Локшина, розлука, космос

Роздратоване дзижчання старого ноутбука вщухло, надтріснутий екран згас. Хлопець змахнув з чола засалений чубок і потер очі — на сьогодні робочий день закінчено. Насилу випроставши спину, Марк підвівся зі стільця й ​​прибрав ноутбук зі столу.

 

Надворі вже давно стемніло. Сором’язлива тоненька смужка місяця показалася з-за хмар, але світло йшло не від неї, а від сліпучого променю ліхтаря, криво встановленого несумлінними комунальниками. З недавніх пір тільки він і освітлював кімнату вечорами.

 

Куцевалов виплутався з клубка колючих ковдр і вирушив на кухню вечеряти. Вечеря така ж, як і обід — локшина з окропом. Останній тиждень меню не відрізнялося різноманітністю: усі продукти скінчилися, а вийти на вулицю за чимось не вистачало часу. У холодильнику як виметено, а ось у кухонній шафці ще залишилася вівсянка та локшина швидкого приготування. Марк надав перевагу останній, а також випити чаю. Закипів чайник, і Марк акуратно розподілив рідину між великою чашкою та пластмасовою мискою. У першу — пакетик чаю, у другу — локшину, помішав ложкою вміст тарілки. Рудий кіт, що сидів на підвіконні, несхвально мружився, дивлячись на таку трапезу. Звичайно, у самого ж запаси дорогого корму — добірне м’ясо молодого єдинорога там, чи що…

 

Марк приступив до їжі. Він їв локшину, кусаючи прямо з ложки й не остуджуючи гарячий бульйон. Ароматизатори курки та спецій заповнили маленьку кухню, помітно дратуючи нюх кота. А ось Марка, здається, це не турбувало. Світлі очі, почервонілі й підкреслені лініями судин, дивилися в одну точку на стіні. У голові тривали мисленеві процеси.

 

Уже понад місяць Марк намагався дописати свою книгу. Він узявся за справу настільки рішуче, що практично забув про все: навколо Куцевалова немов утворилася мильна бульбашка, крізь яку зрідка проглядав навколишній світ. Зовні хлопець відростив світло-русяву щетину, відпустив чуба й втратив зв’язок із реальністю. А всередині нього невтомно варив казан, генеруючи потоки думок та ідей. Ті, зрозуміло, якнайшвидше переносилися в ноутбук і довгі пальці ледве встигали стукати по клавіатурі.

 

Спочатку на роботі в редакції колеги та керівництво поставилися байдуже до позаштатної діяльності Куцевалова. Потім проявилася деяка дещиця ревнощів, і молодого співробітника почали завантажувати додатковими завданнями, мовляв, щоб не відволікався на свою халтуру. Але натхнення новоспеченого письменника поступово поставило під загрозу роботу всієї контори: коли Куцевалов прострочив замовникам кілька проєктів, йому поставили ультиматум: або той пише заяву на звільнення й не псує репутацію всьому офісу, або йде у відпустку за власний рахунок, поки не допише, висловлюючись словами шефа, «цю трикляту книгу». Марк слабо намагався протестувати, але начальство, заставши хлопця за тим, як він у пориві розсіяності заганяв скріпки зі степлера до рукава сорочки, наполягло (а деякі особливо уїдливі та нечутливі до творчості особи ще й порадили до психіатра сходити).

 

На деякий подив Марка, сидіти вдома зі старим ноутбуком у пошарпаному котячими кігтями кріслі йому сподобалося більше, ніж у редакції. Офісний стілець із гнутою псевдоортопедичною спинкою — кошмар для хребта бідного співробітника — іноді являвся останньому в тривожних снах.

 

Буде неправильним промовчати про те, що Куцевалов проживав у квартирі не один, а з товаришем, певною мірою, колегою та найближчим другом. Принаймні так його представили квартирній хазяйці й надто допитливим знайомим. Друг, мабуть, був або настільки скромний, або навпаки позбавлений сорому, що задовольнявся місцем на двоспальному неширокому дивані. Але поки співорендар квартири тимчасово був відсутній, другу половину дивана завалили блокнотами та книгами, використовуючи ту як склад.

