2022.06.15 і що було після

– А потім хьон засунув йому до рота серветку, що я міг зробити?! – Чанбін вдавано обурюється під хехіт Мінхо.

Чан посміхається, облизуючи пластикову ложку з-під йогурту.

– Ооо, так, я бачив. Ліно, це було сексі…

– Та я ж пожартував! – очі Мінхо розширюються, слідкуючи за тим, як Чан ставить свій недоїдений йогурт на маленький журнальний столик. – Я вже не вперше так роблю, це наша з ним штука!

– Та я ж кажу, я бачив. – його погляд на Мінхо говорить сам за себе, але ці їх переглядки залишаються таємницею для Біні.

Ці двоє майже завжди такі. Іноді здається, що вони розуміють одне одного надто добре, в той час, як всі інші не розуміють взагалі нічого.

Відкинувшись на спинку м’якого дивану, Чанбін розглядає білосніжну стелю, нудьга проникає у втомлені мізки. Здається, він витратив весь доступний запал веселощів на вілайві, особливо на Хьонджіна з Ліно. Можливо, навіть занадто, бо останній вже майже годину не спускає з нього очей та постійно заводить тему про Джіні.

– Він так і не сказав нам.

– Мм? – навіть повернути голову ліньки, тож Чанбін просто скошує очі вбік, та Мінхо, на щастя (чи може на біду), піднімається назустріч, схрещуючись поглядом своїх хитрих темних з втомленими Біні.

– З ким би він зустрічався. Хто з нас йому більше подобається, – дві пари очей прикипають до розслабленого виразу обличчя Ліно. – Ти в нього спитав, а він нормально так і не відповів, це вкрай неввічливо. Тим паче ти ж його хьон, я його хьон! Треба його допитати.

Чан давиться мінералкою з пляшки, кашляє на всю кімнату.

– Даремно я взявся за вас, я вже відчуваю як сивію по всьому тілу…

Чанбін недовірливо фиркає.

– Не можна ніяк посивіти по всьому тілу! Це дурня!

У відповідь Чан махає головою, бовкає “а от і можна”, ніби відштовхується від самого повітря і вже через секунду з’являється зовсім поруч, дивлячись на них обох згори вниз.

– Ні, справді, мені цікаво, – Мінхо нетерпляче вовтузиться, від чого диван починає трохи хитатися. – Я стільки серветок йому до рота напхав, а він все ще думає?..

– Ти Чанбіна бачив? Я б теж думав.

– Маєш рацію… – шепоче Мінхо, Чан схвально хмикає.

Цокнувши язиком, Чанбін нарешті відриває потилицю від зручної спинки дивану та спопеляє Чана поглядом.

– Припиніть розмовляти так, наче я тут не сиджу!

Поправляє футболку, що так тісно сидить на грудях та вдає ніби не помічає, не відчуває на собі одразу два оцінювальні погляди.

– Тепер мені ще цікавіше, – Мінхо задумливо покусує кінчик великого пальця, очі все ще прикуті до Чанбіна. Та раптом його настрій змінюється, погляд кидається на Бана. – От ти кого б обрав?

Вираз обличчя Чана занадто виразний, занадто яскравий. Він не встигає приховати свою реакцію, не встигає нервово відсміятись, як робить це завжди, даючи собі час на придумування доречної та ввічливої відповіді. Чанбіну на якусь мить здається, що Ліно схожий на звіра, що загнав здобич у куток.

Чан лише дипломатично кашляє у стиснутий кулак, спокійним голосом промовляє “я не буду відповідати” та йде до дверей.

– І ти отак підеш?! А з Хьонджіном що?

– Ну а що ти хочеш, щоб я зробив?.. – зупиняється на секунду, аби перекинутись через підлокітник та максимально близько до вуха Мінхо прошепотіти, – Візьми і сам дізнайся, Ліно.

Вже голосніше додає:

– Солодких снів, хлопці.

Мінхо сидить мовчки цілих п’ять хвилин, жує щоку, клацаючи щось в телефоні, а потім, тяжко зітхаючи, промовляє:

– Запитаймо в Джіні ще раз?..

Менше секунди роздумів.

