Розділ другий: про м’ятне морозиво, кактуси та приятеля

Зібравшись з думками Хосок продовжує займатися роботою, нервово чекаючи нового працівника. Минуло всього декілька хвилин, які для Хосока здалися вічністю, і силует Юнгі з’явився в дверному пройомі. Чон відчув як сильно у нього пришвидшився пульс. Матінко, чому ж він так нервує?

– П… Привіт..? – першим починає Хосок. Йому не дуже вдається приховати тремтіння в голосі.

– Ну здрастуй, напарничку, – хмикає Юнгі.

– Слухай, давай забудемо все, що було в тому клятому автобусі… – наспіх тароторить Хо, та Мін перебиває його:

– Хах, ти просто так надієшся, що я забуду це? Хехе, оскільки ми тепер колеги і вимушені бачити один одного кожного дня, то навіть не надійся, що я це просто так забуду.

Якщо чесно, то Мін не дуже то й хотів пам’ятати цю історію. Точніше йому все одно, але коли з’явилася нагода зайвий раз прикольнутися над, схоже, занадто емоційним колегою. Юнгі по доброму, з долею насмішки, посміхається, а Чон думає, що краще б він цим ранком не прокинувся.

Чорт візьми, тепер йому кожного дня бачитися з Юнгі, працювати з ним, схоже, ще й на одному автобусі їздити. Хосок уже розуміє, що далі його чекає вже не таке нудне життя. І він готовий поклястися, що був би то не Юнгі, а будь хто інший, то все було б не так… І соромно йому було б менше. Не зрозуміло чому до нього прийшла така думка, але він впевнений в цьому.

☕

До кінця дня новим напарникам вдалося доволі добре поладнати, тому під кінець зміни у них був доволі чудовий настрій і теми для розмови, хоча вони і були втомлені. Сьогодні було значно більше клієнтів, ніж у будь який інший день тижня, бо сьогодні понеділок: всі спішать на роботу, не задоволені, злі, здається, на всіх і на все. А для Хосока це один із найкращих понеділків його нудного життя. Зараз, коли зміна Юнгі та Хобі доходить до кінця, в кав’ярню уже прийшли інші баристи, готові їх замінити.

– Що, прямо так і сказав? – через сміх і сльози перепитує Мін.

– Та серйозно, так і говорить: “Я не зацікавлений в ній, рівно на стільки, скільки отой бродячий кіт у твоїй дупі”, – цитує якусь кумедну історію зі свого життя Хо, – і ніхто із нас не розуміє до чого тут взагалі моя дупа і той довбаний бродячий кіт.

Вони сміються, а Джин спостерігає за ними із ніжною посмішкою на лиці.

Хлопці одягаються, прощаються з персоналом та прямують до автобусної зупинки.

– Я, мабуть, в житті ніколи не сміявся так, – каже Юнгі, роблячи наголос на останньому слові.

– Ой, і не говори, з тобою не засумуєш.

– Слухай, у мене до тебе є пропозиція, – Чон трохи заспокоюється та уважно слухає співрозмовника, – як ти дивишся на те, щоб сьогодні повечеряти у мене? До мене має прийти друг, його звати Чімін, я думаю ви поладите.

Хосок думає декілька секунд, потім спокійно відповідає:

– Ну я навіть не знаю… Це ж все-таки ваша вечеря, можливо я буду там зайвим.

– Чувак, повір, така людина як ти ніколи не буде зайвою в компанії. Так, це не обговорюється, ми прямо зараз їдемо в супермаркет, потім до мене до дому, і вечеряємо разом з Чіміном. Відмова не приймається.

Хосок тепло посміхається, і у відповідь з награним невдоволенням:

– Але мої кактуси будуть не политі!

Так, Хосок вирощує вдома кактуси. Їх у нього близько двох десятків, і в кожного є їм’я.

– Це кактуси, а не петунії, Хо.

– Петунії? Це що взагалі таке?

– Забий, я також не знаю. Так що там на рахунок вечері?

– Добре, вмовив.

– Отак би одразу, – пелегшено видихає Мін.

Хосок відразу ж після написав сестрі, щоб заїхала в його квартиру та погодувала його собаку, бо знаючи себе, він може затриматися на довго. Чон точно знає, що вона буде сваритися за це, але кого це зараз хвилює?

Якщо чесно, Хосок така людина, яку взагалі вмовсяти не треба, він за будь яку ідею, окрім голодування. Поїсти він, все-таки любить.

