Глава 3.

Вілена сиділа на дивані і, наче в трансі, перемикала канали. З телевізора лунали обривки репортажів, але кожен раз звучало одне й те саме:

«Ми знаходимось на місці подій, де можемо спостерігати скупчення людей. Багато хто приходить сюди з фотографіями зниклих, у надії здобути хоча б якусь інформацію. У соц. Мережах почали з’являтися пошукові групи, де постраждалі намагаються знайти близьких, друзів та коханих.»

Після кількох пігулок заспокійливого, жінка відчувала, як приємний, рівномірний гул розливався по її тілу, проте туман у голові заважав їй тверезо мислити. Здавалося, це все відбувається не з нею. Час від часу вона з силою впивалася нігтями у долоні, аби в котрий раз переконатися, що це все не страшний сон. У перервах на рекламу, між постійно граючими новинами, жінка брала до рук телефон, відправляючи вже двадцяте повідомлення чоловіку. Вілена не наважувалась знов зателефонувати Адаму, тому що боялася вдруге натрапити на автовідповідач. Їй здавалося, що, почувши голос свого чоловіка, почуття страху захлисне її з головою. Вона мусить протриматися ще трохи до приїзду матері, аби знов не налякати дітей. Почувши звук надходження нового повідомлення, Вілена з надією подивилася на екран телефону, але у черговий раз її погляд згаснув. Писала Анна.

Здавалося, час став в’язким, як мед: його терпкий солодкий присмак відчувався у роті, залишаючи після себе нестерпну гіркість. Час від часу Вілена прислухалася до звуків з дитячої кімнати, але все було спокійно; Сара спала у ліжечку, біля котрого грався Савва, будуючи вежу з кубиків. Від несподіваного стукоту у двері жінка здригнулася. «Адам би не стукав, у нього є ключі», вийшовши зі свого трансу пригадала вона. Підвівшись на ноги, Вілена поспішила до дверей. На порозі стояла жінка років шестидесяти: посивіле волосся було зібране у тугий пучок на потилиці, але де-не-де було помітно золотисті прядки, нагадуючи про минулу красу. Світло-блакитні очі були обрамлені розсипом зморшок, а веснянки тепер більше нагадували пожовтілі плямки на шкірі.

– Привіт, доцю. Я приїхала так швидко, як тільки змогла. Навіщо взагалі розклад, якщо ті бісові автобуси чхати на нього хотіли? – жінка швидко і впевнено пройшла у глиб квартири.

– Дякую. Я рада, що ти поруч. – Вілена вже давно не була так рада бачити власну матір. Їх відносини не можна було назвати простими. Лаура була строгою мамою, але дуже м’якою бабусею. Донці вона не давала спуску навіть зараз, коли та вже давно перестала бути маленькою дівчинкою. Вілена розуміла, що її матір бажає їй тільки добра, проте вона зовсім не вміла про це сказати. Поради Лаури були більш схожі на нотації та спробу нав’язати власну думку, ніж на підтримку.

– Бабусю, ти приїхала! – пролунав голос хлопчика, котрий стрімко вибіг з дитячої кімнати.

– Привіт, мій горобчику! А що я для тебе маю? – погляд жінки потеплішав, як тільки вона нахилилася до внука та міцно його обійняла.

– Ти знаєш, що йому не можна стільки цукру. – промовила Вілена, намагаючись забрати солодкий подарунок в сина.

– Не пригадую, щоб тебе це зупиняло в дитинстві. – відрізала жінка, повертаючи хлопчику солодощі. Той щасливо посміхнувся бабусі та побіг до кімнати.

– Я зроблю нам чай. – сказала Лаура, вирішивши не чекати, поки донька його сама запропонує. – Який ти хочеш?

             – На мене не готуй. Я хочу поїхати на місце роботи Адама, може хтось його бачив. Посидиш поки з дітьми?

             – Так, звичайно. На що ще потрібні бабусі? Мені тільки в радість. – відповіла жінка, легко посміхнувшись. Вілена вдячно подивилась на матір і поспішила накинути на себе куртку. Спускаючись по сходах, жінка так сильно спішила, що ледь не перечепилася за свою довгу спідницю. Її взуття на високих підборах гулко цокало, з кожним кроком відбиваючись відлунням від стін під’їзду багатоповерхівки.

***

             – Я перепрошую, можливо ви бачили мою доньку? Її звати Кетрін, ось її фотографія. – підлетівши до Вілени, швидко промовила жінка похилого віку.

