Чорт

— Рудий! Куди це ти так поспішаєш? В тебе урок за півгодини, не забув?

— Я встигну!

Взагалі-то, він завмирає, підіймає лопатки і насторожено змахує хвостом, коли чує суворий оклик; взагалі-то, за інших умов, він не дозволив би собі ігнорувати прямі питання пані директорки — за таке можна і позачергову каїнову печатку проміж рогів отримати. Але цього разу він справді надто поспішає, якщо хоче встигнути нагору хоча б хвилинок на десять — треба бігти негайно.

В спину прилітає прокляття, але обпалює лише трохи — певно, пані в доброму гуморі. Рудий лише струшується весь по-звірячому, скидаючи крихти болю, і мчить далі.

Наверх.

Взагалі-то робота йому набридла просто неймовірно за ці дві тисячі років. Уроки гніву, уроки зради, уроки шантажу, уроки підлості, уроки безумства, уроки хоті… Він ні на що більше і не годився, аніж вчити інших чортів — більш вдалих, більш спритних, більш перспективних. На ньому Вище Керівництво Пекла давно поставило хрест. Буквально.

Рудий за звичкою кидає погляд на власне передпліччя і навіть посміхається. Хтозна: можливо, будь він нормальним представником бісового племені, ніколи б так і не віднайшов свого щастя.

А зараз він щасливий. Хоча й тікає. Або — як раз саме тому, що тікає.
До кого тікає.

Він привітно махає знайомим дівчатам на пропускному пункті і вилітає нагору, затримуючи подих: після цих підземних темряви і затхлості важко одразу пристосуватись до вітру і сонця. Він дає собі лише мить перепочинку: притискається потилицею до пошарпаної стіни в якомусь безлюдному закутку, прикриває очі, проганяючи з них танцююче полум’я. Ховає роги і хвіст, міняє колір шкіри, вкриває її звичайним людським одягом, а батіг перетворює на ремінь для джинсів.

Визирає на вулицю з яскравою посмішкою, одночасно трохи вкорочуючи ікла, та вперше втягує повітря на всі груди.

П’янко. Солодко. Добре.
Він вже чує потрібний запах.
Він десь неподалік.

Рудий хіба не летить галасливим містом, тільки зараз згадуючи затемнити колір волосся, і різко повертає в непримітний провулок, смикає за ручку двері під пошарпаною вивіскою.

Всередині старої кав’ярні виявляється затишно і на диво сучасно; та тут явно збираються одні й ті самі, різні, але такі нез’ясовно схожі люди. Наче це місце — така собі таємниця, яка їх всіх об’єднує.

І найбільш дивна річ — що його тут знають. І чекають.

— Рудь! — вигук звучить навіть раніше, ніж він встигає привітатись із літньою хазяйкою. Ніяково усміхається старій леді, сором’язливо знизує плечима і пробирається повз столики в самісіньку глиб, до поодинокого столика на двох у куту.

— Рудь, — його міцно стискають теплі руки, і він розплавитись готовий. Він усміхається трохи розгублено, недовірливо, йому насправді кожного разу дуже важко повірити, що це все реально. Що хтось чекає його _ось так_. Що він важливий для когось _настільки_. Він вдивляється у сірі очі і просто упливає.

— Рудь? — з гострою посмішкою чужий палець робить «біп» по його носу. Його тормошать, трохи смикають за плечі, допомагаючи зняти пальто, його всаджують на вільний стілець і тикають меню під очі. — Не виспався? Знов на роботі шляпа? Дітлахи зовсім тебе заїздили?

— Дітлахи, колеги, директорка… — розсіяно шепоче Міша, все намагаючись усвідомити дійсність всього, що відбувається. Розфокусованим поглядом кружляє по гарному обличчі, торкається крил носа, вилиць, губ… Нахиляється, тихо їх цілуючи. Коротко, несильно, але так важливо.

В чортів немає серця, але в цей момент йому все ж здається — з грудей впав якийсь величезний камінь. А за спиною точно розкрились крила. Нехай навіть чорні і шкіряні — яка різниця; він почувається піднесеним і щасливим, це єдине, що має значення.

— … Я скучив, Кость, — видихає він, відкриваючи очі. Дозволяючи пелюсткам полум’я промайнути в безбарвних райдужках.

Намагаючись висловити в трьох словах всю вдячність до цієї неймовірної людини, яка чомусь погодилась і сама захотіла прийняти його таким, який він є. Незважаючи на його природу, на все зло, яке він встиг накоїти… Намагаючись дати зрозуміти, що ці хвилини, ці обійми, ці поцілунки, ці посмішки — єдине, що чогось вартує в його житті.

— Каву будеш? Банановий раф, як завжди?

— Ні, я ненадовго, вибач. Вже маю бігти.

В нього стискає горло, коли він давить ці слова. Так сильно кортить — покинути все, ту чортову школу, той чортів світ, залишитися тут… Назавжди… Колись він наважиться, певно. Вже дуже скоро. Але поки йому час вертатись.

— Хоча б вночі прийдеш? — Костя не докоряє, не звинувачує; Костя лише дуже по-дорослому, як для студента-роздовбая, стискає його долоню на столі — і Рудь помічає, що забув приховати кігті. — … З хвостом і батогом, як справжній суккуб, вже без цього маскування, будучи просто собою? Я теж дуже сумую за тобою, — сірі очі відблискують… чимось. Трохи навіженим, трохи гірким, трохи збудженим, але дуже відвертим і чесним: — Більш за все — за _справжнім_ тобою, Міш.

Рудь заворожено дивиться на нього, важко ковтаючи попіл, що став комом у горлі.
І киває повільно.

— Я прийду вночі.

Обличчя навпроти виблиском осяює вдоволена посмішка.
Костя, радісно сміючись, ще встигає один раз жадібно і сильно притиснутись губами до його губ.

(І прошепотіти «я дуже-дуже чекатиму» на вухо, легко розпалюючи у коханому чорті так старанно захований під шкіру диявольський вогонь.)