 

У відпустці (хоч і власним коштом) Марка вже нічого не відволікало, і він з головою пішов у письменство. За попередні місяці плідної діяльності квартира набула дивовижного вигляду: по стінах були розклеєні наліпки з нотатками та якимись блок‑схемами, усюди, навіть у туалеті на бойлері, красувалися якісь записи. Тепер, коли написання книги добігало кінця, хлопець практично не відходив від ноутбука з матеріалами, засмічуючи простір житлової кімнати та відриваючись від свого заняття лише на перекуси та нечасті дзвінки по роботі. Так минав і поточний тиждень.

 

***

 

Хлопець домивав посуд подертою губкою, коли задзвонив месенджер у телефоні. Марк витер руки рушником, глянув на дисплей і одразу взяв трубку:

 

— Привіт, Ігорю?

 

— Марку, привіт, — відповів стомлений, але явно щасливий голос. — Вибач, що не дзвонив, у нас тут п’ять днів нормального інтернету не було через аварію на місцевій електростанції. Я вже й забув, як телефоном користуватись, якщо чесно.

 

— А хто б не забув, — Марк посміхнувся й тепло додав: — котра година у вас там?

 

— Початок четвертої ранку, — співрозмовник придушив позіхання, — о восьмій виїжджаємо з готелю, потім в аеропорт. Нарешті вдалося дістати квитки, хоч і з купою пересадок. Сподіваюся, завтра ввечері вже буду в Києві.

 

— Слава квасоляному королю, ура! Перед вильотом напиши мені, будь ласка, добре? Я чекатиму.

 

— Звісно, ​​друже мій неземний, — знову позіхнув, — шкода, відеозв’язок не тягне, я б тобі краєвиди показав, тут така краса — тропіки!

 

— Вірю, потім фото покажеш, — Марк заходив кухнею, притискаючи трубку до вуха, — як ти взагалі?

 

— Нічого, нормально, ми з операторами стільки місць об’їздили, матеріалу підготували на кілька годин, дуже… Ми дуже… Загалом, вся група задоволена, відрядження вдалося, — голос Ігоря понизився, й Марк зрозумів, що час закінчувати розмову й не мучити співрозмовника.

 

— Гаразд, чую, ти вже засинаєш, іди лягай.

 

— Піду. Обіцяю завтра написати, як тільки зв’язок з’явиться. На добраніч, Маркізе.

 

— На добраніч, Ігорьку, чекаю на тебе.

 

Виклик завершився. Марк сів за стіл і підпер підборіддя долонями. Інтелектуально вимотаний за день, на диво, він зарядився енергією після дзвінка. У Куцевалова навіть з’явилися сили відірвати від блоку наліпок черговий листочок і скласти список покупок на завтра. Він було задумався, покусуючи кінчик ручки, як на телефон надійшло повідомлення. Подивився — від банку. Ось же Ігор, чортівня! Думає так само, як і він — кинув грошей на рахунок. Марк, звичайно, пообурювався для пристойності, але оскільки сам був трохи на мілині, подумки подякував чуйному відправнику.

 

Поки хлопець приймав душ і розстеляв ліжко, його думки були зайняті завтрашніми покупками. Куцевалов швидко побудував маршрут по магазинах і, вже лежачи в ліжку, хотів додати ще пару позицій до списку, але втома, що навалилася, а також тепла ковдра і кіт, який приліг біля ніг, змусили Марка заплющити очі за секунду.

 

***

 

Нестерпна важкість у грудях. Звело подих. Схоже на сонний параліч. Або?

 

Хлопець заворушився, і рудий пухнастий котяра невдоволено зіскочив на підлогу. Зазвичай він не дозволяв собі таких вольностей, але сьогодні змусили обставини: уже одинадцята ранку, а господар все ще не зволив встати й насипати їжі.

 

— Гермесе, це був замах на вбивство? — сонно звернувся до кота Марк. — Якщо так, то тобі ще є, до чого прагнути. — Куцевалов мимоволі подивився на годинник і ахнув — він відстає від розкладу вже на дві години!

