згубне росло у ньому, спонукаючи шкодити собі якщо не фізично, то морально. Він відчував сором за те, що навіть любов та повага батьків, що вклали в нього сил більше ніж могли, ніяк не зарадила його стану.
А наступного дня він прийшов на захист. Весь ошатний: у костюмі, який він лише два рази за все життя одягав, на випускний зі школи та на весілля родички, надуханий парфумами, але все одно якийсь затріпаний і викуйовджений він пішов. На той момент він вже дуже погано сприймав дійсність, відчуваючи її як щось відсторонене, що не має до нього самого ніякого відношення. Заходячи до комісії на захист він навіть радів що це сталося саме зараз, бо він не нервував, не переймався, він був десь далеко. Він жартував серед бородатих дядьків та серйозних тіток. Не дивлячись на те, що йому навіть натякнули на те що він порушує субординацію, він захистився на відмінно. Варто, мабуть, зазначити, що навчався він на філософії, і дах протікати почав в нього вже доволі давно, хоче це сприймалося спільнотою лише як ексцентричність, тому майже ніхто не здивувався, коли Осаму одразу після захисту і оголошення результатів, де його презентацію відзначили як доволі яскраву, просто пішов геть.
Вийшовши з зали й замість того, щоб віддати свою роботу в архів, як інші магістри, він спустився надвір до бакалаврів, що під вікнами палили свої конспекти за рік. Споглядаючи у вікно як він кидає у бочку з вогнищем свій трактат у більше ніж сто-п’ятдесят сторінок, одногрупники та викладачі вирішили, що це був ефектний перформанс, що лише доповнив захист, але насправді на той момент Осаму, хоч і посміхався оточенню, грів долоні, махав ручкою у вікна, але його свідомість вже тріскалася і розсипалася уламками.
Менше ніж за годину його виловлювали з водосховища, в яке він кинувся з мосту бомбочкою. Він марив дивними речами, бачачи на колесах автомобілів очі, відчував нескінченну тугу за чимось невідомим, жалкував витраченого на дарма в навчанні часу і боявся майбутнього.
Це все у легшій формі переслідувало його дуже давно, і в осінню пору він відчував загострення, але цього разу його і до зими не відпустило, його важкий стан лиш наростав. Проблем тоді нахвалилося забагато. Він розлучився із хлопцем, бо той спіймав його на зраді; в нього були непорозуміння із батьками; необачно звільнився з тимчасової роботи, де мало платили, але нову так і не зміг знайти; відчував себе безкорисним; розчарувався у предметі свого вивчення та у самому собі. Малих причин він міг назбирати ще купу, але все це не мало значення, коли його поклали у лікарню. У той момент, як йому здалося, сталося щось страшніше за смерть.
Через те, що його узяли з притулку у доволі дорослому віці, коли він уже і не сподівався і пожорсткішав без турботи, він зі складної недовірливої дитини він виріс у важкого неконтрольованого підлітка, а потім у хаотичного нестабільного дорослого. Він завжди намагався бути самостійним, розумнішим за інших, кращим ніж був, привертав до себе забагато уваги, щоб його батьки ніколи не пожалкували про зроблене, але усе виходило не як треба, він лише створював більше і більше труднощів. І тоді, боячись стати в їх очах проблемою, він приховував як погіршується його стан, сам того не бажаючи, огризався, коли бачив що його проблеми вилазять із мороку, намагався робити усе що міг, не бажаючи визнавати себе якимось хворим, чи не спроможним. Але тепер правда про його слабкість вийшла назовні, і він почувався приниженим, наляканим і не міг навіть подивитися їм в очі. А далі його чекав довгий рік важкого лікування нервового зриву на фоні затяжного депресивного розладу.
***
Розповідь не тривала довго. Чуя слухав уважно, прикривав час від часу очі, уявляючи цю історію. Осаму видихнув, ніби після важкого марафону, в нього на обличчі було написано бажання випити, тому Накахара, порившись під сидінням дістає стратегічний запас джину у темній скляній пляшці.
– Воу, а ти знаєш як знайти шлях до мого серця. Але я трохи пізніше.
