Два шахрайські небесно-блакитні ока

Щоб спіймати божевільного: потрібен божевільний?

Два вбивства, жахливі за своїм методом і жорстокістю, викликали у всієї країни паніку. Ми пам’ятаємо Майкла Фроста, який націлився на своїх жертв і розвішував їх, як бурульки, до річниці смерті своєї половинки, і ми, звичайно, пам’ятаємо Чарльза Ганса, чия одержимість спорідненими душами спонукала його викрадати пари, щоб зібрати їхні невідповідні погляди. Але немає такого смертоносного, як Червоний Дракон, який нарешті вийшов із темряви, щоб витягнути доктора Вілла Ґрема на світло.

Востаннє ми пам’ятаємо доктора Вілла Ґрема як консультанта ФБР, який допомагав складати психологічні профілі вбивць. Після того, як він потрапив до психіатричної лікарні після вбивства Ґаррета Джейкоба Гоббса (ви запам’ятаєте його краще як Міннесотський Сорокопуд), ми вважали, що його кар’єра у профілюванні злочинців підійшла до кінця. Здається, через смерть двох і більше людей, він вийшов із відставки, щоб ще раз допомогти ФБР.

Я знайшла його біля Балтіморської державної лікарні для божевільних злочинців після зустрічі, яку він провів із канібалом, Ганнібалом Лектером. Його не можна назвати ні спокійною, ні врівноваженою людиною, і зустрівшись з ним, я зрозуміла, що він анітрохи не змінився за кілька років. Не дарма він був консультантом ФБР, а не агентом. Щоб стати агентом, потрібно пройти складний процес відбору, і він швидко виявляє будь-які форми психічної нестабільності.

Невже ФБР настільки зневірилося, що звернулося не лише до доктора Грема, а й до Ганнібала-канібала? Ситуація настільки вийшла з-під контролю, що для затримання маніяка Бюро користується послугами не одного божевільного, а цілих двох? Для Америки настали відчайдушні часи, і ми можемо лише з трепетом спостерігати за тим, як незграбно Федеральне бюро розслідувань намагається забезпечити нашу безпеку. Великий Червоний Дракон теж спостерігає за тим, що відбувається, і для нього все це має бути настільки ж смішно, наскільки для нас жахливо.

— Вілл, — позвав його Джек.

— Я в порядку, — люб’язно відповів Вілл. Кава, що хлюпнула через край його чашки, свідчила про інше, але Джек не збирався наголошувати на цьому. Його руки тремтіли, і він дивився у вікно, мстиво впиваючись ліктем у газету. Він уявив, що це обличчя Фредді Лаундс.

— Могло бути гірше. Вона говорила про…

— Я знаю, про що вона говорила, — плавно перервав Джек. — Забудь про неї. Вона не має значення. Я вирішую, що важливе. І я говорю, що вона не важлива.

— Проте вона має рацію. Ти в розпачі, а в нас нема зачіпок.

— Ми знаємо, хто це такий, ми знаємо його мотиви, ми знаємо, на що він здатний, і ми знаємо, що в якийсь момент він спробує дістатися Лектера. Це набагато більше, ніж ми мали місяць тому.

— Як він їх обирає, Джеку? — Вілл знищив під стурбованими пальцями булочку, змащену маслом. — Знаючи його метод, ми могли його знайти. А так він не більше, ніж тінь у сутінках. Ти маєш фото його обличчя, його дружину і навіть музей, який оголосив би нагороду за його голову, якби тільки міг. Але ти не знаєш, як він вибирає тих, кого уб’є, а отже, не знаєш, де його знайти.

— У тебе є якась ідея що до цього? — запитав Джек.

Вілл допив каву й поставив чашку надто сильно; вона затріщала у блюдечку й викликала гнів офіціантки, що проходила повз. Година сидіння, а замовили всього-на-всього каву, печиво, вершковий соус до нього і равлик з корицею. Найгірші відвідувачі, яких тільки можна уявити.

