1

***Дмитро Резонських***

Академія, що вкрита тінями, знаходиться посеред лісу. Вона настільки велика, що має декілька корпусів та будівель на одній території. Дехто називає цю академію неіснуючою, та це не дивно — варто тільки смертній людині наблизитися до неї, як вступає в силу закляття невидимості. Наше існування стало таємним, хоча воно й відоме одночасно.

Ми — вампіри. Кожен знає, хто такі вампіри, але не всі вірять в їхнє існування. Яке ідеальне прикриття. Але не для мене. Я не зовсім вампір… я дампір. Дитя людини та вампіра, гібрид — таких називають як завгодно. Лондонська академія просто входила в мої плани.

У цих вампірів також є свої правила. Особливо в королівських. Ми так жартома називаємо Вищих, тих, хто має чисту вампірську кров та неймовірні таланти. Вони всі такі горді, наче носять корону на голові.

Дампіри ж знаходяться на ступінь нижче вкушених або перетворених, котрих навіть живими не вважають. В академії навіть є окремі корпуси для королівських, звичайних та дампірів. Дампіри вважаються природженими охоронцями та слугами. Тільки тому нам дозволяється знаходитись тут. Нема роду без вироду. Але хто цей «виродок», ще треба з’ясувати.

Я сидів та дивився в стелю. Якщо сидіти так дуже довго, то здається, ніби плитка над головою рухається. Такий собі телевізор. Або я божеволію. Щось точно не так. Було жахливо нудно. З кабінету директора чутно гучний голос вчительки, яка з піною на вустах доводила щось директору.

Дарма я вирішив тоді, що зможу впоратися з вогняною саламандрою. Я не знав, що, опинившись за межами клітки, вона виросте до двох метрів та почне випускати вогонь. Ні, на це я не підписувався. В результаті наш кабінет був пошкоджений, це ще м’яко кажучи…

— Пане Резонських, — вчителька вийшла з кабінету, роблячи в мені дірку лише одним поглядом. Не розумію: навіщо на бліду шкіру така яскрава червона помада? Виглядає так, наче вона вареників об’їлась. — Прошу Вас пройти до кабінету директора.

— Йду-йду, — піднявся я.

І навіть зрадів. Досить дивитися в стелю! Пора подивитись на директора академії. Але, якщо подумати, то краще все ж таки стеля.

— Добрий день, — дуже вже підступно посміхнувся мені директор, коли я тільки зайшов до кабінету. — Що ж, тема нашої зустрічі незмінна.

— Прошу не плутати, саламандра вперше в моїй практиці. Минулого разу було яйце дракона, — нагадав я.

Я сів у крісло навпроти директорського столу. Наш директор — чистокровний вампір. І він до біса старий, але виглядає до біса молодим. В нього бліда шкіра та червоні очі. Волосся кольору темного каштана, заплетені елегантним бантиком у хвіст. Вся одіж — суцільна розкіш. Іноді, подивившись на нього, аристократа, здається, що потрапив не у своє століття. До того ж, мені здається, він крутить роман зі своїм дампіром…

— Ти вмієш жити спокійно, га? — запитав він, все так і продовжуючи посміхатися. О ні, ця посмішка чистої води фальш, відчуваю дупою.

— Я справді намагаюсь жити спокійно, — пустив я очі під лоба. — Але саламандра цього не знала.

— Кабінет міфічних істот пошкоджений… О ні, вибач, неправильно сказав, — він знову натягнув фальшиву посмішку. — Кабінет згорів до тла, наче там пекло влаштували.

— Я вражений силою саламандри…

— Ми зараз не про неї говоримо, Дмитре! — Бенедикт стукнув рукою по столу так, шо я навіть підстрибнув від неочікуваності. — Ми говоримо про тебе! Як мені заплатити таку суму за завдані тобою збитки? Ми, таємні істоти, не можемо вийти вдень, щоб купити інструменти… Та ні, нам навіть інструменти не допоможуть, потрібен новий кабінет!

— У мене немає грошей, — ненавиджу, коли пан Дракумор сварить мене. Іноді він занадто жорстокий. В таких випадках я йду скаржитися до його дампіра.

— Я не можу викинути тебе з академії по простим причинам… — здається, він заспокоївся. — По-перше, ти талановитий у бою. По-друге, ти родом з другої вампірської землі, України. І по-третє, ти мені подобаєшся.

— Яка честь…

— Але це не означає, що цей грандіозний розгром так просто зійде тобі з рук, Резонських, — пригрожує Бенедикт. — Будеш допомагати з ремонтом кабінету, зайва робоча сила нам не завадить.

