це була погана ідея.

Орден Вень – сонце, що спалює всіх незгодних із їхньою політикою. Голова ордену – Вень Жовхань, величний, гордий, жадібний, що тримає у своїх руках зосередження заклинацької сили. Чоловік, якого поглинуло безглузддя, той, кого захопила темна енергія та жага крові.

 

Люди пускають різноманітні чутки про його особистість. Одні кажуть, що його очі горять полум’ям, інші говорять про те, що він сам по собі демон. Але звідки простим селянам знати це? Багато хто з них п’янички, що не вилазять із таверн. Такі вночі і гуля зі своєю дружиною переплутають!

 

Проте чутки про синів Владики були мізерні. Про їхніх матерів, швидше за все, немає і записів у родовій книзі Вень. Відомо лише те, що хлопчиків двоє, різниця у віці невелика, десь два чи три роки, чого не скажеш про їхній рівень самовдосконалення. Різниця між братами разюча. Старший із синів перевершував молодшого у всьому, справа була навіть не у віці, а в тому, що золоте ядро ​​молодшого з хлопчаків було слабшим за звичайні ядра дітей його віку.

 

Заклиначі воліли не втручати простий народ у свої справи, їхнє життя плинуло інакше. Простолюдини рідко доживали до віку старійшин, коли заклиначі при завзятому вдосконаленні могли взагалі осягнути безсмертя, а життя їх було тривалим у більшості випадків. Єдине, що могло скоротити їхній термін – це нічні тварюки та війни. Заклинацький світ зустрічався з сотнями міжкланових воєн, та лише двічі вони об’єднувалися проти спільних ворогів.

 

Вперше війна відбулася ще за часів предка Лань Аня, тоді великі клани Дзян, Лань, Дзінь і Нє пішли війною на землі Їліна, де існував клан темних заклиначів. Клан створив якийсь темний метал, що становив небезпеку для людства. Перемігши, заклиначі вирішили, що заточать залізо в горі. Темна енергія була настільки щільною, що гора сама стала небезпечним її джерелом, люди назвали це місце Мертвим нагір’ям або Луандзан.

 

Через століття, коли Вень Мао заснував свій клан, а жінка вперше стала головою клану Лань, заклиначі знову зіткнулися з темним залізом. Сюе Чонхай, збожеволівший темний заклинач, що дістався темної реліквії, став новою загрозою. Вень Мао – єдиний, хто зміг подолати атаку темряви. Маючи найсильніше золоте ядро, позбавив життя темного заклинача. Перед кланами постало питання про те, що робити з темною печаткою, якщо людина змогла заволодіти нею, то слід було знищити артефакт. Відомо, що жоден із способів знищення не спрацював і було вирішено передати кожному клану частку металу для схову.

 

Вень Жовхань хоче її всю.

 

 

***

 

 

 

Хмарні Глибини палали. Чорний смог заполонив простір, гори трупів були всюди. Полум’я дісталося і до лікарні, багато хто не зміг вибратися зі своїх кімнат, загинувши у полум’ї. Їхні крики болю та розпачу насичували темну енергію всередині хлопчика, що ховався у лісі. Він біг так швидко, як міг, його тіло ще не звикло до великих навантажень, він спотикався і падав. Його одяг злегка обвуглився, кінці волосся трішки обгоріли. Він досяг кролячої галявини і більше не зміг іти, впав важким вантажем на траву. Небо над його головою темніло, запах гару переслідував його, чутні були крики вбитих, і нестримний сміх старшого сина Вень Жовханя.

 

 

***

 

 

– Брате!

 

– Бери сувої, знайди Вей Їна і біжи звідси! Негайно!

 

– А як же ти? Я-я, – задихаючись від нападу паніки, спробував заперечити Лань Вандзі.

 

– Це наказ! А-Джань, зберися! – він узяв обличчя молодшого в руки і, подивившись пару секунд, міцно обійняв.

 

– Сюнджане, прошу, не кидай мене, – шепоче задушено.

 

– Усе буде гаразд, ми всі обов’язково виживемо. Іди, благаю, біжи звідси!

 

Усе, що залишалося – це підкоритися. Він зігнувся в глибокому поклоні і скинувши важливі сувої в мішечок цянькунь стрімголов помчав до будівлі лікарні.

