Забагато половин

Ліс. Величезний автобус, у якому всі їхали, вмістив би в себе двох слонів, але в ньому були усього лише деякі представники й представниці 11-тих класи Українських шкіл. Більшість слухала музику, гальорка грала в дурня чи п’яницю, а спереду махали іншим машинам і дивились на небо. Безкоштовний табір для учнів 11-тих класів “Земля – Європа”, табір, в якому усі загони відповідають містам, з яких приїхали учні, і (дуже дивний факт для учнів) вожатих звати так само, як їх міста. В цей табір відправилось 20% відсотків учнів з України. Десь приблизно. Їхнє місто знаходиться найближче до табора, тому їхали вони лише півтори години. Якщо порівняти з учнями з Іспанії чи Німеччини, то це зовсім мало. Сам табір просто величезний, авжеж, розрахований на всіх одинадцятикласників країни. Знаходиться він посеред лісу, в якому є величезне озеро. І це не такий ліс, як звикли бачити у Києві, типу три дерева і на тому все, а конкретний зелений лабіринт, в якому хочеш не хочеш, а заблукаєш. Але про територію трохи пізніше. Несподівано водій автобусу загальмував. Автобус зупинився й мало не підскочив від різкості зупинки. Гральні карти гальорки полетіли з портфеля й розфасувалися по всьому автобусу, а всі діти ринулися обличчями вперед, врізаючись у спинки крісел, а в деяких везунчиків писки врізалися прямо в скло. Чоловік, що сидів за кермом, трохи припіднявся і подивився у лобове скло автобусу. Трохи пороздивлявшись ситуацію знизу, він піднявся з крісла й, повернувшись в анфас, звернувся до пасажирів.

-Діти, сидимо тут, я зараз спитаю в чому справа! – мовив він, поспішно виходячи з автобуса.

Вслід учні почали викидувати фрази “ми вже не діти!”, “вже одинадцятий клас, які діти?”, і тому подібне. Невдоволено цокнувши, одинадцятикласники почали метушитись, збирати розкидані карти, жалітись на ґулі, які заробили після зіткнення, і впринципі прокидатись.

-Народ, там поліція! – викрикнув з переднього сидіння білявий хлопець.

-Шо реально? Та ладно, якось мій автобус зупинили, ми півтори години стояли! – виступив Кропивницький.

Тільки збирався відкрити рота Ріг, як в проході вистромилась голова водія. Згодом і весь водій

-Кажуть, що далі їхати не можна. Вони вже вигружають ваші ваші валізи, мовляв, довезуть до табора. Не хвилюйтесь, вони показали документи, це не крадії! – поспішив пояснитись він. – а вам…сказали йти пішки.

-ЩО?! Пішки?! Але нам ще хвилин 20 їхати, і це мінімум!! А скільки ж це пішкодралом? О господи – врешті подав голос Ріг.

-Вибачте, нічого не можу зробити. Беріть свої сумки, і на вихід!

Ще трохи побубнівши, вони все ж таки зібрали свої речі й покинули автобус. Першою вибігла дівчина, достатньо висока, на вигляд десь метр 80 ростом, з волоссям яскраво-вишневого кольору і світло-блакитними очима. Шкіра була, навпаки, дуже блідою, як у вампіра, і тільки рум’янець на щоках і носі робив її більш-менш “живою”. На ній були коричневі спортивні шорти, сіра футболка з написом “1985” червоно-білим шрифтом і класичні конверси. Вона навіть не вийшла, а вилетіла з автобусу, підстрибуючи. Знайомтеся, це Вінниця. 

-Гей, хлопці! Давайте швидше! – після цього наполегливого виклику “хлопців”, з автобуса одразу вийшло двоє, з каштаново-рудим волоссям, і такими самими очима. Цей образ доповнювали нечисленні веснянки на носі. Це наші близнюки – Кропивницький і Кривий Ріг (скорочено – Ріг).

Ці троє завжди разом, хоча й не друзі дитинства. Вони познайомились в середній школі, тоді на перерві Вінниця розіймала цих двох, які побились через якусь дурницю.

-Досі не розумію, чому така дівчина як Вінниця тусується з цими…цими? – пошепки сказав Умань.