Чанбін підскакує на ноги, Мінхо одразу ж за ним.

Взагалі-то, Чанбін майже знає кого б Хьонджін обрав, бо бачить погляди, які вони з Мінхо кидають один на одного час від часу. Та що поробиш, він народився з душею людини, що полюбляє всілякого роду змагання на “хто кращий у будь-чому”. І йому дуже хочеться перемогти, бо приз занадто дорогоцінний, аби просто віддати, відійти у бік наче лицар у блискучих обладунках. Ні, Лі Мінхо, так не буде.

Навіть якщо на трансляції він деколи почувався зайвим.

Вони спускаються на поверх нижче, проходять повз номер Чана, зупиняючись біля майже сусіднього.

Якось само собою виходить, що вони стоять під дверима, один навпроти одного, і ніхто з них не наважується постукати.

– Може він вже спить…

– А що таке, Ліно, боїшся, що програєш? – Чанбін хмикає, посміхаючись куточком губ, проте сміливості в ньому самому не більше.

– Пф, ще б чого. Стукай давай.

Чанбін злегка нахиляє голову до плеча, зіщулюючи очі. Може це якийсь геніальний план геніального Ліно, може він зараз постукає, а Мінхо швиденько змиється, залишивши його самого розбиратися з розлюченим Хьонджіном.

– Давай ти, хьон .

На чужому обличчі розпливається хитра крива посмішка, а погляд стає трохи…дивним.

– Хьон-карту намагаєшся розіграти? Не вийде, Чанбіні. Стукай.

– Ні, може давай постукаємо разом? Ніхто не піде ображеним, – знизує плечима.

– Разом? Ми можемо багато чого робити разом, – очі Мінхо загоряються грайливим блиском, Чанбіну стає трохи спекотно від цього погляду.

– Припини, ми тут для діла, а ти… – Мінхо не припиняє, навпаки, роздивляється так, що долоні пітніють. – Якщо ти будеш вмикати цей свій погляд на Хьонджіна, то я точно програю…

– О, то працює? – він явно дуже задоволений собою.

Чанбін закочує очі, хапає його за руку, міцно стискаючи зап’ястя, та тричі стукає в лаковані двері номера.

– Хьонджіні, любий, відчини! – лагідно, як тільки може.

За дверима чується шум та бурчання, а потім Хьонджін відчиняє, все в тому ж білосніжному банному халаті.

– Ви що, знущаєтеся з мене? Я тільки зібрався відпочити, а через вас із ванни довелося вилазити. – Хьонджін гарний. З мокрим волоссям, незграбно зав’язаним у пучок, з незадоволеним виразом обличчя та стиснутими разом губами. – Так і будете мовчати, тримаючись за руки?

Чанбін відпускає чуже зап’ястя, відчуваючи на собі погляд Мінхо.

– Ми цей… Прийшли спитати в тебе за…

Зітхаючи десь зліва, диханням опаляючи щоку, Мінхо відчиняє двері ширше, безцеремонно оминає Хьонджіна, заходячи всередину, та додає до несміливих потуг Чанбіна:

– Хто з нас тобі більше подобається? Я чи Чанбіні?

Хьонджін голосно роздратовано стогне, зачиняючи за Чанбіном двері, ігнорує їх обох та йде назад у бік ванної кімнати.

– У даний конкретний момент ви обидва мене бісите!

Чанбін кидає швидкий погляд на Мінхо, той спочатку кидає погляд у відповідь, а потім переводить його на Хьонджіна. Чанбін розуміє натяк та швидко відрізає Джіні шлях до відступу.

– Так не піде, нам потрібна відповідь.

Поки Чанбін перекриває дорогу до ванної, Мінхо підкрадається зі спини, затискаючи Хьонджіна у маленькому просторі між ними, зовсім поряд з ліжком.

– Давай, це ж просто. Він чи я?

Чанбіну на мить здається, що Хьонджін зараз розплачеться – до того нещасним стає його обличчя.

– Я не знаю, ясно?! Я ж вже казав, обидва! Або ніхто!

Чанбін злегка морщить ніс. Така відповідь його не дуже влаштовує.