 

Наближаючись, він міг чути крики болю, звуки балок, що валилися від вогню і шалений стукіт свого серця, що від страху готове було розірватися. Він не міг допомогти цим людям, йому довелося знехтувати ними заради спасіння однієї людини. Часу було обмаль і смерті їхні тяжким тягарем висітимуть на його душі, але війна вже на порозі, і невідомо скільки ще людей йому доведеться вбити.

 

– Вей Їне! – він наближався до кімнат хлопця, що вже являли собою вугілля.

 

Озирнувшись, він не помітив трупа, що дуже обнадійювало. Навколо валялися якісь обгорілі речі пацієнта, шматки колись дурних малюнків, незавершені розробки. У вцілілій, на диво, шафі опинилися кілька придатних халатів, що Вандзі вклав у цянькунь.

 

Куди він міг піти? Де його шукати? Часу обмаль. Гаряче згадуючи всі місця, де міг би опинитися Вей, його ноги вже самі несли його крізь ліс. Кроляча галявина.

 

– Вей Їне! – у траві лежала зламаною лялькою людина.

 

– Лань Джаню, це справді ти?

 

– Так, Вей Їне, нам треба бігти, ми не можемо тут залишатися.

 

Лань Вандзі витяг із піхов Бічень і, поставивши його в повітрі, підняв на руки меншу людину. Він міг тільки сподіватися, що його сім’я жива, що вогонь не забере його улюблених кроликів, що всі вони виживуть.

 

Він летів на межах своїх можливостей, до ночі вони опинилися поблизу Їліна. Усі дороги знову вели до Юньмена. Тікати більше було нікуди, єдині, хто міг зараз надати захист йому та Вей Їну – це Дзяни. Як би він не не хотів повертати Вей Вусяня в Пристань Лотоса, а питання стояло гостро, або їх наздоженуть Вені або вони сховаються у тих, хто винен Вей Їну.

 

Знімати кімнату було небезпечно, ночувати у лісі в Їліні було поганою ідеєю для Вей Їна. Ситуація розгойдувала нерви Лань Джаня, ніби порочне коло, вони бігають від Хмарних Глибин до Пристані Лотоса, тільки-но Вей Їн трохи відчує себе краще, вони змушені знову ступати по доках Пристані, тільки щоб знову майже втратити його. Спочатку Ю Дзиюань, тепер Вені, лише жахливі події змушують туди повертатись! Гіркі сльози котилися по щоках Лань Джаня, він не знає, що з його родичами, що з його батьком, братом, дядьком. Він не може допомогти своєму коханому, не зміг допомогти нікому з ордену! Марний.

 

– Лань Джаню? – тихо спитав хлопець, коли солоні краплі впали на Вусяня.

 

Лань Вандзі лише міцніше притискає до себе тіло Вей Їна та йде на зниження.

 

 

***

 

 

 

Через день шляху вони дістаються Пристані, на щастя, без пригод. Бічень, ніби важким каменем, йде на зниження прямо у внутрішній двір резиденції. Хазяїн меча у всіх сенсах виснажений, крапельки холодного поту виступили на його лобі, важке дихання обпалювало задній бік шиї Вей Вусяня.

 

– Лань Джаню, гей, прошу не втрачай свідомості. Ти мене чуєш? Дочекайся лікаря, Вандзі! – схвильовано, зі сльозами на очах просить Вей Їн.

 

Їх оточують учні, що знаходились на тренуванні, десь позаду них до двох постраждалих пробивається спадкоємець клану.

 

– Якого біса ви всі стоїте! Хутчіш за лікарем! – уперше прикрикує на адептів свого ордена Вей Вусянь.

 

 

– Вей Вусянь! Якого біса відбувається! Що сталося!? – нарешті Дзян Ваньїнь дістався прибулих.

 

Юнак у відповідь мовчить, очима обводить натовп адептів, показуючи, що ця розмова не для чужих вух.

 

– Ану геть усі! Бач чого, стоять, очима ляскають! Оповістіть Голову Ордену та Дзян Яньлі, підготуйте кімнати головного учня та гостьові, приведіть лікарів, підготуйте бочки для вмивання та їжу! – негайно почав роздавати накази Дзян Чен.

 

Коли всі розбіглися виконувати доручення, він повернувся у бік свого брата і негайно впав навколішки поряд із ним, схопив тонке зап’ястя чоловіка і з допитливістю вимірював пульс.

