1.

Цю історію розповіла баба дідові, а дід – сусідові, сусід – кумі на толоці, кума – вороні й сороці. Сорока жити не могла, доки всім не рознесла. Від неї і я знаю і вам розповідаю – як Чон Чонгук у ніч на Івана Купала квітку папороті шукав, а знайшов пригод на дупу. 

Утім про все по порядку.

***

Якщо серед ваших друзів немає людини, яка знає чи не всі свята на світі і конвертує ці знання у чергову п’янку, Чонгук вам співчуває. Хоча, ні, швидше за все – заздрить. Бо плазуючи зараз у якихось незрозумілих хащах та отримуючи чергового ляпаса від куща, Чонгук правда заздрить нормальним людям, чиї пікніки закінчуються посиденьками біля вогнища і піснями під гітару, а не так, як у нього – черговим халеписьком. Сьогодні, наприклад, це квітка папороті. Квітка папороті, трясця біса! Така взагалі існує? Вони усією компанією навіть погуглили, але нічого, крім листя папороті із прифотошопленими ліліями, не знайшли. Тому вирішили імпровізувати. Який вигляд має папороть, знають, значить, все, що цвістиме на тих листочках і світитиметься (гугл сказав, це обов’язкова ознака!), то і є квітка папороті. Логічно? Логічно. На тому й розбрелися. Хто куди. Вночі. Серед лісу. Премію Дарвіна в студію!

На тверезу голову Чонгук ніколи б у житті не погодився на цю авантюру, але сталося як сталося: він на своїх чотирьох заглядає під кожен кущ – раптом триклята квітка саме там. Ну, що тут поробиш, коли твоя романтична (і п’яна) душа вимагає казки і пригод?

Чонгук з кряхтінням зводиться на ноги, тримаючись за поперек і нарікаючи на страрість не радість. Оглядається. У голові трохи паморочиться, що ледь не вкладає його знов під той самий кущ, з якого він щойно виліз, але на ногах з горем пополам вдається втриматися. 

Вночі ліс гарний, пахне дощем і сосновою глицею. Треба буде придбати такий освіжувач повітря для своєї холостяцької берлоги, а то альпійська свіжість якась зовсім не альпійська останнім часом. Хоча, цілком можливо, що це потрібно нарешті перепрати всю ту майже альпійську гору брудних шкарпеток, що виросла біля шафи-стільця. Так, про це Чонгук подумає згодом, а поки – папороть. 

Під непевними кроками тріскають гілочки і шишки, кілька разів Чонгук ледь не чоломкається зі стовбурами, бо, бачте, слідкувати, як місяць красиво то ховається, то знов випливає з-за хмар куди цікавіше, ніж слідкувати за стежкою. Сказано ж вам – романтична душа, він дорогу ледь не серцем відчуває.

Чонгук он вже уявляє, як би було чудово справді знайти ту квітку. Ви тільки уявіть: і скарби закопані знайдеш, і всі замки без ключа відмикатимеш, і будь-яку молодичку собі причаруєш – Чонгуку, правда, ліпше б молодика, але то вже деталі. У будь-якому випадку, казка, а не життя.

Ліс якось дуже раптово став занадто щільним, перед Чонгуком буквально жива стіна виросла. Помацав – ось листя, гілляки. Пройшовся рукою вниз – нащупав землю. Тверда земля під ним, а не над ним – вже добре! Сунувся вгору. І тут халепа – скільки не ставав навшпиньки і не підстрибував, скільки не мружився і не вдивлявся вгору – верхівки нема. Що ж, мудрий вгору не піде, мудрий гору обійде! 

Черкаючи пальцями по листю, вирішив рухатися праворуч. Мама казала, що порядні хлопчики наліво не ходять, а Чонгук між іншим дуже порядний хлопчик. П’яний в дим, але порядний. 

П’ять кроків, вісім, десять, двадцять п’ять, пів сотні, одна – бодай би їй добро було! – дразка у вказівному пальці, а стіна все така ж суцільна, як морок у Чонгуковому житті. 

Посмоктуючи пораненого пальця й ображено сопучи, Чонгук супився: якщо стіна не хоче пропускати його далі, значить, там, по той бік, стовідсотково щось є. А отже хоч трісни, але туди треба дістатися! 

Крутнувшись на місці востаннє, наче хотів переконатися, що іншого шляху немає, Чонгук обсмикнув білу футболку, виставив руку вперед, вказуючи своєму п’яному мозку шлях, і з розгону стартонув на стіну.

О, це епічне протистояння! Якщо б хтось побачив це, в один голос би заявили: Давид проти Голіафа – не менше. Як сміливо напнувши груди, Чон Давид безстрашно йшов на зеленого Голіафа. Як голими руками роздирав віття, наче Геракл левову пащу. І вже пробачте цьому відчайдухові ті нещасні кілька зойків: колючки, знаєте, боляче-таки дряпаються. 

