Ах ти-

Я і подумати не міг, що настільки абсурдне створіння дійсно існує. Він п’є чай не те що з цукром, ні, це не проблема. Ви хоч знаєте, в якій кількості там цукор? Не розумію, навіщо так псувати чай! Ні, це вже не чай з цукром, а бісовий цукор з чаєм! Їй-богу! Проте, це ще навіть не найгірше, розумієте? Я помітив, що ся паскуда має таку собі “пристрасть” до експериментів над напоями. І не те, щоб його витвори були чимось на кшталт кока-коли з віскі, чи, припустимо, змішування соків різних видів. О ні, це щось зовсім на іншому рівні. Недавно, уявіть собі, в чай (Господи, за що ж така неприязнь до сього трав’яного напою?) додав чайну ложку сметани, Карл! Сметани! Ну це вже зовсім неповага поза межами людського розуміння. Може, він і не людина зовсім? Чи, смію припустити, з головою не ладнає? Там який-небудь душевно хворий, або просто псих рідкісний? Ой, як мені з ним тяжко, терпіння мого не вистачає. Що не день – то вистава. Навіть не знаю, можливо це в мене дах їде? Хоча, з таким сусідом розум хто завгодно втратить. Ось, вчора о першій(!) годині ночі в кімнату зайшов не через двері, а вікно, уявляєте?! Це ж яким сміливим…ні, не так. Яким безпардонним і некультурним бути потрібно, аби ось таке витворяти?

Відколи цей бісовий блазень поселився в нашому гуртожитку, та ще й у моїй кімнаті, жоден мій день не обходився без заспокійливого. Сил на нього вже не вистачає. А це лише перший тиждень…

 

---

(В цьому фф Дзьоно пізнав суть всесвіту, і почав бачити, окей?)

Тим часом, у нашому гуртожитку якийсь переполох:

– АХАХА, ГЛЯНЬ НА СЕБЕ, – парубок з біло-червоним волоссям залився дзвінким сміхом, вказуючи пальцем на ніс свого однокурсника

– Га? Що таке? – він не міг второпати, в чому річ. Тим більше, Тетчо тільки-но вийшов з кімнати в коридор, щоб піти й вмити лице (зараз лише сьома ранку), а Дзьоно, щойно загледівши в дверях сусіда по кімнаті, став хохотати, як не в себе. Тому, темноволосий попрямував до туалету, аби знайти там дзеркало й врешті-решт зрозуміти причину реакції клятого Сайґіку.

– Якого біса…? – все ще сонним голосом пробормотав Тетчо.

До чоловічої половини корпусу завітали й дівчата, а саме Аґата разом із Люсі:

– Я звісно дико вибачаюсь за втручання до вашого ”чоловічого простору”, але мені хтось випадково не хоче пояснити, чому половина дверей ЖІНОЧОГО КОРПУСУ обмазана чортовою зубною пастою? Знову жарти Гончарова? – Монтгомері була страшенно роздратована, на відміну від своєї подруги. Аґата, як мінімум на вигляд, була більш спокійною.

З кімнати під номером 27 вийшла особа, чиє прізвище було вказано вище. І, до слова, щока його була наполовину в тій же самій зубній пасті.

– Це ще чиїх рук діло? – розгнівано-сонливим голосом тільки й промовив Гончаров. Отримавши у відповідь лише насмішливі й здивовані погляди, ліниво поплентався змивати свій ”грим”.

– Секунду, виходить, Іван тут ні до чого? Принаймні, зовсім не схоже, що це його рук діло… – тут вже навіть Аґата була шокована. Знаєте, зазвичай в усіх подібних закладах є особи, що замішані буквально в усіх можливих подіях не найкращого характеру. В нашому випадку це той же самий Іван Гончаров та Мусітаро Оґурі. Другий за сімейних обставин поїхав додому, а перший, як нам відомо, й сам став жертвою чиїхось ”жартів”, – отож, хто тоді?

– Залишаються лише Артур, Поль, Микола і Федір, – зацікавлено-вдумливим голосом промовив Сайґіку.

– А звідки нам знати, що це не ти? Ти взагалі-то виглядаєш як головний підозрюваний, – задав питання Тетчо, що якраз вийшов в коридор до всіх інших.