— Думаю, я був би хорошою наживкою, — сказав він. На вулиці розгорталася яскрава сцена — пара лаялася, стоячи прямо між двома машинами, припаркованими біля тротуару. Вони були спорідненими душами, їхні обличчя були досить близько, щоб поцілуватися, їхні кулаки настільки близько, щоб вдарити. Він подумав про Ганнібала, який гладив його по спині, проганяючи напругу, і здригнувся.

— Моллі не пробачила б мені, якби я використав тебе як приманку, — сказав Джек, але нітрохи не заперечував. Нитка інтриги просочилася в його голосі.

— Вона вже ненавидить тебе, — весело сказав Вілл. — Вона запитала, чи буде в безпечному будинку Кроуфорд, і коли я відповів «ні», вона була вдячна, що я взяв це до уваги.

Мовчання. Джек був різним, але роки навчили Вілла, що він не був добрим. Він доклав чи мало зусиль, що вкинув Вілла в такі душевні муки, через які Алана ночами скреготала зубами, і робив це зі свідомою точністю і без почуття провини. Якщо це означало, що вони впіймали вбивцю, яка йому була справа до того, що сталося з Віллом? Вілл був лише один, а кількість трупів серійного вбивці була надто велика, щоб ризикувати.

— Я подивлюся, що можна зробити, — повільно сказав Джек.

Вілл залишив його в лайновій забігайлівці зі статтею Лаундс, шматками тіста, що колись були равликом із корицею, і відповідальністю за чайові для офіціантки з парою однакових очей і вбивчим поглядом.

—

Чілтон перехопив його по дорозі до Лектера, і це його роздратувало. Однак він все одно помітив, що Фредерік буквально випромінював самовдоволення, і чомусь це похитнуло впевненість Вілла і змусило його відчути себе на межі. Він пішов за ним до його кабінету й сів, розставивши ноги й поклавши руки на стегна. Він покусував нижню губу.

— Ви знаєте, докторе Ґрем, я повинен сказати, що я не вмію зберігати таємниці, — почав Чілтон, і Вілл трохи сильніше закусив губу, щоб утриматись від їдких коментарів. — Хоча саме з цим секретом я непогано тримався, але у світлі останніх подій я думаю, що я зроблю Вам ведмежу послугу, якщо буду далі мовчати.

— Що? — різко підказав Вілл.

Чілтон розвернув монітор свого комп’ютера, щоб Вілл міг його бачити. Було показано серію відео, від ізоляторів до коридорів, навіть до кімнати Абеля Ґідеона. Вілл безпристрасно розглядав їх, хоч серце його трохи защеміло. Йому не подобалося, куди це йде.

— Зараз, згідно із законом, я можу вести відео лише тих коридорів, точок доступу та кімнат, де пацієнт становить небезпеку для себе і має бути під наглядом. На жаль, як би я не намагався обійти це положення, камера Лектера не відповідає жодному з параметрів.

— І?.

— Тоді ваша хитромудра вигадка з перегородками дала вам перевагу, дозволивши створити стіну усамітнення.

Вілл нічого на це не сказав, оскільки така розумна невеличка робота була цілковитою його метою.

— Однак у мене є аудіо, — карі очі Чілтона тріумфально зблиснули, помітивши, як напружилися плечі Вілла. Це була несвідома реакція – Вілл нічого не міг вдіяти.

— Це теж не законно, — сказав Вілл. Його пальці згорнулися в кулаки на колінах.