Але от нарешті й він, смак перемоги! Чонгук востаннє штовхає живу загорожу, вивалюючись з іншого боку на галявину, аж зубами клацає. Боляче, бодай йому!

Переводити подих доводиться довго, епічні сутички, вони, знаєте, діло не з простих, сил багато займають. Чонгук перевертається горілиць, розліплює очі, а там – краса. Між амфітеатром крон видно темну небесну безодню, а зірок!.. Наче хто понатикував. 

Пригадався концерт Металіки, коли на The Unforgiven фанати подіставали хто телефони, а хто по-старовірськи – запальнички, і натовп рухався океаном, ніби хвилі в такт співу то накочувалися на сцену, то відступали. 

Чонгук лежачи похитував головою з боку в бік, наспівуюючи під ніс приспів, але небо у відповідь теж пішло хвилями, від чого в шлунку назрівав бунт. Романтичний настрій як рукою зняло, і хлопець повільно почав зводитися на ноги. Ну, добре, навкарачки теж непогано. Порахувати до десяти, перечекати, поки шторм трошки втихне і все, можна відкривати очі. 

І о, боги!

За дюжину кроків від Чонгука сяяла вона. Така маленька і тендітна, але така непохитна, стійка – хоч би колихнулася від вітру! А світло яке м’яке і приємне випромінює, так би дивився й дивився на нього. Ну, хіба ж не чари? 

Чонгук заворожено побрів до дивовижі, старався якомога рівніше чимчикувати, бо якось не гоже по всій дорозі розхлябуватися, коли от-от до рук візьмеш вогник справжнього дива. Ще крок, ще півкроку і… Ого-о!

Чонгук так і остовпів із простягнутими руками, бо – твого ж Купала та за бороду! – за цим кущем іще кущ палає квіткою, а далі ще один! І ще! 

– Матка Боска… 

Може, життя Чонгука лупило палкою усі попередні роки для того, щоб зараз йому аж так підфортило? Тоді він забирає усі нарікання, усі матюки, усі сомплі-сльози назад, бо воно, бляха, було того варте!

Це ж що виходить, якщо зірвати три квітки, то всі даровані сили й можливості потрояться? А якщо цілий здоровезний букет? О, боги, це ж Тоні Старк відпочиватиме! Чонгукові взагалі костюм не потрібен буде, все голими руцями робитиме. Як професор Ксав’є, два пальці до скроні приклав – і пес уже несе тобі пиво із холодильника. І за загублені ключі більше не паришся: клацнув пальцями – і всі двері відкриті. Не життя – мрія!

Чонгук нарешті відмер і з небаченим інтузіазмом потягнувся до квітки. Так, головне не втрачати пильність, гуглолегенда казала, що за квіткою полює ще всяка нечисть, тільки зірвеш, зразу ж обступлять усілякі там чугайстри. Чон підозріливо зіщурився, кинув очима за спину – вроді, нічого не крадеться. 

Стебло у квітки виявилося досить тверде, грубе, а ще холодне. Дивно, наче ж вогняна квітка, всі діла, а на дотик, як бляшанка пива з морозилки. Хотів було зірвати, як ромашку на сусідській клумбі – а дзуськи. Смикав-смикав, поки не витягнув з коренем. Дивний такий, до речі, корінь, довгий такий і тягнеться до наступного куща. Але хто їх знає, цих чарівних чічок. Може, вони взагалі колонією ростуть. Притиснув до грудей добуте, знов роззирнувся навсібіч – тиша. Чудово, звичайно, але, хм, дивно. 

Друга квітка піддалася набагато легше, Чонгук уже мав досвід, зразу смикав, а не намагався зірвати. Шкірив зуби від задоволення, і виглядало це відверто моторошно, а коли ще й притискав до грудей знахідки взагалі скидався на Голума – “Моє зо-о-олотце!”

З третьою трохи повозився, бо ніяк не хотіла йти до рук. Здалося, що навіть трохи струмом кусала пучки пальців. І чим довше смикав, тим сильніше відчував ці укуси. Оце вже, мабуть, нечисть лютує, не хоче віддавати квітку. Але не на того натрапили! Чон Чонгук так просто свого не віддає, він цю квітку першим побачив. Ось ще трошки, ще один ривок і ніхто вже з його міцних лапок не видере ці скарби. 