-А ти що, закохався? – підійшов до того Ужгород, посміхаючись у всі 36 – а якщо серьйозно, то це її вибір. І взагалі, хіба тобі не знати, що по обкладинці книгу не судять? – він зиркнув на друга, і продовжив спостерігати за усіма. На вулицю вийшло 16 людей. Групка дітей стояла посеред вузенької грунтової дороги, по два боки якої височіли величезні сосни і ялинки. Десь між ними губилися стовби та провода, що проводили електрику, певно, до самого табора. Сонце тільки почало вставати, тому ще було видно зірки, а біля обрію небо почало грати з фарбами, міняючись з фіолетового на рожевий, з рожевого на жовтий, а з жовтого на блакитний… Автобус почав давати задню, і вони залишились майже саму посеред ґрунтової дороги в лісі. Під “майже” малось на увазі, що поряд стояли машини, в які заперли їхні валізи. З одної вийшла жінка з каштановим волоссям по плечі, зеленими очима і яскраво червоними губами. Учні одразу зробили висновок – поважна особа. В діловому костюмі, цього вже достатньо. Вона підійшла до учнів і дістала якийсь папірець з карману.

-Так, учні одинадцятих класів України… – заговорила жінка англійською – я директорка табору, Європа. Почнемо з переклички. Львів?…

Через декілька хвилин вона нарешті закінчила цю виснажливу перекличку, адже назвати імена шістнадцяти чудаків не так вже й легко. Перерахувавши всіх, вона продовжила “інструктаж”

-Що ж, дорогі учні…ви йтимете до табору самостійно. Але не просто по дорозі. Будете йти прямо – не дійдете, і в тому, і в тому сенсі, табір на заході, вихід – на півночі, дві інші дороги – в нікуди. Обирайте куди підете, та й ще одне – не йдіть поодинці і не слідуйте за нами. Успіхів. – завершивши монолог, Європа сіла в машину і, хлопнувши дверима, машина рвонула з місця, разом з двома іншими.

Провевши директорку шокованими поглядами, серед дітей панувала пауза.

-Это прозвучало как “Удачных вам голодных игр!” – розбавила атмосферу Одеса, широко посміхнувшись в кінці.

-Це…досить прикольно! Не даремно цей табір найпопулярніший, тут справді цікаво! – мовила Вінниця, посміхаючись подрузі.

-Та не дуже прикольно йти декілька кілометрів пішки, навіть якщо це квест…- голосно прошепотів Миколаїв

-Та ладно тобі! Це бу…

-Це крута нагода знайти пригод на одне місце! – перервавши Харків, мало не викрикнув Київ, одразу ловлячи на собі ненависний погляд того.

Повернувши голову вбік, Київ підійшов впритул до “суперника”. Трохи піднявши голову, щоб зрівняти їхні погляди, білявий пом’яв руки, наче готувався вдарити. Видавши нервову смішинку, Вишня (прізвисько Вінниці) підбігла до хлопців.

-Хлопці, зараз не найкращий час для бійки, давайте ви мирно розійдетесь…- тільки дівчина почала роздвигати хлопаків в різні сторони, позаду почувся голос Львова.

-Гей, люди, ходіть сюди! Я знайшов записку!

Парубок трохи підняв руку, в якій тримав бруднуватий папірець. Вінниця найперша підбігла до нього, і, не доторкаючись, роздивлялась записку.

-Ну, ти як завжди! Знаходиш рішення в будь-якій ситуації! – солодко мовила вона.

-Думаю, це далеко не рішення…- він задумливо хмикнув і поклав папірець у кишеню. – хтось запам’ятав, що сказала Європа?

-Я. – одночасно сказали Франківськ і Умань. Другий трохи відійшов назад, мовляв, кажи ти. Франк зробив крок до Львова і процитував жінку. – будете йти прямо, не дійдете, табір на заході, вихід – на півночі, не йдіть наодинці і не йдіть за нами.

-Може краще буде записати кудись? – десь з кінця товпи мовив Луганськ, одразу дістаючи телефон.

-Я думаю, Франку можна довіряти, але для перестраховки…- Вінниця кивнула і показала великий палець.

Він тут таки прийнявся записувати все, що почув.

-Ну, якщо на захід, то все ясно. Нам туди! – Харків показав пальцем в глибину лісу, що стояв протилежно до встаючого сонця.