– То ти вже змив зубну пасту? Оох, як шкода, – приреченим тоном (звісно ж це був лише блеф)  відповів Дзьоно, витираючи невидиму сльозу – а я так хотів тебе сфотографувати! Яка прикрість.

– Пішов ти.

– О, і в мене є алібі. Я вночі з Гоголем був на цвинтарі.

– НА ЦВИНТАРІ? – в один голос шоковано прокричали всі присутні.

– Тихо-тихо, не кіпішуйте. Там просто…ну, короче, я забув одну дуже важливу річ, і Микола пішов зі мною за компанію. Яка йому з цього була вигода – один чорт знає. Це вже питання не до мене.

– Забув значить? І тому вночі пішов на цвинтар попри те, що жителям гуртожитку не дозволяється ось так виходити кудись без відома когось із старших по званню? Стій, у нас же двері з десятої вечора закриті. Ви через вікно вийшли? З ДРУГОГО ПОВЕРХУ? До Гоголя в мене ще буде кілька питань особисто, – здається, з кожною секундою перебування тут, гнів Люсі все росте й росте.

– Люсь, охолонь. Давай обговоримо це пізніше? Тим паче, ми ще не визначили винного в цьому інциденті, – Крісті намагалась всіма силами заспокоїти подругу, – ой, тут до першої пари ще не так і багато часу, а всі тільки в піжамах і навіть не снідали, – ойкнула дівчина, подивившись на годинник.

– Давайте хоч не відходити від теми. Як там казав Телепень Дзьоно? Поль, Артур Федір і Гоголь. Останнього ми викидаємо зі списку, він був із Сайґіку, якщо вірити його словам. Хоча це ще я перевірю.

– Федіра автоматично викреслюємо. Ні, ну ви його бачили? Він порядніший за нашого фізика, а фізик їсть піцу ножем та виделкою, на секундочку. Хоча, чого це я пояснюю? Певен, всі присутні зі мною погодяться, – продовжив замість Тетчо Дзьоно. І все було як він і сказав: кожен присутній мовчки погодився з його твердженням.

– Дорогенькі друзі, що тут відбувається? У вас пара через двадцять хвилин, а ви тут байдики б’єте! – на весь цей шум в коридорі прийшов і охоронець. Що ж, в результаті всі порозходились по кімнатах, щоб підготуватись до занять.

 

---

– Федіркоооо, вставааай~ – дуже прикро, але перше, що я чую тільки-но прокинувшись – це голос свого сусіда по кімнаті. Тільки сьогодні це зовсім не єдине, що турбує мене. Щойно я розплющив очі, як одне з них почало сльозитись. І запах м’яти…о боже. Ні, тільки не кажіть мені, що це не сон, прошу.

Микола підійшов трохи ближче до однокурсника, і насмішливим тоном промовив:

– Лишенько, ти тільки глянь на себе! У тебе на лиці зубна паста! – на це Федір лише привстав на ліжку, тепер він вже сидить. Торкнувся лівої щоки, де якраз і відчував щось холодне із запахом м’яти. Через секунду з ноткою гніву промовив:

– Тільки не кажи, що це ти зробив? Тц, от же…нерозумне створіння.

– Хей, я так і образитись можу! І ще, ти підніми врешті-решт голову, та глянь на мене! Я сам щойно встав і лице моє таке ж саме як і твоє.

І справді, так воно й було. Федір підняв голову та глянув на співрозмовника знизу догори. Але на рахунок лиця він збрехав. Обличчя Гоголя було не те що з краплинкою пасти, а ледь не повністю нею обмазане. Залишається гадати, яким чином він не забруднив подушку, поки спав (якщо це не було продумано заздалегідь звісно).

Достоєвський тим часом не розумів, кому ще вистачить нахабності не лише пересікти особисті кордони (тобто зайти до чужої кімнати), а ще й нашкодити таким безглуздим способом.

”Бог з нею, з цією пастою. Не час розбиратись. Мені сьогодні на першу пару встигнути потрібно, а я тут байдики б’ю”.

---

 

Очевидно, що на парі половина групи тільки те й робила, що обговорювала ранковий інцидент. А Лафкрафт (викладач, що вів заняття) тим часом пояснював щось монотонним голосом. Все було відносно спокійно, як і завжди, рівно до того моменту, як хтось штовхнув ліктем Федіра в плече. Біля вуха почувся протяжний шепіт:

– Федіркооо~

О Господи Боже, дай мені сил і терпіння не порушити свої принципи і не розквасити обличчя цієї людини.