 

Повідомлення від Ігоря вже надійшло, він в аеропорту. Тоді нема чого зволікати! Стрімко одягнувшись, Марк поснідав казна-чим з холодильника, і перед хлопцем тут же став вибір: спочатку шопінг, а потім прибирання, або навпаки. Дилему розв’язав Гермес, який звалив з підвіконня горщик з квітами. На щастя (для кота, напевно), рослина була безнадійно засохлою, так що Марк просто викинув черепки від горщика й прибрав землю. А далі пішло-поїхало… Прибирання зайняло три години. Квартира преобразилася: з вертикальних поверхонь зникла більшість наліпок зі старими записами, а з горизонтальних — пил. Повсюди посвітлішало, а після того, як господар, трохи повагавшись, помив вікна, він виявив, що на вулиці не так уже й похмуро, як здавалося.

 

Марк хотів влаштувати собі перерву на обід, але виявилося, що обідати зовсім нічим. Тоді довелося зібратися надвір. Після домашніх штанів джинси здалися йому майже парадним костюмом.

 

Спочатку Марк заскочив у господарські товари на розі й узяв за списком побутових дрібниць. Але в продовольчому супермаркеті голод зіграв з Куцеваловим злий жарт: хлопець отямився вже на касі, оплачуючи цілий візок усілякої всячини. Несучи важкі пакети додому, він сподівався на те, що після повернення Ігор не виселить його разом з усіма покупками на вулицю.

 

Ігор… До його дзвінка Марк ніби був заморожений у своїй письменницькій капсулі, а тепер з кожною секундою розтавав і все гостріше відчував, як йому не вистачало Ласточкіна весь цей місяць. Чому ж Ігор так довго був відсутній? Річ у тому, що кореспондента Ласточкіна було відправлено до країн Сходу готувати репортаж про Азію, але під кінець подорожі через проблеми з транспортом він застряг у якомусь селі у В’єтнамі, і двотижневе відрядження сильно затяглося. А за цей час Марк встиг здичавіти від відлюдницького життя й до болю затужити.

 

Прийшовши додому, Куцевалов відразу перевірив телефон. Ігор надіслав фото паперового стаканчика кави. На ньому бариста з аеропорту надряпав англійською щось на кшталт «Ікхор». Марк пирснув зі сміху й відправив у відповідь смайлик. От дивак!

 

Продукти вдалося розсувати по кухні, шафки та холодильник навіть зачинилися. Марк все ж таки вирішив трохи попрацювати й притягнув ноутбук на кухню. Поки закипала вода для пасти, (так, людина, яка кілька днів харчувалася дешевими макаронами, вирішила приготувати спагеті, не нам її засуджувати) Куцевалов перечитав кінцівку ще раз:

 

«Пекучий вітер обдував всю навколишню рослинність. Кущики пхалідарії повісили гілочки в поганому передчутті. З капсули вийшло четверо карплоксиканців у скафандрах кольору хакі. Один з них, одягнений найбільш пошарпано, завів кінцівки за спину й дотримувався чіткої дистанції з іншими. Дійшовши до плаского сірого каменю, завширшки як кілька капсул, процесія зупинилася.

 

 — Отже, Ти сам знаєш, що зробив. За умовами судового вироку, або Ти страчений, або вигнаний з нашої планети, обирай.

 

В’язень мовчав. Тоді до нього звернулися знову:

 

— Для нового життя можеш вибрати будь-яку планету, зірку, галактику, але на Батьківщину повертатися заборонено. Настав момент істини, кажи!

 

— Я давно вирішив: краще померти чесно, ніж тікати від правосуддя. Стратьте мене прямо зараз!

 

Трійця катів дістала бластери. Не підводячись, вони витягли зброю вперед і поцілили. Три червоні потоки хлинули з тіла засудженого. Він похитнувся, простяг руки в сторони й розсипався мільйонами сріблястих порошинок…»

 

Вода із шипінням перелилася за край каструлі й збігла на плиту, Марк поспішив прикрутити газ.

