ОБИРАЙ. (7) Чудовисько

Я повернулась після довгої перерви зі склом! Читайте, коментуйте, ця історія вже давно не міді, але я закругляюсь!

Музика з-під чужих пальців впліталась у музику його сяо. Для Фен Сіня наступила короткочасна передишка: він заплющив очі, поринувши в мелодію, забуваючи про свого супутника – ворога? – з протилежної сторони місточка, перекинутого через струмок. Він знав: варто тільки подивитися в ту сторону – і його зустріне погляд чорних очей, що кидали тінь на всю Піднебесну.

Менше доби тому він прокинувся у новому для себе світі, в якому він і його заклятий ворог були… одружені. О, чудернацький світ, в якому погляд Му Ціна, звернений до нього, був повний печалі і надії замість звиклої люті і огиди.

Фен Сень визнав, що такому Сюань Чженю йому було б соромно завдавати болю. Пов’язаний духовними узами самовдосконалення з Богом, абсолютно чужим, але ж не приховуючим зла, Нан Ян не вчинив би йому шкоди. Може, крім одної: так чи інакше він збирається знайти демона, який змінив його долю і змусити повернути все на свої місця. Він забере у цього Му Ціна людину, яка була йому дорога. Людину, якої ніколи не існувало.

Йому стало цікаво, як виглядало це їх квазі-життя. Може, разом вони знайшли Сє Ляня? Чи відбудували свою прекрасну столицю, врятували людей? Чи вдалось їм разом те, в чому вони провалились поодинці?

Що ж, так чи інакше, а цей світ несправжній, ніби відображення в дзеркалі, а Фен Сінь не терпів жодної фальші, жодної неправди чи обману. Колись, запальним підлітком, він стикнувся з інтригами імператорського палацу сам-на-сам. Переможцем він не вийшов, але засвоїв урок: лихі люди обертають факти на свою користь, коли в цьому є потреба, а часом ковтка правди жадають навіть найсильніші світу цього – і не отримують. Брехня, плітки і змови оточували його все життя, тому щастя він вбачав у істині і тиші, що, як стало зрозуміло століттями пізніше, часто є одно і то само.

“Твій батько був зрадник!”

Колись він сказав це Му Ціну – коли наважився. Він багато думав про це, а в пору юності думки рідко залишаються неозвученими.

“Він підвів довіру Його Величності, він був обманщик – і зрадник!”

Їм було п’ятнадцять, і якби Фен Сіню вистачило етикету чи смиренності, він би такого не сказав. А однак собі і своїм принципам він не зраджував і завжди мовив те, що думав. На відміну від Му Ціна. Той приховував все. Щирі емоції, тендітні підліткові почуття, навіть сльози образи прямо зараз – приховав. Натомість гостро відказав, стиснувши зуби:

– Не смій навіть згадувати його, мерзотник.

Руки в кулаки, погляд – простенько на Фен Сіня. Вони у тренувальних робах: заняття тільки закінчилися, на майданчику для битв ще не встиг сісти пил. Вони вдвох тоді залишилися після тренувань, затіяли суперечку. Зараз Фен Сінь не зможе до кінця пригадати, але він точно жалівся слузі на чергові плітки, що поширювалися монастирем. Що принц нібито своїми вихідками остаточно розсердив батька і той збирається позбавити його прав на престол. Му Цін пирхнув на то: “Така вже в них правда. Абсурдна звісно, вигадана дуже невміло, але вона тішить їх – така як є. І Імператор дозволяє їй існувати, бо вона насичує їх, ніби їжа і вино. Най зловтішаються з негараздів, які самі вигадали для Кронпринца, йому-то з цього жодної шкоди!”

І тоді Фен Сінь розгорівся, ніби лісова пожежа. Він виголосив монолог, не дуже поетичний – він далеко не поет, – але змістовний. Зводився він, очевидно, до того, що подібні плітки мають вважатися зрадою. Цим він підійшов до краю.

– Думати – це тепер зрада? – спитав Му Цін, прищуривши очі, ніби гадюка.