– Ні, вибачте. Я сама тільки прийшла сюди, шукаю свого чоловіка. Можливо ви його бачили? – відповіла вона, діставши телефон і судорожно почала шукати світлину Адама.

– Ні, ні. Але, будь-ласка, якщо побачите мою доньку, зв’яжіться зі мною. Ось мій номер. – продовжувала жінка, намагаючись стримати сльози.

– З Вами все добре? – спитала Вілена, м’яко поклавши руку на плече незнайомки.

– Це все моя провина. Розумієте, вона не хотіла йти на роботу. Зранку їй було не добре, але я наполягла на тому, щоб вона таки пішла – Кетрін тільки закінчила своє стажування на новому місці. Не можна було так відразу пропускати робочий день. – голос жінки почав тремтіти, а ноги підкошуватись. Вілена підхопила незнайомку та допомогла сісти на бордюр.

– Не хвилюйтеся. Я впевнена, що з ними все добре. – озирнувшись навкруги, вона намагалася побачити хоча б щось за великим скупченням людей, котрі прийшли на місце у надії знайти своїх рідних. На щастя, вона змогла розгледіти  магазин, що стояв неподалік. – Зачекайте мене тут, я куплю Вам води. Нікуди не відходьте.

Вілена підвелася й попрямувала у сторону невеличкого магазину. Намагаючись протиснутись повз натовп людей, вона побачила яскраво-жовті стрічки, що огороджували місце, де ще вчора стояла величезна будівля.

«Її і справді немає» – прошепотіла жінка, завмерши на декілька секунд. Їй хотілося вірити, що це все – велика помилка. Страх почав заповнювати жінку, розливаючись гарячим полум’ям по тілу. Вілена відчула, як ком у горлі невидимими клішнями стискає її шию, не даючи вдихнути. У паніці, жінка почала протискатися поміж людьми, намагаючись вийти на вільний простір. Пройшовши ще декілька метрів, вона нарешті опинилася у місці, де натовп був менш щільним. У спробі прийти до тями, вона з силою впилася нігтями собі у долоні. Це спрацювало: різкий біль, наче тонка нитка, що пов’язувала її із реальністю, таки допоміг їй повернути контроль над свідомістю.  Зробивши декілька глибоких вдихів, вона змогла опанувати свій страх.

«Вода, потрібна вода» – нагадала собі жінка, намагаючись знайти магазин. Проходячи повз двох чоловіків, що тримали фотографії своїх близьких, Вілена краєм вуха почула уривок їх розмови:

– Ого, які хмари! Дивно, начебто дощ на сьогодні не передавали. – сказав незнайомець у червоній толстовці.

– З такими хмарами буде справжня злива.

Піднявши очі угору, Вілена й сама змогла побачити, як небо почало стрімко темнішати. Виглядало це дивно: начебто хмари стояли лише над одним місцем, хоча темрява розходилася, неначе величезним куполом накриваючи все місто. Вітер, котрий ще декілька хвилин тому був ледь відчутним, раптом почав поривами здіймати опале листя, путаючи довге волосся Вілени. Вирішивши поспішити, жінка направилася у сторону магазину.

Раптом, дерева довкола почали тягнутися гілками угору. Разом з ними стало підносити у повітря й саму Вілену. Спочатку жінці здалося, що вона втрачає свідомість і ось-ось впаде. В страху, вона заплющила очі, але, здивована тим, що не відчула удару, відкрила їх. Земля з-під ніг Вілени буквально почала віддалятися. Подивившись вниз, вона зрозуміла, що все більше й більше здіймається над асфальтом. Страх, що леденить душу почав переповнювати її. Це було не вже знайоме жінці відчуття жаху, котре опановувало її під час панічних атак. Він мав у собі реальну причину – головний інстинкт людини, щоби вижити.  Озирнувшись, аби позвати на допомогу, Вілена зрозуміла, що люди поруч з магазином так само втратили гравітацію. У всіх почалася сильна паніка: голосні крики розривали тишу вулиці.

             – ХАПАЙТЕСЯ ЗА ЩОСЬ!