 

***

 

Полохливе весняне сонце вже сіло за обрій, а хлопець усе не припиняв кулінарний процес. Однією рукою помішуючи пасту з овочами, а іншою перевіряючи готовність м’ясного фаршу, самопроголошений шеф-кухар наспівував щось таке собі під ніс. Він увімкнув на фоні перше-ліпше відео й поки через брудні руки не мав можливості перемкнути ролик «Топ цікавих фактів про Хрущова».

 

Надійшло ще кілька повідомлень від Ігоря. Той писав, що здійснив останню пересадку й за півтори години вилітає до Києва. До зустрічі вже як рукою сягнути!

 

Марк закінчив із вечерею. Їжа пахла чудово:

 

— Гермесе, нумо, відійди, — кіт, уже поївши своїх м’ясних делікатесів, неспокійно крутився під ногами господаря, мабуть, сподіваючись, що йому щось перепаде.

 

Куцевалов навів лад на кухні. Час тягнувся невблаганно повільно. Як на зло, почали злипатися очі. Марк обійшов квартиру кілька разів, скидаючи уявні порошинки з м’яких меблів. Очікування починало напружувати. Приємне хвилювання змінилося легкою тривогою, серце прискорено забилося.

 

Дзвінок по месенджеру, Марк підірвався до телефону:

 

— Ігорю, ти ще в аеропорту? — у слухавці співрозмовника стояв гуркіт людських голосів різними мовами, було чути далекий голос диспетчера.

 

— Так, Марку. Наш рейс затримується через погодні умови, тут у Відні сильна злива. Не знаю, скільки доведеться чекати, може три години, чи більше. Лягай спати, я буду вже завтра.

 

— Ох… — Марк скуйовдив волосся й потер лоб у розпачі, — знаєш, а я як відчував це, от же… Ви там як з командою? Нормально їли сьогодні?

 

— Їли, в літаку нам обід давали, курка дуже непогана. Потім, на минулій пересадці, у кафе перекусили. Та їсти не дуже хочеться, якщо чесно, додому хочеться більше, — у голосі Ласточкіна прослизнули нотки розпачу.

 

— Розумію, Ігорьку. Знаєш, може, це й звучить як дурість, але подумай про те, що, в порівнянні з місяцем, тепер залишилося чекати зовсім небагато. Ми навіть в одній частині світу з тобою.

 

— Так і є, знаю-знаю, — співрозмовник посміхнувся й відразу замовк: диспетчер щось оголошував.

 

— Сказали чотири години до вильоту, блін, заї… Зарядити телефон варто б, — Ігор повернувся до розмови, — їбані віденські дощі. Гаразд, у мене тринадцять відсотків заряду залишилося й павербанк сів, піду розетку пошукаю. Марку, ти тут? Алло? — Куцевалов не відповідав. Він відчув, як напруження від очікування знайшло розрядку: з обох очей одночасно покотилося по сльозі. Чи то від образи, чи ще від чогось, але це щось геть не за правилами. Куцевалов поспішив відповісти більш-менш рівним голосом:

 

— Тут я, тут. Добре, біжи шукати розетку, я все ще на тебе чекаю, Ігорюню, — Ласточкін хихотнув.

 

— Добре, що тут усі українськомовні в туалет пішли, а російськомовні нахуй, а то в мене гучний динамік, засміяли б. Хоча на здоров’я. Гаразд, бувай, Марку, до зустрічі.

 

— Бувай, чекаю.

 

***

 

«Троє вартових космічного порядку у формених скафандрах вели закованого в електронейронні наручники засудженого. Той рівно крокував між кратерами, у своїх пошарпаних шатах нагадуючи біблійного мученика. Незабаром процесія зупинилася. Один із вартових звернувся до ув’язненого:

 

— За справедливим Законом нашої Галактики, Тобі доведеться понести кару за скоєне. Миттєва страта, або довічне вигнання зі своєї планети, вибирай.

 

Названий злочинець не поворухнувся.

 

— Ну же, будь сміливий перед обличчям правосуддя, кажи!