— Я?! Та я навіть віник в руках тримати не вмію!

— Ох справді? Ну, тоді допоможеш ще й з прибиранням території — навчишся, — на цей раз суворо сказав старший, і це мене зачепило:

— Хей, старигане! — обурився я. — Ти чого? Це просто кабінет, не він перший! І не він останній!

— Ти вважаєш мене старим? — якось дуже спокійно сказав Дракумор. — Яка цікава заява… Подумаю над цим, коли буду перевіряти твоє контрольне есе в кінці року.

Що ж, мої вихідні зійшли нанівець. Сьогодні навряд чи вийде відпочити.

Я вийшов з кабінету директора та пішов по освітленим коридорам. Стояла друга година ночі, приблизно третій урок. Вампіри не люблять денне світло, тому вдень надають перевагу сну. Дампіри ж більш терпимі до сонця, але хто нас просить?

— Ти чому тут бродиш? — різко на мене вистрибнув із-за рогу дідуган із шваброю.

Кого мені не вистачало, так це скаженого завгоспа! Сивий дідуган з лисиною на маківці, та й взагалі він наче втік з цирку: одне око заплющене, інше випучене так, ніби ось-ось випаде. Завгосп завжди трохи згорблений і вічно бурмоче собі щось під ніс. До того ж його кішка, Міс Кіс, стара й противна, вдає з себе янгола перед хазяїном. Вона, до речі, також зараз з’явилась тут зі своїм бантом на краєчку хвоста.

— Занадто ти розпустився! — продовжував пан Сквіг, навіть не думаючи про те, щоб пропустити мене. — Зовсім здурів! Кабінет розтрощив!

— Це не я, а вогняна саламандра! — обурився я. — Як би я зміг розтрощити кабінет, га?

— Не мороч мені голову, дампір-недоросток! — замахав він своєю шваброю. — Ці дампіри! Краще б я вас ніколи не бачив!

— Мене вже насварив директор, я не хочу слухати це знову. Уявіть, як прикро саламандрі! Її досягнення приписали мені.

— А ти за ящірку не хвилюйся, я з неї борщ зварю! — мстиво прошипів стариган Сквіг і пішов далі по коридору.

— Стояти! — я побіг за ним. — Що це означає?

— Я вб’ю її, що ж тут не зрозуміло? — пробурмотав він. — Цей монстр знищив цілу кімнату! Так йому й треба!

О ні, зачекайте! Ніяких вбивств невинних саламандр! Бідна ящірка ж не думала, що через якого сміливого дампіра, так станеться!

А все через те, що я наробив півгодини тому:

— Я зможу запросто подолати цю штуку! — я ткнув пальцем у скло, в якому сиділа налякана маленька червона ящірка. — Кажуть, за це поставлять високі бали.

— Не чіпай! — вчителька підбігла, але було запізно.

Я випадково штовхнув скляний тераріум і той розбився. Саламандра вмить виросла в двадцять разів, клацнула зубами й виплюнула з пащі вогонь. Учні в паніці почали тікати в бік виходу з кабінету, а мене вдарила по голові вчителька:

— Телепень! Що ти накоїв? Бийся тепер з нею!

— З нею? — я показав пальцем на монстра, який дихав вогнем. — Я що, навіжений?

Так, це все була моя провина. Винен, визнаю. Але! Я все виправлю. Саме ці думки пробігали в моїй голові, поки я повз по даху.

— Чи то саламандра, чи то динозавр, я не дозволю образити цю істоту, — шепотів я собі під ніс, тихо пересуваючись по краю даху одного з корпусів академії.

Йшли уроки, але мені це на руку: ніхто мене не помітить тут, на краю даху у світлі місяця.

Сквіг ще той противний стариган! Зазвичай прийнято вбивати істот, які вийшли з-під контролю. Це вам не зла кішечка або собачка — капець по голові не допоможе. Але, на мою думку, ми самі винні. Природа не для того створена, щоб сидіти в тераріумах.

Невдовзі я доповз до краю міцного даху. Трохи виглянув і помітив свою ціль. Саламандра була в банці! Якось жорстоко. Металась туди-сюди з переляку. А Сквіг поставив її на піч. Він завжди розбивав тварин… Ні, він їх відбивав, якщо була можливість. У руках дідугана красувався спеціальний великий молот.

Треба дочекатися моменту! Цей стариган відвернеться, а я швидко схоплю банку й втечу! Головне — сидіти тихо, як справжній дампір на службі.

— Ня-я-я-у-у! — стрибнуло мені на голову дещо на ймення Міс Кіс.