 

– Начебто нічого серйозного, не смій тікати з кімнати поки тебе не огляне лікар, бовдуре! А тепер кажи, чому ви так виглядаєте? – обвів він рукою замурзаних, спітнілих і змучених хлопців.

 

– Хмарні Глибини спалені.

 

 

***

 

 

 

Наступного разу Лань Вандзі прокинувся в чистому фіолетовому одязі, м’якому ліжку та із запахом лотосів за вікном кімнат. На його руці була якась вага, яка заважала її підняти. Опустивши очі, він побачив маківку Вей Вусяня, що лежала на його правій кисті. Рука потихеньку німіла, і Лань Вандзі скривився від цього почуття.

 

– А-Їне?

 

Молодий чоловік закрутився і плямкнув вустами, підняв голову, дивлячись у теплі очі хворого.

 

– О, ти прокинувся! Як почуваєшся? Голова не болить?

 

– Скільки часу пройшло?

 

– Один день та дві ночі. Ти був занадто виснажений, ще трохи і ти зовсім залишився б без духовних сил. Я ж казав тобі, що треба перепочити в дорозі!

 

– Насамперед безпека Вей Їна.

 

– А як же твоя безпека? Ти ледве калікою не став через свою нерозсудливість! – Вей Вусянь роздувся від злості, здавалося ніби ще трохи і з його вух повалить пара, а сам він стане червоним, як томат, від невдоволення, що стримується.

 

Двері в покої зі стуком відчинилися.

 

– А сам що, А-Сяню? Лікар же сказав тобі теж дотримуватися постільного режиму, – м’яко мовив Голова Ордена Дзян.

 

– Я здоровий!

 

– Ага, розкажи це комусь іншому, сам учора спав весь день! – пробухтів Дзян Чен з-за спини батька.

 

– Ти-!

 

– А-Чене, А-Сяню, не сперечайтесь, нам треба обговорити дещо.

 

Голова Ордену підходить ближче до ліжка хворого та жестом зупиняє того, коли він намагається встати для поклону.

 

– Пане Лань, лежіть, відпочивайте. Мені треба знати, що трапилося в Хмарних Глибинах. А-Їн нічого не знав про причину пожежі, крім того, що це Вені, але ви як член головної родини точно щось знаєте. Ця інформація буде дуже важлива для того, щоб захистити вас двох та допомогти нашим друзям у Ґусу.

 

– Вень Сю. Вони щось шукають, Ви, мабуть, і самі знаєте про те, що вони роблять останнім часом. Дядько, гадаю, підозрював про можливість нападу, але не так скоро. Я ж думаю, що Вень Жовхань шукає уламки проклятої печатки. Якщо це так, то всі Великі Ордени схильні до небезпеки нападу. Цей не сміє вказувати Вам, але було б розумно підняти щит над Пристанню та убезпечити давні реліквії, у тому числі уламок печатки.

 

– Стан Хмарних Глибин?

 

– Спалено вщент, убито сотні адептів, слуги та пацієнти лікарні, доля головної гілки невідома, частина стародавніх вчень була спалена, решту я зміг забрати з собою. Це все, що я знаю.

 

– Це вже переходить усі межі! Раніше вони нападали на дрібні клани, а тепер спалили клан Лань? Ким вони себе уявили? Вень Жовхань зовсім зглузду з’їхав? – вибухнув лайкою Дзян Ваньїнь.

 

– А-Чене, заспокойся. У цій ситуації нам варто прислухатися до слів Лань Ванцзі та зміцнити захисні позиції нашого ордену. Вени беруть кількістю, їхній клан дуже великий навіть у порівнянні з іншими Великими Орденами разом узятими. Вони силоміць захоплювали малі ордени, щоб додати їх до своїх сил. На жаль, ми не могли нічого зробити, Голова Вень також Верховний Заклинач, але тепер, коли загроза висить над нами, варто якнайшвидше зібрати секретні збори Великих Орденів. Я сьогодні ж займусь листами для Голів Орденів.

 

Хмари вже висіли над їхніми головами, лишилося дочекатися, коли піде проливний дощ.

