🌧Дощова зупинка🌧

У Чонгука щойно закінчилась довга й нудна зміна в кав’ярні де він працював баристою. Людей сьогодні було доволі мало й від того час тягнувся неймовірно довго. Він з полегшенням закрив за собою двері, над головою продзвенів дзвіночок й Чонгук нарешті зміг вдихнути свіжого, але вологого і важкого повітря, що сповіщало: «От-от почнеться гроза». Хлопець на мить зупинився й підняв прижмурені чорні очі в небо. Погода й справді потрохи псувалась й від ранкового теплого сонечка не залишилось й сліду, небо майже повністю затягнули низькі грозові хмари. Він ще десь годину тому під час приготування чергової кави почув перший далекий звук грому, який згодом повторився знову, а потім знову й то наближався все ближче то відходив трохи далі. Насправді все ще з самого ранку обіцяло наближення грози, надворі було надто парко, шкіра пітніла, одяг прилипав до тіла, а під час обідньої перерви знаходитись на вулиці взагалі було майже неможливо, повітря наче придавлювало тебе до землі. Ще й, як на зло, Чонгук не належав до тих передбачливих людей, які вранці перед виходом з дому переглядають прогноз погоди, тому парасольки у хлопця, звісно ж, не було. Тож не гаючи часу він попрямував швидкими кроками по тротуару вздовж парку, щоб якомога швидше дійти до зупинки й зустріти дощ вмостившись на сидінні автобуса. Але раптово здійнявся сильний і холодний як для цієї пори року вітер, від чого на шкірі хлопця повиступали сироти, він з’їжився та обійняв себе руками, щоб хоч трохи зігрітися. Одягнений Чонгук був зовсім по-літньому: лише у легку білу футболку та шорти.

Локація кав’ярні насправді була прекрасна, але одним з мінусів його роботи було те, що до зупинки автобуса треба було йти десь близько п’ятнадцяти хвилин. Він ніколи особливо не вважав це суттєвим недоліком, але коли з неба вже почали падати напрочуд великі краплі, які легко можна було переплутати з градом то відстань до зупинки одразу стала здаватися надто великою. Краплі трохи боляче бились об шкіру від чого Чонгук поморщився й ще більше пришвидшив кроки. Тим часом краплин ставало все більше й більше і через кілька хвилин вони вже перетворилися в однорідну водяну масу, з неба лило як з відра. Чонгуку навіть довелось примружитись, щоб вода не потрапляла в очі й він міг більш менш чітко бачити дорогу перед собою. Все навколо потемніло, здавалось, наче це була зовсім не шоста година, а починало сутеніти. На щастя, дощ потроху вщухав так само швидко й раптово як і розпочався. Через кілька хвилин сильна злива перетворилась в легенький літній дощик, але Чонгуку насправді вже було байдуже. Він промок до нитки, футболка прилипла до тіла, а в кросівках хлюпало. Коли до зупинки залишався лише один пішохідний перехід, світлофор за законом підлості замиготів червоним і розчарованому хлопцю довелось мовчки спостерігати як потрібний йому автобус від’їжджає від зупинки без нього.

– Чорт. – невдоволено промовив Чонгук.

Коли він все-таки підійшов до зупинки дощ майже вщух і Чонгук подумки проклинав ці хмари, які прийшли сюди саме в момент, коли він вийшов з кав’ярні, а не на п’ятнадцять хвилин пізніше, щоб він в цей момент хоча б дійшов до зупинки, або на кілька хвилин раніше, тоді б він зміг перечекати всередині. Не дивно, що «улюблений» менеджер відпустив його сьогодні трішки швидше, напевно вперше на його пам’яті не затримавши. Недарма йому це здалося аномальним. Напевно той зараза знав, що так трапиться.

Поринувши у свої роздуми насуплений Чонгук не помічаючи нічого й нікого навколо нарешті дійшов до місця призначення й схрестивши руки втомлено вдивлявся вдалечінь виглядаючи автобус, хоч і знав, що наступні десять, а може й більше хвилин потрібного не буде. Сьогодні він ще й не встиг одягнути лінзи, тому хлопець похапцем почав шукати у своєму шопері окуляри й тільки більше розізлився, коли помітив, що ті вилетіли з чохла. Він пальцями намацав їх на самому дні, десь під навушниками, пакетом з улюбленими томатними канапками, які він так і не встиг з’їсти на роботі та всім іншим вмістом сумки. І коли у нього не вийшло витерти скельця краєм промоклої наскрізь футболки, Чонгук розчаровано прикрив очі та все одно надягнув окуляри, хоч від розводів став бачити ще гірше. Після цього він здався, голосно зітхнув та впав на лавку.

