Напарник, який тебе ненавидить

Дорога дійсно виявилась затяжною. Клопіт додавала також і сама автентичність типового потягу: прокурені коридори, де час від часу стояли чоловіки, бездумно споглядаючи пропливаючі краєвиди через вікна; запах вареної їжі, яку брали з собою подорожні, а також продавці ікон та іншої подібної церковної дрібноти, які іноді заходили в потяг на одній із станцій. Тимофій, який до того часу то прокидався, то засинав знову, наразі мовчки сидів, понуро дивлячись на чашку чаю, яку він ще хвилин десять тому замовив у провідниці. Рідина до того моменту майже вистигла, через що пити її було неможливо, бо одне діло, коли чай солодкий і холодний, а друге—коли він гіркий. Насупившись, хлопець долонею відідвинув від себе чай, схрестивши руки на грудях.

Максим лише усміхнувся, не припиняючи настроювати свою гітару:

—До речі…Ти ж пацан рівний, тобі типу можна розповісти, я думаю.

—Що саме?—не відриваючи погляду від жирної мухи, яка всілась на скляний стакан, пробурмотів Варченко.

—Тут таке діло нарисувалось: мене вигнали через те, що я однокурсника випадково прихлопнув. Ну, типу, порішав та й усе.

Здавалось, студент взагалі перестав дихати. Хлопець нерішуче підвів голову, зустрічаючись поглядом з Химієм. Йому здалося, наче очі брюнета в якийсь момент спалахнули золотавим відблиском, проте, мотнувши головою, юнак відігнав від себе марево, чи Бог зна, що то в біса було.

—Брешеш.

—Та звісно…Ну, вибачай, жарти маю такі, специфічні.

Брюнет нервово захихотів, підіймаючи руки. Тимофій на це лише посміхнувся, розуміючи, що чай він тут так і не вип’є.

***

—Ну, братчику, бувай здоровий. Може колись тут ще раз пересічемось. Це тільки здається, що Львів велике місто.

Хлопці на прощання потиснули руки одне одному, при цьому, роблячи це так, ніби вони були старими друзями. Кароокий лише помахав долонею товаришу, зникаючи, немов примара, у натовпі з людей, які починали висаджуватися з вагонів потяга. У Тимофія була чітка ціль: дібратись до агенства, зарекомендувати себе, а потім поїхати дивитись нову квартиру, яку молодий чоловік придбав собі за свої ж заощадження. Здавалось, все дуже просто, от тільки Варченко зовсім забув про те, що для новеньких приїжджих вулиці Львова були наче лабіринтом з тисячу і одним глухим кутом.

Юнак зовсім забув, скільки часу він блукав, питав різних незнайомців, користувався навігатором, аж поки не дібрався до потрібного місця. Це була стара, ошатна будівля з купою вікон а також великими дубовими дверми посередині. Гучно зітхнувши, русоволосий потягнув на себе двері, швидко забігаючи в середину агенства. Ну, що сказати, устрій як устрій, люди як люди. Ось дівчина виходить з відділу кадрів, поправляючи яскраво-червоний піджак, ось двійко чоловіків розмовляє, попиваючи…Нічого незвичайного, що могло б збити з пантелику.

Найбільше, що не любив Варченко, це очікування. Жінка на рецепції попросила трохи зачекати, поки за хлопцем не спустяться. Добре, все не так вже й погано, еге-ж?

Неподалік в коридорі почулися декілька голосів, чия гучність нарощувалась зі стрімкістю світла. Тимофій повернув голову в сторону джерела звуків, округливши від подиву очі. В сторінці стояв доволі високий чоловік, який був одягнений так, ніби зійшов з картини 19 століття так точно. Волосся його було золотаве, немовби стигла пшениця, а очі наче віддавали червонуватим відтінком. Видно було, що незнайомець сильно нервував, активно жестикулюючи та волаючи на двох інших чоловіків:

—Як можна було його впустили? Як?! У вас що, замість мізків тирса?

—Вибачте, пане, але він був занадто швидкий…

—То треба бути швидше його, а як не можете, то хоча-б хитріше, думайте нарешті!

Варченко, який спостерігав за подією, лише здивовано кліпнув, стиснувши уста. Десь він його вже бачив…Точно, подібна постать була на картині його загиблого прадіда, Луки Варченко, от тільки хлопець на ній був одягнений в більш світлі тканини, а посмішка була м’якою та спокійною. За цим спогляданням його піймав предмет уваги Тимофія, також здивовано відкривши очі.