– Ну Федькааа. Ти мені бойкот оголосив?

та щоб я, піддався провокаціям такої аморальної людини? Ні. Ні за що.

Микола й далі продовжував набридати однокурснику та випробовувати його терпіння. Отож, Достоєвський на протязі всієї пари старанно намагався слухати викладача і занотовувати отриману інформацію, подумки проклинаючи ходячу проблему з білою косою. Так продовжувалось до тих пір, поки не продзвенів дзвінок, який сповіщав про закінчення заняття. В цю ж секунду Федір пасивно-агресивно поставив жирну крапку в своєму конспекті та максимально швидким кроком покинув аудиторію. Він навіть забув про те, щоб попрощатись із вчителем та подякувати за надану сьогодні інформацію, як робив завжди. Ось така поведінка не була в змозі прослизнути повз одногрупників, що по своїй натурі дуже (надто) допитливі люди, тому одразу з’явились перешіптування на цю тему. Тільки підійти й спитати, в чому ж річ, ніхто так і не наважився. Зазвичай ніякі загальноприйняті норми не були перешкодою для допитів при будь-якій зручній нагоді. От тільки, розумієте…Викладачі дуже любили Федіра за його працьовитість, відповідальність та манери, в той час як учні – не те, щоб боялись – вважали його ”тим, з ким краще не зв’язуватись” лише тому, що в його компанії було відчуття, наче ти ”простолюдин з нижчого класу” маєш справу з ”дворянином з вищого класу”.  Не знаю, чи варто розжовувати причину, але для автора це не займе багато часу: як було сказано раніше – Федір володів піздецьки якими манерами. Також був надто ввічливою людиною, та й узагалі ледь не самим втіленням моралі (допускаю, що це злегка перебільшення, але приблизно так його і бачать загалом всі в університеті). Навколо нього начебто присутня аура, що нав’язувала автоматичну повагу, як тільки зустрічаєш цю людину, а також відчуття неповноцінності й недостатку свого розвитку в навіть простих речах, при розмові з ним.

І звісно ж, якщо існує мораль, то неодмінно десь зовсім поряд буде вештатись тінь, що зародилась при її появі, повна протилежність слову, сказаному вище. Антонім, або ж, одним словом – аморальність. Це те, що суспільством прийнято сприймати як антитезу до правильного, тобто – те, що йде наперекір загальноприйнятим нормам. Пітьма. Називайте, як вам завгодно.

А що як ці два поняття об’єднаються? Чи можливе між ними взаєморозуміння? ”Звісно ні” – скаже мені хтось: ”це зовсім несумісні речі”. А якщо я відповім, що протилежності притягуються?

---

 

– Дост-сан, погляньте! Який же він миленький, я не можу! – Микола знайшов якесь бездомне кошеня на території гуртожитку. Пославши до біса всі правила і заборони щодо тварин у гуртожитку, у ту ж хвилину він приніс його до кімнати і став тицяти цим чорним комочком з білою плямкою на мордочці в лице Федіру.

– Зажди, хто? Дост-кого? Ні, чекай, ти приніс сюди кота? ТИ. ПРИНІС. КОТА. У. ГУРТОЖИТОК?! – ледь не зриваючись на крик, зі здивуванням промовив нещасний Федір.

– О, а ти що, не знаєш? У Японії це щось на кшталт нашого звертання на ”ви”. Тобто до імені/прізвища приставляють ”сан”. Тобі не подобається? Ну добре вже, піду на поступки. Будеш Дост-кун. Отож, Дост-кун, ну ти тільки подивись, який він милий, маленький та беззахсний!

– Прибери його звідси, поки я не розповів про це ще комусь. У правилах чорним по білому написано ”ніяких тварин”. А це що таке? – безумовно, кошеня було надто милим, тому Федір старанно намагався напустити байдужого виразу обличчя, і зробити вигляд, наче страшенно зайнятий читанням книги, яку тримав у руках. Але Микола навіть не думав здаватись, тому наблизив шерстяний комочок ще ближче до свого сусіда, що якраз і заставило останнього відсунутись до іншого кінця ліжка, спираючись спиною в стіну:

– Прибери його негайно! А якщо воно з блохами, чи щось таке?! – Достоєвський прижав до грудей книгу, наче вона була єдиним спасінням в данній ситуації.