 

 

***

 

Вей Їн не міг не визнати, але без Мадам Юй у Пристані дихалось легше. Ніхто не шепотів по кутках, ніхто не кричав на нього. Навіть кільце Дзидянь на пальці Дзян Чена не викликало страху, бо й сам Дзян Ваньїнь змінився. Він все ще бурчав, але, схоже турботами батька, його характер став легшим і його впевненість у собі розквітла. Можливо, випнувши груди, він здавався на пару сантиметрів вище, ніж коли Вей Вусянь бачив його востаннє. Він був радий, що Пристань змінювалася насправді, що він був неправий, коли казав, що все залишиться, як і раніше. Дивитися на дисциплінарну кімнату та покої Ю Дзиюань було все ще боляче, отруйні спогади жалили його серце і розум, але цього разу це було терпимо.

 

Він прогулювався поруч із невеликим озером усередині резиденції, коли з іншого боку побачив його.

 

– Гей, Вей Вусяню! – повний чоловік років п’ятдесяти від народження спішно пішов до містка, що пролягав через озеро.

 

Вей Їн не міг змусити рухатися жоден м’яз у своєму тілі, чоловік, що зараз йшов до нього, був найогиднішою людиною на землі, на його думку. Навіть Ю Дзиюань стояла за ним у його власному рейтингу.

 

– А, ти став ще солодшим, – велика спітніла рука опустилася на талію юнака, – давно тебе не бачив, треба надолужити втрачене.

 

– Учителю, н-не треба, прошу. Я не можу! – спробував відсунути хлопець.

 

– Що означає не можеш? Я твій учитель, ти зобов’язаний мене слухатися, будь добрим хлопчиком, – чоловік ляскає молодшого по дупі, і схлип виривається з губ хлопчика.

 

– Б-Будь ласка.

 

– Вей Вусяню? Що тут відбувається? – спантеличено питає Дзян Чен помічаючи свого брата, зі скляними очима з далека.

 

– Пане Дзян, що Ви, я всього лише вітаю свого найкращого учня, – мовив чоловік гидко посміхаючись.

 

– Тоді чому Ваша рука перебуває у таких приватних частинах тіла мого брата? Чому на його очах сльози? – з люттю виплюнув юнак, бачачи, що його брата до чогось примушували.

 

– Та як же, рука випадково ковзнула, а плаче він від щастя, адже я його улюблений учитель! Так, Вей Вусяню?

 

– Звичайно, учителю Чень. Нема про що хвилюватися, А-Чене!

 

– Я попрошу Вас залишити нас із братом, учителю Чень, – похмуро мовив він.

 

Чоловік невдоволено склав руки в поклоні, і зиркнувши на Вей Вусяня показав йому рукою два схрещені пальці, перш ніж піти. Вей Усянь лише здригнувся побачивши знак.

 

– А-Їне, що сталося, він щось зробив? – схвильовано схопився за брата Дзян Ваньїнь.

 

– Ні – ні, звичайно ні, усе добре, я просто не звик до такої Пристані Лотоса, от і трохи розплакався. Я скучив.

 

– Ох, це справді так?

 

– Так, я дуже радий.

 

– Тоді мені варто передати вибачення вчителю Ченю. Тц. Гаразд, підемо, шидзє зварила суп, вона чекає на нас і твій Лань Вандзі теж.

 

– Суп! Швидше, швидше, поки не охолонув, А-Чене! – він ухопився за руку брата і побіг у бік альтанок, де вони сиділи з сестрою.

 

 

 

***

 

 

 

 

Будучи в ордені Дзян вперше за все своє життя, Лань Джань нескінченно здивований, як у такому місці, могли робити щось настільки жахливе з Вей Вусянем. Брат завжди описував Пристань Лотоса як жваве, яскраве місце, що пахло гострими спеціями та лотосами. Так і є, він мав рацію, тут надто голосно, надто яскраво, це місце тисне на Лань Вандзі, що звик до тиші та прохолоди гір Ґусу. Тим не менш, він хоче зрозуміти, як жив Вей Вусянь, до чого він звик, що він любить. Через останній пункт він прямує до Дзян Яньлі і несподівано виявляє її на кухні ордену.

 

– Діво Дзян? – він кланяється, коли дівчина кидає ніж і поспішає підняти його з поклону.

 

– Пане Лань, Ви що, не кланяйтеся, адже Ви тільки недавно встали з ліжка, побережіть сили!

 

– Дякую за занепокоєння, – дівчина вражає своєю добросердечністю та м’якою красою.

 

– Що вас привело сюди? Ви голодні? Я саме готую суп для хлопчиків, приєднуйтесь до трапези! – дівчина повернулася до нарізки інгредієнтів.

