Одне зелене, інше— кольору морської хвилі

Ганнібал виглядав пом’ятим, якщо таке визначення взагалі було застосовне до нього. Це не було помітно ні в його ідеально зачесаному волоссі, ні в тюремному комбінезоні котрий був посередньо підігнати по фігурі. Ні, подібні речі лише надавали йому вигляду блаженства, відпустки, а не ув’язнення. Але якщо його щось і видавало, то була лінія його плечей, те, як його руки були напружені. Він опустив погляд, не в змозі витримати погляд Вілла повний звинувачення. Вираз його обличчя був похмурий, під очима — тіні. Він стояв досить близько до ґрат, щоб поцілувати їх.

— Мій Вілл, — він заговорив першим. Він звучав втомленим, наче сон уникав його останній тиждень. — Ти намагався попередити мене, як жахливо було б відчувати твій біль. Ти намагався мені сказати.

Вілл тремтів, але не ворухнувся. Він дозволив болю розлуки заповнити простір між ними, досягнувши кульмінації. Накопичилося достатньо болю, щоб лише погляд не міг їх нагодувати. Йому довелося зосередитися на тому, щоб відштовхнути гнів, потребу стиснути руками горло Ганнібала й покінчити з ним. Здалось що навіть зіниці пульсували у такт його серця, але саме серце і відігнало марево люті, яке затопило все в перші секунди. Почервоніння ще спалахувала на периферії, але більше не поглинала все довкола.

— Іди сюди, — тихо вмовляв Ганнібал. — Не для мене, а ради себе.

Вілл зробив один крок, а потім інший. Коли він дійшов до нього, він видав ревучий, невпевнений ковток повітря, і перш ніж він встиг це зрозуміти, руки Ганнібала зімкнулися навколо нього, притискаючи його так близько, як він міг, так міцно, як тільки наважувався. Вілл просунув руки крізь прути та притулився до нього, беззвучний схлип зірвався з його губ, коли він притиснувся обличчям до його грудей і міцно заплющив очі. Тільки полегшення, його дотику, заспокійливого, як поклик сирени, було достатньо, щоб розжалобити його, хоча він і ненавидів це.

— Мій бідолашний Вілл, — пробурмотів Ганнібал і поклав руку йому на потилицю, ніжно погладжуючи волосся. — Ти пережив щось жахливе.

— Я ненавиджу тебе, — прошепотів Вілл йому в груди. — Я ненавиджу тебе так сильно.

— Ти хочеш мене вбити? — здивувався Ганнібал. Він опустив голову, щоб легко, швидкоплинно поцілувати кучері на маківці.

— Так, — Павза. — Я б вбив тебе голими руками, — додав він.

— Я б не рекомендував цього. Безліч емоцій, які я відчув через твій біль, твій жах і страх, я б не побажав тобі. Навіть я відчув пригніченість, і не можу собі уявити, який болісний подібний досвід був би для тебе, враховуючи дзеркала, що встилають твою свідомість.

Він поклав щоку на голову Вілла й притиснув його настільки близько, наскільки дозволяли ґрати, кінчиками пальців ковзаючи по його спині, наче він міг заспокоїти біль одним лише дотиком. Можливо він міг; з кожним рухом його руки відчуття води, що підіймається далеко вгору над головою Вілла, слабшало, і йому здавалося, що він швидше ступає по воді, ніж тоне в ній. Серце билося рівно, сильно ударяючись об скроню, і Вілл зневажав себе за те, як він спокійно почувається.

Він працював з достатньою кількістю споріднених душ у різних ситуаціях, щоб упізнати токсичні стосунки хоч за кілометр. І він дізнавався, але він не рухався. За це він ще більше себе ненавидів.

— Тобі не шкода, — похмуро сказав він.