Раптово кімната наповнилась дзвінким сміхом блазня:

– АХАХАХ, Я НЕ МОЖУ! – темноволосий споглядав таку картину на протязі хвилини, та навіть не сказав ані слова. Йому навіть стало страшно, а що як це чудо-юдо просто втекло із псих. лікарні, і видає себе за студента? Мурашки по тілі.

Коли все скінчилось (слава богу), і Гоголь таки повернув собі здатність розмовляти, він прояснив ситуацію, паралельно витираючи сльози сміху:

– Упс, вибачай. Ти просто виглядаєш зараз як те мокре беззахисне цуценя, чесно!

Тепер руки Федіра стали страшенно свербіти від бажання причепурити обличчя навпроти. Ні, зазвичай він тримає себе в руках і не зважає на таких, як оцей сусід, але це вже справді переходить всі межі (на думку Федіра).

– Забери цього кота негайно! – тут він ледь не підвищив свій тон, проте дивом цього не зробив.

– Ну-ну, який ж це кіт? – Микола взяв його на руки, наче новонародженого, – це ж малесеньке, нещасне кошенятко!

На таку відповідь Достоєвський лише приречено зітхнув:

– Повторюю, забери його негай…-але фразу перервав неочікуваний крик:

-АА, БЛОХИ! БЛОХИ! – Гоголь відскочив на 2 метри, відкинувши пухнастий клубочок на ліжко одногрупника. Останній, в свою чергу, різко вискочив з ліжка:

– Ти зовсім несповна розуму?

Упс, блазень знову ніби смішинку з’їв. Тепер у кімнаті стало вже двоє нічого не розуміючих, бідних чорних кошенят. І обоє вони дивились на світловолосого телепня.

Стук у двері. Здається, хтось почув шум у кімнаті…

В цю ж секунду Микола, навіть не спитавши, хто це і для чого, відчинив двері з кошеням у руках:

– Ще раз здрастуй, Микол. Він нічого вам тут не зіпсував?

Перед ним, у дверному проході, стояла Аґата.

– Ні, ти що? Все просто пречудово! Ти ж по Кевіна прийшла, так?

– Дуже дякую, що приглянув за ним. Вибач, що скинула це чудо на тебе…- Крісті взяла Кевіна (тобто кошеня) до рук. Наступна фраза була сказана на кілька тонів тихіше:

– ти ж нікому про нього не розповідав?

Микола кивнув головою в сторону Федіра, зі словами “він вміє тримати секрети”. Аґата ойкнула:

– ой, Федір, я тебе і не помітила…ну, мені пора. Ще раз дякую! – дівчину наче вітром змело.

Двері зачинились, а Достоєвський миттєво закидав Гоголя запитаннями:

– Кевін? Ти ж сказав, що це бездомний кіт! Стій, Аґата тримає тварину в гуртожитку? Ти недавно казав, що воно блохасте! Це ж цих блох витравлювати звідси прийдеться…

Його поплескали по плечу.

– Розслабся! Вона лише попросила пригледіти за Кевіном деякий час, от і все! А про бліх я вигадав, ти просто так мило смішно виглядаєш, коли тебе щось бентежить. – на лиці блазня промайнула дуже цікавого характеру усмішка.

– Ой, це ж скоро вже сонце зайде! Дост-кун, як ти ставишся до ідеї трішки прогулятись?

– Що ти вже придум… – упс, фраза Федіра перервалась. Його безпардонно схопили за руку, хоча не те, щоб він надто намагався якось цьому завадити.

---

Всю дорогу вони провели у відносній тиші. Перервана вона була лише раз, коли Достоєвський зовсім втратив логічну нитку, як тільки до нього дійшло, що його притягли на дах гуртожитку:

– Зажди, звідки в тебе…

– Ключі від дверей сюди? Та ну, дістати їх простіше, ніж дихати. Можна подумати, що їх охороняє директор із цербером на повідку! Хехе~

Микола в один момент дістав телефон із кишені, та увімкнув музику. Поставивши його на землю, самовдоволено посміхнувся, а згодом протягнув руку Федіру. Останній, в свою чергу, зовсім збився з пантелику, саме тому і стояв наче стовбур біля дороги. В його очах читалось максимальне нерозуміння і шок, а серце билось так швидко, що, здається, ось-ось зупиниться. Руки тремтять, ноги підкошуються…

Подув вітерець. Ну все, тепер його точно здує.