Далі вони ще посиділи у тиші, передчуваючи сигнал. Нема ані тріскоту жучків, ані дзинчання комарів, чи скрипу коників. Дадзай зрозумів що почалося, коли його супутник знесилено опустив руки донизу. Скроні Чуї поступову здавлювало невидимими тисками, не надто сильно, але достатньо неприємно, щоб хлопець почав тихо шипіти та лаятися. Кров у голові відчутно пульсувала, створюючи ілюзію, ніби десь гупає барабан. Все минуло швидко. Поступово відходячи, рудий відкрив двері авто і виставив ноги на тверду пильну землю, щоб опертися на коліна ліктями і дати важкій голові звисати на розслабленій шиї. Водою прополоскав рота, щоб зайвий раз пересвідчитись, що на цей раз ніде нічого сильно не кровить, вилив трохи собі на маківку, аби її охолодити. Осаму почувається краще, ніби лише піднявся та опустився на швидкісному ліфті, тому бере залишену йому пляшку з алкоголем.
– Будьмо! – випиваючи з горла трохи джину, вигукує юнак.
– Будьмо! – хтось кричить у відповідь і обидва хлопці насторожуються. Голос лунав з подвір’я одно із зайнятих будинків. Силует у помаранчевому світлі від вуличного ліхтаря підіймає руку з келихом. Осаму махає невідомому у відповідь, демонструючи дружнє ставлення і небажання втручатися у чужі справи. З дверей виходять ще дві тіні, а потім вони зникають у домі.
– І ти мені нічого не скажеш на мою історію? – трохи п’яно та примхливо питає Дадзай. Його очі ледве виблискують у блідому зеленому підсвічуванні панелі керування авто. Чуя обертається, бере цигарку з чужої пачки і запальничку, щоб забити голод, що потихеньку підступав. Вони дуже умовно повечеряли.
– Це такий відстій, лікуватися після спроби самогубства, щоб потрапити у світ де живі вже заздрять мертвим, – якось сумно каже рудий, не піднімаючи важкої голови з якої крапає вода. В його словах нема ані жалощів, ані осудження.
– Ти в біса настільки правий, що аж нудить, – відпиваючи ще, каже невдоволено Осаму, і по його голосу вже зрозуміло, що нікуди гуляти по цьому селу вони вже не підуть.
– Тебе нудить, бо ти п’єш на порожній шлунок.
– Ти навіть не уявляєш яке це лайно, коли твої батьки рік тобі торочать, що вікно не вихід, про те як важливо жити, отримувати від цього задоволення, шукати сенс навіть коли твій організм не може сам собі синтезувати “щасливі” гормошики, а потім першими випилюються, коли апокаліпсис цей припік! – майже кричить юнак, тупаючи ногами. Коли він покинув лікарню, він біг додому щосили. Батьки просили його не нервувати і продовжувати лікування, щоб не сталося, а потім, через масові заворушення він майже тиждень не міг з ними зв’язатися. Вони жили доволі далеко від лікарні, яку обрали спеціально щоб син міг змінити оточення і нічого його не тривожило, але тепер, коли із суспільним транспортом були проблеми це стало дуже недоречним. Осаму спочатку думав тоді пройти містом, по шляху яким він їхав сюди, але обрав зробити крюк до вокзалу і йти коліями, щоб бути якомога далі від доріг, де творилося пекло.
Він дійшов десь за добу, чи більше, стомлений, у забрудненій одежі та з побитими ногами, постукав у двері рідного будинку. Постукав ще раз. І ще раз. Стукав, поки не зрозумів остаточно, що йому ніхто не відкриє. Вечір не був пізнім, ніхто ще не повинен був спати. Двері виявилися відкритими. За ними панувала тиша, яка одразу не віщувала нічого доброго.
– Моя сестра померла трохи раніше за інших дітей. Батьки не витримали і пішли за нею, – каже Осаму свою теорію. Він точно не знав, бо вони не залишили нічого, ні посмертного листа, ні ще чогось подібного. Але на столику кухні залишилися коробки від пігулок. Була і солодка їх версія і це не вкладалося в його теорію, але… Він не встиг дослідити чи була коробка порожня, чи в ній ще залишалася пігулка, бо в холодному поті вилетів на вулицю, щоб страшна картина не встигла закарбуватися в його свідомості.
