Reed900

«Життя – це дощ. Суцільний дощ. Іноді він мрячить дрібними крапельками, іноді переходить у зливу. У житті кожного буває людина з парасолькою. Він приходить несподівано і дарує сонце, вкриває від усього поганого. Важливо його не втратити – людини з парасолькою, який приходить тільки раз.» Coffee with milk

Такої зливи у Детройті давненько не було. Величезні сірі хмари, мов щойно випране простирадло, з якого безупинно стікала вода, закрили собою небо. Не найкраща погода, щоб опинитись на вулиці, еге ж? Шкода, що у когось просто не було вибору і вони були змушені ховатись, хоч десь…

Сигаретний дим потічками огортав стомлене за день обличчя детектива поліції Детройта. Одяг геть мокрий, а на голові стався вологий хаос, що неодмінно принесе чоловіку жменьку додаткової роботи дома. Оливковий погляд роздивлявся похмуре небо, що час від часу блискало своїми сяючими артеріями і кричало в пустоту існування гуркотами грому.

– Синоптик на ніжках, чому ти не попередив про це лайно? – Всмоктуючи чергову порцію нікотинового раю, цікавиться Рід, переводячи погляд на свого горе-напарника. Здається Ґевін вперше бачив Дев’ятого таким відстороненим від навколишнього світу. – Гей, Тостер, ти там глюки ловиш, чи як?

– Мої систему функціонують в звичному режимі. Не варто хвилюватись, детективе. – Байдуже відказав андроїд, протягуючи зовсім білу долоню, позбавлену скіна, назустріч холодним каплям. – Крім того, ви не цікавились прогнозом погоди, то чому я мав попереджати?

– Ох, заткни пельку, пластик! – З звичною язвою в голосі відмахнувся чоловік, знову випускаючи у вільний політ клуби пухнастого, отруйного диму.

***

Вже як годину Ґевін спостерігав за дивовижно цікавою картиною. Напевне вперше чоловік просто не міг відвести очей від цього робота. Просто смалив цигарку за цигаркою не в змозі відвести очей. Річард… Він ніби вивчав абсолютно новий для себе світ, якого раніше й уявити не міг. Ловити себе на таких думках було до жаху дивно. Коли це детектив встиг стати таким естетом? Чи справа в Річарді? Рід не знав, але відірватись від нього просто не міг… чи не хотів?

– Вам варто зменшити дозу нікотину на день. Це вже сьома цигарка за годину і тринадцять хвилин. Надмірне вживання нікотину у вашому віці може призвести до довгої та болючої смерті, детективе. – Не відводячи погляду від сірого неба радив дев’ятисотий. Його голубі очі вдивлялись в кожен спалах похмурого неба, ніби шукаючи причини такої поведінки зазвичай стриманої панянки Погоди.

– Бляшанко, ти читаєш мені ці нотації кожного клятого дня. Ти справді думаєш, що колись це спрацює? – Не дивлячись на все сказане, служитель закону акуратно тушить залишок сигарети в дощових каплях і викидає його у смітник, що так вдало розташувався біля зупинки, в якій напарники знайшли прихисток в таку негожу погоду.

– Я завжди буду вірити в ваші сили. – Ця посмішка закарбувалась в пам’яті, мабуть, на все життя. Вона була справжньою і геть не схожою на ті механічні конвульсії, що зазвичай видавав андроїд. Чомусь вона змусила і детектива кинути у відповідь кривий оскал, що заледве нагадував людську посмішку.

На такій позитивній ноті Ґевін підійшов до напарника, коли той в котре ловив пальцями холодні краплини дощу. Ці дії були такими не значними, але за ними кортіло спостерігати вічно, хай навіть ця злива буде до самісінької ночі.

Така погода аніскілечки не йшла на користь людському організму і Рід, який почав тремтіти від холоду був тому свідком, але робокопа не обнадіювала ідея отримати хворого напарника. Треба було бачити лице Ґевіна, коли на його плечі приземлився фірмовий піджак з емблемою «KiberLife». Чоловік навіть сказати нічого не встиг, як Річард різко спитав.

– Чому у людей така різна думка про дощ? Одні його ненавидять, інші обожнюють… Це не піддається моїй системі аналізу фактів… – Здається таке питання ввело детектива в ступор і він на декілька секунд замислився, але відповісти не встиг, бо андроїд вирішив кинути в чоловіка ще одне питання. – Ви любите дощ, детективе?