-Не можу не погодитись. – посміхнувся Львів і подався туди, куди показував білявий.

Усі інші, не довго думаючи, ступили за ними в хащі. Попереду товкалися Харків і Київ, розчищаючи дорогу іншим. А десь позаду Ужгород витягував шию, намагаючись розгледіти когось в юрбі. Зафіксувавши погляд на цілі, він почав потихеньку просовуватись вперед.

-Гей, Жит! Жиииит! – тиша у відповідь. І тільки розмови інших. – Житомир!

Блондин обернувся на своє ім’я. Та так різко, що деякі пасма трохи відросшого волосся затулили йому очі. Швидко прибравши його, він питально глянув на друга.

-Шо там?

-Ти взяв з собою зошити? – мовив він, точно натякаючи на шось.

-Зошити? – він задумливо потупив очі, намагаючись згадати загадкові “зошити” – А…ну звісно взяв.

-Чудово! Дивись туди. – Ужгород взяв його голову в руки і повернув до йдучих попереду Київа і Харкова. – Розумієш до чого я веду? – він скорчив максимально підозрілу пику, і сліпий би зрозумів, що він щось задумав.

Житомир примружив очі і максимально хитро посміхнувся.

-Ще й як розумію…

Ужгород відпустив голову хлопця, і вони переглянулись. Підморгнувши один одному, пришвидшили темп. По дорозі Жит дістав з рюкзака товстезний блокнот, ручку і почав щось писати, час від часу перемовляючись з Ужгородом. Тут позаду Житомира з’явилась рука, що тягнулась до блокнота. Він вже хотів його закрити, але рука лиш показала на один з рядків.

-Я б прибрав цю репліку. Краще, щоб він про це подумав, а не сказав. – Лвів позаду прибрав руку і підморгнув хлопцям.

Жит посміхнувся, кивнув в знак подяки і закреслив рядок, на який вказувала рука.

-І чому ми паніше його не зустрічали?. – замріяно мовив Ужгород.

-Бо ми в різних школах вчилися, дурик. – насмішливо сказав хлопець, трохи товкаючи друга.

Той посміхнувся у відповідь, і вони продовжили написання.

Тим часом Львів пішов вперед, і зрівнявся з Вінницею.

-Що там ті хлопці? – вона повернула голову до парубка, трохи нахиляючи її.

-Фанфік пишуть. І я їм трохи допоміг. – він посміхнувся і глянув Вінниці прямо в очі.

Рум’янець на її щоках одразу став помітніший, особливо на їі блідій шкірі. Вона видавила з себе посмішку, і відвела погляд. Її губи тремтіли, а очі знервовано бігали. Вона як можна тихіше глибоко вдихнула. Це помітила Одеса, що йшла ледве не впритул до подруги.

-Ей, всё нормально? – вона знервовано глянула на Вишню. Та непомітно показала на Львова, що стояв біля неї.

Одеса беззвучно сказала “ааа”, і потім вже суворо глянула на подургу. Вони перекидувались поглядами, розмовляючи мовчки. Вони б і продожвили, якби не голос Київа за крок від них.

-Дивіться, там на дереві щось є! – крикнув він, і одразу почав лізти на те саме дерево. Невідомий білий папірець висів достатньо високо. Не долізши і до половини, він стрибнув униз.

-Пхах, ну ти даєш, на дерево не залізти! – одразу покепкував Харків, і поліз нагору. Трохи побивши рекорд Київа, він звалився донизу.

-ХАХАХАХАХАХА – Київ ледве не помирав зо сміху, поки дивився, як падає і приземляється Харків.

-Ану, дайте я спробую! –  гукнув Ріг.

Так усі по черзі намагались долізти до папірця. Черга дійшла до Вишні.

-Буде прикольно, якщо це не те, що нам потрібно! – мовила вона, і почала лізти. Тіло в неї достатньо крихке, та й не звикла вона по деревам лазити. Тому Одеса знизу вже готувалась ловити подругу.

Та Вінниця залізла достатньо високо. Наступаючи на найтовстіші гілки, вона все ближче підбиралась до листа. Він висів на стовбурі, десь на його половині. Залишалось якихось три-чотири гілки, але звісно… вона підсковзнулась.

-Ух ты ж!.. – Одеса одразу запанікувала і приготувалась.