– Якою вона була? – питає Чуя, видихаючи дим. Чим більше він приймав нікотину, тим ліпше ставав його стан.
– Сестра? Ну, ти знаєш. Вона була класною. Я спочатку трохи ревнував, не сильно, так, лише заради дотримання цього кліше, але швидко зрозумів, що якщо не можеш щось перемогти, то очоль це. Я став типу директором її фан-клубу. Ну, змагався за цю посаду з батьком, щонайменше. Хоча любила вона все одно більше за всіх маму.
Осаму ще деякий час щось белькотів про сестру, але зрозуміти його було майже неможливо. Він пив іще й іще, не залишаючи сумнівів про те, що усі ці спогади були для нього надто болючими. Ліхтар при сусідньому будинку також затух, а без вуличного освітлення, здавалось, що поза межами авто панує лише димна темрява. Температура наче і впала, але від землі підіймалися хвилі жару. Вони ніби сушилися на жаристому вугіллі.
Рудий обходить автівку і відкриває двері коло пасажирського сидіння. Його супутник не спить, але вже затух. Він дивиться в нікуди блискучими очима, притискаючи до себе пляшку.
– Іди сюди, дурнику, підемо у дім, – нахиляючись, каже Чуя і подає руку. Він обережно витягує юнака і допомагає стати на неслухняні ноги, перекидає його руку через своє плече, щоб той раптом не впав.
– Я хочу когось любити. Можна я буду тебе любити? – ледве ворочаючи язиком, бурмотить напівпритомний Осаму, поки його майже тягнуть.
– Звичайно. Я також буду тебе любити, – рудий каже це легко, бо знає, що може навіть поклястися усім всесвітом і дотриматись обітниці. Пляшка падає на розпечену землю із тихим гупом та хлюпом.
На ранок похмуро, хмарно і тихо. Важкий туман стоїть у повітрі, але відчуття вологи, яке повинно буди перед дощем було неочевидним. У світлі сірого дня, світ здається схожим на пустелю, де лише деінде залишилися височіти серед марева найсильніші дерева, чиї корені ще дотягувалися до киплячих підземних вод. До ранку був іще один сигнал, але хлопці його мирно проспали. Чи то надто стомилися, чи ліки проти тиску трохи поліпшили, але це була для них обох чи не найтихіша ніч від початку пісні. П’яний Осаму тихо сопів перегаром, обіймаючи подушку, а Чуя, розкинувшись зіркою, утискав того до стіни, біля якої стояло ліжко. Вони не переймалися вартуванням чи охороною, навряд чи хтось з місцевих захотів вломитися до них та повбивати. А навіть якби й захотів, то хрін з ним.
За сніданком вони майже не спілкувалися, тихо брякаючи посудом та бляшанками консервів. Осаму має кепський вигляд, від його артистичного стилю не залишилось майже нічого, крім стриманої драми. Він здавався пом’ятим, лахматим та стомленим, саме таким, яким Чуя й уявляв його під час розповіді, і навіть після того, як той прийняв декілька пігулок краще не стало.
– Якщо тобі погано, то можемо провести добу тут? – пропонує рудий, сподіваючись заповнити порожнечу. Будиночок в якому вони зупинилися виявився напрочуд малим та затишним. Купа речей: фотографій на стінах, старі книжки, пожухлі рослини у горщиках, розписаний посуд, деінде розкидані всілякі в’язані штуки, ніби тут жили літні люди.
– Та ні, все добре, – каже неохоче хлопець, але Накахара бачить, що тому потрібно ще трохи часу аби відпочити, аби подіяли ліки, що він випив, та й взагалі у рамках розумного можна було не надто поспішати, а хоч трохи насолодитися стоянкою.
