13.08.2022 — 23:36

– Привіт, лисенятко.
Ковдра шурхотить і матрац просідає. Чонін насупється, коли пасма волосся лоскотно падає на очі.
З тихесеньким смішком, Мінхо кінчиками пальців підчеплює волоски аби прибрати.
Відблиски лампи у тиші граються з тінями, а серце Мінхо солодко стискається від одного погляду на сон коханого. Трохи надуті вуста, розслаблене лице, тріпочучі вії, ледь чутне сопіння – мабуть Мінхо благословили боги бути присутнім цей майже сакральний момент. Невже може бути щось більш цінне за спокійного і розслабленого коханого?
Чонін перевертається на спину і дихає глибше. Це мабуть така медитація, так можна пізнати найбільшу мудрість світу. А навіть якщо і ні, для Мінхо це так.
Тяжко здихнувши, Чонін трошечки відкриває очі, дивлячись на нього. Ох, що ж, Мінхо поспішив, найцінніша у цілому ця ніжна сонна посмішка. Здається йому коле серце. Ніжно, так ніжно, він пестить скуйовджене волосся. І м‘яко торкається губами кінчика носа.
– Привіт, – усміхнений голос Чоніна ще такий сонний, що серце знов щемить.
– Привіт, моє сонечко, пробач, я мабуть тебе розбудив. Сильно втомився?
– Ні-і, – солодко позіхає, та потягується так, що ковдра злазить. – Хоча так, але не сильніше ніж зазвичай, то можеш обрати сам.
Чонін лащиться до рук та тягнеться тілом сильніш, і Мінхо не витримує, торкаючись шкіри під футболкою. Чонін швидко вигинається в інший бік від прохолодних пальців. Шурхоче сміх Мінхо і під невдоволений зойк Чоніна він голосно чмокає його живіт.
– Ти жахливий!
– Я теж тебе кохаю, моє лисенятко, – усмішка розтягує вуста.
– Я теж тебе кохаю, – чонінові надуті губи дуже сильно хочеться поцілувати, та Мінхо лише ширше посміхається. – Але це! Не виправдовує твої! Лукаві! Підступно холодні пальці! На моєму дуже теплому животі!
І настрій раптово змінюється. Очі Чоніна уважно вдивляються у Мінхо, поки той ніжно перебирає волосся.
– Пішли їсти, я так сумував, в холодильнику є смачні реберця, ми можемо їх розігріти, будь ласка, дзвони мені частіше, ти будеш щось пити?
Чонін вже встає, але Мінхо легенько хапає його за талію і падає з ним на ліжко.
– Ти жа-ахливо важкий, розчави мене повністю, – Мінхо хихоче і Чонін вирішує проігнорувати питання своєї важкості та лихого повернення назад.
Адже що може бути краще за кохані обійми.
Губи Чоніна м‘яко торкаються чола Мінхо, а руки стискають його плечі.
– Ти моє кохання.
– Я тебе теж кохаю, – всміхається Чонін і Мінхо цілує його.
Так, це найкраще, що може статися в затишну ніч – солодкі поцілунки і найкращі обійми.
Чонін пестить його шию і тане в поцілунку, коли відчуває як міцно Мінхо стискає йому талію. Це найліпше відчуття захищеності, потрібності і тепла.
– Ти точно не хочеш їсти?
– Чонін-а, звичайно хочу! Я хочу з‘їсти тебе! – Чонін стогне і закриває руками обличчя, аби не бачити цю жахливо лукаву і задоволену посмішку.
– Ні-і, тільки не ці підкати! – Мінхо хихоче самовдоволено і прикусує шкіру біля щелепи і Чонін відкидає голову вище, далі ховаючи лице.
– Лисенятко, я хочу цілуватись, лисеняточко, – від холодного носу Мінхо, що тичеться у шию, Чонін починає вивертатися і хихотіти. – Моє сонечко, моє золотко, моє серденько, подивись на мене, поцілуй мене.
Рука Мінхо потроху злазить до поясу та й до сідниць, поки той починає вертітись більше.
Який же ти негідник! – пальці зжимаються сильніше і Чонін дзвінко цмокає у вухо.
Мінхо припадає до його грудей і міцно притискає до себе, підвиваючи. Чонін сміється і пестить волосся коханого.
Стає так затишно, наче за вікном падає сніг, так тихо. Наче вони одні єдині в цьому світі, лише одне для одного. З місією завжди-завжди бути разом, торкатись одне одного і говорити, їсти і ділитись одним подихом.
-Я так-так сильно тебе кохаю, насправді. Аж серце болить так сильно. Дякую, що ти є.
– І я тебе кохаю, моє лисенятко. Добраніч, моє кохання.
– Добраніч.