Від неочікуваності я втратив рівновагу — не чекав, що в мене прилетить кішка, — і повалився вниз. Я впав на спину, перевернувшись у повітрі. А Міс Кіс граціозно приземлилася на траву та гидко закричала.

— Знову ти, біснуватий! — Сквіг підійшов до мене, демонстративно розмахуючи молотом у руці. — Ти ображаєш Міс Кіс!

— Хто кого ображає… — прокрякав я, піднімаючись з землі.

Спина боліла. Дампіри не зцілюються так швидко, як вампіри.

— Що ти тут робиш? Уроки йдуть! — рявкнув завхоз.

— Обов’язково вбивати саламандру? — все ж запитав я.

— Звичайно! — в очах Сквіга спалахнув вогонь від думки про вбивство саламандри. — Ця істота завдала багато шкоди! Якщо один раз спробувало — то більше не зупиниться!

Логічно. Але це не означає, що її можна вбивати. Чому не вбивають тих, хто звик робити щось, що від нього вимагає природа? Це ж безглуздо!

— Може, її просто відпустити? — наївно поцікавився я.

— Ні! Ти здурів? — Сквіг постукав кулаком по лобі, натякаючи на мою тупість. — Та вона ж увесь ліс спалить!

— А чому б не повернути її на батьківщину?

— Ох, якщо тобі так хочеться! — театрально розвів руками старий. — Звісно! Можеш летіти до Африки, прямо в середину Сахари!

— А ось і полечу! — фиркнув я та зі швидкістю дампіра пробіг вперед, схопив банку, притиснув до грудей і стрибнув на два метри вгору.

Ногою зумів відстрибнути від шиферу і вже вільно побіг краєм даху. Так, сьогодні директор Бенедикт Дракумор пропише мені гарні ліки — піздюлін. Я біг, притискаючи ящірку, сподіваючись, що все скінчиться на мою користь. Головне — врятувати саламандру! Стоп! А куди я її подіну?

Але мої думки були перебиті однією безглуздістю — різким урвищем даху. В результаті я просто впав. І куди я міг мішком звалитися? Прямо в ноги директору, що виходив під руку зі своїм дампіром з дверей. Я приземлився на спину, добре хоч банку не розбив. Погляд Бенедикта мене злякав сильніше, ніж те, як кричати на мене буде Сквіг потім. Бенедикт одразу відпустив Стефана, свого дампіра, ніби щойно й не чеплявся до цього високого хлопця.

— У мене виникають питання… — прошепотів він, не зводячи з мене пронизливого погляду. — Яке б поставити першим…

— Я все поясню! — поспішив я, підводячись на ноги.

— Ах ти! — вибіг до нас Сквіг зі своєю гидкою Міс Кіс. Помітивши директора, він схопився за спину і почав грати вмираючого лебедя. — Цей біснуватий звалився просто мені на голову! Образив Міс Кіс і забрав цю небезпечну ящірку! А потім втік через дах! Я вже не молодий за хуліганами ганятися, пане…

— Закінчуйте, — махнув йому рукою Бенедикт. — Ваші концерти смішні. А ось мені цікаво послухати самого… кхем… біснуватого.

— Не можна вбивати цю істоту! — вигукнув я, поки дають слово. — Серйозно, вбивати налякану саламандру лише тому, що вона від страху спалила кабінет? Це ж жорстоко!

— Ого, у тебе є милосердя, — Дракумор вдягнув на обличчя маску здивування. — Але замість того, щоб просто попросити залишити її в живих, ти вирішив її забрати. Скажи на милість, ось ти її забрав, а що далі?

Я фиркнув і потер забиту спину. Мені сьогодні добряче дісталось. А ось саламандра дивилась на мене через скло своїми зляканими оченятами. І як її кинути напризволяще?

— Не знаю… — я знизав плечима, намагаючись знайти потрібні слова. — Але в Африку не посилайте, обійдусь.

— Ти цілодобовий головний біль, — зітхнув Бенедикт і продовжив уже серйозніше: — Вогняна саламандра дуже полохлива тварина, вона виростає і спалює все довкола, коли відчує хоча б найменший стрес. Але якщо тримати її в банці чи тераріумі, нічого не станеться. Тому ми не можемо її випустити на волю.

— В чому проблема? Новий тераріум та й все! Стефан!

Те, що я звернувся до дампіра, не сподобалось директору (тому що тільки я знав його слабкість у вигляді Стефана). Стефан Хенрік завжди був на моєму боці, тому впевнено подивився на Бенедикта. Через це Дракумор і обурився:

— І хто її доглядатиме? — і знову подивився на мене: — Пані Корделія після того, як ти розтрощив її кабінет, відмовилась від будь-яких живих куточків.