— Я хотів побачити, що трапиться, — сказав Ганнібал, і у його голосі пролунало щось схоже на почуття провини. — Я хотів перевірити, чи ти мав рацію, коли погрожував мені. «Ти підступний, але підступність не чужа і мені». Тепер, коли я знаю, я не буду цього повторювати. Я обіцяю.

— Ти обіцяєш, — посміхнувся Вілл.

— Я дотримуюсь своїх обіцянок, Вілле.

— Скажи це Моллі.

— Ти цього хочеш? Я обов’язково зроблю це, якщо ти хочеш, — запропонував Ганнібал, і будь Вілл проклятий, якби не почув чистої щирості в його голосі.

— Не треба, — попередив Вілл і напружився. — Не треба… просто дай їй спокій, Ганнібале. Не чіпай її, щоб тебе біс побрав.

— Чи знає вона про нас тепер? — здивувався вголос Ганнібал. Знову м’яко провів кінчиками пальців уздовж спини, зупиняючись на попереку. — Коли ти лежав біля її лікарняного ліжка, вона бачила твої очі й про все дізналась?

— Так.

— Вона бачила твої очі достатньо, поки ви були разом, щоб одразу помітити різницю, — пробурмотів Ганнібал. — Чи пробачила вона тебе, як ти говорив?

— …Так.

І її прощення жалило найсильніше. Вона обіймала його, так само як Ганнібал, вони притискалися грудьми до грудей на лікарняному ліжку, коли вона намагалася заспокоїти його страхи, шепочучи, що вони робитимуть, коли він повернеться до дому. Її голос заколисував його – не те щоб сон, але набагато більший відпочинок, ніж він отримував за довгий час.

— Мила жінка.

Він підніс руки до обличчя Вілла, провів кінчиками пальців по його щелепі, нахиливши голову, щоб краще дивитися в його фальшиві очі, які палали й потребували ще крапель. Його великі пальці торкнулися вилиць, і вираз його погляду був достатнім, щоб у Вілла підкосилися коліна, змусивши його серце розриватися в грудях. Він ненавидів це. Він страшенно ненавидів усе це.

— Твої страждання прекрасні, як муки Святого Себастьяна, але я впевнений, що навіть Богові було боляче дивитись на те, як його забивали камінням до смерті, — його великий палець ніжно ковзнув по нижній губі Вілла. Різкий контраст із тим, як Вілл залишив його востаннє, зуби вперлися в шкіру, великий палець притиснув до губи, наче міг її поранити. Вілл здригнувся від дотику.

— Я ненавиджу тебе, — прошепотів він знову, і Ганнібал трохи натиснув на його потилицю, спонукаючи податися вперед і знищуючи ілюзію відстані між ними.

— Я знаю, — відповів він і притиснувся вустами до вуст Вілла.

Руки вхопилися за передню частину комбінезона Ганнібала, і він притиснувся до ґрат, від дотику у нього вирвалося шипіння. Було жарко і водночас холодно. Він хотів узяти та хотів віддати. У Ганнібала були м’які губи, і він цілував Вілла так, ніби шукав у їхній близькості відповіді на всі свої запитання. Колись він подумав би, що через неминучий спалах емоцій між ними їхній перший поцілунок станеться від безвиході й буде сповнений злості, як укус. Можливо, його припущення було початком кінця, оскільки він підсвідомо змирився з неминучим поцілунком.

Їхній поцілунок був чарівний. Але чомусь від цього ставало ще гірше.

Ганнібал був таким самим, як він: він брав і давав, а його наміри були одночасно добрі та жорстокі. І він так непохитно стояв, дозволяючи Віллу звиватися в його руках і сильніше натягувати тканину роби на грудях. Він нахилив голову для кращого ракурсу, присуваючи свої вуста до вуст Вілла з потребою, що танцює на межі справжнього бажання, чогось більшого, ніж їхні очі та хімікати всередині. Пальці заплуталися в його волоссі, і коли Вілл зітхнув, м’яко і задоволено, їм здалось, що вони зараз розпадуться на атоми.