-ОДЕСА ЛОВИИИ!!! – дівчина намагалась вхопити за якусь гілку, але все марно.

Біля Одеси скупчились інші хлопці, готуючись підстрахувати. Вишня могла приземлитись де завгодно, адже, чомусь, вона постійно міняла траєкторію польоту, і була то лівіше, то правіше. Сам політ тривав не більше двох секунд, але вона наче вічність летіла. От, вона приземлилась. Одеса роззиралась, шукаючи, куди впала подруга.

-Я тут! – дівична сиділа на Умані, що вже потирав місце ушибу. – Все хлопці, розходимось, я жива!

Вінниця трохи хруснула спиною, і повернулась до хлопця, на якому сиділа.

-Дякую, ти мене врятував! – вона встала і подала руку парубку, усміхаючись. – ти ж з двадцять другої?

-А…так – він зніяковіло прийняв руку.

-Я Вінниця, приємно познайомитись! А ось це Одеса. – вона вказала на прдругу, і та підняла руку і посміхнулась. – А ти?..

-Умань, приємно. – він видавив з себе посмішку.

-Слухай, ну я була дуже близько. – мовила Вінниця до подруги.

-Таки да… ну красавица, только чуть не подохла, один минус. – посміхнулась та.

Хлопесь видихнув, трохи відійшов і сів на мокру від роси траву. Він почав роздивлятись присутніх. Його друзі з паралелі Житомир і Ужгород, які знову писали фанфік, ще невідомі Уманю Луганськ і Донецьк, які сміялись з чогось, Одеса, Вінниця, Кривий ріг і Кропивницький, що сиділи гуртом і щось обговорювали. Львів і Франківськ сиділи неподалік один він одного, та не розмовляли. І ще хлопець і дівчина, Бердянськ і Маріуполь, на вигляд точно молодші за нього роки на два, але вони точно одинадцятикласники, тому…напевно такими вродились. А Харків знову поліз на дерево, слухаючи сміх і шпички Києва. І знаєте що? Цього разу в нього вийшло. Київ пригнічено сидів і подумки матюкав себе за те, що не поліз першим. Білявий одразу відкрив лист і пробігся очима по тексту.

-Тут написано, що ми йдемо в правильному напрямку, якщо знайшли цей лист. – повільно сказав він.

-І це все? – підійшов до нього Львів.

-Та ні тут ще щось… але я не можу зрозуміти що це. – він передав лист Львову.

Хлопець увожно роздивився останні рядки. Слова в них були незрозумілі, наче…

-Перевернуті! – вигукнув хлопець.

-Шо шо? – перепитав Харків.

-Ну, текст перевернутий. – сказав він, і, діставши з-за вуха олівець, почав “розвертати” текст.

-Ось…тут написано, що якщо ми не хочемо обходити увесь табір у пошуках входу…коротше, треба йти на південний захід, щоб підійти одразу до входу в табір. – Львів сховав олівець назад, і засунув лист в кишеню.

-А південний захід…якщо там схід, то там північ… – пробубонів Київ – нам туди!

З повною впевненістю парубок вказав пальцем в хащі.

-Ну, майже, – до нього підійшов Харків з компасом на телефоні, і переставив руку трохи лівіше, і пішов вперед. Київ роздратовано хмикнув, але пішов за хлопцем. У той самий час Луганськ з Донецьком йшли десь позаду усієї енергічної юрби, поспішно лускаючи соняшникове насіння з сіллю, за звичкою кидаючи шкарлупки на землю, просочену вранішнім дощем.

– Друже, що ти взагалі з цього приводу думаєш? Чи пройдемо ми взагалі цей дурнуватий квест? – трохи роздратовано спитав Донецькк у свого друга дитинства, з яким звик радитися у будь-якій життєвій ситуації, починаючи з вибору шкарпеток у школу і закінчуючи університетом на майбутнє. Ці хлопаки були тими самими “нерозлийводами”, чим іноді сильно дивували нових людей у їх оточенні. Деякі навіть іноді думали, що ті потайки зустрічаються. Одного разу Бердянськ, який прийшов до них у четверту загальноосвітню школу у п’ятому класі, після двох тижнів дружби з цими двома, дуже зацікавився питанням “а як так довго взагалі можна продружити?” але врешті-решт наважився розпитати їх аж в одинадцятому класі. Ніякого секрету у цій дружбі не було, Луганськ з Донецьком просто пасували один одному. Змалечку їхні батьки спілкувалися між собою і малі були вимушені робити те саме, але згодом ця нав’язана дружба переросла мало не в платонічні соулмейтські стосунки. Вони жили в квартирах один навпроти одного і їхні батьки не бачили то одного, то другого вдома днями й ночами. Вони пережили разом стільки проблем, дівчат і секретів після алкогольних переборщувань, що мали би просто вбити один одного або взяти посмертно клятву мовчання, аби бути упевненими, що ніхто ніколи не видасть їхні таємниці.

