Ритуал

Наступного вечора Чанбін зустрічається з Феліксом знову, голова його болить від випитого алкоголю, і це, в принципі, єдине, що відбувається з Біном після пиття, а ноги знову ледве плентаються, зачіпляючись за старі балки на підлозі. Чан з Синміном поїхали назад, а Хьонджин знову тікає з дому, аби тільки не бачити і не чути, як важко Мінхо. Со завалюється на старий диван в залі, і його накривають спогади про щасливе минуле. Про ті моменти, коли вони всі разом, однією великою компанією пили тут, грали в настільні ігри, і хоч раз в тиждень, слухали розклади на рунах і таро від Мінхо і Хьонджина. Він згадує, як на цьому дивані залишив невеличку плямку від кави, коли вперше побачив Бана в образі вовка. Згадує, як вчив Синміна цілуватись на персиках. Він сміється собі під ніс, подумки чіпляючись за ті спогади, як за останнє, що може врятувати його з цього океану пітьми, в якому він безжалісно тоне, з початку війни.

– Давно ти тут сидиш? – Голос Фелікса вибиває його з думок, витягує з них, не даючи Чанбіну повністю погрузнути в спогадах. Він обертається. Лі стоїть перед ним, в одній лише довгій, світлій сорочці, і плете віночок з невідомих йому квітів.

– Я не знаю. Мабуть, не дуже… – Бачити Чанбіна таким розгубленим, дуже смішно для Фелікса. Він швидко долає відстань між ними, сідає поряд, продовжуючи плести віночок.

– Ти що, боїшся мене? – Фелікс дивиться йому прямо в очі, намагаючись вловити кожен рух, кожен подих, слідкує за Біновим поглядом. Цей хлопець зацікавив його, і, будь Лі живим, впевнений, від нервів не зміг би і слова вимовити, але зараз втрачати йому нічого, та і спішити немає куди.

– Що? З чого б це? – Со здивовано зводить брови, витирає спітнілі долоні об чорні спортивні штани. Звичайно, він боїться його. Навіть не так, ні. Він боїться тих почуттів всередині, що викликає в ньому цей хлопець.

– Коли ти вперше побачив мене, там, за хатою, різко заховався за стіну, і зараз, коли я прийшов, ти так розгубився… Тож, або я тобі не подобаюсь, або ти боїшся мене. – Його голос звучить занадто переконливо, настільки, що Со на секунду забуває всі свої думки.

– Ні, просто… Не знаю чому я так реагую, просто сьогодні в мене жахливе похмілля, а вчора, я не знаю… – Чанбінові хочеться надавати собі по лобі за те, як ніяково він поводиться перед цим хлопцем. Це, взагалі для нього так смішно і по-дурному. Він бачив, як пролітає повз нього ворожа куля і без страху йшов в бій, але злякався першого-ліпшого гарного парубка.

– Ладно, Чанбін. Пішли лікувати твоє похмілля. – Лі надягає йому на голову вінок, і усміхається. Чанбіну дуже личить. В цьому вінку він виглядає як давнє божество, з його суворим поглядом і м’язами, що чудово видно навіть під одягом.

– Як? Мені здається тут вже нічим не допоможеш, – Бінні проводить рукою по м’яких квіточках на голові, – Мені личить?

– Я знаю один метод, Бінні, і так, тобі неймовірно гарно. – Фелікс нарешті бачить посмішку Чанбіна. І якби його серце ще билося, в цей момент забилося би швидше, бо посмішка у Со неймовірно тепла і гарна, така домашня і заспокійлива, як, бува у старшого брата, чи мами, коли вони кажуть, що все буде добре і ніжно гладять по голові. І Феліксу, най навіть мертвому, від цієї посмішки і власних думок добре.

Вони ідуть в ліс, тихо ступаючи по високій траві. Фелікс розповідає, що саме бабуся навчила його працювати з різними травами, вказує Чанбіну на кожну незвичайну пташку, чи то білку, тішиться їм як дитя. За пару годин в лісі, Со і сам потроху розслабляється, він нарешті віддається в теплі руки лісу і спокою, що він навіює своїми піснями, в яких шум листя – головний інструмент. Трава ніжно лоскоче його шкіру, а маленькі комашки залазять на нього, немов на ту величезну гору, коли вони з Феліксом сідають трохи перепочити перед дорогою назад. Небо темнішає і яскраво-блакитний, а потім і фіолетовий кольори змінюються на глибокий темно-синій. Десь там, вдалині, з’являється перша зірка. Фелікс вказує на неї, та розповідає всім відому історію про те, що, зірки ще довго світять після того, як помирають.

– Мені так подобається це в тобі, Феліксе. Ти, хоч і мертвий, та відчуваєшся найживішим з усіх живих. – Со крутить в руках віночок, подарований йому декілька годин тому, а в душі його смуток змінюється легкою радістю.

– Нажаль, я зрозумів, що треба жити, тільки після того, як помер, Бінні. – Фелікс усміхається, знову яскраво, та, вперше за весь цей час Чанбін бачить в його очах сльози. Йому хочеться обійняти Лі, пригорнути до себе і сказати, що його чекають ще сотні нових життів, ще тисячі різних цікавих моментів. Та, чи допоможуть ці слова? Натомість, він просто підсідає трохи ближче, прибирає з обличчя Лі прядку волосся, і трохи затримується, коли заправляє його за вухо. Чанбін волів би запам’ятати цей момент назавжди, бо в очах Фелікса зараз лише відображення зірок, а життя вперше за шість місяців відчувається таким справжнім.