Ганнібал перервав поцілунок, щоб поцілувати кінчик носа і маківку. Це був дотиком коханого, а не голоду. Ганнібал притулився чолом до чола Вілла, і той ребрами відчув стакато, яке відбивало його серце. Він приголомшено подумав про те, скільки часу пройшло з того моменту, як хтось торкався Ганнібала подібним чином востаннє. Санітари, поліцейські, агенти ФБР… Ганнібала зголоднів за звичайними дотиками за роки, пекучого усвідомлення того, що він помре абсолютно самотнім. Віллу не подобалося бачити в ньому цей аспект. Його це обурювало.

— Я піду, — тихо сказав Вілл. Він не поворухнуся.

— Звісно підеш. Тобі треба зловити вбивцю.

— Ти збираєшся знову відправити його до мене, щоб завдати ще більшого болю, Ганнібале?

Ганнібал коротко вдихнув. Пальці міцніше стиснули волосся Вілла. — …Ні. Те, що відбувається між вами та Френсісом Долархайдом, повністю залежить від вас із Френсісом Долархайдом.

Вілл йому повірив. У ту мить він не міг сказати, чи його обманюють, чи він обманює, але все одно похмуро відсторонився від нього. Якби Моллі побачила його таким, сповненим бажання і зневіри, вона б не пробачила його з такою легкістю. Замість того, щоб подивитися у два красиві різнобарвні ока, Вілл опустив погляд у підлогу. Він був тим, хто обманював, але він був упевнений, що його також обманюють.

Хіба могло бути інакше?

— Не тримайся від мене осторонь, докторе Ґрем, — сказав Ганнібал, і, ради бога, він звучав щиро стурбованим. — Принаймні, для себе.

— Погрожуєш мені?

— Я не звик так хвилюватися за іншу людину, — повідомив йому Ганнібал. — Я відчув, що ти на самому краю і був готовий зробити вчинок, після якого не було б дороги назад. І я не зміг би відплатити тобі послугою за послугу у відповідь на таке покарання. Страх для мене нове відчуття, але я відчув його через тебе. Я злякався за тебе.

— Я б убив себе, якби це значило, що тобі боляче, — пробурмотів Вілл.

— Так, я знаю — м’яке затишшя, шепіт навколо них спонукав Вілла знову наблизитися. Він цього не зробив. — Побачивши твої сни, відчувши, як ти насолоджувався власним болем нашої відстані, взявши його на себе, я вірю тобі.

— Ти ревнував, навіть попри те, що… між нами, я все одно повернуся до Моллі й покину тебе.

— Ревнощі – це гидка річ. Я просто хвилювався, що ти зашкодиш собі заради того, щоб завдати шкоди мені. Саморуйнівна поведінка дуже серйозна і потребує делікатного походу.

— Делікатного, — виплюнув Вілл. — Це було делікатно для тебе? Це було до біса делікатно?

— Це привернуло твою увагу, щоб ми могли поговорити, — м’яке, тихе зітхання. — Я не був упевнений, що зможу переконати когось надіслати тобі листа після останнього випадку. Ти володієш мазохізмом, ніби це твій сусід по ліжку, але я втомився від усвідомлення того, що тобі боляче. Я можу терпіти біль так само добре, як і ти. Але знати, що ця агонія насправді належить тобі, і не мати можливості полегшити твої страждання через те, що я ув’язнений тут — це вище за мої сили, — Ганнібал простягнувся і взяв Вілла за руку, притискаючи її, немов той був зроблений із порцеляни. Вілл не підійшов ближче, але й не відірвався. Замість цього він дивився, як Ганнібал поглядом проводив лінію життя, потім лінію серця. Він навмисне схилив голову й поцілував його розкриту долоню. — Навіть якщо ти ненавидиш мене, ти розумієш, чому я це зробив. Однак я не думаю, що зв’язок зі спорідненою душею дає таке розуміння. У твоєму великому дзеркальному розумі ти був мною, і ти боявся втратити те, що давало тобі зв’язок за цими жахливо липкими кам’яними стінами.

