– Місяць такий красивий, скажи? – Хвилинку, я заґуґлю

ав, де Чанбін – тату-майстер, який не дуже шарить за тренди, а Мінхо працює в тому ж салоні, що й Со, і просто не розуміє.

 

– Хьоооон!

Джісон тайфуном увірвався в салон, змусивши новенького, Фелікса, здається, здригнутись за стійкою адміністрації. Мінхо лише підняв очі та кивнув гостю, а Чанбін вже був готовий вислуховувати чергову історію про те, як Хан вкотре опозорився перед крашинею “настільки, що вона тепер на мене і не подивиться, хьон, це просто жахливо, чому я такий невдаха?!”

– Що цього разу? Ти знову переплутав прапори орієнтацій та подарував їй не той? – втомлено спитав Со, відкладаючи інструменти, які якраз чистив. – Подумати тільки, сплутати бісексуальний та лесбійський. Як вона досі спілкується з тобою?

В голосі чулась відверта насмішка. Джісон аж здригнувся від згадки про ту відверто дурну ситуацію, а Чанбін… а що, Чанбін? Йому просто подобалось знущатись з малого, як той, буває, знущається з нього.

– Але ж вони справді схожі! – Джісон плюхнувся на диван та потягнувся за чупа-чупсом. Пошукавши трохи, його вибір спинився на яблучному, який враз же був продегустований – Нєа, цього лазу тлох-

– Хані, любий, вийми цукерку з рота – спокійно втрутився Мінхо.

– Але ж ти також…

– Мої слова хоч можна розібрати – Лі вийняв малиновий чупа-чупс та направив його на молодшого – А тепер вийми це з рота, бо вдавишся.

– Чому це звучить як погроза? – обурився Джі, та смаколик з рота вийняв. Бо хто його знає, того Мінхо. – Так от, сьогодні після пар я, як ти і радив, запросив Рюджін на прогулянку парком. Ми сиділи на лавці, як раптом вона сказала щось типу “Місяць такий красивий скажи?”. Хьон, ти, часом, не знаєш, що вона мала на увазі?

Чесно, Чанбін не мав жодного поняття, що то могло бути, і вже збирався визнати свою неосвіченість у справах сучасної молоді, як раптом Фелікс (Со досі не був впевненим, що його так звати) подав голос:

– О, я в аніме щось таке чув! – на хлопця спрямувались дві пари очей. Юнак почухав голову та ніяково всміхнувся. – Але я так і не зрозумів, що герої мали на увазі.

В студії почулись розчаровані зітхання. Чанбін показово задумався та з виглядом знавця звернувся до Джісона:

– Ну, якщо це з аніме, то нам потрібно звернутись до японця. А у нас якраз є один. Правда він латентний – цю фразу Чанбін сказав тихіше та зі злою посмішкою, а потім гучно мовив – Що скажеш, Мінхо?

Чанбін всміхався, попри вбивчу ауру Мінхо. Все ж, більше, ніж підколювати Хана, він любить бісити Лі. По-доброму. Причину, чому йому так це подобається, він, на жаль, не знає (або просто не хоче приймати), але припиняти не збирається.

Той, мов дідуган, якого вже вкрай заколупали внуки, перевів погляд на задоволене собою лице Чанбіна. Лі знову вийняв льодяник з рота та направив його тепер вже на Со.

– Ще раз назвеш мене японцем і я натравлю на тебе моїх котів – Чанбін хотів щось заперечити, але, згадавши ледь живі руки Хьонджіна після того, як той трохи не так погладив Дорі, вирішив тактично промовчати – Ця фраза означає освідчення в любові. І відповідь, якщо це взаємно, звучить як “Я можу померти щасливим”

Але ще більше Чанбіну подобається слухати Мінхо. Раптом почувся тихий зойк. Двоє старших повернули голову в сторону Джі, який почав нагадувати помідор, стиглий такий, насичено червоний.

– А що ти відповів…? – обережно спитав Со, передчуваючи неминучий ржач.

– Я… я спитав, чи не напекло їй в голову, якщо вона сплутала сонце з місяцем… – Джісон все більше і більше ховався у капюшон худі.

Передбачення Чанбіна справдились. Жінка, яка щойно зайшла до салону, злякано здригнулась від голосного сміху, що наповнював кімнату. Чанбін задихався та хапався за живіт, навіть Мінхо тихенько ржав у долоньку, і лише Фелікс намагався стримуватись та розмовляти з клієнткою.

Саме його голосний викрик “Чанбін, це до тебе” змусив Со трохи заспокоїтись. Готуючи інструменти, старший глянув на зляканого Хана, що тепер нервово пожовував вже другий яблучний чупа-чупс.