— Я?

— Так, ти!

— Я розтрощив, я і доглядатиму! Нехай живе у моїй кімнаті. Я не буду більше нічого трощити. Подивіться на неї! — я тицьнув банку в обличчя Бенедикта, щоб він побачив милі оченята саламандри. — Як таку симпотягу можна вбити?

Бенедикт подивився на мене так, ніби чекав каверзи. А я зробив такі ж милі очі, як і у тваринки. Думаю, в парі з саламандрою ми виглядали зворушливо, адже навіть Стефан посміхнувся.

— Чим би дитя не тішилось… — сказав він, а Бенедикт зрозумів, що програв.

— Якщо думаєш, що я не буду перевіряти тераріум… — почав попереждати мене Дракумор, а я посміхнувся, навіть не дослухавши його до кінця.

— Дякую! А ця саламандра, до речі, хлопчик чи дівчинка? І що вона їсть? А з нею можна гуляти? А як за нею прибирати?

***

Бенні. Я назвав саламандру Бенні. Це посилання на Бенедикта. Потрібно ж було йому подякувати якось. Взагалі, Дракумор класний. Звичайно, я його не навмисно злю, але так виходить.

Сидить тепер Бенні в тераріумі, який розміром з комод, прямо на моєму письмовому столі. Але це того варте! Ця ящірка дуже розумна та цікава: Бенні може підійти ближче до мене й довго дивитись. Здається, вона більше не боїться мене.

Моєму спостереженню за саламандрою завадив стук в двері. Я підійшов до дверей, не розуміючи, кого могло занести сюди. Зазвичай мене обходять десятою дорогою, особливо всілякі «королі». Це я про Вищих вамірів. Хоча… я живу в гуртожитку для дампірів, що тут можуть робити кликасті? Я відчинив двері й тут же застиг.

— Так я і думав, — Бенедикт розвів руки, відчуваючи себе переможцем. — Коли в нас відбій?

— О дев’ятій ранку, — з тяжким зітханням сказав я.

— А ти ще не лягав? — з інтонацією сурової матусі сказав Бенедикт.

— Досить з мене покарань, — я зробив руками жест «здаюсь». — Все-все, я вже лягаю спати.

— Насправді добре, що ти ще не спиш, — сказав Бенедикт, не давши мені час для обдумування його слів. — Не хотілось би тебе будити. Ти не зайнятий? Ні? Добре. Ходімо.

— Здається, в мене немає вибору.

Я вийшов за ним в коридор, перед цим закривши двері до своєї кімнати. В нас відбій зранку, коли сонце починає бути небезпечним для того, щоб довго знаходитися під його променями, а вночі ми бадьорі та наповнені сили. Тому зранку наша школа була пустою.

Бенедикт йшов вулицею з чорною парасолькою, щоб не отримати опіки. А я маячив слідом.

— До речі, а навіщо я тобі? — я набрався мужності запитати в нього, поки ми йшли вздовж невеликого парку між гуртожитком та головним корпусом академії. — Ще й така честь: ти сам зайшов за мною. Чому не Стефан?

— Вдень мене ніхто не бачить, можу ходити, де захочу, — сказав Бенедикт. — А у Стефана завжди є справи важливіші за мене! Так, стоп, ти цього не чув. Те, що я хочу тобі сказати, дуже важливо.

— А як же покарання?

— Я забуду про них, якщо ти впораєшся з одним маленьким дорученням.

— Мені почулось? Ти сказав про «них»? — здивувався я.

— Ні, тобі не почулось. Я пробачу всі твої витівки. Всі, — запевнив Бенедикт.

І я не втримався й сказав:

— Ого! Що я повинен зробити?

— Зовсім небагато! — махнув рукою директор та й навіть не подивився на мене.

Він спокійно зайшов в корпус адміністрації, залишив парасольку біля входу, а потім попрямував далі коридором на найвищий поверх. Я пішов за ним і лише тоді почув продовження фрази:

— Ти маєш скласти компанію принцу вампірів — Лізандру Дракулусу.

І тут я, м’яко кажучи, офігів. Спочатку мовчав, але потім чуть істерично засміявся. Бенедикт зупинився й здивовано подивився на мене, не розуміючи причину мого сміху.

— Дуже хороший жарт, — все, що зміг сказати я. — А серйозно, навіщо я тут?