Майже здійнявшись на висоту першого поверху, Вілена змогла побачити, що всередині магазину коється те саме: люди висіли у самої стелі, а упаковки і продукти літали поруч із ними попри всі закони фізики. Почало перевертати навіть величезні холодильники й стелажі. Вілена, розуміючи, що здіймається все вище, намагалась вхопитися за найближчий стовп. Усе навкруги здавалося сценою з фільму. Було таке враження, наче все це тягнеться вже вічність, але головою вона розуміла, що пройшло не більше хвилини. Несподівано цей жах припинився і магазин, який секунду назад стояв перед її очима, разом зі всіма людьми усередині, пропав, наче це був якийсь глюк. Не втримавшись за стовп з поверненням гравітації, Вілена із силою впала на землю, як і всі навкруги. Почувся крик: хтось зламав руку, але цей голос заглушили сигналізації машин, які теж в одну секунду опинилися на дорозі. Вілена, перебуваючи у шоковому стані, навіть не помітила забій власної ноги. На ватних ногах, вона підійшла до червоного хреста, який з’явився на місці, де ще мить тому стояла будівля. Секунда, і холодний піт почав покривати все її тіло. Діти.

Взявши телефон у руки, вона почала судорожно, тремтячими пальцями, набирати номер матері. Гудки тягнулися…

             «Ви додзвонилися до Лаури. Залиште, будь ласка, повідомлення…»

З силою зжавши телефон, вона кинулася бігти. Біг ніколи не був її сильною стороною, але у цю мить вона могла побити будь-який марафон. Серце вистрибувало у неї із грудей: не ясно, чи то зі страху за дітей, чи від такого фізичного навантаження. Вся червона, ледве дихаючи, вона таки дісталася свого дому. Той був на місці.

Влетівши в під’їзд, вона помчала наверх, перестрибуючи сходинки. Тремтячими руками, вона дістала з кишені ключі. Не втримавши їх, жінка із голосним дзвоном впустила їх на підлогу. Швидко піднявши, вона таки змогла попасти у свердловину.

             – Мамо, Савва! – закричала вона, забігаючи у квартиру. Савва миттю вибіг з кімнати.

– Ти вже повернулась! – промовив хлопчик, тримаючи у руці плюшевого зайчика.

– Мій любий, ти в порядку??? – ледь не плакала від полегшення Вілена. Присівши, вона міцно обійняла сина. Взявши його лице у долоні, жінка почала оглядати його. Вона то хапалася за дитячі руки, то задирала йому футболку, щоб упевнитись, що з малим все добре.

– Де Сара, з нею все добре? – запитала вона, не випускаючи сина з обіймів.

– Мамо, ти мене лякаєш… – Савва почав тремтіти, дивлячись на маму великими, переляканими очима.

– Що сталося, ти лякаєш дитину! – промовила Лаура, виходячи з ванної з Сарою, яка неначе гусеничка, була замотана у рушник.

– Чому ти не брала трубку?! – прокричала Вілена, кинувшись до доньки і взявши її в руки. Вона так сильно стиснула малу, що та почала плакати.

– Я купала Сару, не чула дзвінка. Та що ти до біса робиш?! – вихопила назад немовля жінка, закривши дівчинку собою.

– Мені здавалося, я збожеволію, доки добіжу до дому. –  Вілена, знесилена, сіла на підлогу і зайшлась у сльозах.

– Та що сталося? Ти можеш мені пояснити нормально? – її мати здивовано подивилась на доньку, не знаючи як реагувати.

– Магазин! Цілий магазин зникнув! Всі літали, і навіть я! Я бачила, як машини здіймалися і як продукти в магазині літали, а потім він пропав! – жінка хаотично намагалась пояснити все, що з нею відбулось за останні пів години.

– Ти про той інцидент, як з Адамом?

– Я не знаю… Напевно, не знаю…

***

– Ти точно впевнена, що сама тут впораєшся? – запитала Лаура, вже стоячи біля дверей.

– Так, не переживай, я вже в порядку. Та й Анна має завтра прийти до мене, хоч не буду сама. – видавила з себе усмішку жінка, допомагаючи матері одягнути куртку.

– Добре, доню. Якщо ти так кажеш.

Закривши двері за матір’ю, Вілена, кульгаючи, направилась до дитячої, перевірити, чи діти вже заснули. Нахилившись до колиски, жінка посміхнулась, розглядаючи мирно сплячу доньку.

– Мамо… – пролунав голос сина. Вілена обернулась, побачивши малого, що сонно потирав очі, але все ще не спав.

– Що сталося, любий? – вона підійшла до сина та сіла на край ліжечка.

– Коли тато прийде?

– Скоро, моє сонечко, скоро…