За якимось надцятим смиком долоню щось дуже сильно вжалило, що хлопець аж пискнув. От чортівня! Ну, нічого, зараз він їм…

Притиснувши міцніше до себе добуті дві квітки, Чонгук приземлився на коліна, поплював по-молодецьки собі на долоню, вхопився за стеблину і як смикне! Останнє, що запам’яталося – яскравий жовтий спалах, а далі – спокій, темрява і Чонгук вже біжить підстрибцем квітково-папоротним полем.

***

У місті Техьон зовсім не рання пташка. Продерти очі зранку, зібратися на роботу і дотрястись до офісу в метро – завдання із зірочкою. Тому хлопець молився на такі от короткі відпустки, коли можна було втекти до лісу до невеличкої родинної хатинки. О, тут навіть дихалося легше! Посміхатися хотілося само собою, життя не здавалося таким лайном. Он навіть підйоми о сьомій ранку давалися куди легше. 

А ще в такі дні у Техьона кофеїновий детокс, просто тому що він постійно забуває прихопити кави. Доводиться заварювати чай, м’ята для якого, мабуть, ще його дідусеві від його батька у спадок разом із будиночоком перейшла. Не те, щоб Те скаржився. М’ята смачна, може, вона як вино – з роками тільки кращає?

Ось і сьогодні Техьон викладає на тацю чайничок, з якого пахкотить м’ятою, велику білу чашку і величеньке блюдце солодощів. Бо бодай його качка копне, якщо він колись відмовиться від печивка з повидлом!

На веранді свіженько, з усіх боків чутно пташок і роса кришталево виблискує на схід сонці. Краса! 

Кладе тацю на столик, насвистуючи якусь мелодійку, тягне до рота улюблене печивко, цілячись задом у плетене крісло. Але так і не вцілює. Очі впірилися у чиюсь скрючену на газоні постать, що обіймалася із його садовими ліхтариками. 

– Що за?..

Заціпеніння проходить досить швидко і Техьон кидається до будиночка, хапаючи першу зброю, що трапилася під руку – з мітлою, звичайно, такий собі захист, але з пустими руками якось ну зовсім не комільфо підходити до незнайомців, які толочать твою вудвардію. Г – гостинність.

Підходить повільно, без різких рухів, уважно стежачи за кожним найменшим шевелінням лежебоки. Кілька хвилин збирається з думками, прицілюється держаком мітли і штурхає сплячого красуня в бік. І знаєте, сцикотно! Чорті його віда, що в голові у цього дивака і що він в біса  взагалі тут забув?!

– Агов, чуваче, – Техьон наважується на новий сильніший тик, додаючи ще й голосове повідомлення, – Ти там живий?

Тіло ледь-ледь помітно шевелиться і незадоволено щось мурчить.

– Ти як тут опинився? Може, тобі допомог…

Далі що, Техьон скільки жити буде, пам’ятатиме!

– Екзорцізамус ті, Омніс іммундус спірітус, Омніс Сатанік потестас… Во ім’я Отця  і Сина!..Це мої квіти, я перший знайшов!

***

Чонгуку бачить несказанно прекрасне місце. Величезний вогненний океан! Йому здається, що то й справді вода, так багато і рясно росте тут цвіт-папороті. Йде, розсікає полум’яну гладь, пелюстки пестять долоні і так тепло, так приємно. І наче крила виростають, ноги самі собою несуть усе швидше і швидше. Чонгук розкидає руки, бо здається, що й правда злетить. От ще б трішечки швидше, й очі, головне, закрити – і ти вже над стихією. Аж раптом усе йде шкереберть, замість того, щоб полинути, Чонгук падає у безодню, відчайдушно хапаючись за розжарені пелюстки. І перша думка застряглого у цьому сновидінні мозку – нечисть, нечисть лютує. Брати Вінчестери якось само собою згадуються, Чон це не контролює.

– Екзорцізамус ті, Омніс іммундус спірітус, Омніс Сатанік потестас… Во ім’я Отця  і Сина!..Це мої квіти, я перший знайшов!

Відповідь, що лунає незнайомим низьким голосом, остаточно приземляє Чонгука обличчям у траву:

– Ти шизонутий чи що? Це, бляха, мої ліхтарики!

Німа сцена триває за відчуттям хвилин двадцять. Мозок Чонгука дуже повільно починає обробляти інформацію, повертаючись зі сну до реальності. А низькоголосий незнайомець, здається, терпляче чекає, коли завершиться перезавантаження. І за це йому велика подяка!

Перше, що Чонгук розуміє – щось тверде боляче впирається йому в грудину, у нього нереально паморочиться голова і чоловік, що стоїть коло нього – босий. 

Далі завдання ускладнюється. Виявляється, перевернутися на бік так, щоб тебе не вирвало при першому ж порусі, ще треба дуже постаратися. Але Чонгук же в мами розумничок, потихенько-помаленько з тяжким стогоном він завалюється на бік, обличчям до хлопця, і відпускає нарешті те, за що так міцно хапався, здається, усю ніч.