— Це не жарт, — поблажливо посміхнувся Бенедикт. — Розумієш, Лізандр Дракулус — єдиний спадкоємець на трон вампірів. Регент дуже переймається через свого племінника. Та віддає на навчання, все ж таки він має чомусь навчитися в суспільстві. І принцу потрібен дампір. Я тут подумав про тебе!

— Стоп… — я задумався, — стоп-стоп…

— Нічого такого. Лізандр не такий Вищий, як ти собі уявляєш, — абсолютно спокійно продовжив Дракумор.

— Чому я?

— З тобою не нудно, — хмикнув він. — Думаю, що принцу краще спілкуватись з таким зірвиголова, ніж із зарозумілим відмінником.

— Я навіть не знаю комплімент це чи ні, але…

— Я пробачу тобі всі твої вибрики.

— Всі-всі?

— Всі-всі.

— Прямо всі?

— Клянусь.

І тут я знову задумався. Добре, походити за принцом хвостиком не так вже й складно, правда ж? Це зможе будь-який дурень. А я той самий дурень. Щось мені підказує, що ця пригода вилізе мені боком. Та ні, стоп. Він же принц, мабуть навіть не гляне в мою сторону. Але всі мої гріхи будуть пробачені. Закінчу академію з хорошою характеристикою і зможу знайти свого батька!

— Добре, — кивнув я, наче відповідальна людина. — Не думаю, що це буде проблематично.

У кабінеті директора виявились цілі збори. Коли ми зайшли, всі присутні подивились на мене, навіть ніяково стало. Я закинув руки за голову, намагаючись не дивитись нікому в очі. Дуже скоро Бенедикт привернув увагу на себе, пояснюючи гостям:

— Це Дмитро Резонських. Я попросив його бути особистим дампіром для Його Величності, принца Лізандра Дракулуса.

Поки він ще щось там пояснював, я помітив власне принца. Він сидів у кріслі перед столом директора. Як я зрозумів, що це він? Він був наймолодшим серед всіх гостей. Я, звичайно, особисто не бачив справжніх королів вампірів, але знаю, що принц Лізандр дуже молодий.

Можна сказати, що я не так уявляв принца. Всі королівські вампіри — горді, наглі та пихаті. А в цього опущений погляд, навіть понурий. А взагалі, принц дуже вродливий, з цим не посперечаєшся. Волосся світло-золоте, кудряве, довжиною до плечей. Бліда й мабуть вразлива шкіра. Особливою аристократичною родзинкою я вважав родинку під лівим оком.

Не те, щоб я його детально роздивлявся, але це дуже кидалось в очі. Гарний же, падлюка!

— Ви ж розумієте, — якийсь чоловік серед оточення принца почав говорити з Бенедиктом, — що до принца потрібне особливе ставлення…

— Ні! — неочікувано заявив принц, і в нього навіть голос звучав гарно. Та що ж це за ідеал! — Я не хочу, щоб всі бігали перед мною на задніх лапках! Пане Дракуморе, прошу прийняти мене як звичайного учня, незважаючи на розмови послів регента.

— Але… — хотів додати той чоловік, посол регента, як я зрозумів.

— Ні, це не обговорюється! — холодно, але ввічливо сказав принц.

— Добре, — Бенедикт знизав плечима, приймаючи рішення. — Бажання принца для мене важливіше. Та й не люблю я виділяти учнів. Якщо буде потрібна допомога, можеш звертатися до Дмитра.

— Це я, — я підняв руку. — А якщо що, то можеш взагалі до мене не звертатися.

— Як ти смієш! — уся свита зашипіла на мене.

— Припиніть! — цей гарнюня неочікувано заступився за мене, і навіть я здивувався. — Я хочу спілкуватись з іншими на рівних правах, а не як король! Це мій вибір, не ваш.

Лізандр цікавий тип… Шкода, що в нього немає залізної впевненості в голосі. Думаю, якби він не був принцом, ніхто його не став би слухати.

Ми ще довго стояли та слухали різні нудні розмови. Але потім нам дозволили вийти, а королівському оточенню… тобто послам, сказали залишитись, щоб вирішити формальні питання. Мене Бенедикт особисто попросив:

— Проведи Лізандра до вампірського корпусу, найперша кімната. Ти то знаєш, де це.

— Звичайно, — сказав я без особливого інтересу. — Тільки ось звідки мені знати?

— Не починай, ти там часто гуляєш.

— Стежиш за мною?

— Очей не відвожу. Може, знову кабінет розтрощиш.

— Я?!

— Не мудруй. Йди вже, проведи Лізандра!

— Я не…

— Йди! І якщо знову поскаржишся Стефану!..