В цей момент боковим зором він побачив якусь велику темну пляму десь у метрі від нього й зрозумів, що на зупинці не один. Неподалік стояв хлопець, що здався Чонгуку доволі знайомим, коли він розвернув голову, щоб роздивитися пляму детальніше. Напруживши пам’ять він почав пригадувати й до нього дійшло, що він вже бачив хлопця кілька разів до того через випадкові обставини, але імені пригадати не міг, швидше за все, тому що й не знав. Незнайомець стояв біля лавки, весь його одяг: толстовка, джинси й черевики були чорними. На шиї у нього було намисто теж чорне під колір вбрання від якого починались узори татуювань, що ховались під одягом, а потім також трохи виступали й з-під рукавів толстовки. Волосся у нього було доволі довгим, воно спускалось трохи нижче підборіддя й дещо кучерявилось. Незнайомець дивився на Чонгука своїми темними усміхненими очима, не зводячи з нього погляду з моменту його появи на зупинці. І коли Чонгук вже збирався відвернутися, бо й так непристойно довго залип, хлопець почав знімати з себе толстовку. Великі очі Чонгука на мить стали ще більшими від здивування, але він спробував опанувати себе й трішки розвернув лице в сторону, але так щоб краєм ока все ще спостерігати за незнайомцем.

– Знімай футболку. – промовив хлопець низьким голосом.

Чонгук повернув до нього голову, а потім на всяк випадок знову оглянув зупинку, щоб перевірити наявність на ній людей, але вони там були лише удвох, тому найімовірніше слова були адресовані саме йому. Хлопець навпроти стояв тепер у чорній футболці тримаючи щойно зняту толстовку простягнутою у сторону Чонгука.

– Ти ж змок і замерз. Нумо, бери. Але футболку краще зняти, так буде зручніше й тепліше.

– Що? – все що зміг промовити Чонгук майже одними губами, так тихо, що незнайомець мав напружити слух.

– Ти можеш так захворіти. Бери.

– Я не буду знімати футболку. – вже трохи голосніше й доволі обурено вичавив з себе Чонгук.

– Добре. – зітхнув хлопець. – Як знаєш.

Він підійшов до Чонгука й ігноруючи німий протест надів на нього свою толстовку через голову й потягнув донизу. Все, що залишалося це просунути руки в рукави.

– Мене звати Техьон. – незворушно промовив хлопець й посміхнувся кутиком рота.

– Чонгук.

– Приємно нарешті познайомитися Чонгук. Подзвониш мені? – запитав хлопець зі сліпучою посмішкою й потягнувся до задньої кишені. Звідти він витягнув невеличкий записничок і ручку. В цей момент до зупинки під’їхав автобус, тож Техьон нашвидкуруч нашкрябав на клаптику паперу свій номер та ім’я й сунув його Чонгуку. – Подзвони мені, Чонгукі, я чекатиму.

Після цих слів Техьон швиденько застрибнув в автобус й помахав Чонгуку на прощання через вікно, поки той спантеличено стояв на зупинці в чужій чорній толстовці. Коли автобус від’їхав хлопець трохи прийшов до тями та його обличчя зі здивованого й розгубленого перетворилось на обурене. Його брови насупились, очі загрозливо зажмурились, а губи стиснулись, поглядом він все ще проводжав автобус зухвальця. Врешті Чонгук надів толстовку повністю, запхавши руки у потрібні отвори та важко вдихнув повітря й принюхався до краю толстовки. Все, що промайнуло в його голові це: «Від нього так добре пахне… Треба було й справді знімати футболку, було б тепліше». З думок його вивели люди, які вже вийшли з наступного автобуса, з того самого, що був потрібен Чонгуку. Хлопець заскочив туди в останню мить перед тим як двері зачинились. Він сів на перше ліпше вільне місце, протер окуляри рукавами сухої толстовки й поглянув на папірець, який так сильно стискав у руці увесь цей час, тоді закотив очі, але все ж щасливо усміхнувся.