– Ой, припини… Ми тут лише втрьох, ну ж бо. Ніхто не образиться, якщо ти обереш когось з нас… – він кидає короткий погляд на Мінхо – “ти ж не образишся?”, той у відповідь стріляє на нього очима – “звичайно ж ображусь!” – Відкидай цю ввічливість… – додає вже зовсім невпевнено.

Мінхо тихо сміється.

– Згадай останній раз, коли він був з нами ввічливим.

Теж вірно. Зазвичай Хьонджін доволі чесний та прямолінійний, аж бісить.

– Послухайте, – Хьонджін падає на ліжко, тяжко зітхаючи. – Я і справді не знаю… Гіпотетично, якби ми не працювали разом, наприклад, то можливо я б з рівною долею вірогідності зустрічався б з вами обома? Я не знаю, це складне питання. Вибачте…

Що складного може бути у виборі між двома людьми? Просто кажеш ім’я, бажано вголос, бажано Чанбіна, і всі розходяться по своїх ліжечках, аби на ранок Мінхо нічим не зміг заткнути свої вуха, рятуючись від Чанбінових “а я виграв, Ліно, виграв”.

Клята ввічливість клятого занадто привабливого Хьонджіна.

Мінхо опускається поруч з Хваном, дивиться на нього так тепло, що Чанбіну теж хочеться, щоб і на нього так дивились.

– Ми не хотіли тебе засмутити, Хьонджіні… Гей, ми ж дуркували, не бери в голову. – Ліно тягне руку, щоб обережно торкнутися  мокрого волосся, але на півшляху його долоня завмирає та лише злегка стискає плече на секунду.

– Ви обидва класні. Чанбін добрий, а ще він піклується про мене, йому подобається як я малюю і… і інколи він каже щось гарне про мене, що я гарний.

А Чанбіну завжди здавалося, що його “у тебе таке чудове волосся, Хьонджіні”, “ти завжди так приємно пахнеш, що це?” та “хьон заплатить, їж” нічого не означають для когось, крім нього, що все це забувається у той же момент.

Він спирається спиною на стіну, слідкуючи за задумливим поглядом Джіні, поки той продовжує. Щоки чомусь зрадницьки горять.

– А Ліно дістає мене постійно. Проте, це весело, – він повертається до Мінхо, раптом вибухаючи швидкою тирадою. – А ще ти постійно мене лапаєш, чому ти постійно мене лапаєш?!

Мінхо сміється, намагаючись втекти від тичків пальцем у груди, його очі сяють і цей блиск змушує дурне серце Чанбіна пропустити удар, щоби забитися вдвічі швидше на:

– Бо ти мені подобаєшся.

Ось так просто. Чанбін стримує стогін того, хто програв, бо він би теж… З них двох – себе чи Мінхо, він би теж обрав Ліно. Тому що Ліно сексі. Типу, дуже.

Хьонджін мило фиркає, а потім заливається щасливим сміхом, лягаючи. Мінхо продовжує:

– А ще Біні мені подобається…

Брови підскакують до лоба, Чанбін тицяє на себе пальцем, перепитуючи “хто? я? ти не переплутав?”

– А це вже цікавіше! – Хьонджін припіднімається на ліктях, дивлячись на них по черзі з шаленою усмішкою на губах. – Так, Чанбіні, а хто подобається тобі?

Чанбіну здається, що це він той, кого приперли до стіни.

– Так, ти мені не цей! Це ми прийшли в тебе таке питати!

Хьонджін весело сміється, закидуючи голову.

– Так я ж вже казав, що обидва, ти мене не слухаєш!

Мінхо бере до рук кінець махрового поясу, перебираючи його в пальцях.

– То може… Гіпотетично, звісно, якби ти знав хто з нас, скажімо, більш вправний, ти б зміг вирішити, хто з нас більше підходить на роль твого бойфренда? Звісно, гіпотетично.

– Це пропозиція?.. Гіпотетично. – Голос Хьонджіна наче вібрує; у всьому тілі відчувається гостра потреба тікати від них обох якнайдалі, та чомусь ноги не слухаються.

