Вовкодав

*усі дійові персонажі НЕ тварини

Мізерні сніжинки скидають свої тендітні усмішки. Тепер це жорстокі бісики, які збігаються у безформні зграї та шукають свою здобич. Вони липнуть до носа, влягаються на повіки, мов ледацюги, що у спеку розкидаються на гамаках під вишнями; застрягають риб’ячою кісткою у горлі й отруйним плющем лізуть у легені, забиваючи їх аж так, що стає неможливо дихати.

Стискаю тремтячі щелепи.

«Болить.»

Відчуваю присмак крові на зубах. Отже, я ще живий. Змушую себе триматись за це відчуття, бо інакше втрачу останній зв’язок із реальністю.

Іній на моїх вустах поволі забарвлюється у червоний.

Нахабно шкірюсь, провокуючи смерть, що сидить у мене на плечах. Отак легковажно видираю у себе з рук примарний шанс отримати її помилування.

Тяжкий сніг, наче та гільйотина сиплеться з гілок прямісінько мені на голову. Така її помста у відповідь на мої безглузді витівки.

«Холодно. Дуже, дуже холодно.»

Поволі заплющую повіки, притискаючись щокою до землі. Усвідомлюю, що я таки втомлений. Мені потрібно поспати, годинку чи дві, може більше. Мушу трохи відпочити.

Моє незграбне тіло женеться за вітром, здригаючись йому в унісон. Він десь попереду, скаче собі диким мустангом, а воно позаду — поховане під сніжними горами.

Хочеться скинути товстезне звіряче хутро, влягтись під старим ялівцем та співати сумну вовчу пісню. Співати її, допоки гарячий язик не скам’яніє від холоду, і аж тоді міцно заплющити очі.

Ось так усе й закінчиться, триватиме століття та ще декілька років, поки Вічну Зиму не прожене той, хто прийде на її місце.

Ось так усе б й мало закінчитись, але лінива пані Смерть раптом поспішно злізає з моїх кістлявих плечей, тікаючи. Ми залишилися із ним тут сам-на-сам. Напівмертвий Вовк і той, хто полює на вовків.

*   *   *

Цупка колюча шерсть та звірячий страх видирають мою свідомість з довготривалої сплячки. Нічим не підкріплена тривога змушує мене тремтіти усім своїм єством. Внутрішні інстинкти кажуть підвестись на ноги та чкурнути у ліс, зачаїтись десь поміж кущів, але відголосок розуму в голові нагадує про колючу шерсть під боком та наказує поводитись тихо.

Чуже хутро товстезними голками проштрикує мої худі ребра. Затримую дихання, розуміючи, що хай, як не старався б, не можу видихнути. Відчуваю, що усі нутрощі всередині перемішуються, мов варені овочі у металевому казані. Поволі починаю задихатись.

Той, хто так спокійно лежить поруч підтягується іще ближче, отож тверде хутро дістається мого, вкритого кригою цьогорічної Зими, вовчого серця. Стає нестерпно гаряче, наче мене, як ті шкварки, закинули на розпечену пательню та залишили смажитись до пізнього сніданку. Більше не можу цього витримати.

Холодний піт падає з мого чола прямісінько на його ніс. Він не спить. Лежить собі та слідкує, чекає коли я прокинусь. Я ж натомість не можу навіть ворухнутись. Боюсь схибити, боюсь, що викрию свою таємницю та розкрию звірячу істину. Він ж бо ще не знає, що я – Вовк, але я на відміну від нього чудово усвідомлю хто зараз знаходиться по-під моїм боком.

— Я Вовкодав, приємно познайомитись.

Низький голос безкінечним відлунням літає у всесвіті моєї нажаханої свідомості. Шкіра вкривається дрібними сиротами, а до горла підкочується міцна хвиля нудоти. Відчуваю його пащу прямісінько біля своєї потилиці.

— Мені гаряче…

Намагаюсь говорити спокійно, придушуючи свій заячий страх. Досить іронічно, що лише так я зможу вижити.

— Ти замерз.

— Мені гаряче, — повторюю гучніше, майже огризаючись.

— І чого ж ти тоді так тремтиш?

Відчуваю надмірну зухвалість у його голосі. Майже бачу цю вдоволену посмішку, хоч на дворі темрява виколює очі. Він знає, що мені досі холодно. Відчуває це своїм бездоганним псячим чуттям.