—Лука, то ти, чи що?

Не дочекавшись відповіді чоловік в декілька кроків дійшов до студента, роздивляючись його:

—Невже ти таки зміг винайти зілля безсмертя, як і планував? А дружина твоя, Марфа, як вона?

—Га?…Ой, тобто, вибачте, я не мій прадід.—відмахнувшись рукою хлопець зашарівся, опустивши голову.

—А, он воно що. Незручно вийшло, так що зроби вигляд, ніби ти забув цю розмову.

Блондин поправив комір чорної, ніби нафта сорочки, прокашлявшись в кулак.

—І що ж ти тут забув, дозволь задати таке питання?

—Ну, працювати…Мене запросили бути судмедекспертом у вашому агентстві!—тут Варченко хотів було продовжити, але його зупинили жестом долоні.

—Досить, мені було достатньо того, що ти новий працівник, а яка в тебе спеціальність, то мене зовсім не цікавить.

Тимофій хотів було сказати щось знову, але його перебили знов:

—Йдемо, бо Ганна Сергіївна чекає на тебе.

Юнаку залишилось мовчки кивнути, слідуючи за працівником по величезним дерев’яним сходам, що, здавалось, мали років сто, а то і більше. Кабінет, до якого зайшли чоловіки, був оформлений на сучасний манер, тільки вікна нагадували про те, наскільки будівля стара. В кріслі сиділа жінка, по всій вірогідності вірменка, яка мала нетипово яскраво-зелені очі. Варченко ж, з етичних норм, вирішив зовсім не питати про це, сідаючи в крісло напроти. Керівниця лише привітно усміхнулась новачку, розклавши папери з його досьє:

—Ну, як дорога? Все нормально було?—почала Ганна, поправляючи своє курчаве волосся.

—Та звісно, все дуже добре! Хоча за білети я міг заплатити і сам.

—О, не треба перейматися через це, ми ж самі запросили тебе до нас, тому і оплатити поїздку мали теж ми, правда, Святослав?

Блондин, який до цього стояв опершись о стінку лише стиснув плечима, хмикнув.

—Не переймайся через нього, він у нас з характером.—робітниця поглянула на кароокого, який, здавалось, ще більше насупився.

—Я все чую!

—Отож, Тимофію, ми запросили тебе до нас в агенство, так як ми знаємо від наших колег з університету, що ти маєш непогані здібності, які б знадобились нам.

—Еге-ж, здібності, був би звичайною людиною, на тебе геть не глянули-б! Ти тут лише тому, що прадід був мольфаром і тобі передались його здібності.

Варченко лише скептично вигнув брови, дивлячись на брюнетку.

—А він у вас, що, “того”? Ну…з мізками не дружить?

—Святославе, заспокойся, не треба нервувати. Ні, він цілком здоровий і, до речі, в чомусь правий. Ти дійсно маєш здібності твого діда, про які, можливо, не знав, бо не було нагоди скористатися ними. Наше агентство в більшості випадків приймає лише людей з надприродними можливостями, або ж таких, як ото наш Святослав.

Чоловік, який до цього мовчки стояв у сторінці, вийшов вперед, завівши руки назад.

—Мене звати Святослав Свічин і я походжу з старовинного роду вельмож, а ти, простолюдине, маєш бути вдячний саме мені, адже то я запропонував Ганні Сергіївні оглянути твою задрипану бурсу!

Блондин встав до хлопця ще ближче, дивлячись йому прямо у вічі.

—А якщо надумаєш, що можеш просто так відмовитись від цієї роботи, то ти глибоко помиляєшся: звідси або йдуть без пам’яті, або-ж зовсім не повертаються.

Краєм ока юнак помітив виступаючі ікла в чоловіка, жахнувшись. Плітки виявились реальними і перед хлопцем явно знаходились не люди. В голові почало крутити, а це означало, що Варченко втрачав свідомість.

—Та він ще й з лякливих, ви подивіться на нього!

—Святославе, заспокойся, кажу ж, хлопчик тільки прийшов сюди, йому треба трохи часу. До речі, ти будеш для нього і наставником, і напарником водночас.

—Якого біса?! Та я, я ж…Я ж не хочу!—вампір заметушився під тихий смішок Ганни Романівни. Надворі почало сутеніти…