Мінхо кидає короткий допитливий погляд, а потім довго дивиться на Хьонджіна так спокусливо, що не качай Чанбін ноги весь минулий тиждень, вже б приліг тут на підлозі, благаючи викликати йому швидку.

– Припини, це нечесно. Ти граєш проти правил! – викрикує, кидаючись та згрібаючи Мінхо в оберемок.

Всю дорогу до дверей Ліно, посміюючись, пручається. Хьонджіна це все дуже веселить, його очі блищать, а усмішка не сходить з губ.

– Ой, хлопці… Не було б у мені пів пляшки соджу, я б може і погодився…

Чанбін завмирає, як і Мінхо у його руках.

“Як гадаєш, він жартує?” шепоче він Чанбіну, не зводячи очей з розпластаного по ліжку Хьонджіна.

“Щоб я ще раз з тобою у щось вв’язався…” відповідає Чанбін, міцніше притискаючи Мінхо до себе. Такий шанс випадає раз в житті, щоби Ліно і не пручався, коли хтось його обіймає.

– Ти гіпотетично?.. – питає голосніше у Хьонджіна, мліючи під його поглядом з-під напівопущених вій.

– Та ні…

Мінхо тричі б’є його по руці, благаючи відпустити, та Чанбін ігнорує. Ще трохи, зовсім трошки обіймів Мінхо, йому це потрібно зараз, бо інакше він з’їде з глузду.

– Кляте соджу, – Мінхо різко видихає. – Якби не воно…

Хьонджін сміється, потягуючись. Напевно, він хоче їх вбити.

– То ви залишаєтесь чи йдете?

– Йдемо!

– Залишаємось!

Чанбін злісно сопить Мінхо у вухо.

– Чому ти таке ссикло, Біні?

“Ти ж розумієш, що я можу просто винести тебе звідси, так?” шепоче, відчуваючи як спина Мінхо притискається до його грудей сильніше.

“Ти зараз цим зовсім не допомагаєш…”

Чанбін ковтає клубок у горлі, поки Мінхо видихає, повертаючи голову.

“Якщо будеш і далі стискати мене так, я тебе поцілую”

Чанбін ледь не випускає його з рук.

– Про що ви там перешіптуєтесь вже хвилин п’ять? Я тут що, для краси просто? Тцц.

Чанбін нарешті відпускає Мінхо, йде до дверей, аби закрити їх зсередини. Відчуває на собі одразу два важких погляди, відчуває, як його накриває хвиля нервового очікування незрозуміло чого.

Мінхо м’яко усміхається йому, хапає за руку, торкаючись долоні пальцями, та несміливо цілує м’які губи, очікуючи може міцного удару в живіт чи чогось такого, але Чанбін лише розслаблено видихає, тягне Мінхо на себе.

– Зі сторони це виглядає навіть краще, ніж я собі уявляв… – шепоче Хьонджін десь на ліжку.

Чанбін намагається ігнорувати всі потенційні червоні вогники сумнівів – вам ще працювати разом; вони ж твої друзі; хіба можуть подобатись одразу двоє?.. Губи Мінхо чудово допомагають відволіктися від цього, чудово допомагають нарешті розслабити плечі, стиснути чуже обличчя в обережних обіймах долонь, поки Хьонджін зітхає в захваті.

Мінхо стає сміливішим, цілує все глибше, прикушує нижню губу, трохи відтягуючи, опускає руки на талію, підтягуючи ще ближче до себе. Чанбін, теоретично, міг би підняти його, підтримуючи під сідницями, притиснути до стіни для більшої рівноваги, та Хьонджін зітхає все сильніше, вже жалібно.

– Прийшли до мене і залишили без уваги, це нечесно!

Мінхо відстороняється, дивлячись на Чанбіна здивовано, не стримуючи пориву торкнутися кінчиками пальців своїх губ у короткому “це що, я зробив?” Чанбін, чесно кажучи, очікував, що йому самому сподобається, та він не думав, що Мінхо теж… Трохи загубиться у просторі та часі.

– А ти добре… – Ліно відходить на крок, розтирає долонею груди, намагаючись прийти до тями, Чанбін пишається собою.

Та вони і справді залишили Хьонджіна самого, це не дуже чемно з їхнього боку.