 

— Скажу. Це життя було прожите не дарма. І каятися мені нема в чому. Я обираю смерть!

 

Двоє в скафандрах одійшли вбік, третій став навпроти смертника. Байдуже дивлячись в очі навпроти, кат притиснув дуло казенної зброї до чужої скроні. Постріл — і тіло полетіло вниз, у глибокий кратер безіменної планети. Вершителі суду розвернулися й мовчки пішли назад до капсули.»

 

Ноутбук жалібно блимнув неяскравим екраном і вимкнувся. Добре, що Марк встиг зберегти документ, бо вийшло б неприємно. У грудях давило, десь нижче за горло стискалася грудка розпачу. Молодий письменник почувався хлопчиком, якого забули на дорослому святі. Загублений і переляканий, він без кінця блукає чужою квартирою, розшукуючи маму з татом, він заглядає в усі кути, обережно зазирає крізь щілини у двері, але знаходить тільки дядьок, що гомонять напідпитку, і тіток, які пускають сигаретний дим в обличчя маленького загубленого Марка.

 

Він ледве прийняв душ, потім повернувся до спальні. Розчищений від усього зайвого диван тепер здавався величезним. Порожня половина його муляла очі й серце Куцевалова. Загорнувшись у кілька ковдр, Марк все одно відчував холод. Сонливість хоч трохи заглушила тугу. Хлопець продовжував чекати:  він ліг у незручній позі, щоб не заснути. Мозок перестав працювати, він лише посилав одне й те саме повідомлення кудись у космос.

 

«БУДЬ ЛАСКА!»

 

***

 

Київські затори, улюблений предмет для жартів киян та гостей міста, на диво, цієї ночі були відсутні. Отже, кожен, хто цього бажав, міг дістатися швидко до пункту призначення. Одній людині це вдалося точно.

 

Надворі світало. Авто в’їхало у дворик, зупинилося, і яскраве світло фар згасло. Пасажир висадився з машини біля під’їзду п’ятиповерхового будинку, розрахувався з водієм, забрав багаж і разом із валізою, спортивною сумкою та рюкзаком увійшов до під’їзду.

 

Крізь не до кінця зачинену кватирку в спальню-вітальню однокімнатної квартири долинав гуркіт машин. Дмухав прохолодний весняний вітер. Марк ворочався уві сні, натягуючи ковдру то на ноги, то на ніс. Раптом стало тепло, прийшов спокій — ковдра, наче рятувальне коло, огорнула Марка з усіх боків. Через деякий час до ковдри додалося відчуття чогось м’якого та живого під боком. А в ногах ліг кіт. Цього пізнього ранку сонцю навіть за бажанням не вдалося б пробитися крізь щільно задерті штори. Під єдиною теплою ковдрою затишно влаштувалися двоє сусідів по квартирі, вони ж найближчі друзі, вірні товариші та люди, що люблять до глибини душі.

 

Марка розбудило дзижчання кавомолки. Він сів у ліжку, намагаючись збагнути, що до чого, а усвідомивши, скрикнув:

 

— Ігор!

 

За секунду Куцевалов опинився на кухні, де сусід по квартирі варив каву. Ось він, Ігор, хоч трохи порослий щетиною, хоч ще не відійшов від перельотів, але такий рідний! Світлі розпатлані й темні жорсткіші пасма волосся змішалися, поки Марк, міцно обіймаючи Ігоря, заважав тому сервірувати стіл (просто розставляти тарілки) для сніданку.

 

Їли вчорашню, але від того не менш смачну пасту з овочами. Куцевалов, не доносячи виделку до рота, заворожено слухав Ласточкіна:

 

— … і у Відні в нас вкрали частину багажу. У мене була ще одна сумка з сувенірами: там папая, мангустин та інші в’єтнамські смаколики, — Ігор з легкою досадою махнув рукою й продовжив: — а ще купив місцеву гостру локшину з різними смаками, тобі спробувати, і теж не довіз, — Марк подумки посміхнувся. Найближчим часом із нього макаронних виробів достатньо. Час переходити з напівфабрикатів на щось нормальне.