– Ти зірка, Феліксе. Ти будеш ще довго світити, навіть після смерті. – Со дістає з кишені цигарку, закурює її. Дим розлітається навкруги, і на декілька секунд все зникає в ньому. Чанбін думає про те, що, колись і він ось так зникне в димі, зникне і все його життя. Він думає про те, що, іноді так і хочеться зникнути. Додому вони йдуть майже в повній тиші, лише іноді кидаючи пару фраз. Ця тиша не заважає, радше, навпаки, дає їм можливість краще відчути один одного. Дає їм можливість краще прислухатись один до одного.

Коли парубки приходять, в хаті темно. Світло не горить ніде, лише в крайній кімнаті, біля сходів, видно як щось мерехтить. Фелікс іде на кухню робити відвар, поки Чанбін вирішує заглянути в робочий кабінет Мінхо. Той часто сидить там допізна, взявши цю дурну звичку в Чана, працює з картами, або з камінням. Тихо, ледь наступаючи, Бін підходить до кімнати, а коли обережно зазирає всередину, вперше в житті лякається чарів. Мінхо і Джісон сидять на підлозі, міцно тримаючись за руки. Між ними – свічка, три камені і ще якісь речі, які у напівтемряві розгледіти важко. Хо щось тихо шепоче на одній з усіх давніх мов, які знає, а Джісон перед ним мовчить. Ось тільки очі його повністю білі, а з кожним словом, на тілі, обличчі і руках з’являється все більше крові і ран. Сірий спортивний костюм, в якому він приїхав, стає чорно-червоного кольору, а на обличчі з’являються сліди від куль. Три дірки на лобі, розбита губа, і декілька ран на грудях. Бін хоче закрити очі, втекти, не бачити цього всього, та стоїть, як прикутий, і, здається взагалі забуває як дихати, коли Джісон починає говорити. Голос його тремтить і звучить зовсім по-іншому, звучить як голос з потойбіччя. Чанбіну важко розібрати все, що він говорить. Чи то через те, що говорить він тихо, чи то через те, що у вухах дзвенить від страху. Він чує лише уривки слів і фраз, але і їх йому вистачає, щоб в голові скласти картину. “Зайшли в хату вночі…”, “Подзвонив Чану…”, “Чонін був під ліжком…”, “Вдарили по голові…”, “Тиждень біля батареї…”, “Зламали ногу, щоб не втік…”, “Ще раз вдарили по голові його, я кричав…”. Чанбін слухає все це, а його серце наповнює біль і неймовірна лють. Настільки сильна, що, він готовий хоч зараз їхати назад на фронт. Він відчуває, як німіють його ноги і руки, дивиться на мертвого хлопця перед свічкою, коли Фелікс різко хапає його за руку і тягне на себе.

– Дурний, тобі не можна! – Парубок злякано дивиться на Со, а в його голові зараз лише думки про те, що, з Феліксом буде те саме.

– Я…я… – Чанбін не може вимовити ані слова. Вони, немов лезо стають у нього в горлі. Він намагається підкурити тремтячими руками і не пам’ятає, як Фелікс доводить його до дивану в залі. Хлопець приходить в себе за декілька хвилин, коли перед ним, окрім Фелікса сидять вже Мінхо, Чонін і Хьонджин, всі зосереджено дивляться прямо йому в очі і перешіптуються.

– Мінхо…А де… – Він не встигає договорити, коли Чонін перериває його.

– Він пішов, тепер назавжди. Його душу відпустили, тепер він спокійно може переродитись. – Чонін витирає великим пальцем сльозу, що котиться по його щоці, і вже тихіше, усміхнено додає “Нарешті він отримає спокій”.

– Блять, Чанбіне, ти нас налякав. Не роби так більше, будь ласка, без підготовки таке не всі витримають. – Лі гладить його по руці, а Хьонджин подає чашку трав’яного чаю разом з цигаркою.

– А ти знаєш, що мені треба, Хван. – Со сміється, щоб хоч трохи заспокоїти інших. Він точно більше не хоче дивитися на таке без підготовки. Всі поступово розходяться по кімнатах, залишаючи його наодинці з думками. Він намагається змити їх холодною водою в душі, та залити гірким ромом, та нічого не допомагає. Він намагається заховати думки за цигарковим димом, та це теж не допомагає. Вони, наче ті монстри, хапають його своїми величезними сильними лапами і не хочуть відпускати ні на секунду. Після двох годин бродіння туди-сюди, Со вирішує здатися і подивитися на старому телевізорі внизу один із тих фільмів, що збереглися ще на касетах. Він тихо спускається сходами, і коли підходить до зали, чує в ній шепіт Хьонджина. Такий самий, як того ранку на кухні.

– То і що, Мінхо, невже історія Чана і Чоніна нас нічому не навчила? Я бачу як вони з Феліксом дивляться один на одного, невже ти не розумієш до чого це може привести? – Навіть не дивлячись зараз на Хвана, Со знає, що він голосно зітхає і закочує очі, дивлячись на, до біса спокійного Мінхо.

– Якщо треба, щоб Чанбін пішов за ним, він піде, ти знаєш. Ми не можемо вирішувати людську долю, любий. Нажаль, не можемо. – Він обіймає Хвана, якраз в момент, коли Бін наважується зайти до кімнати. І без зайвих слів ясно, що він все чув. Тут і сперечатись немає з чим, бо, Хван відчуває такі речі. Йому подобається Фелікс, а він подобається йому. От тільки, лише Чанбін із них двох досі живий.