cам для себе я мушу визнати: замкнутися в собі – не допомагає.

Вей Вусянь, відверто кажучи, мучився від нудьги, і померти від неї не давали кролики і, на диво, Лань Джань. Так, він так само мало говорив, хмурився час від часу і грав “Спокій” для нього, але це не зупинило Вей Їна від постійних спроб у щось втягнути Нефрита. Лань Джань же тихо прямував за сірооким і намагався відговорити його від якихось химерних ідей, що прийшли в його ясну голівку. Було приємно перебувати лише вдвох більшу частину дня, утім, так не могло продовжуватися вічно.

 

– Вандзі, твоє захоплення пацієнтом надмірне! – грубо зауважив дядько.

 

– Я так не вважаю. Я просто складаю йому компанію, якщо йому нудно, – спокійно сказав Лань Джань.

 

– Ти абсолютно забув про самовдосконалення, що з тобою сталося? Чи не ти казав, що робота в лікарні не для тебе, що вдосконалення – твій пріоритет? – продовжував насідати старший.

 

– Дядьку, я не втратив своїх навичок і я все ще медитую для розвитку можливостей ядра. Тренування завжди можна наздогнати, а допомога Вей Вусяню потрібна прямо зараз, Ви ж самі хотіли, щоб я нарешті почав працювати з душевнохворими, – хмикнув юнак.

 

– Можливо ти і правий, але мене все ж таки турбує, що ти ніби приклеївся до пацієнта. Він – хворий, ти – цілитель розуму, певною мірою друг, звичайно, але коли він закінчить лікування або ж дійсно покине цей світ, ти залишишся один, не прив’язуйся. Я говорив це Січеню, коли він починав, я кажу це і тобі. Він піде, а ти залишишся ні з чим. Я знаю, як тобі складно з людьми, і тому ти будеш напевно розбитий, коли це станеться, – сумно і якось по-батьківському зітхнув Лань Ціжень.

 

– Я Вас почув, дядько, дякую за Вашу мудрість, – Вандзі вклонився старшому і покинув його покої. Дихати ставало все важче.

 

***

 

 

 

Жителі Хмарних Глибин в принципі були схильні до аскетизму, їх турбувало лише вдосконалення духу і самодисципліна, на пусті розмови і проведення часу вони не розмінювалися. З огляду на такий розклад було очікувано, що дитина з головної гілки не буде звичайною: усі діти Хмарних Глибин були тихими. У дитинстві це не відігравало особливої ​​ролі, при матері Лань Джань ставав дуже балакучим, сміявся і жадав її дотиків, тому Лань Ціженю здавалося, що його мовчазність обумовлена ​​тим, що він зразковий адепт ордену і бездоганно дотримується правил. Коли мати хлопчиків покинула цей світ, не залишилося навіть тих днів, коли можна було балакати про все, що перше  спаде на думку, а мама завжди уважно слухала белькотіння своєї милої дитини. Розговорити Лань Джаня стало неможливо, все зійшлося до коротких відповідей або коротких речень, якщо це стосувалося нічних полювань чи відповідей на уроках.

 

Самого Лань Джаня це абсолютно не напружувало, правда, коли він розпочав своє навчання, було дуже складно: сором’язливість була звичним почуттям, але до нього додалася ще й незручність. Його однолітки були надзвичайно балакучі, шепотілися на кожному уроці, кликали порушувати правила, що були вибиті на стіні, грати в ігри – загалом поводилися як звичайні дітлахи. А Лань Джаню хотілося спокою. З цієї причини він так і не зумів налагодити контакт з однокласниками.

 

Згодом це переросло у звичну справу, і його перестали кликати кудись, навіть спроби втягнути мовчазного хлопчика в розмову припинилися. Коли всі вони перейшли до загального курсу заклинання, підлітки вирішили, що його холодність і мовчазність – це насправді зарозумілість: юнак був єдиним представником головної гілки, що навчався з ними, а на той час його старший брат уже займався справами лікарні та переймав у дядька досвід Голови. Але, навіть незважаючи на такі висновки, чіпати його ніхто не став – усім було боязно зв’язуватися з тихим, але сильним Лань Вандзі.

 

Утім, Лань Джань все ще міг грати на своєму улюбленому гуцині, подарованому батьком, але врученим дядьком, гладити милих кроликів у лісі біля лікарні, вдосконалювати і розпивати чаї з братом.

 

Це стало проблемою, коли він побачив Вей Вусяня.