— Все зрозумів! — сміючись я вискочив з кабінету.

Лізандр поспішив за мною, наче боявся, що я втечу.

Він виявився вищим від мене на пів голови. Ідеальна постава, а ще ці вишукані рухи. Вони були такі граціозні, наче він вже давно став королем. Мені стало ніяково, подумавши, яким убогим я виглядаю на його фоні. Коли ми вийшли в коридор, принц швидко змінився — став… нормальним?

— Якщо на нас чекає нелегка путь навчання разом, нам слід познайомитись в більш неформальній формі, — сказав він не дуже нормально як для підлітка. Схоже, йому потрібна допомога.

— Я Дмитро, а ти Ліззі, що тут не зрозуміло?

— Лі-Ліззі? — запнувся він, проте відволікся трохи. — Це жіноче ім’я! Навіть не думай мене так називати!

— А мені подобається, — я знизав плечима. — Тепер я буду називати тебе так принципово.

Я очікував істерику або скандалів та навіть обвинувачень у непослуху. Але принц лише мило звів брови й майже чутно пробурчав:

— Добре. Але називати мене так дозволено тільки тобі.

— Яка честь…

І чого я посміхаюся, як ідіот? Цей принц такий гарненький, просто не можу. О боже, я що, справді так про нього подумав?..

— А що за корпуси, про які ви з директором говорили? — поцікавився Ліззі, слідуючи за мною.

— Ну, у нас тут для кожного свій корпус. Іноді навіть уроки різні. Дампіри живуть у правій частині. Вампірський гуртожиток поруч, я там… бував кілька разів… Ну, не важливо…

— Стій, розкажи, чому ти так згадуєш про це! — допитливий, значить. Але такий милий, я не можу!

— Ну, ок, — чого гріха таїти? — Кілька разів бився з вискочками. Мені не подобаються вампіри, які носа задирають тільки тому, що вони Вищі, і намагаються задирати інших.

— Бійка? Справді? — скромно здивувався Ліззі.

— Спитай у Бенедикта. Здається, я його головна заноза в дупі…

— Ви такі близькі, — принц посміхнувся, а я здивувався. — Не думав, що директор такий добрий до учнів. Він з усіма такий?

— Ну.. — я навіть не знав, що відповісти, — ну… не знаю… ти взагалі про що?

— Так ви просто друзі? — запитав Ліззі, а я не розумів, що він має на увазі. — Я вперше бачу, щоб хтось говорив з вампіром королівського роду ось так. Хоча… ти й зі мною не церемонишся. Що добре, до речі.

— Королівського роду?

— Вважається, якщо в прізвищі є корінь «Драку», то його рід йде від Дракули. Звичайно, Дракулус — це пряма гілка, але є й інші.

— Ого, так стариган насправді Вищий вампір? — я цього не знав, тому засміявся. — Ну і нехай стрибає боком, у мене на нього є компромат.

— Ти дивний, — невинно сказав Ліззі. — Звідки ти? Хто твої батьки?

— З України, — відповів я.

Зазвичай Румунія та Україна тут дуже поважні. Румунія — батьківщина вампірів, Україна — друга земля, коли була еміграція.

— Я ріс з матір’ю, але вона померла. Батько десь «зверху», якщо я закінчу добре академію то зможу знайти його. Це єдине, що тримає мене тут. Я відповів на Ваші запитання?

— Ось як… — затих він, — так ти… сирота?

— Так, можна й так сказати.

— Я теж.

— Всі знають про Опівнічну різню, я не виняток, — сказав я, нагло роздивляючись миле обличчя.

Опівнічну різня — відмічена червоним ніч у вампірських календарях. У цей день на королівську сім’ю напали повстанці й вбили усіх жорстоким шляхом. Вижив лише один — Лізандр. Його сховали від атаки, він вижив чудом.

— Можливо, це зблизить нас? — якось по дитячому наївно сказав принц. — В книгах, які я читав, саме горе зближувало друзів.

— Життя не книги, життя — це лайно, — видав я, немов великий філософ. — А ще, друзів по горю не шукають.

— Справді? — здається, Ліззі розгубився.

— У тебе ніколи не було друзів?

— Не те щоб… — він задумався. — Коли живеш з ярликом принца вампірів, то всі без винятково хочуть з тобою дружити.. Але бути принцом — означає завжди робити те, чого від тебе хочуть інші. Я не дуже розуміюсь в особистих стосунках, але це не було схоже на дружбу.

— Зрозуміло… — я розвернувся й пішов спиною вперед, закинувши руки за голову, дивлячись на нього, бо він такий гарнюня! — Тебе просто використали.

