відблиск бурштину

Існувати поряд з копією коханої істоти – тортури.

 

Не той Грандмайстер відрізнявся занадто сильно, мав змінені звички, рухався по-іншому; не той Грандмайстер випромінював іншу енергетику, мав зовсім інші довгі-довгі пальці, по-іншому повертав голову; не той Грандмайстер відрізнявся абсолютно всім, абсолютно кожним аспектом своєї особистості, абсолютно кожною інтонацією, абсолютно кожним словом; не той Грандмайстер не міг, не міг, не міг зрівнятися з Грандмайстром, якого знав асгардський принц, не міг повторити, насправді копіювати того Ена Дві Гаста, і навіть не намагався.

 

Існувати поряд з копією коханої істоти, з якою немає жодного спільного спогаду чи досвіду, – неземні тортури.

 

А може, найбільша проблема була в тому, що не той Грандмайстер був занадто схожим на того кожним своїм бісовим рухом, кожною своєю бісовою інтонацією, кожним своїм бісовим поворотом голови, кожним аспектом своєї бісової особистості, кожним своїм бісовим словом, всією своєю бісовою енергетикою – це була бісова копія Грандмайстра, що належав Локі, з мінімальними, мізерними, крихітними змінами, які помічав лише він, але які кожної миті видавали в істоті навпроти копію, справжню й живу, маючу такий же характер і здібності, але все одно не ту.

 

Існувати поряд з копією коханої істоти, з якою немає жодного спільного спогаду чи досвіду, протягом декількох діб чи навіть тижнів, що здаються нескінченностями, – неземні тортури, що зводять з розуму.

 

– Ти навіть дивитися на мене не можеш…

 

Локі опускає голову, заплющуючи очі, і ледве стримує сповнений болю схлип.

 

Не той Грандмайстер сидить не надто далеко, але зовсім не близько, і теж не дивиться.

 

Це не можна назвати тортурами – це щось настільки хворобливо жахливе, проросле трояндами з шипами замість бутонів, затоплене чорною липкою рідиною, що перекриває хід кисню до легень; щось настільки жорстоке й залізно-холодне, розриваюче довгими тонкими кігтями органи зсередини, залишаюче на шкірі темно-сині, яскраво-фіолетові відмітини в якості свідчення нескінченного страждання; щось настільки травмуюче для свідомості, що дати цьому процесу назву стає неможливим.

 

Години, дні, тижни існування поряд з копією коханої істоти не перетворилися на одну добу – на один різкий подих.

 

– Мені треба повернутися у свою реальність, – повторював чи то Локі, чи то не той Грандмайстер час від часу, а може навіть кожної години чи кожної секунди, і зіниці кожного з них були просочені помираючим сподіванням з присмаком кохання, яке лише розросталося.

 

– Це неможливо, – завжди звучало у відповідь.

 

І, напевно, справа була не в лінощах кожного застряглого у мерзенному вимірі варіянту однієї істоти, адже істота ця славилася досягненням будь-якої мети; напевно, справа була не в недостатніх знаннях кожного варіянту однієї істоти, адже істота ця славилася яскравим розумом і хитрістю в якості приємного бонуса; напевно, справа була не у втраті кожним варіянтом однієї істоти віри у власний успіх і не у такому собі обмеженні уяви, адже істота ця завжди знаходила вихід з будь-якої ситуації.

 

Напевно, справа була в тому, що кожен з варіянтів Бога Брехні був правим, але вірити в те, що існують дійсно неможливі речі, не хотілося, не хотілося, не хотілося.

 

– Мені треба повернутися у свою реальність, – ледве чутно, майже не рухаючи вустами прошепотів Локі вже навіть не якомусь з варіянтів, а самому собі, нагадуючи про одну-єдину причину залишатися в живих.

 

– Мені треба повернутися у свою реальність, – повторював не той Грандмайстер, як мантру, як молитву, змушуючи себе повірити у безнадійну можливість, повірити у власню брехню, повірити у наявність рішення.

 

– Якщо так треба – шукайте бісовий вихід, – роздратовано прошипів варіянт з коротким волоссям. – Але знайте: ніхто з нас допомагати вам не буде. Ми вже намагалися, досить нам тішити себе самообманом.

 

Раніше виходити можна було лише для того, щоб перевірити навколишній стан – ніхто не знав, як подолати монстра з туману, тому єдиним виходом була лише втеча в більш надійне й безпечне місце. Може, насправді вихід ховався за невеличким камінцем, який всі оминали, щоб не зачепитися, може, вихід ховався під невисоким пагорбом чи за чимось, що нагадувало гору.

 

Можливо, вихід справді був, але ніхто не хотів його шукати.

 

– Підеш зі мною? – інтонація не того Грандмайстра заздалегідь безнадійна і від того надто нещасна навіть для асгардського принца, що знав у житті лише страждання.

 

Локі би послідував за Еном Дві Гастом куди завгодно, хоч у надри найстрашнішої планети у галактиці, хоч на вірну загибель, бо повелитель Сакаару був єдиним у Всесвіті створінням, якому трикстер міг довірити все, що завгодно, хоч власне життя, хоч долю світу.

 

 – Якщо я запропоную втекти і покинути все, що ми маємо, ти приєднаєшся до мене?

 

 – Навіть не блимнувши.

 

 Сміх Ена Дві Гаста був найпрекраснішим звуком не тільки на всій планеті – у Всесвіті.