Через погоду вони виїжджають трохи пізніше ніж збиралися, не боячись залишитись посеред пекельного опівдня десь посеред дороги, так і не доїхавши хоч кудись. Якщо вірити мапі, то через дві-три години дороги вони доберуться до міста, і там вже можна буде знову укритися. А поки вони рухалися повз одноманітний пейзаж під звуки радіо. По краях шосе розляглася лісосмуга від якої йшов сильний аромат пареної хвої. Вічнозелені дерева виглядали дивно, вони почервоніли, ніби клени восени, слабкі пориви вітру рухали похилене гілля, що сухо шаруділо, уся земля під ними була вкрита жовтими опалими колючками, що закривали голий ґрунт.
– Ти образився, чи що? – питає Накахара, оминаючи по зустрічній декілька кинутих машин із спущеними колесами.
– Ні, що за дурниці, – не одразу відповідає Дадзай, що вже годину дивився у бік мертвого лісу і далі. Там, за зубатим рядом помаранчевого лісу, за шахівкою знедолених сухих полів та пасовиськ він бачив щось чорне, щось таке, чому не міг дати ніякого пояснення.
– Ну, хто зна на що, просто якось не схоже на тебе так сидіти та мовчати.
– Ми знайомі дай боже три дні, звідки тобі знати що на мене схоже, – грубо відповідає хлопець, а потім замотується у кофту з ногами, зіставленими на сидіння. Гарячий вологий вітер їх обдуває, але його тіло все одно вкрито холодним потом, від якого б’ють дрижаки. Він ледве весь уміщається у кріслі, притискаючи коліна до носа, та ще й ігнорує правила безпеки у авто, бо розстібає пасок безпеки, і Чуя на хвилину хоче зупинися і дати йому ляпаса спересердя, але стримується.
– Якщо в тебе якісь проблеми, то просто відкрий рота і скажи мені словами, щоб я не сидів отут як дурник і не гадав на хмарах! – гучно розбірливо каже рудий, однією рукою активно жестикулюючи, щоб не почати сваритися.
– Я набовтав учора зайвого і, на жаль, я пам’ятаю усі свої п’яні витівки. Я справді не ображений, чи щось таке, просто настрій кепський, – після паузи каже вже м’якіше Осаму, своєрідно вибачаючись, він повертається до рудого і слабко невесело посміхається лише одним боком вуст. Думки про щось чорне і дивне на горизонті зникають як тільки він бачить чужу посмішку у відповідь.
– Та годі тобі вже, ми ж не чужі люди, можеш навіть порюмсати трошки, якщо хочеш, я не буду сміятися, ну, може і буду, але не сильно, – грає брівками Чуя, стримуючи гигітки, що так і прискають, лиш на мить відволікаючись від порожньої прямої дороги, на яку вже навряд колись вискочить якась необачна тваринка. Осаму пхає його у плече, але прикриває рота долонею, щоб сховати те, що йому також трохи смішно.
Далі ще зо пів години вони їдуть у веселій легкій атмосфері, підспівуючи радіо, поки на горизонті не завидніло щось дивне. Дорога йшла вгору по пагорбу, сонце припікало навіть із-за хмар, що вкривали щільним щитом усе небо. Поки вони не досягли найвищої точки, побачити далі шлях було неможливо, тому інше знерухомлене авто по той бік стало для них обох достатньо неочікуваним явищем, і вони не встигли придумати що їм робити у разі чого.
Чуя сповільнює хід, не стільки через бажання дізнатися у чому справа, скільки через критий кут дороги. У машині сидить одна людина, а перед нею стоїть друга. То явно дві дівчини. Та що зовні, її добре видно – у темній майці з купою декоративних розрізів та дірок на спині, через яку перекинутий якийсь ремінь. Це гарна молодиця із засмаглою блискучою шкірою та яскравим довгим волоссям, пофарбованим у червоний. Розуміючи, що їм потрібна допомога, Накахара натискає на гальма.
– Агов, кицю, покажи свої циці! – лунає вигук, від якого у рудого ледве щелепа не починає бити по паску безпеки. Осаму викрикує дурнуватий жарт, і повертається до водія, очевидно, очікуючи, що той оцінить, але блакитні очі направлені на дівчину що розвернула до них, на ремні висіла кобура з пістолетом. Думати, чи знехтує вона невдалим жартом і не пускатиме проти двох дурнів у хід зброю часу нема.
