1.

Від кабінки загального користування неприємно тхне. Мабуть прибиральниці в черговий раз продовжують ігнорувати її існування, оминаючи цю дорогу сотнями інших. Таке продовжується аж допоки певні обставини не змусять когось із керівництва скористатись вуличним туалетом. От тоді спалахне гучна істерика. Ясне діло, що усім цим «елітним» особам не в кайф під ефектом алкогольного сп’яніння блювати у забитий лайном отвір, отож на наступний день відбуватиметься генеральне прибирання, але щось подібне трапляється в край рідко. Нічого нового, лише львівські парки.

Доводиться затримати дихання, щоб мій шлунок прямо зараз не вирішив виштовхати холодні макарони й шматок старої котлети назовні, та легені не витримують навіть півхвилини. Треба їх тренувати. У ніс вдаряє різкий запах помиїв упереміш з чиїмись фекаліями. Феєричні місцеві аромати, можливо колись звикну й до них. Мушу натягнути білу футболку практично до рівня очей, щоб хоч якось врятувати свій організм, але врешті розумію, що навіть цей смердючий туалет частина тутешнього ритуалу. Вливаюсь у місцевий колектив, так би мовити. Зможу потім підтримати розмову балачками про львівські унітази.

«Агов, хлопче, а ти знаєш, що в нашому парку найгидкіші і найбрудніші туалети у всьому Львові?»

«Звісно, що знаю, бовдуре, я провів там сьогодні цілих 10 хвилин, намагаючись переодягнутись і навіть не відкинувся!»

«Оце ти даєш! Друзяки, ви його чули?»

Якась маячня та й годі. Стає до істеричного смішно від абсурдності моїх думок. Я просто нервуюсь. Десь далеко лунає гучна музика, прислухаюсь. Якийсь каліцький напіврок, але публіка, ніби задоволена. Крики чути аж до сюди. Потрібно поспішати. Придушую в собі рвотні рефлекси та скидаю футболку на єдине чисте місце у цій кабінці – мій рюкзак. Дістаю трохи пом’яту толстовку, намагаючись вивернути рукава у правильну сторону, але тільки більше заплутуюсь. Треба було завчасно подбати про це, а не пхати одяг клубком у рюкзак, щоб у висновку знервовано лаятись посеред парку й, немов п’ятирічна дитина покроково розбиратись де знаходиться отвір для голови. Це все займає трохи часу, але бісовий шматок тканини таки опиняється поверх голого тіла, в яке вже своєрідним маркеруванням в’ївся запах тухлятини. Дивлюсь у невеличке побите дзеркало. Від нижнього кута тягнеться довжелезна тріщина, а все, що вціліло майже повністю заплямоване кетчупом і ще якимось брудом. Навіть не хочу знати чим саме.

– О так, справжній репер, зразу видно!

Саркастично закочую очі своєму ж відображенню, розтріпуючи неприродньо руде волосся. Воно фарбоване. Невеличкий бунтівний жест малого революціонера. Мама ледь не прибила коли побачила. Можливо на це я й розраховував, коли з тупою усмішкою витискав тюбик дешевої фарби на патлату голову.

Розглядаю кольоровий принт толстовки. Складається враження, що я просто ідіот, який не побачив надпис «СВІЖА ФАРБА!» і чогось вирішив пообніматись із графіті, але це справді найнормальніша річ, яка взагалі  дивом знайшлась в моїй шафі. Краще вже так.

– Можливо не варто було сюди приходити…

Розчаровано зазираю у блакитні очі віддзеркалення, що частково перекриває якась бридка пляма. Все це починає занадто сильно бісити, тож в кінці кінців відвертаюсь, поки остаточно не передумав. Розлючено накидую на вогняні патла капюшон, тягну до самісіньких вух, а потім хапаю рюкзак, вибігаючи із кабінки. На диво, мої нюхові рецептори почали вже потроху звикати до її запахів. Різко усвідомлюю, що звуки електричної гітари потроху стихають. Треба бігти якщо не хочу все пропустити.

«Пані та панове найкращих львівських тусовок, вітаю вас!»

Публіка енергічно відгукується веселими криками у відповідь на молодіжну пародію усіх цих американських «леді та джентельмени». Ведучий, здається, по вуха задовлений такою реакцією.

«Наша запальна вечірка розпочинаєть!»

Мої легені палають. Виникає безглузда думка про те, що вони ось-ось почнуть іскритись і тліти чорним смогом, але мені майже байдуже. Зате встигаю опинитися біля сцени відносно вчасно, ще й маю можливість непомітно протиснутись між спітнілими тілами у перші ряди, аби краще все розгледіти. Тут не вистачає місця, трохи тхне брудним одягом і в очі час від часу залітає цигарковий дим, змушуючи жмуритись. Мені не дуже комфортно, тож розпашіле червоне обличчя видає якісь збентежені емоції. Я виділяюсь, сильно виділяюсь. Зовсім не вписуюсь у всю цю дику атмосферу, де люди щосекунди репетують від задоволення, заливаючи в себе нову порцію алкоголю і підставляючи лице під яскраві спалахи кольорового світла. Відчуваю, як зніяковіння вкриває багрянковими плямами мою шию та кидає в жар, тому натягую капюшон ще сильніше, намагаючись відпустити це. Відчайдушно пробую підлаштуватись, хочу бути на одній хвилі з тими божевільними дикарями. Хочу бути, як вони, хочу навчитись так само розслаблятись і кайфувати. Хочу стати справжнім репером.