Далі вони довго чекали автобус, який трохи затримувався. Доки чекали то обговорили дуже багато чого: імена всіх кактусів Хосока, собаку Юнгі, яка постійно лізе до нього в ліжко, та навіть колишнього працівника кав’ярні. В один момент Хосок зловив себе на думці, що якби не було того випадкового зіткнення в автобусі, то зараз він би сидів на цій зупинці сам, один і проклинав би цей день, автобус, зупинку і все своє життя. Вони знайомі менше одного дня, але між ними уже зародився своєрідний конект. По дорозі Юнгі розповідав про того самого друга Чіміна.

Коли автобус доїхав, то сонце уже майже зайшло за горизонт.

– Дідько, як же холодно сьогодні! – скаржився Хосок.

– Згоден, – підтримав Мін, – магазин за поворотом, не проґав.

☕

У магазині ввечері було значно менше людей, ніж денної пори, тому між рядами стелажів було ходити набагато легше.

На вечерю вони взяли курячі крильця, трохи сиру, мармелад (це була ініціатива Юнгі), і пиво, кожному по банці. Вони вже були готові йти на касу, як Хосок побачив холодильник з морозивом.

– Ти зараз серйозно? На вулиці мороз десь мінус сто, а йому морозива захотілося! – скаржитися Юнгі.

– Ну а ти просто подумай: температура морозива в середньому -10°, а на вулиці, як ти сказав, -100°, отже я збираюся грітися, – роздумує Хосок, поки Мін здивовано на нього зиркає.

– Ну проти такого у мене аргументів немає, – розгублено відповідає Юнгі, та уважно слідкує за Хосоком, який з посмішкою діставав з морозильника три пачки з м’ятним морозивом, – ооо ні, чувак, то ти ще й збоченець! О ні, ти не підеш до мене на вечерю!

Мін, звичайно, жартував, але Хосок сприйняв цей жарт занадто буквально.

– Ох чорт, я не запитав яке ти хочеш… – біткається хлопець, як уже через секунду відчуває важкість Мінової руки на своєму плечі.

– Та все нормально, не бери мені ніяке, я не дуже люблю морозиво.

– І ця людина називала мене збочинцем? Як можна не любити морозиво?

– Отак легко й просто. Поспішай, бо Чімін прийде перший за нас, а я не хочу щоб це сталося, – підганяє Чона Юнгі, забравши морозиво з його рук. Вони не поспішаючи йдуть на касу, а Хосок цікавиться:

– Оох, ти справді такий гостинний? По тобі відразу і не скажеш…

– Що? Ні, просто минулого разу, коли Чімін був у моїй квартирі сам, то з’їв усе моє лавандове печиво, та хотів нагодувати ним мою собаку.

– Тоді справді треба поспішати, доки жодна собака не постраждала.

Вони прямують на касу, все таки з трьома пачками м’ятного морозива.

☕

Дібратись до дому Юнгі їм вдалось майже без пригод, якщо не враховувати того, що Хосок вступив в лайно але історія не про це.

Квартира Міна виглядала доволі просторо, у світлих відтінках, без зайвих деталей. Вони проходять на кухню, де все також облаштовано доволі стильно. Мін розкладає продукти, а Хо розглядає все навколо.

– В тебе так гарно, – не приховує захоплення Чон, і одразу після сказаного помічає на одній з верхніх полиць на вході в кухню кімнатну рослину у вигляді ліани, у яку в ту ж секунду влупився, коли йшов до стільця.

– Цю квартиру я купив сам. На власні кошти, – пояснює Юнгі, – Батьки відмовилися від мене ще тоді, коли я не захотів слухати їх у виборі професії, – говорить так, наче все одно, але на серці щось тріснуло.

– Професія…

Хосок не встиг закінчити, як Юнгі перебив його:

– Композитор. Я пишу музику. Тому і в цій квартирі буваю рідко, часто в студії залишаюся.

Хосок хотів було продовжити діалог, як пролунав дверний дзвінок.

– Це Чімін, я відкрию, – на ходу тараторить Юнгі, не бажаючи продовжувати тему про батьків.

Мін покидає кухню, а на душі в Хосока залишається не найприємніший осад. Він чує клацання дверного замка, а далі голос Чіміна:

– Привіт бро! Нарешті хоч кудись тебе вдалося витягнути. На вулиці холод страшнючий, я в шоці, – далі звуки, характерні для знімання верхнього одягу, потім: – ну чому ти оце став, ходім на кухню, я змерз пиздець.