Тож Чанбін йде слідом за Мінхо, сідає на ліжко та дозволяє собі коротке зітхання. Якось все не туди звернуло…

Хьонджін обіймає його зі спини, цілує невагомо поряд з вухом, опускає руку на груди, притискаючись.

– Придуши мене ними… – Чанбін сміється. Чому вони всі так кажуть? – Серйозно, ти іноді такий гарячий, що дихати важко.

– Це ТИ мені кажеш?! – він хапає Хьонджіна за руку, затягуючи на себе, цілує нестримано і трохи хаотично, та Джіні мліє, притискається ближче, поки його халат плавно сповзає з плеча.

– А він і справді… – Хьонджін важко дихає, дивиться на Мінхо шоковано.

– Що? ЩО я і справді?

– Чан сказав ти добре цілуєшся. – Мінхо падає поруч, торкаючись стегна.

– Чан? А мені Хан по секрету розтріпав. – Хьонджін тягнеться до нього через Чанбіна, падаючи тому на коліна, Біну доводиться трохи підтримати його за талію, аби він не звалився на підлогу.

Поки Мінхо впивається губами в Джіні, однією рукою підтримуючи його за обличчя, а іншою забираючись Чанбіну під футболку, останній повільно гладить оголене плече Хьонджіна.

– То ви обидва вже… – питає, торкаючись долоні Мінхо на своїх грудях.

– Цілувались може пару разів… – Хьонджін переключає увагу на Біні, цілує по-особливому палко, задираючи одяг.

– І мене не покликали.

Чанбін притискається губами до тендітного плеча, Хьонджін здригається, відповідаючи:

– Взагалі-то, я кликав… Та ти мене проігнорував.

Мінхо цілує Хвана, розв’язуючи пояс халата.

– Це коли? – не даючи навіть відповісти на власне питання, він затягує Джіні на коліна, з силою притискає до себе, вибиваючи короткий, проте голосний стогін, цілує вже пухлі від поцілунків губи.

Мінхо зникає на мить, щоби з’явитись вже з телефоном у руках. Він кладе його поряд на приліжкову тумбочку, аби зранку вони не проспали будильник. Відбирає Хьонджіна у Чанбіна, стискаючи за підборіддя, цілує з жорстокою повільністю. Стягує з Біна футболку, кидаючи десь подалі на ліжко, і нестерпно неквапливо виціловує доріжку від плеча до шиї поки Чанбін не здригається. Мінхо хитро посміхається – “знайшов”, та продовжує націловувати саме туди, покусуючи шкіру. Хьонджін же стискає його стегнами так міцно, ніби боїться, що Чанбін може просто встати та піти, разом із ним на руках. Він, звісно, міг би, але не залишати ж Мінхо самого, такого відкритого вперше за весь час, що вони знайомі, благаючого про увагу, з руками по всьому його тілу.

Чанбін цілує Ліно ненажерливо і грубо, просовує долоню під пояс спортивок, але Хьонджін ловить його за руку.

– Схоже, що в тебе є улюбленець!

– Ти буквально сидиш на моєму… – Хьонджін затикає його, притискаючись губами жадібно, хаотичний ритм його стегон збиває з думок; Мінхо роздратовано сопить носом, стискаючи коліно Джіні, знов кладе руку Чанбіна під свою білизну, повертає Джіні собі, губами ловлячи важче дихання.

Голова йде обертом від цих двох. Чанбін справді намагається тримати себе в руках, метафорично, звичайно, бо поки одна його рука зайнята Ліно, а інша Хьонджіном, він не може приділити хоч трохи уваги собі. І це до біса важко терпіти.

Його зсунуті до перенісся брови помічає Мінхо, стягує Джіні з чужих колін, підіймаючи на ноги.

– Це тобі вже не потрібно… – банний халат падає на підлогу, Мінхо задоволено хмикає, притискаючи Хьонджіна до себе, кладе долоні йому на сідниці. – Який ти гарний, Хьонджіні…

Той наче не чує, торкається губами губ, запускає руки під одяг, стогне занадто спокусливо. Біні на ліжку стає нестерпно самотньо, тож він піднімається до них, обіймаючи Джіні зі спини, впечатуючи його в Мінхо ще сильніше, цілує ніжно в плече, чуючи ще один протяжний стогін, що пускає мурашки по спині.