 

– Дякую, діво Дзян. Насправді, я шукав Вас, – зніяковіло відповідає Лань Вандзі.

 

– Ох, чим я можу бути корисною для Вас?

 

– Я доглядаю Вашого брата, Вей Вусяня. Я хотів би дізнатися, що йому подобається і не зміг знайти більш підходящої кандидатури для такого питання, ніж Ви, – його вуха палають від збентеження, коли він закінчує видавлювати слова.

 

Дівчина м’яко посміхається, прикриваючись рукавом ханьфу.

 

– Ось як. Тоді закочуйте рукави молодий пане!

 

 

***

 

 

 

На півдорозі до альтанки Вей Вусянь кидає руку Дзян Чена і кричить:

 

– Хто останній, той дурень!

 

– Ах ти!

 

Хлопці мчать вперед, Вей Їн регоче, поки стрімголов біжить до альтанки, де мило спілкуються дорогі його серцю люди.

 

– А-Сяню, не біжи так, ти спіткнешся! – схвильовано белькоче Дзян Яньлі.

 

– Я перший, А-Чен дурень! – висовує мову молодшому братові і валиться між Яньлі та Вандзі.

 

– Так нечесно, ти, халтурнику! – тисне пальцем у відповідь спадкоємець, що надувся.

 

– Хлопчики, не сваріться, – з докором каже Дзян Яньлі.

 

– Шидзє, я так сумував за тобою. Лань Джань не дасть збрехати, щодня прокидався і говорив про шидзє!

 

– Ах ти підлиза, А-Сяню! – задерикувато щипає за щоку молодшого, на що той щасливо булькає, мов немовля.

 

– Лань Джаню, Лань Джаню, Лань Джаню!

 

– М?

 

– Ти вже куштував суп шидзє? Він найкращий! – щасливо підстрибнув на місці перезбуджений Вей Вусянь.

 

– Насправді, – м’яко почала Дзян Яньлі, дивлячись у бік Лань Вандзі, – пан Лань допоміг мені приготувати цей суп.

 

– Що? Лань Джаню, це правда? Ти допоміг шидзє готувати суп?

 

– Хотів знати, що любить Вей Їн.

 

Вей Їн тихо заскулив прикриваючи обличчя руками від збентеження.

 

– Так, ще слово і я пошлю вас двох по кімнатах, я не зобов’язаний слухати ваше воркування! – забурчав Дзян Ваньїнь.

 

Брати та сестра Дзян захихотіли і навіть на губах Лань Вандзі осіла невелика посмішка. Було тепло, можливо, привести сюди Вей Вусяня не було поганою ідеєю, як би той сам не опирався раніше. Лань Вандзі думав, що йому стає краще. Вей Вусянь думав, як пережити ще один день.

 

 

***

 

Обід добіг кінця, а водночас і заняття адептів. Вей Вусянь вирішив прогулятися на самоті, довелося витратити чимало сил, щоб умовити решту, що з ним усе буде добре. Він звернув за ріг і вирушив до класів старших адептів, всі вже розійшлися і двері були запрошувально відчинені. Він чекав на нього.

 

Вей Їн незручно ступив усередину класу і не помітив як чоловік, що стояв збоку від дверей, різко її закрив запечатавши талісманом.

 

– Я знав, що ти прийдеш, ти не міг не прийти, любий, – хрипкий глибокий голос посилав неприємні мурахи по спині молодшого, липкий страх захопив його у свої лапи.

 

– Учителю? Я прийшов щоб сказати, що Ви повинні припинити! – заїкаючись від страху, сказав хлопчик.

 

– Ох, я бачу в Хмарних Глибинах ти зовсім забув як треба розмовляти зі старшими! Ти кому вказувати зібрався, щеня! – важка долоня вдарила юнака по щоці.

 

Схлипнувши Вей Вусянь спробував відштовхнути старшого чоловіка, на що той схопив тендітні зап’ястя молодшого і скрутив його уклавши на учительський стіл.

 

– Н-ні! – схлипуючи закричав Вей Їн.

 

– Я скучив за тобою, А-Їне, – прошепотів чоловік на вухо, облизавши вушну раковину опісля.