– Звичайно, дурнику, тут робити нічого – розгадувати ці загадки. Ще не встигне стемніти, а ми вже впораємося і будемо грати в п’янúцю з пацанами. Ти ж не забув взяти гральні карти, сподіваюсь? – підбадьорливо відповів другові Луганськ, який, мало не підстрибом в передчутті тусовки, йшов поруч.

– Ти завжди такий позитивний, що іноді то навіть виводить. А може ті орагнізатори взагалі вирішили просто дати нам заблукати і залишили ці паперові підказки на усіх шляхах, куди б ми не пішли, га? А, і карти я не забув, не парся. Якщо ми й справді колись дістанемося цілі – цього клятого табору, то може й зіграємо декілька раундів, – не здавався, негативно налаштований на увесь цей шлях, Донецьк.

– Гей, та не переймайся ти так! – трошки голосніше, ніж зазвичай, відмовив Луг, – Он подиви які у нас люди є! Львів одразу і знаходжувач усіляких підказок, і їх розгадувач. Бачив, як той допетрав, що мали на увазі автори папірчику? З ним не пропадемо – голова компашки. А Київ і Харків? То такі завзяті хлопаки, не пустять нікого вперед, самі усе спочатку перевірять і пілкуватимуться, щоб ніхто там зайвий раз не поранився. А Вінниця – відважне дівча, не бачив я ще таких.. Хоча, одну пам’ятаю, одна з твоїх пасій. Лиш ім’я не згадаю, Качка.. Калька.. Кавка?

– То була Каховка, – грубовато, як і завжди, але все ж таки трошки мрійливо відмовив Донецьк.

– Так, точно, вона! От вона була така сама. За всіх готова була дертися і заступатися, прямо як і Вінниця. Тобі такий темперамент подобається, скажи ж? Але вона, видно, зайнята вже кимось. Поки я ще не зрозумів, ким, але усе прийде з часом.

– Ти прямо Шерлок Холмс, усе розгадав і по поличкам розклав. Молодець, браво! Мені навіть подобається слухати твої роздуми.

– Правда? А я вже.., – тільки-но розпочав Луганськ, як їх, беззлобно, але власно гукнула згадувана хвилину тому Вінниця:

– Хлопці, ви там чого застрягли? Табір не чекатиме, рухайтесь!

І двоє, до цього не помічавші відстань, яка вималювалася між ними і компанією, попленталися в пришвидшеному темпі до інших, аби наздогнати.

***

-Знаєте, я вже сумніваюсь, що це квест. Вони просто вирішили поганяти нас по лісу. – через тридцять хвилин ходьби втомленно мовила Одеса.

-А може це справді перевірка? На витримку і все таке? – відповіла Винниця.

-Тоді я сильно розчаруюсь..- одночасно сказали близнюки.

Сонце вже встало, а табора ще не видно. Народ почав сильно втомлюватись, тому іноді сідали відпочити на пару хвилин. В жвавому стані лишались тільки Харків і Київ, які окрім “подорожі” ще й сваритись встигали. Аж ось на горизонті з’явився височезний дерев’янний паркан.

-Гей, народ, ми дійшли!!! – Крикнув Львів.

А Київ з Харковом вже тікали до паркану наввипередки, штовхаючись і проклинаючи один одного. Невдовзі до воріт дійшли усі.

-Це справді був весь квест…я розчарований. – мовив Ріг.

-Проте кроків в программу “Здоров’я” набили, як на мене, усе краще ніж могло би бути! – натхненно сказав Луганськ.

Дерев’яні ворота перед ними почали повільно відкриватись, запускаючи до себе одинадцятикласників. Ось і починається найкраща літня пригода – табір…