— Ти не хочеш втратити свою нову іграшку, — зневажливо сказав Вілл. Він не звертав уваги на те, як калатало його серце.

— Мені не подобається, що ти завдаєш собі шкоди в надії, що це завдасть мені гіршого болю, — він ще раз поцілував долоню, провів по ній великим пальцем, наче міг глибше вкоренити свої дії в його шкіру. — Піди й спіймай свого вбивцю зараз же, любий Вілле. І постарайся не уявляти мене на його місці.

Вілл пішов, хоча, опинившись у безпеці орендованого автомобіля, він притиснув долоню до рота і зробив глибокий вдих, плекаючи дотик Ганнібала.

За це він також себе ненавидів.

—

Метью Брауна утримували в поліцейському департаменті Балтімора, і вони дозволили Віллу побачитися з ним після швидкої розмови з начальником Нортоном. Він багато чув про те, що трапилося, і дивився на Вілла з жалем, від якого йому було млосно. Але це він пережив. Йому треба було грати за правилами, якщо він хотів побачити Меттью. Йому треба було грати за правилами, щоб зрозуміти.

Вони сиділи в одній із кімнат для допитів. Вілл зчепив руки в замок на столі і зосередився на тому, щоб виглядати дружньо. Але варто йому підвести погляд, як він побачив, що у Меттью замість двох зелених були різнокольорові очі, і вся його підготовка потонула в щирому здивуванні.

Одне око зелене, друге блакитного кольору морської хвилі.

— …З ким ти з’єднався, Метью? — випалив Вілл, не стримавшись, настільки він був шокований і спантеличений.

— Це питання? — одна рука Метью здригнулася, хоча прикутий наручниками до столу він не міг багато зробити. — Не впізнаєте власні очі, докторе Ґрем?

Ні. Принаймні більше ні. Тільки не після того, як він втратив їх.

— Коли це сталося? — запитав він, шалено крутячи щелепою. Від подиву він здригнувся.

— Три роки назад. — Пауза. — Три з половиною, — виправив він.

— Неможливо, — різко сказав Вілл, і Метью трохи засміявся, легенько постукавши пальцями по столу.

— Мене змусили зняти лінзи, – пояснив він. — …Вони не змусили зняти вас свої. Я думаю, це тому, що вони ще не знають.

— Звідки ти про це знаєш, — прошипів він і схопив Метью за зап’ястя, вдаривши ним по столу. Була пауза, від одного уривчастого вдиху до іншого, коли він усвідомив, що він зробив, напав на когось, застосувавши силу. Однак Метью, здавалося, не заперечував. Він моторошно схилив голову, як робив Лектер, і грайлива посмішка замайоріла на його губах. Його рука не рухалася під рукою Вілла. Його рука так і лежала на столі, піддаючись гніву Вілла.

— Я зустрів ваш погляд одного разу, три з половиною роки тому, коли Ви з лікарем Блум приходили до лікарні, щоб ознайомитися з особистими справами звільнених пацієнтів та перевірити, чи підходив хтось із них під профайл Міннесотського Сорокопуда. Ви були досить чіткі, пояснюючи його манери, його думки. Ви упустили свої документи, і коли Ви нахилились, щоб їх дістати, я допоміг. Розумієте, я був вашим фанатом. Ми зустрілися поглядом всього на мить — не впевнений, що Ви тоді це усвідомили бувши в лихоманці, як ви були в той час.

— Ви були моїм шанувальником, — протараторив Вілл.

— Ви бачили те, чого ніхто інший не бачив. Ви були тим психіатром, який міг зайти в кімнату, оглянути дрібниці й розкрити внутрішню роботу мистецтва генія. — похвалився Меттью. Він говорив так, ніби особисто пишався цим досягненням, ніби зробив це сам. — Я подумав: «Що, якщо він побачить когось на зразок мене?»