— Мабуть… — здається, він навіть не був впевненим у своїх думках. — Дядько каже, що це ненадовго. Коли я стану повнолітнім, займу престол і…

— Фігню твій дядько морозить.

— Вибач?

— Якщо ти зараз дозволяєш керувати собою, то і королем станеш таким, що всі будуть намагатись використати тебе заради своєї вигоди.

— Це моя найбільша проблема, — неочікувано признався він. — Я не вмію бути… суворим… чи хоча б не таким м’якотілим.

— Тоді тобі повезло! — я хлопнув руками — Я дам тобі майстер-клас по зухвалості, і всі двері будуть відкриті перед тобою.

— Дмитре…

— Я серйозно! Мене тут як ходяче лихо сприймають…

— Дмитре…

— А взагалі я просто нікого не слухаю, тому й завжди й потрапляю в неприємні ситуації…

— Дмитре, зачекай! — Лізандр подав мені руку, а я не зрозумів про що він.

Але в мене був час зрозуміти. Під ногами зникла підлога. Я так довго йшов спиною, що забув про існування сходів. Вже почав летіти вниз, і в думках промайнуло: щось я часто падаю — як раптом Лізандр в мить опинився біля мене, спіймавши мене за руку, і я повис у повітрі. Дивна поза: я горизонтально над сходами, й принц, який тримав мене за руку. Танго? Здається, Ліззі злякався і, не розуміючи, скористався вампірською силою.

— Круто, — прокоментував я, посміхнувшись. — Реакція в тебе відмінна. Перший тест пройшов! Так і треба було!

Ліззі допоміг мені встати нормально, після чого полегшено пробурмотів:

— Тепер я розумію, чому директор за тобою наглядає.

— Я не завжди падаю, я просто не дуже слідкую за ногами… — я не знав, що сказати. — Хоча так, тепер розумію. Але більше він боїться, що я випущу вогняну саламандру чи влаштую бійку з якоюсь вискочкою… А я піду й поскаржусь його компромату!

Ми вийшли на вулицю, принц одразу ж відкрив чорну парасольку проти сонячного світла. Зазвичай парасольки для загального користування стоять біля дверей: завжди потрібно бути обережним. Я провів Лізандра через паркову алею, а потім і в вампірський гуртожиток. Він величезний, як окрема квартира форми букви «П».

— Взагалі, тут гарно, — розповідав я, відкриваючі двері житлового корпусу, де поки що було тихо — усі спали. — Хоча б кімнати кращі за ті, що були в моєму будинку.

— Були? — зачепився за слово Ліззі, заходячи за мною та роздивляючись бежеві коридори. Уважний який.

— Його спалили, — лаконічно відповів я і зупинився біля найближчих дверей. — Так, твоя кімната номер 1. Це найкрутіша кімната гуртожитку. Взагалі вона була на ремонті, але ти вчасно приїхав. Тобі щастить.

Ключ виявився у принца з собою. Мені самому цікаво, що там за кімната така. Він має право не впускати мене, дампіра, на свою тимчасову територію… Так, такі правила також є. Але, якщо дозволить…

Він відчинив двері та з зітханням зайшов усередину. Я за ним. Все одно, прожене чи ні. Однак, не схоже, щоб моя присутність його якось хвилювала. Кімната була дуже велика, містила декілька зон, які відділялись арками. Точно як окрема квартира-студія. Є місце для сну, для роботи, для ванни, для кухні… А не жирно?

— Не палац, але теж непогано, — підбив підсумки Лізандр.

Непогано?! Та ти знаєш скільки коштує квартира з такими зручностями?! Теж мені, мажор!

— Мені б таке непогано… — лише пробурмотів я.

— Ой, вибач, не хотів нагадати тобі про твоє фінансове становище… — ляпнув він, і сам злякався своїх слів. — Тобто… я не це мав на увазі…

— Розслабся, — я махнув рукою й завалився на диван. — А де твої речі? Невже їм виділили окрему кімнату?

— Можеш підколювати мене скільки завгодно, але речей в мене небагато, — повідомив Ліззі, все ще розглядаючи кімнату. — Скоро принесуть.

— Вже ранок, треба спати, — сказав я, помітивши на стіні одинадцяту ранку і без особливого бажання почав вставати, однак…

— Ти йдеш?! — різко сказав Лізандр, перекриваючи мені дорогу.

— Так, а що? — я навіть злякався цієї реакції.

— Ні! — так само різко опинився біля дверей та зачинив їх. — З глузду з’їхав? Залишаєш мене одного? В незнайомому місці?

