Сімон

Коли ми тільки познайомилися, Вільгельм нагадував мені той тип людей, які жили за принципом «веселися і посміхайся». Тоді він ходив на вечірки, іноді закидався легкими наркотиками, спілкувався і посміхався всім підряд, але я не розумів, що він робив це тільки для того, щоб заповнити свою порожнечу в душі.

Спочатку він здавався мені егоїстичним нащадком королівської сім’ї, який по клацанню пальця міг роздобути буквально все, але пізніше моя думка кардинально змінилося.

Він почав бігати за мною, як каченя за мамою-качкою, і я не міг нікуди від нього дітися. Мені доводилося допомагати йому з математикою, тому що він завжди підходив до мене з проханням про допомогу, не розуміючи тієї чи іншої теми. Він щоранку запитував у мене розклад, хоча вчився в цій школі вже як кілька тижнів, через що вже і можна було запам’ятати хоча б приблизний розклад уроків. Іноді він проводжав мене до автобусної зупинки, коли Сара затримувалася на тренуваннях. Тоді ми розмовляли про все на світі.

І саме в одній з таких прогулянок він і розповів мені про те, як хотів би жити життям звичайного підлітка. Я не знав, що Вільгельм хотів сказати мені цим. У моїй голові тоді крутилося лише розуміння того, що у нього є все: гроші, величезний дім, різні привілеї, повага, популярність і багато друзів. Звичайно ж, якщо є все це, то які проблеми можуть бути у людини? Але я дійсно не розумів всієї ситуації, що склалася, яка спричинила за собою ті жахливі наслідки, з якими він зіткнувся далі.

Вілл розповідав мені це з посмішкою. Якщо сказати точніше – з фальшивою посмішкою. І я помітив це.

Я повірив йому.

Я повірив йому, тому що на секунду уявив себе на його місці, і мені дійсно стало не по собі. Життя під постійним контролем своєї сім’ї і спалахами фотокамер здалося мені до жаху некомфортним.

Спочатку я просочився до нього жалістю, що спричинило за собою етап дружби після ярлика «знайомий», який я на нього повісив, але пізніше сам не помітив того, як почав відчувати до нього зовсім не дружню любов. Я навіть не намагався стримувати це, тому що в його компанії дійсно відчував себе краще. І він, як я бачив, теж.

Звичайно, це не повинно було бути взаємним. Так я тоді думав, але не зміг стримати себе від того, щоб не заспокоїти його під час перегляду фільму жахів. Я зрозумів, що зробив щось не так, коли він ривком зіскочив з місця і швидким кроком вийшов у коридор.

Я пішов за ним, але завмер в дверях, тому що сцена, яку я побачив до неможливості нагадувала мені неодноразовий випадок, який відбувався у мене вдома. Вілл сидів біля відчиненого вікна і тримався за груди, важко дихаючи. Складно описати, що за емоції тоді заповнили мій розум. Я просто побачив у ньому відображення Сари, коли у неї траплялися панічні атаки або накочував тривожний стан. Мене налякала ця схожість між людьми, які були для мене дорогими.

Я не знайшов ніякого іншого виходу, окрім як поцілувати його. За лічені секунди в нашій «дружбі» стався якийсь переломний момент, а через хвилину Вілл вже притягнув мене до себе. Ейфорія – єдине, що я тоді відчув.

Все було добре до того моменту, поки я не побачив по вечірніх новинах те, як ведуча повідомляє про смерть кронпринца Еріка.

Тієї ночі я ніяк не міг заснути, тому що все ще не отримав жодного повідомлення від Вілла. Я написав йому кілька банальних фраз на кшталт: «Хей, ти в порядку?», “Хочеш поговорити зі мною про це?», «Мені так шкода, що все це сталося«, «Подбай про себе, будь ласка», і так далі, але відповіді все не було і не було.

Я ніколи не був знайомий з його братом особисто, але знав, що Ерік – добра людина, на яку завжди можна було покластися. Я був радий, що у мого Вільгельма завжди була така хороша підтримка у вигляді братської любові.

Судячи з його розповідей, це була для нього найдорожча людина на всьому світі, але він втратив його.

Саме після цієї події я помітив, як різко він змінився. Вільгельм більше не проводив так багато часу зі своєю компанією і завжди відхиляв запрошення на вечірки. Пізніше охолов і до мене.

Я розумів, що йому нелегко, але моя гордість взяла вверх, через що я перестав нав’язуватися до нього. Звичайно, мені було боляче і сумно усвідомлювати, що наші відносини закінчаться ось таким чином – що я буду кинутий, як непотрібна річ. Такі думки тільки все більше розбивали мені серце, і я злився на нього. На себе. На несправедливість.

