Екстра 2 : Змушені лічити дні й кохати ночі

/ Наосліп – Sad Novelist (пісня, яка покладена в тексті)

Також пропоную Мовчати – Скрябін, Ірина Білик (чисто пісня, яка мені також асоціюється з цією

частиною) /

тг канал: https://t.me/thewindbard

дошка в пінтересті: https://pin.it/2j0uToA

Спокійна, тиха дощова ніч.

 Завернувшись калачиком, Венті мирно сопить в обіймах Сяо.

 В цей же час, як Лі знову не спить.

 Не спить він через черговий кошмар, який вже досить давно не навідував його.

 «Чому знову? Що не так? Було ж все так добре..».

 Але це жахіття відрізнялось від всіх попередніх, тим що до цього всі мари базувались на минулому Адепта, але зараз.. Зараз прояснювалось майбутнє.

 Майбутнє з Венті.

 Але на це воно і жахіття, що Сяо бачив як вмирає його сонце, причому причиною, в якійсь мірі, був він сам.. Як у всіх інших минулих марах про автокатастрофу, оскільки у всіх смертях, Сяо винив себе.

 Це було помилкою, це неправильно, але це не змінюється вже скільки часу.

 Аби не тривожити мирний сон Венті, Сяо вирішив все таки піднятись, якби не хотів відриватись від обіймів хлопця, особливо, після такого сну.

 Взявши зі стола дзиґари, Лі вийшов на балкон, вдихнув свіжого, нічного, вологого під час дощу повітря та запалив дзиґару, вдивляючись у грозові хмари.

 Так, Венті заставляв його кинути палити, але все зводилось до самого Венті та його вечорів із алкоголем та Кейею за компанію, що обидва зійшлись на тому, аби помаленьку одинаково зменшувати дозу.

 «Чому знову ці жахіття? Якесь послання чи просто параноя?»

 Прикривши очі та спершись на локті, поставлені на перила балкону, Сяо старався відігнати усі думки на цю тему хоча би до ранку та зараз піти до Венті і постаратись чуть чуть покимарити, оскільки той рано чи пізно відчує відсутність хлопця.

 Не встиг Лі подумати про це, ззаду почув теплі руки свого Вітерця, які обвили його зі спини.

 -Венті, ти чого не спиш? Завтра на роботу, не забув?

 -Те ж питання до тебе. Без тебе не можу спати. Холодно.

 -Принести ще один коцик?

 -Ох, дурненький ти, – прошепотів Венті, заховавши носик у теплу спину Сяо від холодного дощового вітру, який раптово подув в їхню сторону.

 -Венті, холодно ж, йди назад.

 -Без тебе не піду. Так ти не відповів, чого не спиш? Мара?

 Замість відповіді Сяо просто кивнув, цього було достатньо для Венті.

 Він знав про майже все минуле Лі, тому розумів наскільки зараз може бути тривожно тому, але Сяо просто вміло в такий час закривається від всіх. Майже від всіх.

 -Хочеш заспіваю? Або заграю, м? Ходи, Сявка.

 На це Сяо знову просто кивнув, підкорюючись руці, яка веде його всередину.

 -Та-а-ак, і що би такого зіграти? Хм. О, мою з улюблених. Влаштовуйся, зараз відбуватиметься приватний концерт, хах.

 Сівши, як найближче до Венті, але на. такій відстані, аби музиканту було комфортно грати. Сяо призакрив очі та вперше за половину ночі розслабився через прекрасну мелодію до якої з часом приєднався чарівний голос Вітерця. Зачаровуючись піснею вибраною Венті, можна було почути не зовсім чіткі рядки слів через досить ще заспаний голос музиканта, але цей факт ні грама не псував мелодійності та заспокійливості голосу.

«…Барви днем втрачають колір

Світла подарують зорі…»

Подивишись за вікно, можна було дійсно побачити, як грозові хмари покидали горизонт та давали місце маленьким зірочкам, які ще не були надто світлі, аби освітлювали ціле небо, але ті ні хвилини не зупинялись старатись подарувати світло.

