Квіти на могилі

Рекомендований саундтрек: Me еnd the Birds (Duster)

Рудоволосий, за звичай, засинав піздно, довго прокидаючись до обіду. Вчора Осаму приклав не малих зусиль укладаючи коханого спати, після ж не спав ніч напроліт, листаючи стрічку останніх новин в надії на краще, котре обіцяв Накахарі як тільки з’явилися перші натяки на жахливі події, що очікують рідну країну. Не засинаючи до ранку, шатен змученими очима глядів на сіру вулицю за вікном, самі вони жили на п’ятому поверсі старого панельного будинка, що зовні практично нічим не відрізнявся від десятків інших, що було видно з вікна. Нещодавно, після пропозиції, Чуя переїхав до нареченого. З приїздом хлопця, квартира заграла новими фарбами, як і життя Осаму: на заваленому брухтом балконі з’явилися різних кольорів квіти, кухню та спальню довелося перефарбувати, а старі та непотрібні речі – викинути на смітник. Вже місяць Дазай справді радіє життю, кожен ранок для хлопця починався о шостій, іноді о сьомій та не більше. Кожен ранок рудоволосий м’яко але водночас міцно обіймав його зі спини, поки Осаму намагається приготувати обом улюблений сніданок.

Живучи щасливо слід не забувати одне жорстоке правило: усе рано чи пізно закінчується, подібно тому, як за теплим, яскравим ранком приходить холодна й темна ніч.

Дазай повільно притулився спиною до цегляної стіни, не відриваючи погляду від вікна, де вже як годину почало проявлятися перше сонячне проміння.

24 лютого, 4:30 ранку 

Перша сльоза пройшлася по щоці разом з першою сиреною, що почала лунати в місті. Сердце пропустило удар, рука потягнулася до обличчя коханого, що безтурботно спав, вкрившись тонкою ковдрою. Від обережного дотику, хлопець прокинувся, повними безнадією та страху очами дивлячись на Дазая.

—Прокидайся квітонько, війна почалася…

Глибоко у душі, Накахара надіявся, що це все лише сон, страшний та жахливий сон, та прямо зараз він спить у повній нічній тиші, в обіймах шатена.

—Господи..ходімо в коридор? Може все обійдеться? Все…все скоро скінчиться..

Увага рудоволосого вмить перейшла на сирени, котрі юнак чув вперше за все своє недовге життя. Оба вийшли у коридор, щільно зачинивши усі вільні двері. Понад пів години кохані намагалися відволіктися, перевести увагу на щось інше, але щоразу поверталися до новин.

“Обстріл аеропортів, що чекає Київ”…..”Прорив кордону, окупанти зайшли у Сумську область”…..”Обстріл Харкова”….”Війна почалася, люди масово покидають країну”..

—Осаму, може й нам слід виїхати?

Перекинувши погляд на Дазая, напівтоном промовив хлопець

—Завтра нас забере мій знайомий, поїдемо до кордону з Польщею, а далі якось протримаємося

Шатен обережно протер червоні від недостачі сну, очі.

Не встиг Накахара хоч щось відповісти, як пролунав вибух, судячи по звуку, десь зовсім поруч. Від несподіванки, темноволосий підскочив на місці, намагаючись втамувати дихання.

“Невже це не сон? Благаю…хай це буде просто нічний кошмар… благаю..”

Після цього пролунало ще принанні п’ять подібних вибухів, почувся гул винищувача десь подалі від центра міста, як у новинах з телефону Чуї з’явилася новина. Око зачепилося за одну стрічку

“….обстріл Маріуполя….”

—Біжімо у сховище, прошу…

—Не буду чинити опір

Зірвавшись з місця, хлопець схопив рудоволосого за руки, треморно відчиняючи двері у під’їзд. Біжучи по сходах, ноги зачеплялися одна за одну, все тіло трусилися.

“Я не можу прокинутися….невже це справді не сон?”

Вмить все обірвалося…

Наступний вибух заклав вуха, ніби занурив у гарячу воду. Гарячу від крові.

Снаряд потрапив у під’їзд, змусивши бетонну плиту впасти. Рудоволосий ще дивився на хлопця, його очі були ще відчинені, але погляд розфокусований. Частину тіла Накахари покривала сіра плита й уламки, а звідти впевнено пішла об’ємна калюжа з крові та шматків плоті.

—Я кохаю тебе, зіронько…Пробач..пробач мене за все..

—…більше за все життя..

За якийсь час погляд юнака став скляним, очі ще були відкриті, з роту пішла кров.

Перевівши запливший сльозами погляд на себе, Осаму помітив зі своїх ушкоджень лише шматок заліза, що стирчав зі знемілої ноги.

Пройшло два дні як хлопця знайшли у тому ж положенні інші, кому пощастило, вижити. Тепер він сидів коло свіжої могили під вигорілим зі сторони, домом. У горлі стояв ком, а у думках старі спогади.

Вони зустрілися в університеті ще на першому курсі, Дазай – зухвалий студент на своїй хвилі, що постійно дражнив рудоволосого хлопця з групи, за що не раз отримував по ребрах. “—А технарі всі такі низькі? —Що ти сказав, шпала?” І ось чотири роки з моменту, як Осаму знайшов свій сенс житти, й два дні, як помер душею сам.

Шатен обережно провів рукою по дощечці, де рваними літерами було виведено:

“Накахара Чуя. 24 лютого. 5:40”

Нога нестерпно боліла, у рани потрапила інфекція, а кров з пораненої ноги ще сочилася крізь широку пов’язку з потрапившої під руки, тряпчини. Хлопець ліг на холодну, промерзлу землю й заплющив очі. Більше він не прокидався.

Нова табличка поруч гласила:

“Осаму Дазай. 26 лютого. 5:41”

За рік, війна скінчилася, весною на могилах проросли квіти.