 

Чоловік ніколи не заходив надто далеко, зазвичай він або змушував Вей Вусяня задовольняти себе на його очах, або заставляв задовольняти його руками чи ротом. Дізнайся хто, що Головного Учня Ордену примушує вчитель, розгорівся б серйозний скандал. Сам Вей Вусянь боявся цього як вогню, це було ганебно, але він не міг протистояти старшому, а тим більше вчителю, до кого було податися? Хлопцеві не здавалося, що він насправді страждає. Так, це було огидно, так, йому не подобалося, але з іншого боку старший не вторгався в його тіло по-справжньому, за що він був вдячний.

 

Вей Вусянь безперечно любив чоловіків, але контакт з цією людиною викликав огиду. Чоловік був навіть старшим, ніж міг би бути його власний батько. Він був старим та повним, оскільки викладав теорію заклинання і нехтував фізичним навантаженням. Було дуже принизливо задовольняти його і ще соромніше задовольняти себе на його очах. Після таких зустрічей Вей Вусянь довго відмивався в бочці і виплакував очі. Від цих зустрічей залежала його успішність у класі теорії, якщо він не з’явиться, то навіть знаючи всі відповіді він не отримає хоча б середній бал, а якщо він не отримає вищий, то рахуйте сам на себе накликав Дзидянь. Витримати такі зустрічі було набагато легше і продуктивніше для Вей Вусяня, він отримував невелике задоволення, хороший бал з теорії і міг отримати менше ударів від Мадам Ю, але це все ще було боляче, коли його рани були свіжі.

 

Він заздрив Дзян Чену, той міг отримати той самий вищий бал, тому що вчив все так само, як і Вусянь, міг спати, не чекаючи ударів по спині, міг не залишатися після уроків під приводом “прибирання”, щоб “заробити” оцінку. Він заздрив усім хлопцям, вони могли бути кращими, могли здобути хорошу освіту в ордені, мати гарні оцінки лише навчаючись, святково проводити вихідні дні та відпочивати в учнівських кімнатах, учитися за методом батога та пряника. Вивчив – пряник, не вивчив – батіг. Вей Вусянь, здавалося, отримував батіг у будь-якому разі.

 

Чоловік поліз руками до зав’язок ханьфу, розв’язавши його, він почав стягувати верхній одяг з безвільного учня.

 

– Я скучив за твоїми потворними шрамами, солоденький, – знову шепоче на вухо, змушуючи Вей Вусяня ридати від безвиході. Якби він тільки міг комусь сказати.

 

Вчитель Чень був одним із небагатьох, хто знав про його шрами. Старший завжди називав їх потворними, або мерзенними, або огидними, цілував їх і вилизував свіжі рани, завдаючи біль хлопчику. Він завжди змушував його робити це, навіть коли спина Вусяня була буквально однією суцільною раною. У такі дні він навмисне укладав його на спину і змушував задовольняти себе. Скільки сліз юнак пролив у цій кімнаті і не порахувати.

 

Зав’язки нижньої сорочки були нервово розв’язані грубою рукою старшого, доки другою він утримував руки хлопчика за спиною. Він скинув легкий одяг з хлопця, почавши облизувати його шию і злизувати з його щік сльози. Гидка слина застигала на щоках підлітка, змушуючи його лити ще більше сліз.

 

 

– Досить, благаю! – завив він.

 

– Замовкни! – груба долоня знову зустрілася з м’якою щокою хлопця.

 

Він відчував, як у ньому вирує темрява, вона хоче захистити, але піддатися їй – означало б добровільно відмовитися від свого ядра у разі Вей Вусяня. Він не міг втратити своє золоте ядро, надія на те, що він зможе йти однією стежкою самовдосконалення з Лань Вандзі, усе ще теплилася в ньому. Усе, що залишалося Вей Вусяню – це лити сльози, переживаючи черговий зі своїх кошмарів знову і знову.

 

 

***

 

 

– Молодий пане Дзян! – вигукнув, поспішаючи, адепт.

 

Дзян Чен, що ходив по Пристані, негайно повернув голову в його бік.

 

– Що трапилось?

 

– Т-там, У-учитель Чень, – захекавшись, намагався розповісти адепт.

 

– Що з Учителем Ченем?

 

– Він з-зачинив навчальну кімнату зсередини, і я чув там плач і крики! – заторохтів зляканий учень.

 

– За мною!