«…У зірках я проведу нас двох наосліп

Змушені лічити дні, кохати ночі..»

 Не перший раз такими ночами двоє сиділи разом у теплому коцику, закутавишись з головою насолоджувались компанією один одного, деколи обговорюючи якусь не значну тему, деколи проводили час в тихих обіймах, оскільки цим двом слова були просто не потрібні, деколи один з них бринькав якусь тиху мелодію, підспівуючи своїм меланхолійним голосом.

 Такі ночі, вони дійсно покохали, так само безмірно, як один одного.

«…Вуста до вуст i я тону у iскрах втіхи

Хочу оберегом бути рук тендітних..»

 Ті дні, коли їх не турбує нічого іншого крім один одного. Саме тоді всі проблеми відходять на далекий задній фон, який як правило ніколи не згадується.

«…Зiмкнемося лиш тiлами, як захочемо

Змушені лічити дні й кохати ночі…»

 Саме після таких безтурботних ночей, коли відкидається все на світі, на наступний день цій парочці потрібно було би сходити до ксьондза. Але в такі ночі відчуваються всі емоції та відчуття, які тепер можуть передаватись неитялтки словами та поцілунками.

 Під прекрасну мелодію пісні та янгельський голос Венті, Лі починав вже кимарити, але тут згадав про одну річ, яка не получила свій фінал.. Медіатор.

 Прогнавши сон принаймі на хвилини дві, Сяо хутко метнувся до свого стола у якому, наскільки він пам’ятає, лежав цей плектор. Венті здивувавшись такій різькій активності хлопця, відставив гітару подалі, чекаючи повернення Сяо.

 Знайшовши медіатор та сівши назад на своє місце, Лі вручив його власнику зі словами: -Ще тоді, на початку, коли перший раз тебе почув, після того як ти зник я виявив це. Сказав собі, що знайду тебе та вручу назад, а як не знайду, буде хоча би якась матеріальна згадка про тебе, мій Вітерець.

 -Ох, це дуже мило, Сяо, довести мене хочеш, так? – зітхнувши, Венті припав до Сяо із вже досить намокшими очима від сліз, – Але, цим я грати вже не можу.

 -Стоп, чому? Це ж хіба не подарунок від..

 -Так, подарунок, я його дуже ціную, але це величезна згадка про минуле, яке я вже вирішив лишити, там де йому і місце, в минулому. Життя, що було з цим плектром я лишив саме тоді, коли присвятив тобі пісню, пам‘ятаєш, милий? Медіатор я залишу, звісно, але ним користуватись не буду, для чого ж я тоді новий придбав, еге ж?

 -В цьому є зміст..

 -Ох, а ніби в інших моїх розмовах змісту не було. Обіжаєш, – жартівливо нахмурившись та надувши губу, промовив Венті.

 -Ні в якому разі, – нахилився Сяо до хлопця аби поцілувати його в цю ж губу.

 -Хах, тоді добре.. Тому пропопоную тобі також залишити минуле, всі переживання в минулому. Знаю це буде важко, але якщо, що я завжди готовий тобі допомогти, що би ти не робив, зрозумів?

 -Зрозумів.. Дякую тобі взагалі за все.

 -Ох, ти за таке можеш навіть і не дякувати, хоча якщо вже так силько хочеш.., – після цих слів уся серйозність Венті, ніби вітром здулась, але на заміну прийшла хитра посмішка та зіщурений погляд, який точно не поєднується із янгоським співом.

 -Обов’язково подякую, але давай вже завтра. Нагадую, тобі ще досі потрібно завтра на роботу.

 -Як ми занудні, жахіття. Добре, так і бути-и.

 На останок, получивши від Лі  поцілунок в щоку, Венті, так само, як і до цього, завернувся у теплі обійми Сяо.