– Чімін, з нами бу-, – та йому не дають завершити.

– О, а ти ще хто?, – щиро не розуміє Мінів друг.

– Знайомся, це Хосок, мій новий… друг. Хосок, знайомся, це Чімін, мій старий друг.

– По-перше, чувак, я не такий уже і старий, і взагалі ти хьон мені, – скаржитися Чімін, а Хосоку з нього й смішно, – по-друге, як?!

Юнгі не розуміє:

– Що “як”?

Чімін підходить Чона, пристально дивитися на нього, і, мабуть, в цій кімнаті тільки першому відомо, що він зараз збирається робити. Хосок напружився.

– Як тобі вдалося подружитися з ним?, – запитує Пак роблячи великий акцент на останньому слові.

Хосок не знає, що йому відповісти, бо з Юнгі він подружився майже відразу, і ніяких проблем з цим не виникало.

– Він же як чортів камінь: ти йому всю душу вивертаєш, а воно “угу.”, – описує Юнгі Пак, і ну дуже мило перекривляє.

– Ой, та ну це зовсім на нього не схоже!, – суперечить Чон, – він був милим з першої секунди нашого знайомства.

– Ага, особливо в автобусі, – спокійно пригадує Юнгі, від чого Хосок заливається червоною фарбою.

– Хлопче, повір, ти погано його знаєш.

А Чон щиро не розуміє, як оцей милий котик може бути таким холодним і черствим, яким його описує Пак.

– Ви все ще обговорюєте мене в моїй квартирі, – робить зауваження Юнгі, – так, ти, – указує на Чіміна, – погодуй Холлі, – так звали його песика, – а ти, – тепер під роздачу потрапив Чон, – допоможеш мені з м’ясом.

Всі виконують свої доручення, паралельно слухаючи чергову історію з життя Чіміна, а Хосок думає про те, що з приходом Пака, Юнгі став справді більш… Більш сором’язливим, чи навіть… Закритим! Точно, Юнгі поводиться закритішим. Поки Чімін відійшов в іншу кімнату, бог зна за чим, Хосок тихо запитує Міна:

– Він завжди такий?

– Який?

– Ну… Балакучий.

– Ооо так рот Чіміна відкритий, навіть коли він спить.

Вони сміються, аж поки із сусідньої кімнати звучить крик Чіміна:

– МІН НАХУЙ ЮНГІ! ТВОЯ СОБАКА ХОЧ КОЛИСЬ НАВЧИТЬСЯ НЕ СЦЯТИ ДЕ ЇЙ ЗАМАНЕТЬСЯ?!

Юнгі заливається сміхом. Хосок висовує шию, щоб краще чути воплі Пака.

– ЧОРТ ВІЗЬМИ, ЦИМ ШКАРПЕТКАМ БУЛО МЕНШЕ ТИЖНЯ! – його світленька голова висовується із дверей, а в його руках ті самі нові шкарпетки, – З ТЕБЕ НОВІ ШКАРПЕТКИ, СОБАЧНИК ЇБУЧИЙ.

– Господи, заспокійся, дурнувате. Моя Холлі не винна, що якийсь кривоногий друг її хазяїна не дивитися куди ступає, – дражнить постраждалого Юнгі, паралельно перевертаючи м’ясо.

Хосок сидить за столом поруч, попиваючи колу, яку тільки що йому дістав з холодильника Мін, і також заливисто регоче разом із власником квартири.

– Ну блять, ну знав би не йшов, – Пак не перстає скаржитись.

– Чого тебе туди взагалі понесло? – подає голос Хо.

– Та в тому то й діло, що я забув!

Всіх інших присутніх накриває хвиля щирого сміху, а Чімін, відкинувши ті бідні носки кудись геть, також збирається дістати з холодильника якийсь прохолодний напій.

– Два долари! – викрикує Мін, від чого Пак трохи сахається. Юнгі з Хосоком знову сміються, а Чімін покриває їх лайкою.

Весь вечір вони проводять так, немов знали один одного все життя, а не один день, чи декілька годин. Вони багато сміються, розповідають один про одного, та і просто весело проводять час. Чімін розповідає історії про те, як він проводив до дому дівчину, яка привела її до своєї страшної товстої подруги і закрила їх там вдвох. Також додав, що не має нічого проти людей із зайвою вагою, але ця була справді огидна і недоглянута. Що було з Чіміном далі історія замовчує, це вже лишається тільки дофантазувати.