— У нас, мабуть, є один із найрозумніших серійних убивць у цих стінах, докторе Ґреме, і я не збирався залишати його дії тут напризволяще, — відповів Чілтон. — Він не був налаштований на співпрацю у розмовах…

— Тож Ви прослуховували його кімнату, щоб почути, що він говорить, коли Вас не було поруч, — різко сказав Вілл. Він переніс вагу з п’ят на шкарпетки, і ноги трохи тремтіли від напруги

— Насправді не було нічого особливого, поки Ви не з’явились, — сказав Чілтон, не звертаючи уваги на дискомфорт Вілла. — Ви пройшли через ці двері, докторе Ґрем, і щось кардинально змінилося, — він натиснув кнопку на екрані, і пролунав хрипкий, тихий, але чистий голос.

— Що, в біса, ти зі мною зробив?

— Я не розумію у чому мене звинувачують?

— Стоп, — вимагав Вілл. Чілтон не зупинився, просто перемотав вперед. Віллу самому стало гидко від того, яка паніка і жах пролунали в його голосі.

— Якщо я поцілую тебе зараз, ти попросиш мене ще?

— Біжіть, докторе Ґрем, поки я не змушу вас залишитися.

— Стоп, — знову сказав Вілл різкіше і Чілтон натиснув на паузу. Він з бавовною склав руки на столі, задоволений тим, що увага Вілла була нероздільно прикута до нього.

— Дійсно односторонній зв’язок, докторе Ґрем, — переможно сказав він. — Спочатку я був щасливий дозволити цьому продовжуватися, вивчати Лектера на психологічному рівні, і лише на рівні спорідненості душ. До того ж Ви були в такому жаху, що це теж приносило своєрідне задоволення. Однак після вашої останньої зустрічі з ним Барні повідомив мені, що через щілини в перегородці те, що відбувалося, було не дуже схоже на розмову. Тиші на аудіо було достатньо, щоб переконати мене.

— Мати споріднену душу не заборонено, — сказав Вілл, але навіть для нього це прозвучало жахливо. У нього поколювало шкіру на шиї. Він усвідомлював, що приблизно за 418 метрів від нього Ганнібал знав, що щось не так.

— Аж ніяк, але я мушу захистити Вас від вас самих, — Чілтон посміхнувся, і це не досягло його очей. — Я сказав, що він влазить у голову до людей, докторе Ґрем, і мав рацію.

Ганнібал вліз у його голову. Меттью Браун забрав одне око, Ганнібал — інше. Вілл згадав свої сни, де він виймав очі, пальці були в крові, а губи тремтіли, коли він намагався зібрати себе назад. Щоразу, коли Ганнібал намагався зробити це за нього, він відсахувався від нього. Він був у його голові, він був у його очах, він був у його довбаних снах.

— Тоді що Ви збираєтесь робити? — запитав Вілл, і цього разу його тон був набагато стриманішим. Питання прозвучало жорсткіше. Вагоміше. — У нього є інформація про серійного вбивцю, за яким зараз полює ФБР, і відсторонення мене від інтерв’ю з ним було б розцінено як перешкоджання правосуддю. Він ні з ким, крім мене, не розмовлятиме з цього приводу — не кажучи вже про Вас, якому довелося підслуховувати його кімнату, щоб отримати від нього всі слова.

Було не дуже розумно погрожувати тому, хто тримає ключ до його спорідненої душі, але Вілл не відступав, його очі зводили на підборіддя Чілтона, потім на його два карі ока. Він більше не боявся стати його спорідненою душею: Чілтон помре наодинці, тому що ніхто на всьому білому світі не встановить з ним хімічного зв’язку. Ця думка викликала у Вілла дику посмішку.

— Я не планую оприлюднювати це. Якщо люди дізнаються, що він виявився здатним на спорідненість душ, то кількість листів від одиноких сердець, які сподіваються, що він встановить з ними зв’язок, лише зросте. Іноді він змушує мене відчувати себе радше секретарем, а не головним лікарем лікарні, — пирхнув Чілтон. — Водночас, докторе Ґрем, ми повинні піклуватися один про одного, чи не так? Ми ж колеги.

— Колеги, — повторив Вілл.