Через кілька днів, пізно вночі, коли я нарешті зміг нормально заснути, мій телефон почав буквально розриватися від дзвінків. Звичайно, я розлютився. Хто б не відчував злість, коли до нього дзвонять в такий час? Я навіть не подивився на контакт, а просто відповів, аби відстали.

– Сімон.. ти мені подобаєшся – і серце пішло в п’яти.

– Вілл, це ти?.. – Я не відразу впізнав його голос, тому що він був сівший і хрипкий, ніби Вільгельм кричав на все горло кілька хвилин поспіль.

– Так. Я це тільки що зрозумів. Все на світі фальшивка.. Все фальшивка, все в світі брехня.. – і він продовжував озвучувати свої сплутані думки, а я тільки й міг слухати його, думаючи про те, що взагалі відбувається.

Трава? До чого тут трава на футбольному полі?

– Вілл, ти на футбольному полі? – перебив я його.

– А? Так. Саме так, – в наступну секунду я вже накинув перший одяг, який попався мені під руку.

***

Коли я ледве як поклав його спати, то мені довелося стягнути з нього одяг, де я вперше і помітив всі його рани.

Стояла тиха і холодна ніч, але в душі моїй прокинулася совість, тому що я повинен був бути поруч з ним. Я розумів, як було йому важко. Я розумів, що на нього звалилася корона, відповідальність за майбутнє, смерть брата, і це було жахливо. Я все це розумів, але кинув його. У підсумку, як вийшло, кинутим виявився саме Вільгельм, а не я. Я лише виявився повним придурком.

Мені раптово захотілося все виправити. Я простягнув руку і лише накинув на нього ковдру. Я так винен перед ним.

Я поцілував його холодний лоб, ніби це щось змінить. Ніби це залікує всі його душевні і фізичні рани. У житті казковий фокус з мультфільму «Спляча красуня» не працює. Я засмутився через те, що ми живемо в жорстокому світі, а не в добрій казці, де все завжди закінчується добре.

– Не йди.. – почув я вранці досі його сівший голос.

Куди ж я піду від тебе? Хіба я можу? І я залишився.

Стало так сумно, що я допустив все це. Він зовсім розкис, та й я не міг просто так знову кинути його, тому потрібно було залишитися з ним і заспокоїти його.

Вільгельм нарешті скинув з себе ковдру, і в поле мого зору знову впали всі його порізи. Думаю, було б егоїстично з мого боку піднімати цю тему з самого ранку, коли він тільки-тільки прийшов до тями після ночі, яка вимотала його до неможливості. Я вирішив дати йому час обміркувати все те, що у нього сталося за останній час.

Я постійно кидав погляди на його руки, а він робив вигляд, ніби все добре. Ніби у нього нічого не відбувається. Він посміхався так, немов дійсно не розумів, чому я так дивлюся на нього. І все ж, тоді я вирішив не тиснути. Він і так був морально розтоптаний, куди далі? 

Коли ми опинилися в ліжку, я просто дав Вільгельму робити все, що він тільки захоче, тому що хотів забрати всю ту біль, яка ховалася у нього в серці. Хотілося, щоб він відчув себе хоч трішки краще.

***

Мій спантеличений погляд знову ковзнув по його тілу, коли він знімав кофту. Ніколи не міг на нього надивитися, але зараз очі не хотілося відводити не через почуттів, що приносять посмішку, а через розуміння, як йому зараз незручно все це показувати, супроводжуючи розповіддю.

Вільгельм стягнув з себе верхній одяг, і я побачив на його руках свіжі рани. Я обережно взяв його за руку, намагаючись не торкнутися ніяких порізів, і помітив, як його ранки погано затягуються.

Він вивільнив руку, притягаючи її до себе.

– Все гаразд, я вже звик, – пробурмотів Вілл.

Але як можна звикнути до постійних зривів, через які настільки зносить дах, що ти відразу біжиш хапатися за ніж, тільки б запхати всі негативні емоції глибше в свою підсвідомість?

– Ти не обробляв рани, так? – напівголосно поставив я йому питання, щоб не налякати Вільгельма ще більше.

Відповіддю була одна тиша.

– Я не злюся на тебе, якщо ти так думаєш, – я перевів погляд на його очі, які він намагався ховати з тих пір, як зняв з себе одяг. – Вілл, ну я ж не кусаюся! – розсміявся я, пригнувшись, заглядаючи йому в обличчя і беручи за долоні, і він теж посміхнувся, переводячи погляд на мене. Як же зараз його посмішка багато значила для мене.