 

Безодня здавалася на подив темною, порівняно із сірістю, до якої кожна стерта з лінії часу істота давно звикла, – очевидно, цей момент був найгіршим для того, щоб почати пошуки невідомого самоврятування серед безкінечності однакових природніх елементів, порожнечі сутності всього присутнього навколо і, власне, неприємної, але дуже відчутної субстанції під нудною назвою «відсутність».

 

– Знати б, що ми шукаємо, – не той Грандмайстер пройшовся поглядом по лінії обрію, видихаючи.

 

Відповідати не хотілося лише тому, що сам факт розмови з чужим Грандмайстром завдав би неймовірного болю десь у ребрах.

 

Туман чомусь наближався, але думати про це не хотілося – ревіння туманного чудовиська, від якого застигала кров, не було чутно, а це означало хоча б приблизну безпеку будь-якої подорожі, тому залишалося лише час від часу обертатися, оглядати безодню з кожної сторони, аби передбачити можливу атаку і в такому випадку почати пошуки підземного укриття, яке б надало гарантію виживання після нападу, навіть якщо жити зовсім не хотілося.

 

Ні, справді, смерть здавалася єдиним справжнім рішенням, бо життя у просторі, де не плине час, де нічого немає, де панує лише руйнування, вже не вважалося життям – тоді навіщо взагалі мучити себе, змушуючи розплющувати очі, розмовляти, рухатися?

 

Бог Брехні надав би перевагу загибелі замість порожнього виживання – так він хоча б зміг нарешті забути про все на світі, про кожну свою невдачу, про кожну свою поразку, про кожну мить радості, зруйновану несправедливою долею; так він, можливо, потрапив би у Вальгаллу і отримав спокій, на який він вже точно заслуговує.

 

Але жива версія не того Грандмайстра була безперервним нагадуванням причини, за якою асгардський принц все ще боровся.

 

– Ти ж не думаєш, що наші всесвіти знищені, правда? – не той правитель Сакаару звучить майже як дитина, наївно, невинно, ніби єдине, що здатне підтвердити його надію, це схвалення трикстера. – Не мовчи, благаю тебе.

 

– Ні, не думаю, – в голосі сина Лафея твердість, строгість й сила такого масштабу, якого не було ще ніколи, і це підтвердження підтвердженням правдивості слів не було зовсім – навіть навпаки: це підтвердження підтверджувало лише божевільний страх і могутнє заперечення визнання цього страху, що захопив всю свідомість.

 

Локі бачив, як обличчя Ена Дві Гаста розчиняється в повітрі.

 

– Я теж так вважаю, – не той Грандмайстер усміхнувся, і принц Асгарду знав, що усмішка ця була зовсім несправжньою, але не зауважив нічого.

 

Туман поступово обертався темно-фіолетовими відтінками, ніби набираючи всі свої сили, міцнішаючи з кожною секундою, протягом якої дві стерті з власних життів істоти перебували на поверхні, – але було байдуже, було все одно.

 

Локі бачив, як Ен Дві Гаст зникав перед його очима, разом з рештками його світу.

 

– Скільки годин ми вже блукаємо? – трикстер не злим чи роздратованим: в нього вже давно не залишилося сил на емоції, все замінила втома.

 

– Гадки не маю.

 

Здавалося, здалеку почулося знайоме ревіння, але звук був затихим, щоб мати можливість відрізнити його від гіпотетичної грози чи криків інших стертих зі своїх часових ліній істот, тому приводів хвилюватися не було – до того ж, було надто байдуже.

 

Хоча туман дійсно був занадто близько.

 

Локі бачив, як його власне життя зникає разом з Еном Дві Гастом, як вогонь в його очах гасне разом з вогнем очей Ена Дві Гаста, як в його все ж таки присутній душі зароджується порожнеча, що знищує його разом з Еном Дві Гастом і всім його світом.

 

– Локі!

 

Не встиг асгардський принц прийти до тями, як не той Грандмайстер схопив його за руку і потягнув, ховаючи за спиною, закриваючи трикстера своїм тілом.

 

Лише мить – і туманна хвиля з нелюдським криком вдарилася об золотий щит, створений чужим правителем Сакаару, шкрябаючи, вдаряючи, безрезультатно намагаючись розірвати вузли старовинної золотої магії з нескінченною агресією, звиваючись, подібно до величезної змії, намагаючись пройти повз захисні чари, дістати і вбити, вбити, вбити – і Богу Підступності ця перспектива навіть би сподобалася, якщо б не яскраві знайомі іскри, що злітали з пальців не того Грандмайстра.

 

Ще одна мить – і туман зник, створюючи враження абсолютної відсутності події, що тільки-но відбулася перед двома свідками, а чужий Грандмайстер повільно обернувся на Локі і, прибравши магічний щит, який вже не був потрібним, завмер, уважно вдивляючись в темні-темні смарагдові очі асгардського принца.

 

– Ти знаєш, що кінчики твоїх вій майже абсолютно білі? Це дивовижно.

 

Ніби ляпас в обличчя, а після нього ще один і ще один. Локі відчував, що захлинається, тоне, помирає так повільно, що сам процес вмирання здавався існуванням, Локі дивився шоковано, з невірою, з осліплюючим обожнюванням, Локі дихав часто, часто, часто, не маючи змоги взяти власні легені під контроль.

 

Ніякого рішення чи виходу немає.

 

– Я сказав щось не так, прекрасний принце?

 

Ніяких їхніх реальностей більше немає. Їхні світи давно стерті, знищені, зруйновані. Тікати більше нікуди.

 

– Ні, Ви сказали все правильно.

 

Локі вперше за весь цей час подивився в очі не того Грандмайстра, аби, зморгнувши сльози, знову побачити в них відблиск бурштину.