— Я хочу, щоб Ви продовжили з ним розмовляти. Я хочу, щоб Ви змусили його розповісти про себе. Хоч я і захоплений тим, як глибоко він поринув у Вас, я все ж таки пишу книгу про нього. Якби я спробував написати про вас книгу, я думаю, доктор Блум прилетіла б сюди в люті з юристами Верґерів за спиною.

— Я не маю жодних юридичних зобов’язань робити це, — сказав Вілл. — Насправді я можу пригадати декілька законів, які були введені з єдиною метою захистити споріднених душ від цього.

— О, давайте не будемо, докторе Ґрем. Я знаю, що зв’язок між вами – це не те, чого Ви хочете, — Чілтон підпер підборіддя й поглянув на Вілла, згорнувши пальці, наче гачки, на своїй щоці. — Я майже відчував Вашу відразу, що випромінювалася від Вас кожного разу, коли Ви проходили крізь мої двері. Ми можемо допомогти один одному.

— Я не дозволю Вам використовувати мене.

— Якщо Ви не хочете допомагати, я не маю намірів зберігати Ваші секрети.

Ось воно. Шантаж на столі. Вілл сильно прикусив щоку зсередини. Він міг тільки уявити лють на обличчі Джека, жах і обурення його скритністю та психічним станом. Можливо, якби він зізнався раніше, його просто відсторонили б від справи, але зараз, коли все зайшло так далеко, це було б сприйнято як щось гірше. Джек сприйме його брехню як особисту образу. Швидше за все, для нього це стане одним із найгірших епізодів за всю кар’єру — момент усвідомлення, що та єдина людина, з якою Вілл зуміла з’єднатися, була серійним вбивцею-канібалом.

— Я подивлюся, що я можу зробити, — нарешті сказав Вілл. Він скрипнув зубами. — Вимушений нагадати, що коли я намагався грати з ним востаннє, мою дівчину мало не вбили.

— Я у Вас вірю, — сказав Чілтон із задоволенням.

Зрештою, він навіть дозволив Віллу і далі користуватися ширмами, хоч би що це означало. Так що тепер Вілл стояв у коридорі, перекочуючись з п’яти на носок, поки їх ставили. Біля нього Абель сперся на ґрати.

— Я бачив, що Ви зробили, — сказав він невимушено.

— Справді, докторе Ґідеон?

— Ви відправили Меттью Брауна сюди, а не у в’язницю. Це було розумно, професор Ґрем. Тепер, без лінз, він такий самий, як і всі ми.

«Як і я» — подумав Вілл з люттю.

— Я вважав, що це найкраще, враховуючи його напівзв’язок. Саме собі психотичний зрив – це не те, з чим йому допомогли б у в’язниці.

— Це та його напівзв’язок із Вами — це все, про що можуть говорити санітари, — радісно сказав Гідеон. — Доктор Ґрем, можна сказати, люди встановлюють з Вами зв’язок наліво  направо. Спочатку Меттью, потім Ганнібал Лектер. Тільки якою має бути людина, щоб і Ви з’єдналися з нею у відповідь?

Тямучий вираз його обличчя сказав Віллу, що запитання було риторичним. Він усе знав.

— …Ви намагались мене попередити, — сказав він нарешті, ступаючи на крок ближче до ґрат.

Гідеон нахилив голову й поглянув на Вілла з легкою, тремтячою посмішкою. Він озирнувся навколо, наче шукав когось іншого, хто міг підслуховувати, а потім невинно знизав плечима, схилившись у куток між ґратами та стіною.

— Можливо, — лукаво сказав він.

Вілл дивився на нього: слабка щетина, на м’яке, а не кутасте, як у Лектера, обличчя. Він не тренувався з тією жорстокістю, з якою це робив Ганнібал, м’язи після неї боліли. Він був задоволений своїм ліжком і тим, що йому дозволяли робити в камері.Вілл думав, що йому нема чим зайнятися, крім як плести інтриги. Так, він намагався роздратувати Вілла, та все ж…

— Дякую, докторе Ґідеоне, — сказав він нарешті щиро. — За спробу.