– Думати лихе – так.

Вони перейшли на підвищені тони і тоді Фен Сінь сказав те, що сказав.

Це був перший раз, коли вони побилися, але очевидно далеко не останній. Було душно, в легенях замість повітря – пісок і чужий подих. Фен Сінь то гамселив супротивника кулаками, то сам валявся на землі і отримував удари. Не стримувався – бив по лицю, у вилиці, скроні, підборіддя і навіть ніс. Му Цін подібних ударів не наносив – невідомо що з ним зроблять, якщо він прикрасить обличчя особистої охорони принца синцями. Що ж, Фен Сінь навіть не звернув на це уваги.

Отак, наче дикі коти, не згадуючи жодних правил чесного бою, вони вовтузились по землі, а тим часом вже сутеніло. Кликали на вечерю.

Фен Сінь ледь-ледь розрізняв обличчя навпроти. Він був згори знову, всівся на стегна Му Ціна і колінами утримував його ноги, але раптово в очах потемніло – чи то від ударів, чи ж сонце зовсім зайшло за горизонт.

– Му Ціне…

Коли в очах трохи прояснилось, підліток побачив… вечірні зорі. Вони віддзеркалювалися в очах-кришталиках, очах-вуглинках, вологих від невиплаканих сліз.

Сє Лянь казав колись, посміюючись, що емоції Му Ціна прозорі, наче гірський струмок, та ще й такі самі стрімкі. Фен Сінь все не міг допетрати: як ще так? Холодний і відсторонений Му Цін, таємничий і єхидний Му Цін. Він нікому не дає зрозуміти своїх думок і нікому не довіряє. Але тепер в його очах вечірні перші зорі – і велика образа.

Руки опустилися, хватка колінами ослабла.

– Му Ціне, вибач, пробач…

Але парубок не гаяв часу – він скинув з себе Фен Сіня, підвівся, трохи гойднувшись, і побіг геть, у темніючий літній сад.

Фен Сінь гепнувся на зад, і так і залишився сидіти. Згріб гарячий пісок в долонях, щоб зайняти чимось руки – вони тремтіли. Він справді хотів кинутися за Му Ціном, але лише спогад про оксамитові очі, що блищали дорогоцінним камінням від вологи, змусили його скам’яніти. Це… він зробив?

Зброєю воїна мали б бути справедливість і сила. І хіба не було це справедливо – батько Му Ціна був поганою людиною, заколотником, за що поплатився життям? Це – істина, а в ній сила. І все ж Фен Сінь відчував себе погано. Не чесним і відвертим, а всього лиш жорстоким і недружнім. Так, слова про батька-зрадника були абсолютно істині, але… чи були вони добрі? Як тоді обирати між чесністю і добром, якщо інколи вони не означають те саме? Чому, чому з цим дурним Му Ціном так важко? Тепер він, Фен Сінь, вважає себе лиходієм. Все було чесно і просто, коли його кулаки завдавали болю, а його самого били у відповідь. Однак Му Ціну було справді боляче, Фен Сінь сильно ранив його цими словами. Хоча сам ненавидить тих, хто обертає факти собі на користь і плете в палаці інтриги.

Він сказав правду – але чи був він правий?

Що ж, тепер йому не залишалось нічого, окрім як постаратися бути делікатним. Це вдавалося йому не завжди, але все ж в той вечір він не прийшов до Сє Ляня, щоб Му Цін міг допомогти йому з вечірнім туалетом спокійно, не переймаючись присутністю Фен Сіня. Справедливого і відвертого Фен Сіня, який не зміг придумати нічого ліпшого окрім як чекати на слугу біля його келії у східній частині храму – слуги мають першими бачити сонце, бо і встають раніше за інших. Він зупинився біля широкого вікна навпроти чужої кімнати і присів на підвіконня, майже сховавшись в глибокій ніші: коридор був вузький і інакше він заважав би іншим служителям храму, які снували туди-сюди щохвилини. А все ж, налякана і засмучена людина сприйме такий жест хіба що за пастку.