– Хьоні, то хто тобі більше подобається, ти вже подумав? – Чанбін дражниться, опускаючи руку на вологий від змазки член. Хьонджін лише стогне голосніше, притискається до Чанбіна, відкидаючи голову йому на плече.

– Здається, Хьоні зараз зовсім не може думати. – Мінхо цілує знову і знову, поки Хьонджін сам не відстороняється, важко дихаючи.

– Ви мене вбиваєте…

– То мені припинити, Джіні? – Чанбін сповільнює рухи рукою, відхиляється, вдаючи, що зараз піде, Хьонджін скрикує “ні!”, хапаючись за його лікоть, Мінхо заливисто сміється.

– Він такий нетерплячий і жадібний… – говорить Чанбіну, затискаючи Джіні між ними. – Не хочеш помінятися?

Чанбін розвертає Хьонджіна обличчям до себе, цілує кусюче, поки рука Ліно займає його місце.

Мінхо напрочуд багато обіймається сьогодні. Поки той виціловує Хьонджіну плече, шепоче на вухо “ти так приємно пахнеш…”, Чанбін роздивляється його обличчя. Таке розслаблене та водночас усміхнене, таке прекрасне… Мінхо завжди прекрасний, та зараз, напевно, Чанбін у рази сильніше це відчуває.

Джіні мліє в їхніх руках, впирається лобом Чанбіну в плече, стогнучи, волосся розсипається по шиї і так сильно пахне квітковим шампунем, що Біну нестерпно кортить стиснути ці пасма в кулаці, бажано, поки рот Хьонджіна буде зайнятий вже ним.

– Хьонджіні, сонечко, стисни ноги сильніше… – голос Мінхо хрипить, Чанбін зовсім задивився на них обох, відволікся і перестав слідкувати за процесом. Упустив момент, коли Мінхо приспустив пояс своїх спортивних штанів, щоби просунутись між міцних стегон, тримаючись за сідниці.

Є у нього якийсь пунктик щодо задниць. Чанбін не засуджує, у кожного таке є. У нього самого, наприклад, пунктик на руки Мінхо, іноді через це буває важко займатись з ним у залі, бо Біні занадто часто відволікається. Зараз, коли ці руки одночасно стискають і горло Хьонджіна і все що нижче, Чанбін думає чи настільки ж гарно ці пальці виглядали б на його горлі.

Хьонджін починає шумно благати, Чанбіну доводиться прикрити його рот долонею, бо поцілунки вже не стримують так добре.

– Мало серветок я напхав тобі до рота, Хьонджін-а… – у Мінхо виходить коротко поцілувати Біна навіть попри затиснутого між ними Джіні, який лише голосніше стогне.

Чанбін допомагає Мінхо, додаючи і свою руку, рухаючись з ним в одному ритмі.

– Ооо, то тобі подобається, коли тобі щось до рота пхають? Я запам’ятаю… – тон Чанбіна дуже схожий на обіцянку, Хьонджін цілує нетерпляче, хапається за його плечі ледве стоячи на ногах. – Який ти прекрасний, Хьоні… Давай, зроби хьонам приємно, потіш наші его.

Хьонджін схлипує, відкидаючи голову на Мінхо, та заливає їх долоні густою рідиною.

– Який ти слухняний, Хьонджін-а… – шепоче Мінхо.

Поки Чанбін йде за рушником, Ліно прибирає його мокре від поту волосся з лоба, заправляючи пасма за вуха.

Чанбін швидко повертається, допомагає Хьонджіну витерти сперму з живота, цілує ніжно у скроню, підтримуючи, поки веде до ліжка.

Хьонджін падає на матрац, ледаче натягує на себе ковдру та, розслаблено усміхаючись, промовляє:

– До ранку не будіть.

Мінхо хмикає, все ще не зрушивши з місця, з вологим рушником від Чанбіна у руках.