– Не хвилюйся, малий. Ти і не таке при ній творив, але, як бачиш, вона досі з тобою і навіть зізналась тобі в коханні – Джісон трохи розгублено дивився на усмішку Біна – Тож раджу менше морозитись та показати їй, що тепер, не без допомоги хьонів, звичайно, ти прийняв її почуття та готовий відповісти взаємністю.

Молодший почав немов сяяти, поступово посмішка ставала все більше, а очі все щасливіше.

– Дякую! Я вас обожнюю! – крикнув молодший, вибігаючи з приміщення та беручи ще один льодяник – Бувайте!

– Вали вже швидше – усміхнувся Со.

– І льодяник з рота вийми, коли розмовлятимеш – крикнув услід Мінхо та повернувся назад до Чанбіна, який вже почав розкладати інструменти – Він така дитина. Сподіваюсь у них все вийде.

Від голосу старшого віяло батьківською теплотою та, як здалося Чанбіну, сумом. Він обережно глянув на Мінхо і, помітивши, що той також дивиться на нього, тепло всміхнувся.

– Згоден – Со востаннє глянув на двері, з яких нещодавно вибіг схвильований Хан – А тепер підійди сюди. Потрібна допомога з дизайном.

×××

– Хочу тату.

Вечір, пів години до закриття. Студія пустувала. Фелікс, що якраз грався в телефоні за столом адміністрації, тихенько підняв очі на Чанбіна та Мінхо. Останній дуже рішуче дивився на Со.

– Тобто? – тупив старший.

– Я хочу татуювання. – терпляче проговорив Мінхо.

Чанбін дивився на нього, наче баран на нові ворота. Набивати собі тату з нудьги – звична для майстра справа, але псувати фарбою цнотливо чисту шкіру старшого… Так ще й з його ініціативи… Це навіть уявити складно, не те, щоб повірити в реальність ситуації.

– Чого це раптом? – йому справді було цікаво, чому після багатьох років посилання нахуй всіх пропозицій щодо тату, Лі сам запропонував це зробити. Так ще й враховуючи його певні фізичні особливості.

– Бо захотілось. – відрізав Мінхо і сів за робочий столик Чанбіна. – Ну? Ти будеш бити мені тату чи як?

Досі знаходячись в шоковому стані, Со поплівся до свого робочого місця, по дорозі сумніваючись, чи це той самий хлопець, якого він знав, чи може чутки про вакцину були правдою і Мінхо тепер не Мінхо. Казав же, треба було іншою колотися.

Старший настільки уважно спостерігав за всіма діями Біна, що тому стало трохи не по собі. 

– Так, а що бити будемо? – все ж обережно спитав Со.

– Кота.

“Хто б сумнівався”

– А якого?

– Красивого.

“Перепрошую???”

– Може в тебе є ескіз, не знаю?

– Сам придумати не можеш? 

“Хто з нас займається дизайном?” 

– Мінхо-хьон, що сталось? – напряму спитав Со. Це все круто, але під кінець робочого дня такі суперечки вже набридають.

Мінхо відвів очі. Чи варто це казати вслух?

– Я хочу, щоб саме ти придумав дизайн.

– Оу, окей. – Чанбін трохи зашарівся від такої довіри зі сторони старшого. –  Ееее…Тоді гайда я тобі наб’ю їх – хлопець вказав на чохол від телефона Лі, на якому красувався палароід з його трьома котами.

Мінхо лиш мовчки кивнув і почав спостерігати, як Со обережно перемальовує котів з чехла на папір.

Можливо, Мінхо погарячкував. Він терпіти не може болю, дякую низькому больовому порогу. Але вже було пізно. Ескіз на шкіру переведений, інструмент заправлений чорнилом.

– Мінхо-хьон, ти точно впевнений? – схвильовано спитав Чанбін – Ти весь тремтиш.

– Так, просто зроби це! – рішуче промовив Хо

– Окей, тоді починаю

Нумо, Мінхо, ти зможеш. Це все заради до благих намірів. В очах темніло від хвилювання, звук тату-машинки віддавався ехом у вухах. Він і справді тремтів. В кімнаті стало якось душно, голова йшла обертом і останнє, що він пам’ятає, це трохи болісний дотик до шкіри та Чанбінове “БЛЯДЬ!”

×××

Він прокинувся на дивані їхнього студії. Над ним схвильовано нависали Чанбін та Фелікс, в руках останнього була чашка з водою.