Му Цін? Побродивши по темних хащах і зловивши в волосся кілька павуків, він вгамувався і згадав про свої обов’язки. А що його образчик? Йому не стало снаги навіть показатися Му Ціну на очі. Слуга весь вечір мусив виправдовуватися перед Його Величністю за збиті кулаки, зім’яте плаття і відсутність Фен Сіня.

Му Цін уважний: саме такою уважністю, яку мусить мати поранене звірятко в лісі, щоб мати хоч мізерний шанс вижити. Від його погляду не сховався ані краєчок ханьфу в ніші вікна навпроти його келії, ані широка тінь зі знайомими рисами. Він розвернувся так само беззвучно, як йшов до цього, і покинув східне крило храму, залишаючи Фен Сіня чекати на підвіконні всю ніч, поки світанкове мереживо не розбудить його, одного з перших в храмі.

Де Му Цін провів цю ніч? Фен Сінь ніколи не дізнався. Після спання на незручному підвіконні його совість заспокоїлася. На зміну їй прийшов головний біль і легке гудіння у вухах, а ще одна дуже шкідлива звичка – будь-який конфлікт зі слугою Його Величності вирішувати кулаками.

Здається, цей Фен Сінь ніколи не бився з Му Ціном.

Щось втрутилось у мелодію. Спочатку Фен Сінь не міг повірити своїм вухам, але врешті усміхнувся: людський гомін. Він здогадувався, що так буде, але все ж в цьому новому і незвичному світі все, що працювало за знайомими порядками видавалось бути приємною несподіванкою. Разом з піснею небожителі віддали цьому місцю частину своєї духовної енергії. Полум’я в ліхтарях запалахкотіло, повернулися служники Молодших Небес, а разом з ними – цілий натовп людей, містян. Ще до того як музика зупинилась, у деяких вікнах запалили світло. Життя поверталося і стікалося сюди, де на парапеті, ніби вуличні музики, сиділи і грали двоє богів. Люди довкола виглядали втомлено, і в очах у них тліли нещодавні кошмари.

Потім ненадовго запалала тиша: Му Цін, так само врочистий і елегантний, передав свою цисяньцинь якійсь дівчині з натовпу. Вона низенько вклонилася йому, всілася просто на землю (вона була і без того втомлена, а інструмент важкий) і заграла щось на місцевий лад. Натовп впізнав, почав підспівувати і сміятися. Співали щось про дівчину, яка закохалась у пройдисвіта.

Фен Сінь сховав сяо і встав з парапету. Му Цін сяяв, задоволений своєю роботою, а вуха його почервоніли, що свідчило про крайнє збудження.

– Ти здогадався просто зі слів тієї жінки? – спитав його Фен Сінь.

– Не тільки, – відказав той і витримав коротеньку паузу – занадто вже йому не терпілося розповісти про свою здогадку. – Вулиці…

– Що – вулиці?

– Вони не прикрашені. Щось сталося не більше ніж кілька днів тому, судячи зі стану мадам, на яку ми натрапили, але вулиці досі не прикрашені до Нового року. Місцеві забули…

– І Нянь ледь не з’їв їх усіх, – підсумував Фен Сінь.

Му Цін зробив одну дивацьку річ, яку не робив з тих пір як був підлітком: гордо задер підборіддя і всміхнувся одним кутиком вуст.

Фен Сіня цей жест страшно роздратував – стільки людей ледь не померли, а цей егоїст тішиться, що його здогад був правильний.

Ще більше дратувало його відчуття власної провини: він сам впізнав Нянь і страшно цим пишався.

– Що ж, – перервів тему Сюань Чжень, коли вони віддалилися від натовпу настільки, щоб жодне цікаве вухо не почуло, – я майже знайшов тобі нечисть. Вполюємо її разом?

Його Му Цін ніколи не запрошував на полювання. Туманні спогади про спільну службу с Сян Ле розверзлися, ніби старий вулкан: відчуття чужої спини, що притулилася до його в розпал битви, вечірнє вогнище, задерте підборіддя і кутик вуст.