— Як я вже сказав, мені подобається, коли люди ввічливі. Немає жодної причини чи мотиву у світі, окрім того, що ви вирішили бути добрими, коли могли б бути жорстокими. Я думаю, що достатньо людей є жорстокими, коли вони могли б бути добрими.

Вілл кивнув, потер рота, щоб стерти легку посмішку, яка ледь не розцвіла на губах. Йому було цікаво, що подумає Абель Ґідеон, якщо дізнається, що Вілл навмисне знайшов спосіб замкнути Меттью Брауна назад у БДЛДДЗ. Он поступив жорстоко, коли міг проявити доброту. Втім, можливо, саме Абель Ґідеон якраз зміг би зрозуміти, що Вілл це зробив тому, що люди ніяк не хотіли дати йому спокій, як би йому того біса не хотілося.

— Приготуйтеся, докторе Ґрем, — сказав Абель, коли Вілл замовк. — Вам не сподобається те, що ви побачите по той бік ширми. Зовсім не сподобається.

— …Дякую за попередження, — сказав він і, кивнувши Барні на перегородку, розвернувся й обійшов її, залишивши Абеля віч-на-віч з його секретами.

Абель мав рацію: побачене йому це не сподобалося. Зовсім не сподобалося.

Відчуття було таке, ніби не тільки він тисне своєю вагою на бетонну підлогу, а й підлога тисне на нього у відповідь. Був час, коли він був молодший і набагато гірше контролював себе – він наполегливо ігнорував той факт, що він все ще не відчував те що він по-справжньому контролює себе – коли він упивався нігтями в долоні так сильно, що проривав шкіру. Це було або так, або кричати, бити кулаками по сухій стіні, намагаючись вигнати демонів з-під своєї шкіри. Існувало безліч способів спробувати контролювати раптовий приплив люті, і він іноді був завзятим шанувальником рахувати назад від десяти, потім від двадцяти, потім від п’ятдесяти. Так він робив і зараз, дивлячись на нього. Ганнібал вивчав мову його тіла, погляд звузився і став цікавим.

— Вони забрали твої речі, — сказав Вілл після того, як тиша здалася надто важкою.

— Покарання за те, що в кінцевому підсумку пустив тебе в погоню за примарою, перешкоджав правосуддю та ставив під загрозу життя, принаймні так мені сказали, — привітно відповів Ганнібал. Якщо він і був стурбований, то нічого не показував. Однак Вілл був дуже стурбований. Малюнки на стіні зникли, як і книги, газети, стіл. Навіть стілець, що був прикручений до підлоги, і той забрали, і тепер замість кріплень зяяли дірки. Не було олівців, листів та журналів, і вперше за весь час камера Лектера справді виглядала як камера.

Крім початкового шоку, темна частина Вілла, раділа тому, що Ганнібалу довелося жити серед бруду та багнюки, як довелося решті вбивць. Який ще серійний вбивця може похвалитися великою бібліотекою і постійним листуванням з психіатрами та аспірантами? У трьох сірих огидних цементних стінах було щось справді величне.

Ні, єдине, що справді непокоїло Вілла, — це скляна стіна, яка відокремлювала їх від підлоги до стелі. Отвори були прорізані нагорі, щоб забезпечити циркуляцію повітря, і щоб зовні можна було почути, що відбувалося в камері. Перегородка була близько 30 см завтовшки і явно була виготовлена ​​з надійного ударостійкого матеріалу. Як Чілтон отримав це за день, Вілл не був цілком упевнений — імовірно, він мав це напоготові, коли закінчив підслуховувати Вілла та Ганнібала. Це порушувало його право на особисте життя і так зневажливо виставляло на загальний огляд його слабкість…

Це змусило його багато думати про те, що робити погані речі, поганим людям було дуже, дуже добре.