– Я? – Здивовано перепитав детектив, на що Річард лиш ввічливо кивнув. Чимдуж загорнувшись в чужий піджак, чоловік почухав не брите підборіддя. – Напевне люблю, Пластик, але коли я вдома і маю під рукою філіжанку добрячої кави. А чому ти власне питаєш?

Річард мовчав, мов би язик проковтнув, а детектив лиш роздивлявся це замислене лице в спробах знайти відповідь в цих небесно-блакитних очах. Деколи щиро кортіло залізти у кожну мікросхемку дев’ятисотого, щоб нарешті зрозуміти, що ж коїться в голові у цього робота.

Мовчанка не затягнулась на довго, бо Дев’ятій відверто зізнається.

– Я вперше бачу такий дощ через призму девіації. Хочу зрозуміти, що я повинен відчувати в такі моменти… Злість? Апатію? Сум? Радість? Чи щось кардинально інше? – Опустивши очі говорить андроїд, поки його діод переливається жовтогарячим відтінком свіжого меду.

– Мати свою думку не так вже й легко, еге ж? – З іронією в голосі жартує чоловік зі шрамом на носі, стараючись підняти напарнику настрій.

– У інших андроїдів є досвід, бо вони подолали червону стіну самостійно, а я прокинувся без неї і зовсім не розумію, що мені із цим робити. Якби ж то у комплекті йшов якийсь посібник чи може інструкція…

– Агов, Річі, викинь із своїх кібермізків цю маячню! – Перебив того детектив, акуратно вкладаючи свою мозолисту долоню на чуже плече. – У кожного з нас є лиш чистий листок паперу, який ми маємо право розписати як душі заманеться. На своєму я залишив багато ляпок й дірок від давно несправної ручки, але якби мені запропонували новий, чистий аркуш, то я б не замислюючись відмовився…

– Але чому? Хіба не ви мені говорили, що якби мали можливість, то виправили б багацько в своєму минулому? – Піднявши брову від здивування, поцікавився робот, якось невпевнено оглядаючи Ріда. Цей чоловік дивував андроїда кожного дня все більше й більше, допомагаючи зрозуміти себе, як особистість.

– Це мій гіркий досвід, який зробив мене тим, хто я є зараз. – З сумною усмішкою на обличчі відказав чоловік, загорнутий у білий піджак. – Менше з тим! Краще скажи мені ось що… – Трохи невпевнено, Гевін схопив чужу кисть і знову підніс білий пластик на зустріч швидким дощовим каплям – Що ти відчуваєш?

– Тепло вашої долоні…

– А ще?

Прикривши повіки, Дев’ятий постарався зосередитись на сигналах програми, що одиницями й нулями били по системі.

– Не шукай у цьому алгоритмів і логічних зав’язків, сконцентруйся на власних відчуттях. – Ніби прочитавши чужі думи, порадив детектив.

Двійковій код в голові відступив на задній план, поступаючись місцем для відчуттів, які були ще такими чужими для Річарда. Робот з усіх сил намагався сконцентруватись лиш на них, не відволікаючись на систему аналізу. Каплі повільно стікали по корпусу механічної руки і в голові зародилось примарне відчуття очищення від усього бруду цього світу.

– Мені подобається це відчуття, ніби все, що мене турбувало кудись зникло…  – Відкривши очі сказав андроїд, всміхаючись новим, досі не знаним чуттям. – Я говорю максимально не об’єктивно, це так не схоже на те, до чого я звик.

– Вітаю в «жахливому» світі таких страшних для тебе нових відкриттів, Тостер! – З теплім оскалом на устах по дружньому насміхався Рід.

– Ви жахливий, Ґевіне. – З посмішкою відказав робот, не в силах відпустити чужої долоні, що так легко тримала його зап’ястя. – Але я щиро вдячний, що ви з’явились у моєму кібержитті.

– Над почуттям гумору ми ще попрацюємо, Бляшанко! – І знову такий звичний сарказм звучав в сторону дев’ятисотого.

Здається напарники навіть не помітили, що дощ уже не лив, як з відра, а лиш злегка крапав, наповнюючи усе довкола приємною осінньою атмосферою.

Блискавка кудись зникла, а від грому залишився лиш тихий гуркіт десь у глибинах сірих хмар.

– Гуляв колись під дощем? – Теж не сміючи відпускати чужу руку, спитав чоловік і відвів смарагдовий погляд в сторону майже спокійного неба.

– Жодного разу, Детективе…

– То може прийшов час це виправити?

– З вами, хоч на край світу.