— Але я не побачив.

— Після зміни я задрімав, — продовжив він, не звертаючи уваги на відповідь Вілла. — Коли я прокинувся, одне з моїх очей стало Вашим — голос Метью Брауна був м’яким, явно звикнувши ховатися за вигаданою маскою. Вілл глянув на нього, примружившись, але зрештою відпустив його руку. — Звичайно, коли Ви не повернулись до інституту в гніві, і коли не відчув Вас, я зрозумів, що зв’язок був одностороннім. Спорідненість душ встановилася лише з мого боку.

— Ти нічого не сказав, — вимовив Вілл. Його горло пересохло, і він простягнув руку, щоб потерти обличчя, його розум відмовлявся з’єднатися, відмовляючись сприймати те, що перед ним, як реальне. Це було не його око.

Це було не його око.

— Навіщо б я почав щось говорити, як остання сволота? — його голова нахилилася в інший бік, і він тихо зітхнув. — Я зробив те, що зробили б Ви. І я знаю, що б Ви зробили. Я дивився на свої очі достатньо довго, щоб запам’ятати колір, але це не ваші очі, докторе Ґрем.

— Не мої?

— Ти приховуєш карий.

— Чому ти нічого нікому не сказав? — з викликом спитав Вілл.

— Побачивши його очі, я зрозумів, що він отримав те, чого я не зміг. Я подумав, що ревную, можливо… злюсь. Я зрозумів, що зв’язок двосторонній, коли помітив Ваші лінзи, і я насправді думав про заподіяння йому шкоди. Але я не міг, — Меттью подивився на свої руки, незграбно покрутив ними, витріщився на них. — Я думав про те, що б сталося, якби ви просто подивилися на мене, докторе Ґрем, справді побачили мене. Але Ви побачили його, і якби я заподіяв йому біль, вам було б боляче.

— Однак ти б не відчув мій біль, — тихо сказав Вілл.

— А ти б не відчув біль Моллі, — відповів Метью, і його тон знизився. — Якщо ви не відчуваєте фізично так, як відчували б споріднену душу, це не означає, що вам не боляче, коли комусь, хто вам дорогий, боляче. Я не міг змусити себе завдати тобі такого болю, і я ніколи раніше не відчував такої уваги до людини. Я подумав, що бачити тебе – достатньо. Бачити тебе щасливим і задоволеним – достатньо

Це звучало дуже схоже на Ганнібала. Втілення абсолютної доброти — сама ідея про те, що хтось боявся завдати йому болю, думав про його почуття. Це дратувало, і це було чудово. Це було так само чудово, як і огидно, як і зворушливо.

— Однак цього було не достатньо, — холодно сказав Вілл. — Ти підставив мене.

— Він сказав, що це буде безболісний спосіб убити Моллі, — важко сказав він. Він подивився на нього, Вілл був вражений. — Так, я збрехав, коли сказав, що не знав Моллі. Ти збирався залишитися з нею, навіть якщо перед тобою був хтось, хто знав тебе так, як я хотів би знати тебе. Я розмовляв, розпитав його. Коли він зрозумів, що у мене напівзв’язок, він запитав, чому я так зацікавлений йому допомогти.

— Задаю собі те саме питання, — сердито сказав Вілл. Він спустив руки під стіл, бажання кинутися через стіл швидко зростало. Він пошкодував, що Джек тоді не дозволив йому добре врізати Меттью.

— Ви знаєте, що бачите тих яструбів на електропроводах, докторе Ґрем? — Меттью задумливо глянув на стелю. — Вони такі величні, і завжди тримаються окремо. Потім на них налітає купа маленьких пташок, і вони відлітають, тікають від них. Лектер і я, ми – яструби. Ви – яструб. Єдина слабкість яструбів у тому, що вони самотні. Я вирішив допомогти йому, якщо вже ти марнуєш час, намагаючись полюбити зяблика, коли замість нього в тебе може бути яструб.