— Я б запитав, як ти себе почуваєш, але твої почуття дуже сильні, і мені не потрібно питати. Твої емоції розходяться по моєму тілу разом із пульсом. — сказав Ганнібал.

— Лікар Чілтон слухає.

— Гадаю, що так, — погодився він. — Коли ти підеш, він, швидше за все, включить євангелістську проповідь, щоб змусити мене задуматися про мої діяння. Плюс скляна перегородка. Йому доставляють насолоду дрібні знущання.

— Цей інвазивний, довбаний… — він обірвав себе на півслові. Чілтон слухав.

Лектер з цікавістю схилив голову на бік. — А ти думав, що він з повагою ставиться до мого особистого простору?

— Я думав, що він з повагою поставиться до мого особистого простору, — відповів Вілл. Він думав сісти, але відкинув цю ідею. Кров у жилах буквально кипіла.

— Мені стало цікаво, що ти будеш робити далі. Це для нас кінець?

Вілл похитав головою й підійшов до бар’єра, торкаючись кінчиками черевиків стіни. У віддзеркаленні скла він бачив і себе, і Ганнібала, і він ошелешено запитував, чи це означає бути спорідненими душами — ти бачив в іншій людині так багато від себе, що вам ніби робили взаємне переливання крові. Вілл насилу проковтнув: він не хотів стати спотвореною копією самого себе. Його божевілля розтікалося як масло, і Вілл відчайдушно намагався утримати його всередині.

— А, я бачу, ти без проблем уникав близькості зі мною, поки це було за твоїм вибором, але тепер, коли цей вибір відібрали, ти засмутився.

— Тобі з цього смішно? — спитав Вілл.

— Так, — сказав Ганнібал, хитаючи головою. Вілл відчув тонко приховану лють, яка лізла по його кістках, і він більше не був певен, чи це його, чи це Лектера. Вона була власницькою. Темною. — Що ти збираєшся робити тепер, любий Вілле? Мені цікаво.

— Не знаю, — сказав Вілл. Брехня, і Ганнібал відчував це, так само як і побачив у темному погляді за пластиковими лінзами, які Вілл носив, щоб приховати те, ким він був. Між ними промайнула мить, сповнена чимось, що нагадує гріх. Ганнібал облизав губи. Їм не потрібні були слова, і Вілл не був певен, як він до цього ставиться.

Він підняв руку і приклав долоню до скла, так щільно притиснувши пальці, наче міг розбити перегородку одним дотиком. Він дивився в невідповідні очі Ганнібалу, Ганнібал дивився у відповідь, і через секунду, яка була схожа на тисячу серцевих ударів, Ганнібал притис долоню зі свого боку перегородки.

— Я гратиму у твою гру, — беззвучно прошепотів він. — Якщо ти був такий люб’язний, що зіграв у мою.

Вілл кивнув і пішов, залишивши Ганнібалу відбиток своєї долоні та натяк на події, що маячили на обрії.

—

Джек Кроуфорд був настільки ж обізнаний у мистецтві лихослів’я, як і будь-яка інша людина. І поки він у сказі метався номером Вілла, то пустив у хід всі лайки, які прийшли на думку, коли очі застеляв гнів, а долоні горіли від напруження. Вілл спостерігав за тим, що відбувається з безпечного укриття – крісла, в якому він іноді спав, з віскі в руці, жованою соломинкою, що звисає з рота. Його очі не свербіли й не видавали брехні, купленої за зручною ціною 24,99 долара.

— Що за лайно, чорт, і все це триває понад місяць? Понад сраний місяць?  — глибокий вдих. — Блядь, навіть кілька місяців?

— Ганнібал проклятий Лектер,— Він пробурмотів разом з ним, потягуючи свій напій.