– Я не.. – запнувся він на секунду, – не обробляв, так.

– Ти ж розумів, якщо не обробляти порізи глибше декількох сантиметрів, то через мікробів і всього бруду, яка потрапляє в дермальний шар..  Так, добре, Вілл, я зрозумів. Продовжуємо без моєї «розумної сторони». Я не хотів лаятися на тебе в такій ситуації, тому що бачу твій біль, але ти міг і подбати про себе, дурник.. – я зупинився, щоб перевести подих. – Єдине що, то рубці з часом просто посвітлішають і стануть малопомітними для оточуючих. Але ти їх ніколи не забудеш, в цьому і проблема.

Вільгельм все продовжував мовчати, поки я тримав його за руки. Я більше не відчував того легкого тремору, який супроводжував його тіло кілька хвилин тому. Можливо, це був знак, що я на правильному шляху.

– Мені іноді здається, що я просто занадто слабкий для життя, яке випало мені в цій тупій рулетці, – протягнув Вілл, натягуючи на себе криву посмішку, і в той час же я згадав, що такі емоції на його обличчі – до сліз.

– Ні, ні, ні.. – прошепотів я, наївно сподіваючись зберегти його спокій. – Іди до мене, сонце. Давай.

Він впав в мої обійми і зціпив руки так міцно, що я запереживав за його рани, які могли розійтися в будь-який момент навіть через маленьку розтяжку шкіри.

– Нічого не болить? – запитав я у нього. У відповідь Вільгельм негативно похитав головою, і тільки тоді я полегшено зітхнув і заспокоївся.

Моя долоня лягла йому на маківку, я просто не міг не зробити цього. Одночасно було трішки смішно дивитися на те, як сильно він притискається до мене, але це викликало і якусь розсіянність в моїх діях.

Пальцями я провів кілька разів по його волоссю, намагаючись говорити тихіше свого звичайного тембру: – Знаєш, всі говорять про те, що потрібно жити і насолоджуватися життям, але ніхто відкрито не говорить про те, що перед цим може критися етап без сил, настрою і бажання йти далі, – мої губи торкнулися його скроні. – Я не засуджую тебе за цей етап. Ти маєш повне право плакати і відчувати себе погано. Я не засуджую тебе за вибір різати себе в стресових ситуаціях, але це.. Вілле, я ж правий? Ти просто перейшов межу.. – і тут я моментально зірвався, забувши про спокій, який підтримував весь цей час. Я відсунув його від себе, дивлячись на х
затихлого Вільгельма поглядом, в якому панувало занепокоєння упереміш з легким гнівом. – Вілл, а якби щось під час цього процесу пішло не так?

Я ледве стримував себе, щоб зараз не розридатися перед ним, виступаючи взагалі-то в ролі підтримки, а не тим, хто насправді потребував її. Я не хотів, щоб він помітив мою бурю емоцій, яку при одному погляді на мене можна було відразу зрозуміти, тому знову притягнув його до себе. – Я боюся втратити тебе.

– Пам’ятаю, як казав тобі приблизно те ж саме, – почулося слабке бурчання, яке лоскотало мою шию. – Я тоді, напевно, виглядав просто жахливо, коли намагався стримати сльози. Іронічно, що не стримав.

До моїх вух долинув його сміх. Цей звук повинен був викликати у мене посмішку, але стало соромно і сумно. – Але тобі було боляче, і я винен у цьому. Я хотів би попросити у тебе вибачення, якщо ти більше не злишся на мене через ту агресію, яку я виявляв до тебе. Іноді я цього не контролюю, через що потім все виходить ось так.. Звучить, як виправдання, Боже.. Я лише.. Загалом, вибач..

– Я розумію, що у тебе теж є проблеми, тому все в порядку. Добре, Сіммі? Тільки не накручуй себе.. – Вілл замовк на кілька секунд, підбираючи слова. – Якщо тобі так легше, то вибачення приймаються. По-іншому ніяк.

Не знаю, що на мене тоді знайшло і які емоції я відчував, але мені до жаху захотілося поцілувати його, що я і зробив.

Це була єдина людина, яка завжди розуміла мене і приймала таким, яким я є насправді. І я намагався робити те ж, що і він.

Я вчився цьому весь цей час. Вчився читати його міміку і звички, які могли багато чого про нього розповісти. Вчився розуміти його слова і вчинки.

Але все ж, мені все ще дуже хотілося запитати його про те, що сталося, коли я тільки-тільки почав цю розмову. Хотілося запитати про те, що могло б знову натиснути на його хворе місце, в яке я і так вліз без прав.