— Якби ти справді був моєю спорідненою душею, ти б знав, як сильно мені було боляче від її болю, — роздратовано прошипів Вілл. Його голос здригнувся, і він понизив його.

— Ви чесно вважаєте, що зможете повернутися до когось на зразок неї, коли в тебе є Лектер? — запитав Меттью. Негідник мав нахабство посміятися. Його наручники змістилися, і він постукав пальцями по столу. — Хтось, хто знає вас, бачить вас так, як він. Як би я хотів, щоб ти мене побачив.

«Я намагаюся» — подумав Вілл, і тремтіння пройшло його спиною. — «Я намагаюся повернутися до Моллі.»

— Лікар Ґідеон повідомив мені, що твоє місце – серед них, — м’яко сказав Вілл, змушуючи голос залишатися рівним і спокійним. — Шериф Нортон повідомив мені, що він дозволить мені провести твою психіатричну експертизу для суду.

— …Що ти маєш на увазі? — насторожено запитав Меттью.

— Ти з’єднався зі мною, тому що твоя темрява знайшла щось у моїй, що тобі сподобалося, чи не так? — на повільний, невпевнений кивок Меттью він посміхнувся — скоріше гримасою, але більш задоволеною тим, як звузився його погляд. — І я дам тобі можливість оцінити, з чим ти з’єднався, з першого ряду Меттью. Ти грав у бісові ігри з моїм життям, керуючись власним егоїзмом. Тепер ти маєш пожинати те, що посієш. Ти будеш бачити мене часто, як ти хотів.

— Що ти збираєшся робити, докторе Ґрем?

Ось воно, нервозність. Як гадюка, готова вдарити, Буде кинутися через цю невпевненість, через вагання. — Я відішлю тебе до БДЛДДЗ. Скажу, що в тебе стався напад психозу через односторонній зв’язок, і що твої нереалізовані бажання штовхнули тебе до співучасті в замаху на вбивство.

— Я скажу Чілтону, що ти пов’язаний із Лектером, — погрожував Меттью. Його погляд метнувся, він нервово облизав нижню губу. Вілл нахилив голову, віддзеркалюючи його, зосередившись на відчутті страху, гострого від поту й огиди.

— …Це завдало мені болю, Меттью, — прошепотів йому Вілл. — І тепер, коли я більше, ніж будь-коли раніше, занурююсь у свою споріднену душу, ти справді хочеш завдати мені болю?

Він підвівся, і Меттью стежив за його рухами, його руки смикалися назад, упираючись у наручники. Було приємно бачити, як він внутрішньо воює, бореться з любов’ю, яку він приховував роками, перш ніж вона вирвалася з нього найпотворнішим способом, який тільки можна собі уявити. Знайшовши задоволення від паніки, що ховалася в його очах, Вілл трохи зненавидів себе.

«Коли я роблю погані речі стосовно поганих людей, то почуваюся дуже, дуже добре» — подумав він, виходячи з кімнати.

—

Тижнем пізніше перед суддею він засвідчив ознаки відомих психотичних розривів, які відбувалися внаслідок напівзв’язків у споріднених душах. Були викладені повноваження, резюме зроблено перехресні посилання, і суддя погодився, що Меттью Брауна слід перевести до Балтиморської державної лікарні для божевільних злочинців, щоб отримати допомогу в терапії під пильним наглядом доктора Чілтона. Було гуманно, справедливо впоратися з такою формою травми, відчуттям відсутності зв’язку, яким насолоджувалися стільки споріднених душ. Коли Вілл побачив невідповідні очі судді, він зрозумів, що це буде легке рішення.

