Спекотне літо

Літо було дуже спекотним… Ні, не так, ЛІТО БУЛО НАЧЕ РОЗПЕЧЕНА ПАТЕЛЬНЯ ПОСЕРЕД ПАЛАЮЧОГО БУДИНКУ НА СОНЯЧНОМУ БОЦІ МЕРКУРІЮ. Ну чи щось таке. Шан Цінхва мав необережність помітити цю дивну кліматичну аномалію при розмові з Шень Юанем та моментально отримав віялом по голові.

— «Аномалія», паскуда ти клята? Та це твій дрібний мозок аномалія! Тільки не кажи, що забув про той збочений розділ, в якому Лво Бінґе влаштував оргію та обзавівся відразу п’ятьма новими дружинами!

— Це який саме збочений розділ? — уточнив Шан Цінхва, відсохнувшись при черговому намаганні дістати його голову віялом. — Я згадую занадто багато разів, коли в Лво Бінґе були оргії.

Шень Юань схопив його за комір і знов заніс віяло, проте, замість того щоб вдарити, лише тикнув ним в груди Шан Цінхва.

— В цьому роздала ще було холодне джерело та страшенна спека. Згадуєш?

Шан Цінхва дійсно пригадав. Та тільки й видав сповнене глибоких думок: «О-о-о…»

Шень Юань кивнув та відпустив його.

— Ось і я про що, — сказав він.

Це був один з тих розділів, які Шан Цінхва писав суто на потіху фанам. Ні, звісно, він взагалі писав на потіху фанів та, щоб самому не померти з голоду, проте конкретно розділ про спекотне літо, пояснення якому лежало в магічних силах, що відреагували на перше одруження Лво Бінґе, був одним з найхалтурніших навіть по його мірках. Він напустив на власний світ таку спеку, що зачіпала навіть безсмертних. Тож гарему Лво Бінґе не лишалося нічого, окрім рятуватися в холодних джерелах, а потім відігріватися на теплому камінні, нудьгуючи в очікуванні самого протагоніста, а потім в усіх комбінаціях та позах кохатися з ним, як тільки він з’явиться принести жінкам обід. Та так впродовж двох тижнів.

Шан Цінхва у той час не думав, чим займатиметься увесь інший світ.

Вочевидь, увесь інший світ намагався вдень знайти тінь та лежати в ній доти, доки палаючий сонячний диск не закотиться за горизонт. Вночі спека не відступала, проте шанс підсмажитися живцем був мінімальним.

Поправка. Увесь інший світ, окрім невгамовного Лю Цінґе та його учнів. Бо ці наче навмисно завдавали більше руйнувань, ніж звичайно. Що означало одне: Шан Цінхва був прив’язаний до свого робочого місця і не міг втекти в палац Мобей-дзюня, чиї холодні зали зараз здавалися просто раєм.

«Якщо я не можу відправитися до свого короля, то можна покликати короля до мене», — вирішив Шан Цінхва. Він із запізненням (в чому винуватив спеку, зазвичай він думав хутчіше) зрозумів, що це може бути трошки образливим. Хоча їх відносини значно просунулися, проте все ще мала бути якась субординація…

На щастя, Мобей-дзюнь не образився і не розізлився. Хіба що трохи і на те, чого Шан Цінхва не очікував.

— Чому ти не покликав мене раніше, якщо так страждаєш? — спитав Мобей-дзюнь та поклав неймовірно божественно холодні долоні на плечі Шан Цінхва. Той застогнав від задоволення.

Хоча, як він визнавав, працювати все одно в той день не вийшло.

Спека та вразливість безсмертних до неї були проблемою. Лежати, намагаючись всім тілом злитися з прохолодною шкірою Мобей-дзюня… значно меншою проблемою, та й не проблемою взагалі, якщо подумати. Може ідея того халтурного розділу насправді й не була настільки поганою?