Він

Його немає вже 6 років. Шість років кожного дня Піт проходить повз кладовище, ідучи на роботу у всій сірий офіс. Місце його поховання знаходиться недалеко від самого входу. «Ні, не сьогодні. Я поспішаю»- стандартні слова Вентца зранку. Він знову опиняється перед ним. На колінах. Він розповідає йому все, все, що не встиг. Ніби просить пробачення і намагається надолужити втрачене.
З пам‘ятника йому усміхається його Патрік. Хвороба виявилася сильнішою за нього. Хлопець завжди випромінював світло, допоки не погас сам. Останні півроку життя йому було дуже боляче. Не фізично, фізично він вже не відчував себе людиною, скоріше духом якимось. Бажання відвернути свою смерть керувало ним. «Я надто мало зробив для всіх»- повторював собі. Хлопець добре розумів, що на лікарняному ліжку він теж не приносить так багато користі, проте він все ж є.
Піта кохали безліч разів, а його кохання мало очі кольору чистого неба. А він не зміг зізнатися. Очі були скляними, постійно сльозилися, але він так любив в них дивитися. Очі були кольору тієї мерзотної рідини у крапельниці. Вона допомагала йому жити, подекуди більше ніж Піт. Він не зміг….
Він з‘явився в його житті сім років тому, коли парубок переїхав з окраїни міста ближче до центру. Звичний, зі своїми окулярами і неслуханяним волоссям. Вони жили на одному поверсі, ходили в один і той же супермаркет під будинком, їздили в одному ліфті. Кожного вечора і кожного ранку бачили одне і теж сонце. Стикнувшись у приймальні лікарні на мить, переглянулися з посмішками. Вентц проходив стандартну медкомісію по роботі, не задумувався, чому Патрік був тут. Не зовсім гарне місце для першої зустрічі, але доля так вирішила сама.
Рудувате волосся з часом облетіло, як осінні листочки, оголивши череп. Йому дозволили вийти подихати свіжим повітрям. Ну як вийти, Піт разом з Патріком у кріслі, виїхали на широке подвір‘я. Картатий плед і тепла рука, під пальцями відчувалася груба і водночас тонка шкіра. Його лице ставало синюватим, від чого очі здавалися сірішими. Вентц присів біля нього, поклав голову на коліна Стампу. Той вдивлявся кудись далеко, а іншому подобалося спостерігати за цим.
-Розповідай щось мені, ти ж завжди так робиш,- промовив Патрік.
-Я хочу помилуватися тобою до скону…
-Передоз- це погано,- такі жарти були нетиповими для другого, очевидно, настрій не найліпший у когось сьогодні.
-Нууу, в офісі сьогодні люди замовили піцу. Вона була ніби резинова,- це був ще не кінець, але хлопчина урвав його.
-Вони дають мені вісім днів.
Пітер перестав водити своїми пальцями по верхній частині долоні Патріка і підвів погляд. Вісім днів до виписки? Вісім днів до чергової операції? Він так мало говорив про свою хворобу, що це аж насторожувало. Максимум від кого Піт міг черпнути більше інформації, так це від батьків хлопця. Але й ті останнім часом не воліли про щось довго розмовляти.
-Деталі,- оце і все на що спромігся Вентц.
-Я помираю, ти це знаєш.
-Що я можу для тебе зробити?- мозок працював повільно, але опрацьовував все.
-Купи мені котика.
-В тебе є я…
-Я хочу м‘якенького такого. Рудого. Плювати, що ми проживемо з ним тиждень. Мені хочеться,- на його лиці з‘явивлася тінь усмішки, цьому не можна було протистояти.
В лікарню не можна було з тваринами. Піті сидів з двома котами в палаті. Час невпинно згасав, але Стапм виглядав на диво бадьорим. Кошеня здавалося ще більш крихітним у просторі великого ліжка. Парубок пестив його, грався, кошеняті пощастило, а Стампу точні- ні.
-Можна я ляжу біля тебе?- обережно запитав Пітер.
Він кожного дня крутив у голові думку, що це може бути остання зустріч. Він скоротив робочий день, по обіді прилітав до нього. Сьогодні був сьомий день, завтра восьмий. Якщо лікарі не помилилися, то на дев‘ятий він помре. Похибку в житті дуже складно вирахувати, покладатися на відсотки не варто, бо завжди можна потрапити в отой менший процент і сильно розчаруватися.
Його серце билося тихо-тихо. Навіть місцями стишувалося до неможливого. Вентцу хотілося покликати лікарів, але час, який він проводив разом з хлопцем був дорожчим за все. Йому хотілося побути з ним наодинці.

Та все ж потім його попросили піти, пацієнтам потрібен спокій. А комусь- вічний.

На ранок його не стало. 

Це п‘ятнадцяте жовтня він проведе вдома. В квартирі свого сусіда. В його квартирі. Холодні кахлі на кухні і плитка над столом з квітковим візерунком. Все це нагадувало про нього. Алкоголь вже довгі роки не може затушити пожежу, яка розгорілася всередині Піта. «Передоз- це погано». Але в цей день було просто все одно. Він пив вже тиждень без зупинки, до цього таке ставалося лише на річницю смерті. 

Біля стіни стояла пляшка. От би зараз розбити її собі об головешку. Зате буде чим зайнятися, якщо сили залишаться. Напевно, кров не змиється з цим шпалер кольору капучіно. Він не оцінив би. Лишалося просто сидіти і дивитися поперед себе. Вікна виходили на дитячий майданчик, на цій кухні завжди було шумно. Патрік любив готувати, співати, він любив життя. Цінував його більше за інших. Він заслуговував кращого! Він заслуговував всього в цьому світі!

Пітер не знав, скільки він уже так сидить. Він спав сидячи чи ні? Фіранки колихалися від поривів вітру. Білосніжні. Вони світилися…

***

В нього були крила. Ніби в янгола. Їх було чітко видно, бо він сидів спиною. Це видовище не було схоже на зоопарк або щось таке. Якщо янголи існують, то ось один з них. 

-Ти мене чуєш?

-Так, звісно, так,- нервово відповів Вентц.

На мить він підвівся і підклав коліна під себе. Йому страшно хотілося підійти, тому він піднявся і сперся на стіл. Ноги трусилися. «Хто ж так міксує алкогольні напої, старий»- подумалося.

На дотик вони були як пух. Хмаринка, вата, наповнювач, який завжди вилазив з маленької дірочки на зимовому пальті Стампа. Янгол розвернув до нього своє обличчя і сонячне світло відбилося баргрянцем у скельцях його окулярів. З відчиненого навстіж вікна нічого не чулося сьогодні. Дивно. Проте в цій квартирі знаходитися було дивніше. Постать з крилами торкалася руками скла, але здавалося, що його немає. Сьогодні Вентц був офіційно звільнений з роботи, відчував себе невагомо, тому його не здивувала відсутність шибок. Причину звільнення він дуже добре знав, порожня така причина вже стояла на підлозі. Не перша за день. А його причина жити була на підвіконні разом з ним. Що краще? Очевидно. 

-Ходімо?- запитав він.

-Ми так давно не бачилися, Патрік…

-Розповідай мені щось, дай мені свою руку,-  істота з його обличчя торкнулася парубка. 

Було холодно, волосся било по обличчу. Воно було того варте. Тепер їх час йде в одному напрямку.