— Мені ГАРЯЧЕ! — скалю зуби у хижій гримасі, готовий будь-якої миті відгризти йому носа.

— Справді?

Вовкодави ніколи не могли похизуватись терпінням та хорошими манерами, то ж наша бесіда закінчується дуже коротко.

Його масивні руки втискаються в мої стегна, прогинаючи їх під своєю вагою. Тихий крик злітає з мого язика, гублячись у темряві зимової ночі. Ніхто не почує, ніхто не прийде, лише він задоволено оближе свої потріскані на морозі губи й забуде про будь-яку ввічливість.

Я не готовий миритись із таким приниженням, тож підтягуюсь вверх, впираючись в землю й без того побитими ліктями. Ображено вгризаюсь зубами в його губи, стискаю їх дуже міцно. Чую грізний гаркіт, що біжить в глиб засніженого лісу. Моїм підборіддям котиться його кров змішана із слиною. Відстань між нашими тілами остаточно стирається, так само, як і чиїсь сліди, засипані біленьким снігом.

Стає так тепло і дуже добре. Інстинктивно притискаюсь до нього міцніше. Отак по-звірячи шукаю рятунок від нестерпного холоду. Гріюся. Перспектива замерзнути насмерть підштовхує мене до божевільних виключень. Вовкодав ж натомість не має нічого проти, тільки помірно гарчить собі, стукаючись своїми зубами з моїми. Наші ікла зчіпляються разом, не вступаючи один одному у цій сороміцькій битві. Врешті обоє розтискаємо щелепи, жадібно ковтаючи крижане повітря.

Тільки-но трохи вгамовуюся, хочу прилягти та перевести дихання, але раптом відчуваю гострі пазурі на своїй спині. Він не дає мені спокою, й хвилинки не маю на відпочинок.

Мій хребет, мов той змій здригається, вигинається істеричною дугою, підлаштовуючись під обриси ворога. Вовча уява грає зі мною у скажені марева, закидаючи в голову дикі реалії. Майже кричу, майже здираю свої пальці у кров, намагаючись видерти собі шлях на свободу. Насправді ж просто тихо скавулю, згортаючись під Вовкодавом маленьким безпорадним калачиком.

Він тисне на мою спину ще дуже. Можу розгледіти його пихату мордяку, настільки він близько. Ловлю у темряві два яскравих вогника, що розпалюють під моєю шкірою ціле багаття дрібних паразитів. Усе неприродньо свербить, хочеться жалюгідно вити. Мені не добре. Хочу дещо підвестись, відповзти у сторону, сховатись під снігом, але не очікувано навіть для себе, гарчу у все горло, закидаючи голову. Добряче так вдаряюсь потилицю об каміння, прогинаючи зовсім не гнучкий поперек. Можу спертись стегнами лише на його руки, що влягаються між мною та багнюкою у якій ми увесь цей час борсались.

Відчуваю, як вологий язик ковзає шиєю. Так невиховано тягнеться вздовж холодної шкіри непокірним полум’ям, зігріває кожен сантиметр, що вкритий безжалісним інієм, відганяючи усіх прибічників Зими від згасаючого вовчого життя. Стає по-справжньому спекотно. Крижане Королівство раптом перетворюється на справжнісіньке пекло, з усіма його описами із Біблії.

— Мені гаряче… — Шепочу йому на вухо, бо сил на щось краще вже зовсім не має. Спостерігаю, як воно тремтить від мого слабкого подиху. Стає зовсім зле, ледве тримаюсь при свідомості.

Вовкодав на це не зважає. Він зігріває мене усю безмежну ніч, рятуючи життя, яке мало б давно уже закінчитись. Натомість я всю ніч повільно божеволію, чекаючи коли його гострезні ікла зімкнуться довкола моєї горлянки. Та цього не стається, тож я перший кидаюсь на живе втілення моїх нічних кошмарів, намагаючись врятувати себе від міражів тривоги.

Стискаю сверблячі щелепи, вгризаюсь сильніше. Кусаю усе, що можу, скільки можу – це мої марні спроби втримати хоч краплю вовчої гідності. Під світанок поволі втихомирююсь, слухаючи мелодію його невдоволеного гарчання. Ікла сверблять уже не так сильно. Почуваю себе трохи краще. Тепле собаче хутро до самого ранку відігріває моє нерухоме тіло, не підпускаючи пані Смерть бодай на сантиметр.

Він вже давно знає хто я.

Я ж знаю тільки, що він Вовкодав і більше нічого.