«ДАВАЙТЕ, ЛЬВІВ’ЯНИ, ПОКАЖІТЬ, ЯК У НАС ВЕСЕЛО! ДОВЕДІТЬ МЕНІ, ЩО ВИ ВМІЄТЕ ЗАПАЛЮВАТИ ПУБЛІКУ!!!»

Голос ведучого ехом відлунюється у голові, переплітаючись разом із гучними бітами. Вони на певний час оглушують, викликаючи тихе дзижчання в голові, але згодом звикаєш, а отже, бажання закрити вуха долонями починає переслідувати іронічний сміх. Може й до іншого скоро звикну.

На сцену раз-за-разом вискакують нові учасники, хизуючись своєю майстерністю. Кожен унікальний, кожен пише реп і кожен відчуває, що тут він на своєму місці. Для мене це все так неймовірно, розумію, що поводжусь, немов мала дитина, яка захоплено розглядає щось нове, але їх енергетика дає нереальний вау-ефект. Ці хлопці самовпевнені, набивають вульгарні татуювання, вигукують матюки і щиро веселяться. Вони дуже дикі, вони вільні. Здається завдяки їм, я починаю по-трохи вливатись в атмосферу прихованого нічного життя Львова, відчуваю його звірячу сторону, але це триває не довго…. На сцену вилізає він і, як наслідок, мої ноги в мить підкошуються під тим хижим, не людським поглядом. Я анічогісінько не розумію, але вже на рівні інстинктів усвідомлюю, що мені гаплик. Далі чую лише голос ведучого, який щосили горланить у мікрофон: «Вітайте гучними оплесками вашого бомбезного улюбленця! ШАКАЛА!». Слухачі вибухають одною хвилею звуків і це одразу дає зрозуміти навіть нетутешнім мешканцям – натовп чудово знає того, хто стоїть зараз на сцені. А я не знаю і від цього зовсім не легшає, бо його оскаженіла посмішка призначена лише мені самому. Шкірою повзуть дрібні сироти і вже зараз я думаю про те, що краще б просидів всю ніч у тому смердючому туалеті.

– Здоров, Гріш, – звертається до ведучого, стискаючи вкриті татуюванням пальці довкола ручки мікрофона, – Скажи мені, друже, з якою метою, ми всі тут збираємось?

Ні публіка, ні ведучий не очікували такого дивного питання. Починаю сильно потіти, в мене погане передчуття.

– Читаєм реп, тусуємось, бухаємо. Шо тобі ше треба, Шакале?

– Ото і я так думав. Та чого тоді я бачу тут перелякану дитину зі скривленим обляччям? Хто його сюди впустив?

Тепер я чітко розумію до чого був той погляд, розумію, що то таке і чому я знову відчув себе чужим серед цих людей. Я приперся на закриту вечірку, для своїх, а Шакал свого роду авторитет серед місцевих реперів. Він мене помітив одразу, спостерігав напевно весь вечір і моя поведінка його явно не задовільнила. Він не признав мене, отож одразу викрив, вказуючи іншим на те, що на їхню територію приплентався чужий. В реперів правила вовчих зграй: тих, хто не вписується в неї – вовки переважно майже одразу зжирають.

– Що ти, малий, язика проковтнув? Я питаю, якого фіга ти тут забув?

Відчуваю, що всі погляди вже прикуті до мене, а не до нього, ці звіряки терпляче чекають, регочуть за моєю спиною та вигукують щось на кшталт «тобі зараз кранти, манюня». Вони навмисне підколюють, намагаються вивести мене на емоцію, хочуть, щоб я огризнувся, перед тим, як вчепитись у горло своїй жертві, їм весело. Ковтаю в’язку слину, що зібралась в роті від хвилювання, відчуваючи бридкий присмак на язиці, та намагаюсь говорити, як можна впевненіше:

– Я репер, якісь проблеми, пацани?

Чую, як студент на сцені вибухає гучним реготом. Він навіть не намагається бути тактичним, сміється прямісінько мені в лице.

– То ти в нас вмієш репувати?

Шакал сідає на край сцени, а через кілька секунд відштовхується і спригує вниз, опиняючись впритул до мене та повільно нахиляючись нижче, до самісінького вуха, що трохи прикривають неслухняні вогняні пасма. Бачу, як він шкіриться, ця мразота отримує задоволення, чекає, що я його злякаюсь.

– Слабо довести? А то репер ти якийсь пальоний.

Ледве встигаю зреагувати на мікрофон, який полетів прямісінько в мій живіт. Ловлю його аж тоді, коли він боляче б’є металевою ручкою по ребрах. Мікрофон таки опиняється в моїх руках, а отже саме з цієї секунди питання Шакала перетворюєть на риторичне.

– Та раз плюнути. Хтось ж має заткнути твою смердючу пащеку.