Чуя нарешті переводить погляд на Дадзая, розуміючи, що дівчина вже йде до них із явно недружнім виразом на гарному лиці. І юнак стягує майку, не вигадавши нічого кращого. Момент тиші, як йому здається, тягнеться цілу вічність, якої йому майже вистачає, щоб змиритися з тим, що їх зараз просто застрелять за невдалий жарт одного дурника. Осаму застигає в культурному шоці, споглядаючи чуже гарне тіло.
– Очманіти, а ти того, можеш, ну, цей во, ну ти так можеш…?- каже Осаму, не в змозі сформулювати думку, але рухи руками допомагають зрозуміти чого він власне хоче. Чуя напружує грудні м’язи, з одного боку, з іншого, разом, дивлячись порожнім поглядом на щасливого товариша що слідкує із захопленням, що потихеньку переходить у заздрість.
– Боже… А мацнути можна? – питає юнак, ледве не доторкнувшись без запрошення. Він шльопає себе лівою долонею по правій.
– Ага, скільки хочеш, любов ти моя неземна, – каже рудий, якого навіть не чіпає таке щире захоплення своїм тілом.
Панянка зі зброєю, що йшла до них, споглядаючи цей цирк тепер була у певному ступорі. Вона явно не розуміла, чи є в неї тепер причина для розбору відносин, але все одно, після недовгої паузи, підійшла до них. Зблизь вона виглядала вже не такою суворою, вона також була виснажена мовленням, на її сконі було видно зеленуваті набухлі вени, а в лівому оці лопнув капіляр нещодавно.
– Чим я можу допомогти? – питає Чуя, на правах головного, поки Осаму зайнятий. Дівчина дивиться на них, не знаючи, чи доречно взагалі щось питати, чи варто почекати, поки найінтимніша частина чужого спілкування пройде.
– Не звертайте увагу, він трохи прибацаний, але загалом безпечний, – пояснює водій, за що отримує болючий щіп та айкає. Насправді він у душі дуже вдячний Дадзаю, що той так жваво відреагував, майже забувши про інших людей.
– Вибачте… У нас закінчилося пальне, чи не могли б ви трохи поділитися? – питає дівчина, погляд якої не може оминути те, що перед нею один хлопець безпардонно мацає іншого, що максимально намагався це ігнорувати. Осаму на секунду повернувся, побачивши зброю, швидко зметикував, з чим пов’язана дивна спокійна поведінка його супутника, і розвернувся хутко назад до нього, глянувши питально. На що Чуя лише притулив того обличчям до себе, щоб не заважав розмовляти.
– А куди вам треба?
Дівчина вказує пальцем далі по шосе вперед, пояснюючи, що вона з подругою прямували до міста, поки пальне не скінчилося. Під час розмови стало зрозуміло, що вона відноситься до юнаків так само обережно та навіть боязливо, як і вони до неї, навіть більше. Скоріше за все патронів в неї не було, та й не факт, що вона взагалі вміла користуватися вогнепальною зброєю, бо та висіла дуже незручно. Ці думки достатньо заспокоювали, щоб дати трохи довіри.
– Нам також у той бік, може ми підкинемо? – питає Осаму, бубнячи у чужу шию, від якої він згоден не відлипати тепер до нескінчення.
– Так, ми можемо вас підвезти, там недовго, а на місці ви вже зможете знайти собі новий транспорт, – погоджується Чуя, заглушуючи мотор і виходячи назовні, щоб допомогти з речами, яких було небагато. Мандрівниці мали схожу із ними стратегію, і не брали майже нічого із собою, вважаючи знайти потім усе необхідне вже у пункті призначення. Другою виявилася бліда тоненька дівчинка-підліток, що, мабуть, і близько ще не була повнолітньою. Її довге чорне волосся було зібрано у два низькі хвостики.
Дякую за таку чудову роботу, було дуже приємно її читати )) чекаю на продовження, дуже цікаво що далі😊 Нат
нення Вам побільше ❤гарного вечора
Красно дякую,
е
е
е. Я дуже рада, що вам сподобалось, це спонукає мене писати далі)
Дівчина в шоці😂, дуже гарно
Та там були усі в шоці, навіть я. Дякую за коментар)