– Вполюємо.

Нянь був старий. Один з найстаріших чудовиськ, один з тих, яких Всесвіт вигадав для балансу. Було хороше: символ нового року, нового життя, святкування, червоні вогні і розчервонілі веселі лиця людей. Було погане: Нянь, страшний Нянь, що міг завітати до кожного, хто забував прикрасити гірляндами стелю чи приготувати вечерю. Монстр, що карав за пустий святковий стіл, ну що за дивацький світ!

Вони побігли дахами будинків, в яких потроху запалювалось світло. Му Цін трохи попереду, ніби точно знав куди треба йти. Черепиці під ногами грали мелодію збадьорення, просинання.

Коли високі дерева почали хитатися від свіжого вітру, боги вже думали що Нянь втік: він не терпить вітер і грозу. Але пошуки не припинилися.

– Я відчуваю його холодний погляд! – запевняв на бігу Нан Ян. – Він поряд!

Навкруги – пусті будинки і сади, напоєні вітром, що міцнішав щохвилини. Сараї, в яких верещить ненагодована худоба. Шум, шум, шум. Якщо Нянь десь тут, то це ненадовго!

Вони знайшли його за містечком, біля кам’янистого берега майже пересохлої річки. Довгий біг приємно збадьорив, відкинув всі тривоги цього вечора.

– Дивись! – Му Цін перший помітив Його, перший підійшов.

О, цей довжелезний хвіст, що звивався між каміння! Темний, неприродньо волохатий, він губився в русло. Мабуть, тварюка відчула присутність богів війни, адже заворушилась з подвійною силою і десь вище за течією небо потемніло в тіні його крил – він готувався до зльоту! Вітер різко піднявся, в повітрі запахло залізом і сіркою: чудовисько готувалося до втечі.

– Сюань Чжень!

Але божество не почуло: чоловік скочив на гігантський хвіст, ніби стрибнув через сходинку, і граційно побіг вперед, до тулуба і голови, минаючи зиґзаґи і зиґзаґи плоті. Нечутний, ефемерний біг ледве був відчутний для Нянь, тож воно зашкрябало кігтями гладке каміння – і злетіло.

Фен Сінь стрибнув теж: в останній момент вп’явся мозолястими руками в шипи і дивом втримав рівновагу. Рука миттєво закривавила.

Божественна кров інша, звісно інша: густіша, ніби мед, і, на думку деяких демонів, така само солодка. Нянь харчувався помилками, сумом і тугою, множив їх і зрощував. Інколи Фен Сінь думав, що якийсь Нянь живе і в його палаці.

Відчувши кров бога, чудовисько заворушилось. Його довжелезне тіло звивалося, поки він набирав висоту. Нан Ян вже не бачив бога війни.

“Він впав… – подумав. – Матінко, що як він впав?”

Звісно, вони ще недостатньо високо щоб в польоті Му Цін встиг стати на меч, але достатньо високо щоб падіння закінчилось фатально!

– Му Цін! – голос Фен Сіня зірвався і він побіг вперед, і тулуб тварюки під ним двигтів, як земля в землетрус.

Темрява навкруги окунала його глибоко в себе, купала в собі, а зірки знову зникли. Нан Ян не боявся, тільки тіло наповнилось гнівом, ніби свинцем, і забриніло, наче струна. Ну і нащо цей самозакоханий бовдур виліз на цю тушу? Хотів поговорити? Побитися? Дурень!

– Дурень! – крикнув хтось, на кого налетів Фен Сінь, не розбираючи дороги. – Чого ти сунеш, наче новонароджене теля? Я ледь не впав!

Му Цін гримав на нього як стара бабця, але тримав міцно – схопив за талію, як тільки вони зіштовхнулися. Ані його, ані його обличчя не було видно.

– Му Ціне…

Краплинка поту скотилась з чола. Бог примружив очі, але і так не бачив ні зги.

– Фен Сінь?

Він вже не чув: розум затьмарився миттєво і земля – величезне потворне тіло, вкрите хутром і мохом – пішла з-під ніг.