 

Дзян Чен кинувся до навчальної кімнати і молився, щоб це не був його брат. Адже він знав, що щось тут не так, коли раніше вранці побачив цього старшого Ченя поряд з Вусянем. Чорти б побрали Вей Їна розгулювати одному! Він точно прив’яже брата до себе наступного разу.

 

Уже за кілька метрів від кімнати було чути голос його старшого брата.

 

– Досить, благаю!

 

Після чого був дзвінкий звук ляпаса і гарчання чоловіка.

 

– Замовкни!

 

Дзян Чен відчув, як кров холоне у жилах при цих звуках.

 

– Клич сюди варту і мого батька! – скомандував Дзян Ваньїнь.

 

– Чень Мін! Негайно відчини двері, або я страчу тебе на місці! Це наказ спадкоємця ордену!

 

З-за дверей почувся шурхіт і приглушені схлипи.

 

– Тільки спробуй видати хоч звук! – шипів змією Чень на вухо чоловікові, що плакав.

 

З боку дверей почувся гуркіт і стулки жалібно рипнули. Дзян Ваньїнь намагався вибити двері. Мабуть, талісман лише зачиняв двері, але це не означало, що його неможливо вибити за бажання.

 

– Одягайся!

 

З іншого боку почувся тупіт великої кількості людей.

 

– Вибийте двері! – наказав поставлений голос Голови Ордену.

 

Вей Вусянь тим часом згорнувся калачиком на підлозі, намагаючись прикритися своїм одягом. Чень Мін гарячково шукав шляхи відступу. Побачивши вікно, він підбіг до нього і в момент коли двері були вибиті, одна з його ніг вже була перекинута через віконну раму.

 

– Схопіть його й у в’язницю!

 

Спритні й молоді адепти були набагато швидші за занедбаного старого заклинача, а тому Чень Мін не зміг уникнути своєї долі і під зневажливими поглядами був відведений у в’язницю ордену.

 

– Вей Їне! – Дзян Чен увірвався до класної кімнати і обімлів. Юнак уперше бачив шрами свого брата. Шок опанував його тіло, майже як того дня, коли пітьма атакувала тіло його шисюна.

 

– А-Чене, відійди, – м’яко каже батько, плескаючи його по плечу.

 

Чоловік повільно підходить до підлітка, що плаче, чиї щоки вимазані в чужій слині і горять від ударів.

 

– А-Їне? Поглянь на мене. Усе скінчилося. Він більше ніколи не торкнеться тебе, я обіцяю.

 

– Дядько Дзян? – хрипким від ридання голосом запитує хлопчик. Його очі розфокусовані, він не може зрозуміти нічого, окрім знайомого голосу з дитинства. Так він розмовляв з ним тоді, коли тільки привів його на Пірс. Дядько добре до нього ставився, купував іграшки, солодощі, утішав сльози малюка. Його голос здавався найбезпечнішим місцем зараз.

 

– Так, любий, так.

 

Тонкі пальці хлопчика впиваються в дорогу темно-фіолетову тканину ханьфу старшого, він підповзає ближче до чоловіка і притискається всім тілом, вкладаючи голову йому на груди і плачучи. Дзян Фенм’янь ніжно охоплює маленьку фігурку дитини і гладить її по голові, розгойдуючись у спробі заспокоїти. Усі вони його діти, коли А-Лі була маленькою, часто спотикалася і розбивала свої крихітні коліна. Ю Дзиюань завжди була погана в заспокоєнні дітей, тому Дзян Фенм’янь завжди захитував малечу і наспівував їм якісь дурні пісеньки. Так само чоловік чинив і з А-Ченом, коли той був малюком.

 

– Чшшш. Усе добре. Тепер ти у безпеці. А-Чене, виклич лікаря в покої А-Сяня, сповісти пана Ланя.

 

Адепти, що спостерігали за картиною, у жаху витріщалися на голі ділянки шкіри Головного Учня Пристані, що були вкриті хворобливими шрамами. Усі чули чутки, але ніхто зі звичайних адептів і слуг не бачив це. Тепер стараннями долі чутки знову розгоряться наче пожежа в лісі. Можна тільки сподіватися, що вони будуть не злісними, а співчутливими.

 

Дзян Фенм’янь, знову провівши рукою по шовковистих пасмах підлітка, повільно простягнув руку до акупунктурної точки на його шиї і, натиснувши на неї, увів хлопця в безсвідомий стан.