– І він просто… Залишив нас обох, отак?.. – сопіння Хьонджіна каже, що так. – І на питання так і не відповів… Хіба це чесно?

Чанбін лише тяжко зітхає. Було б абсолютно неввічливо залишати Мінхо стояти посеред кімнати без розрядки.

– Хочеш, можу притиснути тебе до стіни?..

Мінхо секунду дивиться на нього величезними очима, та потім хитра посмішка розпливається на обличчі.

– А, ти не зможеш… – він нахиляє голову вбік, підбиває на дії. Чанбін з радістю приймає виклик – він не програє Лі Мінхо, нізащо.

Тихо охнувши, Мінхо опиняється в сильних руках, притиснутий до стіни, з ногами міцно зчепленими в Чанбіна за спиною. Його погляд сповнений очікування, тож Чанбін вирішує, а чому б ні, та цілує повільно, зосереджуючись на погладжуванні сідниць. Мінхо подобається, він притискається ближче, наскільки вистачає сміливості, поглиблює поцілунок, проводячи язиком по рівному краю зубів, торкається чужого язика та коротко стогне. Чанбіна бісить, що він все ще одягнутий, бісить ця його футболка, що так заважає обійматись, коли так сильно хочеться. Він стягує її з Мінхо, ігноруючи протести, проводить кінчиками пальців по трохи рваному шраму на животі, цілує випираючу ключицю.

Який же він гарний, це неможливо.

Мінхо дрібно тремтить від нетерпіння та напруги, Чанбін перехоплює його, звільняючи одну руку та опускає її на член.

– Я заважкий для… – нерівний видих запевняє, що Чанбін все робить правильно.

– Я що, просто так качаюсь? – він притискається до Мінхо сильніше, лине в поцілунок знову і знову, поки Мінхо тремтить все сильніше, ледь не сповзає по стіні кудись у бік. – Чи не міг би ти?..

Довгий погляд темних очей на руки Мінхо зовсім не м’яко натякає. Мінхо вистонує “для цього треба поставити мене на підлогу”, та Чанбін ще не готовий відпускати його. Дихання стає все важчим, занадто гарні руки аби не впасти хапаються за горло та плечі, впиваючись пальцями, Мінхо благає пришвидшитись, благає не зупинятись, Чанбін міцно зціплює зуби, бо колись він знову захоче почути ці благання.

Талію з силою стискають міцні стегна, Мінхо прогинається в спині, з губ зривається приглушене “Біні”.

Вони неквапливо цілуються з хвилину, поки Мінхо вирівнює дихання.

– Тобі допомогти? – він ще й питає…

Чанбін промовляє “так, боже, будь ласка, я зараз не витримаю”, закидуючи голову. Як тільки ноги Мінхо торкаються підлоги, він одразу ж опускається на коліна.

– Не варто… – лише встигає сказати, та запізно, бо в голові розсипаються феєрверки від відчуття м’яких губ на своєму члені.

Мінхо і справді вправний у цьому, тут Чанбін би точно йому програв, якби Хьонджін раптом вирішив провести на це конкурс. Вистачає декількох дуже коротких хвилин, Чанбін торкається долонею його щоки, проводить пальцями по вилиці та попереджає, що вже близько. Мінхо подвоює зусилля, дозволяє навіть тримати руку на потилиці.

Чанбін не з тих, хто стогне, та Мінхо дійсно вправний, тож його его тішить коротке “мм” з різким видихом.

Поки Мінхо приходить до тями у ванній, Чанбін додає в будильнику ще десять хвилин на поспати. Хьонджін так само спокійно сопить посеред ліжка, абсолютно не стурбований нічим: ні звуками навколо нього хвилини тому, ні Чанбіном, що лягає поруч, бо йти до себе ліньки.

Поряд завалюється Мінхо, позіхаючи. Не кажучи ні слова, Чанбін пропонує своє плече, Мінхо, на диво, погоджується, пригортається до його боку, кладучи обличчя на груди.

– Класні груди, Чанбіні…

– Чого всі так кажуть?.. – очі закриваються, важкий був день.

Хьонджін поряд возиться під ковдрою, підповзаючи ближче, також пригортається до грудей, зітхаючи.

– Бо вони класні.