– Тату вже готове? – слабким голосом спитав Мінхо

Двоє хлопців перед ним видихнули. Говорить, значить жити буде.

– Ага, бляха. Майже – сказав Чанбін, обережно допомагаючи йому сісти, – Можеш навіть глянути.

Старший перейняв у Фелікса воду і глянув на свою ліву руку: там красувалась сантиметрова лінія, яка в теорії мала бути частинкою вуха Дуні.

Чанбін підвівся і промовив:

– Маякни, як прийдеш в себе. Я тебе додому підвезу – він повернувся до Фелікса – Малий, за тобою закриття студії.

Фелікс кинув “Прийнято” і пішов у кладовку за миючими засобами. Мінхо вже потроху приходив у себе, що одразу ж відзначив огризанням. 

– Я взагалі-то сам можу додому дібратись.

– Ні, не можеш – трохи різко відповів Чанбін – Чекаю на вулиці.

“А ти не охуїв?” – хотів спитати Хо, але натомість допив воду й обережно піднявся з дивану, йдучи збирати речі. Слабкість досі давася взнаки, через що хлопець намагався не робити різких рухів. Він попрощався з Ліксом та вийшов на вулицю.

– Я просив тебе не курити. – засуджуюче промовив Мінхо, примітивши знайомий запах, що йшов від Чанбіна.

– Один раз переживу – відрізав той і попрямував до автівки. – Залізай.

×××

Їхали вони в тиші. Але не в спокійній та комфортній, коли ти просто насолоджуєшся перебуванням з людиною, а в наелектризованій, з якої хочеться пошвидше втекти. 

Через хвилин 15 Мінхо не витримав.

– І якого біса?

– Що? – Со не відводив очей від дороги.

– Ти чого такий агресивний став?

– А ти здогадайся.

– Через те, що я свідомість втратив? – Мінхо не розуміє. – Ну подумаєш, трапляється.

– Я хвилювався за тебе. – Чанбін сильніше стискає кермо. – І досі хвилююсь.

– Я не маленький, якось і сам можу споратись. – можливо, це прозвучало надто грубо.

– Щось це ніхуя не видно.

Мінхо не розумів. Ну бля, з ким не буває. Він розуміє, коли люди просто хвилюються, але ж не настільки. Особливо, якщо це Чанбін.

Якась дитяча впертість та образа заграли в ньому, тож, неочікувано навіть для самого себе, він сказав:

– Зупини авто.

– Що? – шоковано перепитав Со

– Я сказав авто зупини.

Мінхо вийшов з машини як тільки Чанбін зупинився на узбіччі. Молодший вийшов за ним та закурив.

– Чому ти так нервуєш через це? Чому тобі обов’язково було потрібно показувати ці всі знаки уваги? – Мінхо повернувся обличчям до Чанбіна, той лише мовчки слухає – Я кого блядь запитую?

– Я вже сказав тобі, я хвилювався. – спокійний голос, але Мінхо надто гарно знає Чанбіна, щоб не почути нотки розратування.

– Настільки, що почав ні з того ні з сього злитись? Якого біса?

– Бо я відчуваю провину за це! Задоволений?! – вибухнув Чанбін.

Чому?

– Якого хуя ти відчуваєш провину, якщо це була моя пропозиція?!

– Я мав тебе відмовити! Я знав про твій больовий поріг, але все одно піддався на твоє прохання!

Чому ти так реагуєш?

– Тобто ти шкодуєш, що довірився моєму вибору?! – Мінхо підходить ближче, дивиться прямо в очі, намагаючись зрозуміти причину такої злості (і своєї також).

– Я шкодую, що не вберіг тебе! – якось надто загнано кричить Со.

Он воно як…

Вони певний час просто стоять, дивлячись одне на одного. Хвилину, а може п’ять. Щось дивне відбувається з розумінням часу в такі моменти. Він чи то завмирає, чи то біжить настільки швидко, що неможливо встигнути.

Врешті Мінхо підходить до Чанбіна ще ближче, обіймає та м’яко, контрастно тихо до їхньої попередньої частини розмови, говорить:

– Чанбін, я доросла людина і я сам здатний відповідати за свої дії. Твоєї вини тут немає, та ситуація – результат лише моїх рішень, і лише я несу за неї відповідальність.

Чанбін лиш сильніше втискається в обійми старшого та шепоче:

– Знаю, але… я справді дуже хвилювався з тебе.

×××

Тишина ночі, по трасі періодично проїжджають машини, світло вуличних ліхтарів відкидає грубі тіні на постать двох хлопців, що тихо обіймаються на узбіччі.