 

Такий яскравий, але насправді сповнений гіркоти і людської отрути: хотілося його оберігати, бути йому другом, але його мовчазність не допомагала. Вей Вусянь поривчастий, мов вітер, ти йому слово – він тобі десять! Не встигав Вандзі продумати відповідь, як той уже робив свої висновки і перескакував на іншу тему. Він не розумів, чи правда Вей Усянь такий повіса чи він придурюється, щоб швидше покинути Орден Лань? Запитати прямо не виходило, та й некомпетентно це: все ж таки Вандзі – його цілитель, було б дивно йти так напролом, хоч і хотілося. Виявилося, що проводити час ось так, просто нічого не роблячи і дивлячись, як балується від нудьги Вей Вусянь, було дуже приємно. Було дивно, що хлопця з такою натурою в рідному ордені не любили – адже він притягує, немов світло метелика.

 

У спробах розважитися Вей Усянь придумав якісь дикі заняття, на кшталт ловити голими руками рибу зі струмка, або бігати за куріпками, що мешкали в лісі. Доводилося все ж обмежувати його безумство пустими прогулянками та кролячою галявиною.

 

– Лань Джань, а пішли до Цайї, ми ж можемо вирушити на ярмарок? Можемо, га? – не відставав Вей.

 

– Вей Їн, я подумаю, тільки якщо брат дозволить. Ти все ще слабкий для далеких прогулянок та зайвої активності.

 

– Я чесно намагаюся, але часом дивитися на їжу якось огидно, просто шматок у горло не лізе! Але я все одно стільки їм, що, здається, скоро вибухну. Ви що жартуєте, по п’ять разів на день харчуватися? Скоро рис проростатиме прямо з мене! – завзято сміючись, виправдовується юнак.

 

– Я знаю. Радий, що тобі краще, – серйозно киває Лань.

 

Вей Їн здивовано плескає очима і вдивляється в очі юнака навпроти. Ох, він такий гарний.

 

– Я також радий. Ем, я, е, ну, радий, що ти радий, так? – каже він, не встигнувши подумати.

 

Брови Лань Джаня глузливо вигинаються, куточок губ злегка тремтить у спробі стримати сміх. Усе ж Вей Вусянь такий кумедний!

 

– Ти глузуєш з мною? О, Боги, Лань Джань сміється! Якщо розповім хоч комусь у цьому ордені – не повірять. Повірити не можу, зам’явся – і мало не прогавив такий момент! – дражнить Вей Їн.

 

– Вей Їн, не бігай, усіх кроликів розлякаєш.

 

Хлопець хихикає і опускається на своє місце поряд із Лань Джанем. День був чудовий.

 

Поки Лань Вандзі не викликав дядько. Наступного дня він так і не прийшов, навіть щоб грати на ґуціні.

 

***

 

 

 

Замість Лань Джаня з’явився Лань Ціжень. Пацієнт, що малював за столом, злякано підскочив, коли пролунав стукіт у двері.

 

– Т-так, заходьте.

 

– Молодий Пане Вей, я прийшов замість Лань Вандзі, щоб зіграти для Вас, – спокійним тоном мовив чоловік.

 

– Щось трапилося з Лань Джанем? – схвильовано спитав юнак.

 

– На жаль, його тимчасово відсторонено від Вашого лікування. Лікарня займає весь його час, тому, я вважав, що невеликий відпочинок і заповнення прогалин у прогресі вдосконалення йому не завадять.

 

– Ох, мені шкода, це через мене, – опустив голову Вусянь.

 

– Не приймайте це на ваш рахунок, я радий, що він допомагає вам. Він став набагато балакучішим і знайшов у Вас друга, але я так само стурбований його успіхами. Його чекає велике майбутнє, та регулярні тренування і медитації –  важливі. – ґуцін уже був встановлений на столі, і, закінчивши говорити, чоловік почав грати.

 

Лікування тривало, Лань Січень навідувався практично щодня, і разом вони аналізували поведінку Вей Вусяня. Було досить складно переконати юнака в тому, що його вини немає в тому, як ставилися до нього в ордені. Молодий чоловік так само намагався дістатися справжнього Вусяня, питав, що він відчуває щодо того чи іншого члена ордену Дзян.

 

Скалкою в дупі стала, звичайно ж, Ю Дзиюань, а куди ж без неї? Січень все дивувався, як ця жінка буквально нацькувала весь орден на дитину. Вражало і те, що, судячи з її поведінки, докорів совісті вона не відчуває.