Чи не іронічно, що Достоєвський справді після ледь відчутного вітру зовсім втратив рівновагу? Ще сантиметрів тридцять, і його спина б зіткнулась із землею. По такому сценарію все б пішло, якби не приголомшлива небайдужість Гоголя. Останній, мабуть, завдяки пречудовій реакції, ледь встиг підхопити друга.

І, знаєте, Федір і сам не сильно розуміє, якого біса він ніяк не зреагував на власне сука падіння.

– Дякую. – тільки і зміг видавити із себе тремтячим голосом темноволосий, стаючи на ноги. Але і тут не все сталося, як гадалося: його схопили за руку, та буквально затягнули в танок. Чудово, вони якраз почали під час приспіву. На секундочку, музику ніхто не відмінив.

[Snowman – Sia]

~I want you to know that I’m never leaving~

А так з першого погляду і не скажеш, що Микола чудово вміє танцювати вальс.

~Cause I’m Mrs. Snow, ’til death we’ll be freezing~

Одна рука Федіра випадково лягла на плече зовсім трохи вищого одногрупника. А інша сплелась із чужою долонею.

~Yeah, you are my home, my home for all seasons~

Врешті-решт, коли за бажанням іншої людини він покрутився довкола своєї осі, до Достоєвського дійшло, як горять його вуха, і наскільки важко зараз дихати.

~So come on, let’s go~

І ось два силуети на даху, на фоні помаранчево-рожевого заходу сонця, злились в одне ціле, танцюючи вальс під, начебто, зимову пісню.

~Let’s go below zero and hide from the sun~

Дивитись в очі Блазню для Федіра в данний момент щось на рівні самогубства, саме тому погляд блукає десь на рівні підлоги. Але якщо він скаже, що те, що відбувається зараз, йому не подобається – це буде очевидна брехня. Він ладен хоч до смерті тут витанцьовувати.

~I love you forever where we’ll have some fun~

Знаєте цей момент вальсу, коли від одного партнера залежить, чи впаде інший? Коли один тримає іншого над підлогою? Так, вже вдруге за вечір Федіра тримають над землею. Але вперше за його життя хтось має сміливість торкатись своїми устами до його уст. І наскільки ж потрібно бути нахабним, щоб сплести їх язики воєдино?

Ввічливість та сором’язливість – це остаточно не ті слова, якими можна описати Миколу.

~Yes, let’s hit the North Pole and live happily~

Проте, де весь такий порядний і невинний Достоєвський навчився так чарівно цілуватись – історія підступно замовчує.

~Please don’t cry no tears now, it’s Christmas, baby~

Попри все – ноги ще тремтять, серцебиття зовсім нестабільне, а в голові не те що паморочиться – там ціла хуртелиця.

Але зараз, коли просто відчуваєш: “поряд зі мною людина, поруч з якою я хочу провести все своє бісове життя”. Мабуть, це називають закоханістю?

Та ніхто з них не є провесіональним плавцем, тому й повітря надовго не вистачило. Неприємний холод та мурашки пройшлись по шкірі Федіра, перед очима все попливло від різкого потоку таких недоречних думок.

– Прийом, викликає земля! Ти тут? – кілька разів клацнувши перед його очима зацікавлено промовив Микола.

Лиш тепер свідомість повернулась назад у реальність.

– А? Я…Стій, ми щойно…? Ні…

Усвідомлення всіх попередніх подій змусило серце битись із шаленою швидкістю.

Гоголь продовжував зазирати своїм поглядом прямісінько в саму душу.

– Щойно? Ну, ми щойно танцювали а потім поціл…

– Мовчи! Я знаю.

– Гоп-стоп, звідки така агресія, Дост-куне? Тобі від мене настільки гидко? Якщо так, то я, мабуть, піду.

В цей ж момент блазень, наче нічого й не було, попрямував назад до гуртожитку, але перед тим, як відчинити двері, радісно  крикнув:

– До речі, це я тоді розмалював твоє лице пастою!

-АХ ТИ… – Секундна пауза, – …ПАДЛЮКА

Микола завмер.

– Ти…ТИ ВМІЄШ ЛАЯТИСЬ? О БОГИ, Я ТАК І ЗНАВ, ЩО ТИ НЕ РОБОТ!

 

//приймається критика в будь-якій формі