 

Хоч трохи наговорившись, чоловіки пішли надвір. Щоб виправити неподобство, яке панувало на голові в кожного, завітали до барбершопу. Після стрижки та гоління вони стали більше схожі на мешканців столиці й загалом мали приємніший вигляд. Можна було продовжувати прогулянку.

 

***

 

Гермес влігся на підлозі, ліниво споглядаючи вечірнє чаювання. Коту сьогодні пощастило отримати вдвічі більше корму, бо обидва господарі, забувшись, погодували вихованця. Марк не втримався та приніс ноутбук на кухню. Він хотів перепросити за це в Ігоря, але той все розумів і пішов на випередження:

 

— Покажеш, як справи з книгою?

 

— Та тут зовсім небагато залишилося, я зараз на волосину від слова «Кінець» на всю сторінку жирним шрифтом.

 

Ігор підвівся з місця й читав з екрана з-за спини Марка. Той не ворушився, майже чуючи потік чужих думок і з відчуттям теплого дихання Ласточкіна на шиї. Минуло кілька хвилин, і хлопець зрозумів, що читати там уже нема чого: руки Ігоря знайшли собі місце на талії Марка, а підборіддя обережно приземлилося на плече:

 

— Дуже потужно, але чогось не вистачає. Якоїсь таємничості наприкінці історії, нового витка, елемента загадки, — хрипкий шепіт на вухо письменника, — подумай ще, — м’які долоні проникли під домашню кофту й пройшлися ребрами Марка, примушуючи того ледь помітно здригнутися від легкого лоскоту. Губи Ігоря якось непомітно опинилися за міліметр від обличчя Марка. М’які короткі поцілунки змушували прискорено битися серце Куцевалова, який відвик від людського тепла за час розлуки та добровільної ізоляції від суспільства. Ніжність поступово поглинала обох.

 

***

 

Ігор уперше дозволив собі нечуване: він похропував, уткнувшись обличчям у подушку. Світло від машин, що проїжджали, нещадно било в очі, бо вікно кімнати зашторили похапцем і криво.

 

А Марк не міг заснути. Фізично його хилило в сон, але мозок не спав. Куцевалов знав, що саме тримає його у «вчора» і не дає потрапити в «завтра». Він тихенько виплутався з покривала та рук Ігоря й підвівся з дивана. Накинувши на плечі плед, навшпиньки прокрався до столу. Як на зло, старий ноутбук увімкнувся з якимось хрипким утробним виттям, і сусід заворушився на ліжку. Марк перелякано повіяв схопленим блокнотом на шайтан-машину, охолоджуючи натруджений компресор. Нарешті застаріла модель електронного йолопа дозволила відкрити текстовий документ. Сонні пальці літератора застукали клавіатурою:

 

«Всесвіт… Страшенно прекрасний у своїй вічній ночі. Одному його Творцю відомо, скільки було часу на той момент, коли меч правосуддя мав обрушитися на голову космічного засудженого. Гордий і безстрашний, самотній в’язень стояв перед лицем своїх катів.

 

— Ти готовий зробити вибір?

 

— Так, — гулкий голос не здригнувся.

 

— Отже, смерть чи вигнання?

 

— Вигнання. Або як я це називаю, міграція в невідоме місце на невизначений термін часу, — абсолютно серйозно сказав засуджений.

 

Кати не відповіли. Один із них лише кивнув у бік капсули, яка стояла між двома кратерами. Вигнанець легкою ходою попрямував до міжпросторового транспортного засобу. Білий костюм і сяючий шолом виділялися серед червоно-бурих краєвидів планети.

 

Опинившись біля дверей, він розвернувся до своїх колишніх наглядачів, махнув, наче прощаючись, і тієї ж миті силует вигнанця зник у капсулі. Незабаром апарат відірвався від поверхні й у свистячому піке пронизав небосхил. Ще мить — і він остаточно розчинився в темних глибинах космосу.

 

Вершителі суду не рушали з місця. Лише один ліниво кинув:

 

— Гонщик, що з нього взяти. Нехай зірки вкажуть йому праведний шлях у новому житті.»