 

Лікування повільно, але просувалося. Вусянь робив успіхи у стабілізації свого фізичного здоров’я, поступово, з рецидивами, коли він не їв по кілька днів, він почав набирати вагу. До норми було далеко, але процес ішов.

 

Поліпшилася і якість сну: за словами самого Вусяня, гра на гуцині, як і відвари, потроху допомагали, кошмари все ще були частим гостем, але сон став тривалішим, і синці під очима потроху спадали. Січень був дуже задоволений тим, що Вей Їну стає кращим, але почуття тривоги його не відпускало. Було щось в очах Вей Їна таке, ніби він зараз вихопить чужий ніж і переріже собі горлянку. Лань не розумів, що він упускає: начебто юнак відновлювався, сприяв лікуванню, але чогось не вистачало, ніби він тримав щось у собі, щось, про що не міг сказати нікому навіть у пориві, як він робив це у їх перші бесіди. Страх чужих дотиків теж викликала певні питання: не схоже було, що це якось пов’язане зі побиттям колишніх однокласників чи Пані Ю, хоча можна було цілком списати все і на це.

 

Січень все думав запитати його: бачив, як іноді Вей Вусянь зависає на чомусь своєму, а потім напруга сходить з його обличчя і він заперечливо махає головою. Будучи цілителем вже тривалий час, йому було зрозуміло, що Вусянь бореться сам із собою. У пацієнтів часто так буває: іноді людина і хоче розповісти, але щось їй не дає цього зробити.

 

Часу ще було багато і Лань нікуди не квапився, насторожувало його зовсім інше. Дядько усунув Вандзі від лікування, місяць пройшов з того часу, і щотижня той вигадував нові відмовки щодо місцезнаходження Вандзі, коли приходив грати на ґуціні, мовляв, то на полюванні нічному, то в усамітненій медитації. Ну, сходив на нічне полювання на пару днів – гаразд, але усамітнена медитація може займати хоч дві години, хоч усе життя, як це сталося з батьком хлопців. Лань Січень був стурбований таким перебігом подій: було видно, що Вусянь та Вандзі дуже прив’язалися один до одного, і дії дядька були йому незрозумілі. Вандзі ж, який дізнався того ж вечора, після розмови з дядьком, що він відсторонений від ведення лікування Вей Вусяня був розлючений. Він справді усамітнився у своїх покоях, стрічку для проходу до лікарні у нього відібрали.

 

Вей Їн дивувався, чому Лань Вандзі його уникає, а це було так. При спогадах про Лань Джаня щоки його мило червоніли і тепле почуття, що зароджувалося в грудях, наче розливалося по всьому тілу.

 

Йому безперечно подобався Другий Молодий Пан Лань, але говорити про це він не збирався: не давала громадська думка. Хоча шлюби між чоловіками заклиначами приймалися спокійно, якщо вони були політично обумовлені, а у весняних будинках завжди працювала парочка надкушених персиків, всерйоз ніхто не сприймав союзи обрізаних рукавів. Не давали сказати про це і його власні таргани в голові: тисяча “а якщо …”, і мільйони “та він точно ….”, а ще почуття власної недосконалості. І хоч серце його страждало від цього, але стимулювало стати кращим, не так, як він прагнув цього в Ордені Дзян. Він захотів вилікуватися, продовжити вдосконалюватися, оселитися десь серед звичайних людей та почати заново.

 

У такому темпі до кінця підійшла весна і на зміну їй прийшло спекотне літо. Приїхавши наприкінці осені, Вей Вусянь думав, що за лічені дні зможе покинути лікарню, але вже доводилося діставати легші ханьфу і проводити свої дні переважно в холодних джерелах.

 

В Ґусу, втім, було не так жарко, як у Юньмені: гірська прохолода допомагала чудово справлятися з палючим сонцем, і шкіра, що звикла до постійного перебування під сонцем, посвітлішала на кілька тонів: тепер Вей Вусянь був більше схожий на адептів ордена Лань.

 

Проводячи всі свої дні в бесідах з Лань Січенем, він трохи стримав свій запал, поступово звикав до місцевих порядків. Ставши спокійнішим, він зміг поводитися так, як йому хотілося б: перестав постійно посміхатися під час розмов, все частіше плакав.

 

Так закінчився і сонячний червень.

 

На початку спекотного липня надійшов лист із Пристані Лотоса. Особисте послання від Старійшин клану Дзян.