Меттью Браун нічого не сказав, оскільки це відбувалося з ним. Коли його запитали про його позицію щодо в’язниці чи закладу, він знизав плечима, злегка смикнувши плечем. Тоді було вирішено. Коли його вели геть, його невідповідні очі шукали Вілла біля дверей, і той кивнув. Вілл насилу проковтнув, поворухнувся на стільці й кивнув у відповідь. Солодка відплата, але це не було таким приємним відчуттям. Це було більше схоже на те, щоб випити таблетку насухо, гіркий наліт тягнувся вниз по горлу, поки не вдарив у шлунок.

Кохання ламало людей, — ошелешено думав Вілл на сходах зали суду. Він спостерігав, як вони завантажують Меттью Брауна в транспорт, який повинен був відвезти його до БДЛДДЗ, прикритими очима дивлячись на задню частину машини. Кохання змушувало людей робити вчинки, які були самопринизливими, безглуздими, дурними. Кохання змусило його зламати спину, висипаючи вибачення перед Моллі. Кохання змусило Меттью Брауна ховатися і мовчати про свої почуття, доки він не зустрів Вілла знову, і до того моменту було надто пізно.

Я подумав: «А якщо він побачить когось схожого на мене?»

Але він помстився – чи це була помста? Щось дуже схоже на це. Він купив смузі в невеликому кафе на колесах, сів на лавку й озирнувся. Повз нього проходили люди, що поспішають у своїх справах; у більшості довколишніх були очі різного кольору. Вілл крутив у руках холодну склянку, роздивляючись перехожих, і думав про те, як було б бути таким, як вони.

Тому, що під яким би кутом Вілл не дивився що на склянку, що на свої дії, він не бачив у своєму вчинку нічого, крім жалюгідної помсти.

Ганнібал був би гордий за нього.

Його відволікнув телефонний дзвінок, хоч він так задумався, що навіть сигнал почув не одразу. Він постійно повертався до того моменту, коли схопив Меттью за зап’ястя, коли Меттью дозволив йому той спалах гніву. Коли він кинувся через стіл у БДЛДДЗ, чи дозволив би він Віллу вдарити його? Задушити його? І все це заради нездорового кохання, за яке він заплатив оком?

— Алло — відповів він, міцно стискаючи смузі в одній руці.

— Люди в офісі починають гадати, чи не помер ти, — сказав доктор Евері, вітаючись. — Ми дивимося новини, знаєш.

— Новини переважно брехня, — відповів він.

— А як щодо того, що сталося з Моллі?

— З Моллі все гаразд, — заспокоїв він її.

— Приємно чути. Я б попросила адресу, щоб надіслати подарунковий кошик, але не хочу порушувати конфіденційність і таке інше, — короткий сміх, і Вілл з усмішкою подивився на свій смузі. Тепер, коли він у нього був, він хотів його викинути.

— Якщо ти надішлеш його мені, я віднесу їй.

— О ні, я на це не поведуся. Ти ж сам усе з’їж.

— Якщо ти досить дурна, щоб надіслати кошик з продуктами, відповідальність за все, що я звідти з’їм, буде на тобі.

— І тепер я розумію, чому мені завжди не дістається на корпоративах сосисок у соусі барбекю. Просто ти добираєшся до шведського столу раніше, ніж я, — сказала вона зі сміхом. Незручна пауза, поки вона підбирала свої наступні слова. — Як ти почуваєшся? — запитала вона нарешті.

— Погана спроба, лікарю, — легковажно дорікнув він. — Принаймні, ти могла б почати з тесту Роршаха?

— Якби я могла провести цей тест телефоном, то неодмінно.

Ще одне затишшя, поки вона зібралася з думками, а Вілл зібрав почуття провини з калюжі конденсату, що зібрався на його руці з чашки. Він багато про що шкодував, здебільшого на те що витратив гроші на смузі.

— Що сталося з поліцейським? З огляду на все, що сталося, я не можу не хвилюватися, чи моя порада призвела до цього.