– На чорта тобі здалися мої кляті ліхтарики?! – знову гепає басом по вухах.

Чонгук обережно розклеплює повіки, повільно-повільно моргає зотри рази і врешті-решт погляд фокусується на власникові, мабуть, приємного, коли так не кричить, оксамитового голосу. Система підвисає знову.

Якби попросили коротко описати мужчину перед ним, Чонгук би відповів щось на кшталт: якщо це досі сон, то цей незнайомець стовідсотково водиться із нечистю – красивий, чортяка! 

– Доброго ранку, В’єтнам! Ти говорити вмієш взагалі?

О, а зараз чортяка, здається, розізлився. Красивий і палкий – вау, Чонгуку як раз такі до вподоби!

– Чого… В’єтнам? Я кореєць. Начебто… 

Невпевнене і, за початковим задумом, кокетливе хлопання віями має на незнайомця абсолютно протилежний ефект.

– Начебто? Ти, бляха, реально хворий чи що?

Чонгук нещасно видихає і старається підвестися на свої дві, щоб продовжити розмову в вертикальній площині. Заодно роздивляється, що то за “квіти” він так ревно відстоював. Трясця, й правда садові ліхтарики. Позорисько, боже-е!

– Розумієш, – більш-менш твердо стоячи на ногах, Чонгук стріпує руками, – Ми з друзями святкували Івана Купала, а там, ну, знаєш, є легенда про квітку папороті… Ну, ми й вирішили – а чого б і ні?

Як же вбого це звучить, срака-дошка! Боги, Чонгук приб’є своїх друзів і першим на черзі буде клятий Мінхо зі своїми тупими святами! 

– Ем, я не пам’ятаю все детально, але…

Чон піджимає губи, оглядаючи розкидані ліхтарики, рядок кущів якогось папоротника вздовж доріжки до ганку і сором накриває його дев’ятим валом.

– Ти думав, що ліхтарики – це квітка папороті? – у незнайомця аж мітла з рук випадає, а той і уваги не звертає, що залишився без свого єдиного захисту в разі чого.

– Схоже…

Чонгук чухає потилицю, знов прикривши очі, щоб трохи сховатися від погляду чоловіка навпроти. Бо хто любить лажати перед іншими, тим паче, якщо ці інші збіса симпатичні молодики?

Конвеєр образливих самопринижувальних епітетів у голові Чонгука зупиняє м’який хриплуватий сміх. І знов – гарний, точно до пари власникові. 

Хлопець потішався над ним, воно й не дивно, і Чонові все ще від сорому палахкотіли вуха й щоки. Але й від цього приємного звуку теж. Хай там як, а незнайомець певно вважає його, Чонгука, кумедним, ну і безтолковим дещо, але той і не проти. У тих, хто може тебе розсмішити, легше закохатися.

***

кілька місяців потому

– У мене для тебе сюрприз! Через двадцять хвилин буду, чекай.

Ні тобі “привіт”, ні “як справи”. Але Чонгук вже й звик. Ну, і чого ж тут душею кривити, сюрпризи він теж любить. Тому весь час до зустрічі сидить у передпокої, настукуючи нервовий ритм, щоб після першого ж “дзілінь” кинутися відчиняти і… остовпіти від естетичного шоку.

Техьон у цих джинса і чорній шовковій сорочці, з укладеним елегантною хвилею волоссям колись точно доведе Чонгука або до інфарку, або до німоти. Красивий чортяка! 

– Кажуть, що той, хто знайде цвіт папороті, – на цих словах чари трохи розвіюються і Чонгукові кортить закотити очі, – Той зможе підкорити серце будь-якої дівчини. 

Так, а отут Чонгуку вже не подобається, куди завертає розмова. Яка така дівчина? До чого їм дівчина?

– Я, здається, знайшов.

А тут вже серце робить гучний “ту-дух” і замирає. Такий, значить, він, сюрприз той?

– Хлопця, правда. Але що це міняє?

І простягує Чонгукові букет, де з-поміж довгих і пишних гілочок папороті виглядають…

– Та ти, бляха, серйозно?! Ліхтарики, Кім Техьон?! Садові, бляха, ліхтарики?! 

А Техьон що? Техьон знов сміється своїм красивим тихим сміхом, прикусюючи губу. Бо скільки б не минуло часу з їхнього такого абсурдного знайомства, йому ніколи не набридне підколювати Чонгука, а Чонгук, мабуть що, завжди так старанно обурюватиметься і дутиметься на Кіма. Ну й нехай. То їхня мова любові. Власне, яка любов, така й мова.