– Так, а чому ти так раптово вирішив зробити тату? – раптом питає Чанбін, трохи відсторонюючись.

Мінхо трохи відводить погляд.

– Мати щось на згадку про тебе.

– Так а я хіба кудись їду? – Со здивовано піднімає брову.

– Ні, але… – він трохи сумнівається, намагається підібрати слова – Це може статись в майбутньому. Все ж, лишитись з тобою назавжди мені не світить.

– Чому це? – Чанбін досі не розуміє проблеми.

Мінхо підіймає свої очі, в яких десь на дні сховався сум.

– Ну ти ж гетеро.

Чанбін дивиться на старшого нерозуміюче, наче він щойно почув найдурнішу дурню за все своє життя.

– Відколи це?

– Нуу, мені Синмін так сказав… – Хо почувається меганіяково, і, здається, одному його знайомому гітаристу завтра не жити.

Чанбін лише посміюється.

– Ти б менше Синміна слухав, він багато чого цікавого розповісти може. Боже, почув би цю історію Джісон, реготав би – посміхається Со, досі тихо сміючись. Ну як тихо… Намагається, принаймні. За що й отримує по голові від старшого під бурчання “та отримав би голові так само як ти зараз” – Та добре, не ображайся. Хочеш дещо подарую? 

Не чекаючи відповіді, молодший поліз в машину і пару хвилин щось дуже старанно шукав. Знайшовши, що потрібно, він виліз, підійшов до Мінхо та поклав це щось в його руку.

Хо ледве стримав сміх.

– Це що? 

В його долоні лежала маленька тимчасова татушка з котиком.

– Ну ти ж хотів собі тату, ось воно – посміхається молодший, гордий своєю витівкою. – Безпечне та, що головне, безболісне.

Мінхо все ж сміється, Чанбін підхоплює його сміх. Злість та нерозуміння давно минули, залишивши в їхніх серцях невинно дитячу радісь. Атмосфера між ними набуває якоїсь комфортної чарівності, з якої взагалі не хочеться виходити. Хо дивиться, як сміється Чанбін, і його сміх здається найпрекраснішою мелодією, яка лише може існувати. Чомусь йому здається, що Чанбін думає про нього так само.

Мінхо наважується.

– Місяць такий красивий, скажи? – говорить він і дивиться прямо в Чанбінові очі, в яких вже з’являються нотки розгубленості

Невже забув?

– Щ… Чекай, щось знайоме… – Со розгублено, боячись зіпсувати атмосферу, намагається пригадати хоч щось про цю фразу. – Ми ж на днях про це говорили, так? Боже, я забув…

І справді забув…

– Хвилинку, я заґуґлю – копошиться Чанбін, видруковуючи щось в телефоні.

“Який милий…” – думає Мінхо та відбирає у молодшого телефон.

– Ей! – викрикнув Чанбін – Я ж шукав!

– Ця фраза – Мінхо проігнорував його обурення – означає освідчення в коханні. – обличчя хлопця навпроти набуло серйозних рис – І відповідь, якщо це взаємно, звучить як “Я можу померти щасливим”.

Чанбін дуже серйозно слухає, але його руки вже починають обіймати талію Мінхо та притискати блидже до себе, від чого у старшого пробігли мурахи.

– Тож, Бінні, – продовжив він, кладучи свої руки на плечі (свого майбутнього) хлопця – місяць сьогодні такий красивий, скажи?

Вони неймовірно близько, тут, на узбіччі міської траси, дихають одним повітрям та лише пару слів зупиняє їх від того, щоб переступити межу. І вони готові.

– Я можу померти щасливим. – шепоче Чанбін в губи старшого та одразу ж з’єднує їх зі своїми.

Перед очима у Мінхо зірки та вибухи, у крові Чанбіна адреналін від цієї витівки. Ніхто їх не бачить за машиною молодшого, але якби хтось надумав тут зупинитись, цей хтось точно б почув постогування Хо. Або це просто їм, надто зосередженим на один одному, так здається, бо навіть кожен видих відчувається голосніше грому.

Ритм коливається від ліниво-повільного до агресивно-навіженого, і це зриває дах обом. Мінхо рве від того, як Чанбін стискає його талію, а Чанбіна – від неможливості Мінхо стримувати свій голос. І якщо під час поцілунку його стогони ще якось приглушались, то варто було Чанбіну перейти на шию – і голос Мінхо вже настільки оглушав молодшого своїм звучанням, що найкращим рішенням було перебратись в машину.

Все ж, про деякі деталі сьогоднішньої ночі Джісону, мабуть, не варто розповідати.