I. The Bad Thing

Макс стояв у кабінеті свого командира і чекав на його рішення.

З моменту затримання (точніше, добровільної здачі) Моррісона минув тиждень, та чи залишать сержанта Шекклтона на посаді, чи ні, ніхто й словом не прохопився. Тож Макс, якому набридло блукати потемки, прийшов по відповіді сам. Однак замість хоч якоїсь бесіди в приміщенні панувала вкрай непривітна мовчанка.

Макс кашлянув. Суперінтендант Фінніґан навіть не підняв голови. Лиш рука, що тримала авторучку, нервово сіпнулася.

Цього тижня вдалося закрити одразу дві дрібних справи. Перша – якийсь чолов’яга на ймення Маркус серед ночі завітав до Музею Вікторії і Альберта з непереборним бажанням заклеїти шматками цупкого картону шкляну стелю. Свої дії він обґрунтував фразою «я мушу замкнути сонце» – він повторював її знов і знов, і більше ніц не говорив. Стіві послухав-послухав, покивав головою, поки цей божевільний не видихся, а тоді взяв і подзвонив у психлікарню.

Другою справою стала ситуація, що трапилася на Мейден-лейн. Молоду жінку прямісінько на хіднику мало не задзьобала на смерть бородата сова. З якоїсь, досі не відомої, причини до її лапки була прив’язана записка, яку поліцейські прочитати не встигли: коли вони запросили до відділку хазяїна птаха, дещо зарозумілого чоловіка середніх літ, то навіть не мали змоги спитати ім’я. До кімнати безцеремонно увійшли двійко незнайомців в дивакуватих сірих костюмах-трійках і повідомили, що цей джентльмен (вони так і сказали: джентльмен) відтепер під їхнім контролем. Джеремі не залишалося нічого, крім як виконати їхнє розпорядження і поставити відмітку «РОЗСЛІДУВАНО», тим самим закривши справу.

Фінніґан не уважав за потрібне сказати ні доброго, ні злого слова своїм підлеглим. Скидалося на те, що на ці оказії йому було начхати. Тому Максу було страшенно ніяково стояти в цьому кабінеті. Та він переконав себе, що це необхідно. Зараз він збирався з силами, аби з усією впевненістю заявити про свою присутність. Натомість вийшло дещо незв’язне:

– Суперінтенданте Фінніґан, сер. Я б хотів…

– Шшш! Дізнатися, чи є у вас бодай якесь майбутнє у моєму відділку, Шекклтоне? Це з вашим рейтингом розслідуваності? Знаєте, я хотів вас залишити, зваживши на вашу неабияку наполегливість і старання, – в його словах звучала насмішка, – але враховуючи, що ви додумалися прийти сюди і відволікти мене, замість того, щоб дождатися, доки я вас запрошу, я перенесу це рішення на той день, коли ви принесете мені ще одну розкриту справу. І краще для вас, якщо ця справа буде серйозною. Геть, сержанте!

Неабиякими зусиллями Макс стримав себе від зневажливого форкання. Просто мовив «так, сер» і вийшов. Навіть дверима не грюкнув.

Після душного приміщення вулиця зустріла Макса приємною прохолодою, що доносилася від Темзи. Він ішов, дивлячись тільки собі під ноги. Йому кортіло прогулятися і провітрити череп. Хтозна, може вдасться заодно пригадати, чи немає в загашниках якогось «висяка», за який можна було б взятися. Та чи то пам’ять підводила його, чи то прогулянка забирала всю увагу, чи то й справді архіви «нерозслідки» були спустошені, Максу так нічого й не згадалося.

Вочевидь, вища сила думала з ним разом і поспішала на допомогу. На розі Фліт-стріт і Феттер-лейн повз Макса пронеслася на величезній швидкості невиразна пляма, а за мить на нього налетів змилений хлопчина років двадцяти. Молодик не одразу допетрав, що він взагалі у когось врізався. Він прожогом подолав ще зо два десятки метрів, але ціль його була втрачена, і він нарешті зупинився. І обернувся, щоб побачити, як Макс підводиться і тримається за стіну. Хлопчина несміливо підійшов, відчайдушно витираючи рукавом піт з чола і відганяючи з очей зелене волосся. Заглянув Максові у вічі і уточнив, чи сер у порядку.

Сержант кивнув, і вийшло трохи різкувато, бо насправді він все ще приходив до тями. Та зовсім швидко пересічного громадянина в ньому замінив поліцейський.

– Куди ти нісся, Усейне? Когось переслідував?

– Нісся?.. П-переслідував, так, сер, – його карі очі округлилися, а голос затинався. – Ця о-особа втекла з нашого магазину! З нашими платівками! З нашими Arctic Monkeys! Arctic Monkeys! Як же так… – він стражденно роззирнувся, наче сподівався, що грабіжник поверне в зворотному напрямку.

– Хто, блять, такі Arctic Monkeys?! – не витримав Макс.

Хлопчина неочікувано і щиро всміхнувся.