— Коли я сказав тобі — а я це говорив, блядь — отож коли я сказав, щоб ти прийшов до мене, якщо занадто загрузнеш у справі, ти не подумав, що ти реально загруз?

Питання риторичне. Вілл зробив помилку, не зовсім зрозумівши це з першого разу, і з того часу Джек спускав на нього пару. Тож тепер він просто пив.

Більше ніж годину у Джека пішло на те, щоб зупинитися на середині кроку і втупитися в стіну, ніби там були відповіді. Боротьба не залишила його, але здатність передавати навіть найнижчі емоції залишилася. Як повітряна куля, проткнута тонкою голкою, повітря рано чи пізно мало вийти з неї. Вілл якраз встиг випити три порції віскі.

— Для мене це також не ідеальний варіант, Джеку, — сказав Вілл, знову й знову перевертаючи соломинку в руках. — Це не була відпустка.

— Ти збрехав мені, — вимовив Джек, усе ще дивлячись на стіну.

— Я сказав тобі, що не хочу цього робити, ти змусив мене це зробити. Я приїхав сюди, і моє життя виїбали в такому масштабі, в якому ти не можеш собі уявити.

— Жартуєш? — Джек обернувся до нього, але, побачивши порожню склянку в його руці, здавалося, витрусив з нього частину гніву – він відсахнувся від образа занадто спокійного доктора Ґрема.

— У мене один серійний убивця в голові, а інший – на хвості.

— Це скомпрометувало все розслідування, — буркнув Джек.

— Ні. Я не порушував жодних законів, а Лектер уже ув’язнений за вбивство людей, так що його перешкоджання правосуддю не надто його непокоїть, — зазначив Вілл. — Крім того, це дає тобі те, чого ти хочеш, чи не так? У мене справді погане передчуття, що я повинен затриматися саме тут, а тобі потрібно, щоб я допоміг тобі зловити твого Червоного Дракона, який вештається десь неподалік.

— О, ні, навіть не сподівайся, — прогарчав Джек. — Ти сьогодні сядеш на літак і полетиш до Моллі… Господи Боже, Вілл, а Моллі знає?

— Знає, — люб’язно сказав Вілл.

— Як вона до цього ставиться?

— Я казав їй, що це змінить мене і вона мене не впізнає. Вона відповіла, що готова пізнати мене знову.

— Ти відсторонений від справи, і я…

— Ні, Джеку, чорт забирай, — сказав Вілл, і Джек зупинився, почувши, як склянка випала з руки Вілла, що вдарився об підлогу з немилосердним стукотом і перекотився на бік. Вілл подумав, чи не залишити її, але зрештою зітхнув, нахилився і підняв її, а соломинка все ще звисала з його губ. Він подумав про Моллі та скривився.

— Я цього не чув, — попередив його Джек.

— Ти чув, — відповів Вілл. — Моллі мало не загинула через Червоного Дракона. Я був дуже задоволений своїм життям, поки не з’явився ти. А тепер у мене каре око, і я пов’язаний із серійним убивцею за скляною стіною. Але попри це, у мене є досить гарна ідея, як вирахувати твого вбивцю, якого ти так сильно хотів, що зруйнував моє життя, щоб дістати його.

У Джека Кроуфорда було багато якостей, але доброта не входила в їх число. Вілл відчував його погляд, що зважував і оцінював, і він знав, що зацікавив його настільки, що він принаймні вислухає його. Зрештою, хоч би що він відчував до Вілла, милосердя не було однієї з цих речей. Він пожертвував би Віллом заради чого завгодно, і Вілл розраховував на це.

— Яка ідея?

— Він любить читати про Лектера, чи не так? А тепер я його зацікавив, — Вілл поворухнувся в кріслі, влаштовуючись зручніше. Він потер каре око. — Я думаю, що гірше за впіймання для нього може бути тільки осуд з боку того, кого він звів на п’єдестал. Я думаю… Чому б не заманити його на мене?

