Прощальна пісня

Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Цвіркуни”.

Чуя гуляє Львовом і згадує часи, коли Дазай ще був мафіозі.

В ту осінь теж співали цвіркуни. Ненависною прощальною піснею порушували сонну вечірню тишу, огорнуту медовим і теплим промінням сонця, що ще не встигло охолонути після літа. Кляті комахи волали так голосно і тривожно, ніби хотіли попередити про щось погане, що от-от мало настати. Їхні пісні заполонили вулиці Львова, і потрібно було зачинитися вдома чи сидіти у квартирі, аби не чути цвірчання.
Чуя ненавидів цвіркунів і осінь.
В ту осінь загинув Ода і зник Дазай.
Дазай, те падло, мав лишитися! Мав бути поруч, допомагати львівській мафії, вони удвох могли б…
Ні слова не сказав. Не попрощався. Просто зник.
Цвірчали цвіркуни. Накахара брів уздовж вулиці, осяяної вересневим сонцем, опустивши голову. Криси чорного капелюха ховали очі. Чоловік поки не мав бажання вертатись до львівської мафії. Настрій мав препаскудний.
– Сраний суїцидник! – лайнувся Чуя, перелякавши людей, котрі йшли неподалік. Бачачи, як поспішно перехожі переходять вулицю, мафіозі мстиво усміхнувся. Нехай ще в когось зіпсується настрій. Огидно було бачити усміхнені обличчя, коли сам він міг лише зловісно вишкіритися.
Не варто було лізти до тих пришелепкуватих націоналістів. Але ж ні, Накахара поліз, як завжди, першим. Най би до Києва поїхав Акутаґава. Нічого не змінилося б, та рудий не втратив би спокій.
“Як у старі добрі часи”, – сказав тоді Дазай, наче нічого й не сталося. Ніби він не йшов з мафії, лишивши напарника сам на сам з його неконтрольованою силою, скористатись якою Чуя без Осаму не наважувався. Як можна жити минулим, коли те минуле зруйновано твоїми ж руками? Бісів Осаму…
Навіть якщо Накахара недолюблював Дазая, та все ж довіряв і поважав. Довіряв настільки, що, коли той був поруч, без вагань користувався здібностями.
Тож коли людина, яка не раз допомагала Накахарі втихомирити Арахабакі, пішла, зникла, розчинилася серед осіннього золота, той довгий час почувався розгубленим, самотнім. Постійно не вистачало Дазая, його колючих коментарів та геніальних стратегій. Звісно, Накахара не показував емоцій, він же мафіозі. Та від напарників відтоді відмовлявся.
Бо ніхто не замінив би Дазая.
“Щоб я ще коли-небудь…” – подумав Чуя. Тоді зітхнув, бо усвідомив, що обманює себе. Знав, що надалі навмисне триматиметься якомога ближче до львівських націоналістів. А варто було б робити навпаки.
Вже ніколи не стане так, як було. В ідеалі Чуя мав би прибити Дазая. Йому б ще подякували за це.
Та він би не зміг.
Ноги самі принесли мафіозі на площу Ринок. Навіть москалі, що з’їжджалися сюди, не змогли зіпсувати атмосфери центру Львова. Чуя час від часу гиркав на російськомовних, зриваючи злість. Люди самі оминали чоловіка, ніби відчуваючи темну ауру, що огорнула перехожого в костюмі й капелюсі.
– Агов, Чує, – Накахара спинився так різко, ніби врізався у невидиму перешкоду. Тільки капосного суїцидника для повного щастя не вистачало. Рудий обернувся. Радісний Осаму у супроводі малого тигра, котрий нещодавно побився з Акутаґавою, бадьоро крокував назустріч.
Приховавши хвилювання і мимовільну радість, Накахара стиснув зуби і приготувався вилаяти Дазая.
У львівських осінніх сутінках голосно співали цвіркуни.