— Чувак, у кожного своя кімната. Зустрінемось на уроках…

— Тоді… як щодо влаштувати типу вечірки… чи… — почав бурмотіти Ліззі, який не хотів випускати мене з кімнати, але не мав на те резону.

— Ти боїшся залишитися один, — збагнув я. — Ок, я не проти поспати в таких хоромах. Але це лише перший день. Завтра вже сам якось.

— Дякую!

Через десять хвилин ми розговорились, наче сто років дружимо. Чи це був ефект кріпкого якісного віскі…

— І тут я йому говорю… — вже п’яний я розповідав, сидівши на підлозі разом з принцом. — «Пиздітимеш — відлупцюю». І відлупцював.

— Я не хочу таких однокласників! — почав нити Лізандр, випиваючи ще один келих віскі. — Мені вистачає своїх… цих… в замку…

— Тут вони пиздець… Не вір їм, вони хитрі…

— Як набридло бути принцом… — він похитнувся і я ледве встиг спіймати його. Він приємно пахнув, та і сам він був таким теплим та м’яким, що стало ніяково. — Я хочу жити нор-маль-но. А не: «Так-так, Ваша Високість» типу набридло…

— Зате багатий, — сказав я й випустив його з рук.

Наче вже не маленький, випив багато, так, але бухати з принцом «за знайомство» вперше в моїй практиці. Ліззі посунувся ближче до мене, а я не розумію, що за сила притяжіння виникла в мене до вампіра. Тому не став відсідати від нього.

— Мені не потрібне багатство… — його голос помітно притих.

Здається, вже обід. Вампіри в цей час автоматично засинають, така ціна за велику силу. Ось принц заплющив очі, впав головою на мої коліна й одразу ж заснув. Яка честь!

Я, не втримавшись, доторкнувся до його волосся. Відчувається, як шовк… і для порівняння прощупав своє жорстке чорне волосся. Різка різниця. Навіть дивно. Усі Вищі вампіри не можуть бути потворами. Але Ліззі, як на мене, найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив. Думаю, я просто п’яний.

Я заплющив очі, опираючись спиною на диван, почуваючи, що теж добряче випив. Спати з принцом на колінах… Я, звісно, мріяв про це, але трохи інакше. Але він приємно пахне, він м’який і… Добре, буду насолоджуватись моментом.

***

Прокинувся я від трясіння за плечі. Це виявився прекрасний принц. За вікном уже стемніло: фіранка відсмикнута, а світла не побільшало. Ці фіранки спеціально захищають від ультрафіолету вдень, а зараз служили для краси.

— Ми йдемо на уроки? — запитав Лізандр, коли я потер очі.

— А? — потім я позіхнув, вигинаючись у спині. — Ага. Інакше мене загризуть.

— Тоді треба збиратися! — весело сказала Ліззі, енергійно підводячись на ноги. — Поки ми спали, нам занесли всі мої речі!

Я глянув на купу валіз біля дверей. Купу валіз? Більше схожий на окремий поспішно побудований замок. Це йому мало речей? Страшно уявити, що означає багато речей.

— Котра година? — спитав я, знову позіхаючи.

— Зараз дев’ята година, — відповів мені Ліззі, все ще посміхаючись. — Прокидайся вже!

— Через сорок хвилин будуть заняття, чого ти вскочив? — я підвівся з підлоги, відчуваючи страшну млявість від такого раннього підйому.

— Я подумав, що в перший день треба добре виглядати, — Ліззі пішов до своїх речей, розкидаючи їх із розкритої валізи. — У мене є шкільна форма, але що краще вдягнути? І як одягнешся ти? Це має велике значення? Чи можна одягати дрібнички? А якщо я хочу інші штани?

— Одягай, що завгодно, — сказав я. — Головне, щоб був чорний колір, пристойний вигляд та емблема школи. Так Бенедикт мені постійно каже.

— Допоможи з одягом! І з зачіскою! Я не дуже пом’яв волосся, коли спав? До речі, у тебе на колінах спати зручно. Чи можна повторити якось?

— Чудово, наступного разу влаштую готель для вампірів, — сухо сказав я, тим самим приховуючи збентеження. — Ти одягайся, наводь цей… марафет… а я збігаю до себе, сам щось одягну.

— Ні, збігаємо до тебе після того, як я виберу, що вдягнути…

У результаті приблизно пів години я намагався йому допомогти. Тобто сидів і кивав. Яка різниця: чорні штани чи сірі? О, ця незрозуміла королівська натура…