Дивне знайомство з присмаком суму

Чи дійсно ти готовий до “нового світу”? Сумніваєшся? Невпевненість породжує невдачу, так що будь готовий до провалу.

 Тяжко жити, коли ти всього лише юнак, який тільки-но закінчив останній курс університету. Особливо тяжко те, коли не ти обрав собі місце роботи, а тобі назначили його, як то мовляв, за великі заслуги. Живеш собі в маленькому містечку, радієш життю, а тут на: треба їхати у Львів, адже твоя анкета зацікавила агенство. Найгірше те, що Тимофій Варченко—вищезгаданий студент—взагалі не знав, що його анкету відправили бог зна куди і бог зна навіщо. Йому ж для щастя треба було небагато: невеличка задрипана детективна кантора з видом на нові та не дуже будівлі—все як у більшості людей.  Але ж ні, хлопець отримав дещо інше: місце роботи судмедексперта в престижному агентстві, в яке мріє потрапити кожен, хто якось пов’язаний з цією сферою діяльності. Кожен окрім Тимофія. Щось не лежала душа юнака до цього місця, не те було. Проте, як ото відмовишся, коли усі професора кафедри сподіваються на тебе та, навіть, впевнені у твоїй майстерності, як не дивно. Загалом відносини з викладачами у Варченко були досить непогані, хоча, звичайно, були і ті, кого хлопець дратував та нервував. Все як у звичайних учнів.
Поринувши у свої думки хлопець і не помітив, як потяг, в якому колишній студент сидів, почав повільно, але стрімко рушати з місця. Заклавши за вухо своє русяве волосся, яке ледь доходило до плеч, Тимофій відхилився назад, спостерігаючи за тим, як його рідна Полтавщина—місце де українець жив—поволі зникала з поля зору, залишаючи після себе лише примарний слід, що був неначе фантомною біллю для юнака. Дуже важко покидати місце, в якому ти народився, ріс, та закінчив навчання.
Аж ось в двері купе якось нерішуче постукали, а після і взагалі відчинили. На порозі стояв наче доволі дорослий чоловік з каштановим волоссям по пояс, яке бігло хвилями по чужій спині, вимальовуючи невеликі узори-кучері. Сам власник курчавого волосся мав зріст близько двух метрів, бліду шкіру, яка наче ніколи не бачила сонця, а також сліпе ліве око—на що вказувала його неприродна білизна. Від незнайомця небезпекою наче і не йшло, але для Варченко він виявився доволі дивним, незвичайним, а саме головне—підозрілим. Сам новоприбулий прокашлявся в кулак і дивлячись на свій білет промовив:
—То, наче, третє купе, так?—видно було, що чоловік трохи розгубився.
—А, так-так, то третє, ви не помилились.—махнув рукою хлопець несміливо посміхнувся, наче механічно доторкнувшись до своїх коротких вусів, коли побачив, як той чоловік пальцями пощипував свою борідку. Зрозуміло, чому незнайомець помилився: номера на дверях стерті, через що деякі цифри можна було сплутати з сусідніми і навпаки.
Новенький не став копирсатися у входу, а майже одразу зайшов всередину. Повз Варченко простягнувся невеличкий сморід, ніби від тютюну, отже, його тимчасовий сусід ще той любитель покурити. Між тим усім чоловік вже закинув сумку з речами на верхню полицю, сівши напроти Тимофія.
—Ну, давай знайомитись, чи що. Все одно будемо тут стирчати разом якийсь час. Мене Максом зовуть.—здавалось, він спеціально давив із себе байдужість.
—Тимофій. Варченко. Тимофій Варченко.—хлопець якось ніяково заметушився, через що Максим ледве стримав сміх.
—Міг би і не розмовляти фразами Джеймса Бонда, імені цілком достатньо. Теж їдеш на навчання чи…?
Тут сіроокий насупився, підіймаючи погляд на, наче, і не такого дорослого чоловіка зовсім:
—В сенсі, “навчання”? Працювати їду, тільки-но скінчив університет.
—Овва, а я думав, ти ще зовсім зелений, моя помилка. Ну, тоді, виходить, тільки я їду навчатися. Довга історія, якщо коротко, то мене виперли з університету за те, що я ледь не спалив кабінет цигарками, діло житєйське, як то кажуть.—було видно—хлопець в якійсь мірі пишався собою, що не можна було не помітити по його самозадоволеному обличчю.
—Я, взагалі-то, теж думав, що ти вже чоловік якому за тридцять.
—Ну і ну, а казала мені мамця в юності: будеш пити і курити, то тебе старим дідом всі називати будуть. Таки не збрехала.
Обидва хлопців почали реготати, при цьому схопившись за стіл. Першим оговтався Варченко, змахнувши сльозу з очей.
—А їдеш хоча-б куди?
—Та до Львова, куди ж ще. По балам мене прийняли, адже вчусь я більш-менш нормально, ну як нормально, там списав там підглянув, але оцінки нічогенькі такі.—Максим гордовито задер носа під хохіт хлопця.
—Ну, гмм, я теж їду в те саме місто що і ти. Мною зацікавилось агенство, потребують судмедексперта.
—Це ті що в трупах копирсаються та знаходять причини смерті чи щось типу того?
—Наче так. Скажу прямо—я не хотів туди їхати, але що поробиш.
Тут Максим відкрив рота, звівши брови до перенісся.
—Та ти що, хлопче, тобі, бляха, роботу дали, а ти осьо носом крутиш?! Я би ще й ноги розцілував та вклонився тим людям.
Тимофій на це лише зітхнув, знов перевівши погляд у вікно. Потяг, немовби меч, що вийшов з рук здібного майстра, прорізав густі ліси по рейсам, їдучи не швидко і не повільно, так, середньо. Юнак почув, ніби його штурхнули в плече. Коли Варченко повернувся, він аж підскочив на місці, побачивши біля себе Максима, який сів поряд, маючи при собі гітару.
—Грати звичайно не буду, щоб по довбешці не дали, проте похизуватися можу. До речі, якщо ти вже свою фамілію спалив, то і я скажу. Максим Химій.
Юнак не це нічого не промовив, встромивши погляд прямо на чужий інструмент. Самою пам’ятною частиною гітари було те, що стікери, які власник щедро наклеїв на неї, майже повністю закривали дерево, через що реальний колір визначити було неможливо. Химій відклав гітару в сторону, потягуючись.
—Дорога в нас приблизно буде тривати до завтрашнього вечора, головне не вмерти з нудьги. О, слухай, а хочеш, я тобі розповім, як мене застукали в університеті, коли я хлопцям з першого курсу горілку в туалеті розливав? То така історія, ухх!
Варченко лише кивнув, розуміючи, що і половини з розповідей нового товариша не запам’ятає, адже його думки цілковито просякли хвилюванням за майбутнє та сумом за власною домівкою. Хоч які б погані родичі не були, але все одно дім то є дім.