– Бачу, ви розбираєтеся… Так. От їхні платівки і вкрали, – може, дихання цей хлоп і відновив, але розповіді все ще бракувало інформативности. Макс і далі нічогісінько не розумів, і це починало дратувати.

– На твоєму місці, друже, я б почав розказувати по-людськи. У чому я там нібито розбираюся? Хоча ні, давай по черзі. Як тебе звуть?

– Джон, сер.

– Чудово, Джоне. Сержант Шекклтон, поліційне управління Лондона. Отепер розповідай, – додав Макс, ховаючи жетон.

Джон гучно зітхнув.

– Я працюю у музичному магазині неподалік. Торгую вінілами. Дуже широким асортиментом – від легенд кшталту «Клубу одиноких сердець сержанта Пеппера» і до смачних новинок, таких як Лана дель Рей, The Weeknd чи Біллі Айліш, – про жодного Біллі Айліша Макс ніколи не чув, та й про решту «смачних новинок» також, але він цього не показав. – До магазину зайшов якийсь тип, у капюшоні, знаєте, й з хусткою на лиці. Словом, панк. Такі зазвичай заходять, щоб купити платівку Sex Pistols чи The Cure і піти, тож ми навчилися не переживати, коли люди приховують обличчя. Але… – він знов зітхнув, неймовірно тужливо, – але цей пройдисвіт спер у мене три платівки! Всі три – Arctic Monkeys. Три, виходить, альбома, включно зі свіжим, 2017-го року. А те, що ви цитували – це ж з їхнього другого ейпішника, пісня «Who the fuck are…»

– Та не цитував я нічого! – гаркнув Макс. Якби молодик ще раз промовив ці два слова, він би застосував штатну зброю. – Але я зрозумів. Добре, Джоне. Дуже добре. Коротко і ясно… Скажи, Джоне, капюшон і хустка – це все, що ти запам’ятав про цього відвідувача? Може, колір одежі, аксесуари абощо?

– Біла, сер. О, і сам теж білий. І очі світлі, ще й гарні такі. І ще…

Та що там «і ще», Макс дізнатися не встиг – з-за рогу почулося дике ревіння. Джон аж зіщулився, і сержант виснував, що вартувало би прийняти більш вигідну позу.

– Твоє начальство, чи не так? – Джон кивнув. – Гаразд. Зараз ми його зустрінемо.

Спершу вони побачили козирок кепки. Тоді масивне пузо. І лише після того, масивною тінню, що затулила сонце, з’явився джонів начальник. Він був великою людиною, але на диво рухливою: він біг, про що промовисто сповіщав піт, що стікав з його щоки і бруднив чорну сорочку. Цей об’ємний містер зовсім не тямився. На якусь мить Макс відчув до Джонні глибоке співчуття.

– Джоне!!! – обличчя чоловіка пашіло. – Як ти міг дати цьому чортові піти?!!

– Сер, я гнався за ним, я бачив його, доки він не забіг за ріг, а я стикнувся із… – він перевів благальний погляд на Макса.

– А ти ще хто до біса такий? – ввічливо поцікавився джонів начальник. Жетон і посада змусили його стати ще ввічливішим.

– То як я можу звертатися до вас? – уточнив сержант.

– Маґнуссен, – пошепки підказав Джон.

– Маґну… – почав був чоловік, але раптом завівся знов. – Ах ти ж луняка такий!..

– Порядок, містере Маґнуссен. Дотримуйтеся порядку, – так Макс нагадав, що він усе ще тут. – Краще розкажіть мені більше про втрачений товар. Як виглядали платівки? Особливі маркування, можливо?

Піт перестав скрапувати з чоловіка на хідник, а його чоло розрізали задумливі зморшки. Цей стан спокійного згадування личив містерові Маґнуссену. Принаймні, на вулиці стало помітно тихше, лише колеса авто відбивали такт бруківкою.

– То були три альбоми гурту… – Макс жестом зупинив його.

– Я знаю, що за гурт. Давайте про зовнішній вигляд платівок.

Маґнуссен здивувався. Джон посміхнувся.

– Так… – протягнув чоловік. – Звісно, еее, то були «AM», «Favourite Worst Nightmare» та… Який ще, Джоне?

– Свіжий, сер, «Tranquility Base Hotel & Casino».

– Точно, – клацнув пальцями Маґнуссен, наче то він сам пригадав. – А ще на кожному був автограф фронтмена гурту, Алекса Тернера. Тож це були ексклюзиви… І це неабиякий удар по нашим заробіткам, Джоне, – він докірливо глянув на хлопця, і той знов зіщулився. – Ці платівки, кожна з них, коштують близько двох сотень фунтів, сержанте. Їх треба знайти.

Маґнуссен постояв собі мовчки, а тоді знов заревів:

– Джоне! У нас же магазин стоїть без охорони, пуста твоя макітра! А ну пендзлюй туди!..

Наостанок Макс записав його телефон (і телефон Джона також), пообіцяв з’явитися завтра вранці й попрощався. Мозок почав працювати на автопілоті, і мозок хотів спати. А ще треба було однак подумати і спланувати план дій. Підготувати схему.