— Наживка, — різко сказав Джек.

— Фредді Лаундс намагається змусити мене дати інтерв’ю. У мене чотири повідомлення голосової пошти. Дамо їй написати про мене, потім – про Лектера. Це виведе Червоного Дракона із себе. Приплетемо Чілтона, зробимо заяву про нездатність Дракона знайти споріднену душу, про його імпотенцію. Дамо коментарі щодо речей, у яких він бачить себе неповноцінним — сексуальність, зовнішність та що захочеш. Про нього будуть говорити два лікарі, один експерт зі споріднених душ, інший «фахівець» із кримінальної психології. Якщо ти хочеш, щоб він зробив помилку, тобі треба його розлютити, Джеку. Ми повинні розлютити Червоного Дракона.

Джек знову почав крокувати. Цього разу Вілл відкинув голову назад і дивився на стелю, замість того щоб стежити за ним, дозволяючи своїм очам стежити за часом. На сто моргань його кроки зупинилися, і Вілл витяг з рота соломинку, зав’язуючи на ній безцільні вузли.

— Я згоден, але до тебе буде приставлена ​​цілодобова охорона. І ти ходитимеш у бронежилеті.

— Джеку, коли хочеш когось вбити, то стріляєш йому в голову. В голову.

— Ти надягнеш бронежилет, — різко сказав Джек.

— Домовились, — буркнув Вілл.

— Нам потрібно буде зробити фотографії, щоб це було правдоподібно. Ти погодишся на фотосесію?

Вілл зітхнув, наче це було найскладніше, що йому доводилося робити. — Гаразд.

— Ти сучий син, — повідомив йому Джек.

Вілл не знайшов у собі сил не погодитись. Відсутність боротьби чомусь стривожила Джека, і він переступав з ноги на ногу.

— У тебе весь час убивці в голові, Вілл. Як мати такий… хімічний зв’язок, а не психологічний? — спитав Джек, коли зміг намацати слова для запитання. Після того, скільки часу Вілл вислуховував його крики, раптова цікавість була майже сміховинною.

— Ніби я занурив руку в чорну фарбу і притис її до очей, — сказав він і нарешті подивився на Джека, кидаючи соломинку на стіл поруч.

— Мені шкода, – сказав Джек, і це була не просто формальність.

— Мені теж, — відповів Вілл.

—

Фредді Лаундс впоралася набагато краще, ніж хтось очікував. За допомогою захопленого Чілтона та покірного Кроуфорда. Вілл сів з нею та відповів на запитання, які не поставив би жоден чесний журналіст, сформулювавши свої слова так, як не сформулював би жоден справжній психіатр. Фредерік вставив кілька коментарів то тут, то там, і в результаті вони з Віллом майже у формі взаємних підколів доповнили «теорії» один одного про Викрадача душ.

— Він однозначно плід інцесту, — сказав Вілл.

— Схильність до гомосексуальних нахилів, — додав Чілтон.

Вілл був у лінзах. Тепер, коли Джек був у курсі, йому не потрібно було побоюватися Чілтона. Якщо той і розраховував використовувати Вілла для написання своєї книги про Лектера, «Кров і шоколад», то тепер його надії було розбито. Однак Вілл поки не збирався повідомити йому про це.

Ганнібал був за скляною стіною, і Віллу це не подобалося.

Коли Фредді дістала свою камеру, Вілл помітив напружену позицію та вираз обличчя Джека, і йому було дуже приємно позувати за її вказівками, хоча він дещо завагався, коли вона попросила сфотографуватися біля могили місис Гесс. На це він відповів лаконічною відмовою. Чілтон не втримався, щоб зробити кілька фотографій, і коли Вілл привітно поклав руку на плече Чілтона, відчулося приємне здивування.

Коли вони закінчили, Фредді простягла Віллу руку, і той впевнено потис її долоню і подякував за виконану роботу. Джек ледь не впав зі стільця.