Ти мені потрібен

Артур не знаходив собі місця. Ходив кімнатою туди-сюди, безцільно дивився у вікно на подвір’я Камелоту. Завмер, склавши руки на грудях, наче незворушна і така реалістична статуя. Міцно стиснув губи, насупив брови. Увечері бенкет, а настрій принца був гірше нікуди. Батько не зрадіє. Морґана щось запідозрить. Хоча, враховуючи те, що її увагу постійно займає Ґвен… Артур трохи заздрив зведеній сестрі. Тоді зізнався, що не трохи, а сильно заздрив. Він не міг похвалитися такими довірливими стосунками з Мерліном.

Мерлін… Саме відсутністю слуги пояснювався поганий настрій принца. Той кудись пішов, не попередивши Артура. На питання, де Мерлін, Ґаус щось невпевнено сказав про таверни. Артур обійшов їх усі, та слугу не зустрів.

– Артуре, ти не забув, що ввечері бенкет в честь приїзду короля Карната? – Морґана зазирнула до брата. Помітивши, що той навіть не обернувся й завмер коло вікна, здивувалася: – Що з тобою?

Молодий Пендраґон зітхнув. Морґани тільки бракувало. Але все ж неохоче відповів:

– Мерлін десь подівся, – і щоб зробити вигляд, ніби не хвилюється за слугу, додав: – Нема кому попрати речі, прибрати мої покої й підготувати святкове вбрання!

– Впевнена, що у нього була причина, щоб піти, – обережно озвалась Морґана, котра знала, де Мерлін. Але не розповідати ж брату, що Утер своїми безрозсудними діями розлютив відьму, і Камелот у небезпеці. – Впевнена, Мерлін повернеться.

– Він ніби забув, що має обов’язки, – бурчав Артур, – от хто має приготувати мені вбрання?

– Якщо хочеш, я пришлю слугу, – сказала Морґана. Зведений брат роздратовано відмахнувся. – Тоді вдягайся сам.

– Ти мені дуже допомогла, – насупився принц.

– Не дякуй, – Морґана хитро посміхнулась і пішла. Артур же зітхнув. Пішов на кухню, щоб довідатися, коли буде обід. Взагалі, це мав би робити слуга. Але ж Мерлін вирішив, що він якийсь особливий чи що?

Молодий Пендраґон боявся зізнатися собі, що чорнявий слуга таки став для нього особливим. І довга відсутність Мерліна нагадувала тупий біль від старої рани, що ніяк не може загоїтися. Артур намагався зрозуміти, чому так. В Камелоті безліч слуг, котрі охоче допоможуть принцу, не заперечуючи й не відпускаючи саркастичних коментарів. Тоді чому?..

Бо Мерлін такий – один. І Артуру, крім нього, ніхто більше не потрібен.

Роздратований принц повернувся до покоїв. І остовпів.

Мерлін, наче нічого й не сталося, розкладав на ліжку випране святкове вбрання. Артур так і завмер, борючись із бажанням нагримати на непутящого слугу. Втім, за мить він передумав. Менш за все хотілося сваритися з Мерліном. Артур відчув полегшення і радість. Все ставало таким, як і мало бути. Ось його слуга… ні, Мерлін не слуга, хоч завжди нагадує про це Артуру. Мерлін давно став кимось важливішим. Його відданість не раз дивувала принца, особливо коли він поводився, як останній покидьок. І навіть після цього Мерлін не покидав Артура.

Пендраґон швидко перетнув кімнату. Схопив слугу за плечі й розвернув до себе. Вираз обличчя Мерліна був перелякано-розгубленим.

– Артуре, я все поясню… – почав чарівник. Проте замовк, коли принц обняв його. Молодий Пендраґон не знав, що казати, як пояснити свій вчинок, але як же було приємно обіймати Мерліна!Від нього пахло димом і травою. Артур всміхнувся. Слуга завмер, гадаючи, що найшло на принца.

– Більше ніколи так не роби, – тихо сказав Артур. Мерлін хотів глянути йому в очі. Принц не відпускав слугу з обіймів.

– Що саме? – спитав чарівник. Він чув стукіт власного серця, так голосно воно гупало десь у голові. Відчував тепло тіла Артура, його руки на спині, його волосся, що лоскотало шию. І зніяковів, бо це була та сама переломна мить, після якої починаєш відчувати необхідність у людині, коли обіймати когось хочеться частіше, коли обіймів стає мало…

А, може, ця мить сталася вже давно?

– Не зникай, – попросив Артур, – бо ти мені потрібен.

– Щоб підготувати святкове вбрання? – уточнив Мерлін. І відчув, як жар піднявся тілом, коли принц прошепотів:

– І не тільки.