Вілл різко розсміявся. Її поради. Ніби це була її вина, що він намагався грати в ігри з дуже небезпечним чоловіком. Ніби це була її провина, що він намагався збрехати Лектеру, і у відповідь той спалив вщент його безпечну гавань. Ні, якщо Вілл Ґрем і був у чомусь чудовим, так це в тому, щоб звалити всю провину на себе, а не на когось іншого. Можливо, вона дала йому пораду, але кухню гасом він залив самостійно.

Як і Долархайд. Вони обоє зрівняли свої будинки із землею.

— Він робить усе можливе, — нарешті сказав він. Вона була терплячою, як і він. Його відповіді були повільними, і вона була готова чекати.

— Ти допомагаєш йому?

— Чесно кажучи, я не знаю, чи приношу я більше допомоги, ніж шкоди, — зізнався він. — Проте я намагаюся. Він намагається. Я докладаю зусиль, щоб зрозуміти, чого він хоче врешті-решт.

— Після всього, що сталося, ти плануєш усунути його? — Пауза. — Скажи мені, що ти не звинувачуєш його в тому, що сталося.

— Ні, ні, це повністю моя вина, — запевнив її Вілл. — Може, ти й запропонувала використати його як наживку, але той ув’язнений, мабуть, побачив у мені ляльковика. Кого він став звинувачувати за те, що не отримав бажане? Споріднену душу, поліцейського чи психіатра спорідненої душі?

— Звичайно, психіатра спорідненої душі, — сказав Евері.

— Я не думаю, що зможу усунути його, — продовжив Вілл. — Він… Він починає бачити те, що поєднує його з партнером. Що стало основою для спорідненості душ.

— І як він це сприймає?

— Більш-менш. Я думаю, що він бачить ці свої риси гротескними, але корисними. Він хоче допомагати людям, він хоче досягти успіху, але для цього він відчуває, що йому доводиться приймати певні рішення, які не такі приємні. Він… відчуває цей потяг до своєї половинки як ніщо інше.

— Дорога до перемоги не завжди вимощена золотом, — сказала вона, а потім зупинилася й розсміялася над собою, пирхаючим звуком, який був настільки ж милим, як і голосним. — Вибач, це було… це було просто банально.

— Було, — погодився Вілл.

— Мені здається, у вас із цим офіцером багато спільного, якщо ти дозволиш мені таке порівняння. Деякі з твоїх психотерапевтичних методів дещо нестандартні, але вони добре працюють. Деколи навіть краще, ніж рекомендовані, на мій погляд.

— Вони тобі здаються нестандартними лише тому, що ти раніше думала, що якщо у мене немає спорідненої душі, то я не можу пояснити…

— Так, так, мені не соромно визнати, що ти мав рацію, — роздратовано сказала вона. — Ти більш ніж кваліфікований, щоб пояснити наслідки зради другої половинки щодо напівзв’язків порівняно з цілими зв’язками, що я й згодом сказала, якщо ти пам’ятаєш. А я можу проковтнути свою гордість, навіть всупереч тому, що ти виглядав страшенно задоволеним, коли я визнала, що помилялася.

Вілл проковтнув усмішку. — Звідки ти дізналась, що потрібно мені подзвонити, докторе Евері?

— Ми працюємо разом уже кілька років, Ґреме. Досить довго, щоб, коли я побачила новини та почула про Моллі, моєю першою думкою було: «Як справи з бідною спорідненою душею», а потім: «Б’юся об заклад, що після всього цього Ґрем просто ненавидить себе».

— Моллі не моя споріднена душа, — тихо сказав він.

— Ні, але я бачила, як ти на неї дивишся. Начебто вона той самий буйок, який тримає тебе на воді. Вона не твоя споріднена душа, але вона твій рятівний круг.

Моллі була порятунком. Тільки Вілл все частіше почував себе так, ніби з головою пішов під воду. І він безнадійно ставив питання, чи зможе Ганнібал при їх наступній зустрічі знову перенаправити підхоплену його течію. Руки Лектера були в крові, але його дотик дарував йому можливість дихати.