Втілення пусток

Піти звідти вдалося лише за кілька годин. За цей час Польова настоянка не тільки трохи розслабила постраждалого, чиє око все ж вдалося врятувати, але й неабияк розв’язала йому язика. І поки Фред промивав інші рани та клопотав зі швами, він слухав те, що, можливо, зовсім не призначалося для його вух, але все ж до них потрапляло.

— Що найжахливіше ти бачив на пустках, Фред? — голос Балаура пролунав глухо, але в ньому звучали примарні нотки зацікавленості. Пустки – величезні занедбані відстані, запустілі ділянки дикої землі, могли дати сотні відповідей на це питання.

— Хм? — зайнятий бинтами, цілитель увімкнувся не одразу. — Ну, мабуть, таких великих скажених птахів. Що руйнують цілі поселення, варто їх гнізду з’явитися десь поряд. Те ще жахіття.

Він збрехав, авжеж збрехав — найстрашнішим, що йому зустрічалося, був Балаур особисто. І правду кажучи, він не був впевненим, що в цьому регіоні скажені пернаті ще траплялись. Але це тягнуло на обережну та універсальну відповідь.

Поранений зненацька хрипко зареготав, не дивлячись на те, що кожен подих завдавав йому болю. Фред вже зрозумів, що ватажок був міцно побитий. На його витягнутому, худорлявому, але сильному тілі розсипались численні гематоми. «А що як вони зустріли іншу банду? Раптом сюди дісталися рейдери з іншого регіону?..»

— Ти ніколи не вистромляв носа за межі стін, так? Називаєш мені те, чим лякають дітлахів. Втім, тобі й не годиться бруднити свої руки назовні. Ти вважаєш за краще плямувати їх кров’ю тут, — з насолодою промовив ватажок. Моторошності додавало те, що руки Фреда справді зараз повною мірою відповідали настільки яскравому опису. — Стосовно найжахливішого…… І я сам вагався відповісти на це питання, адже там, за межами табору, все однаково хаотично й огидно…

«А в таборі огидніше вдвічі.»

— …але, чорт забирай, мене завжди насторожувало те, що виглядає зовні і близько не тим, що собою являє. Такого добра там, назовні, багато. Отруйні квіти і вся ця мішура. Але цей сивий, він…

— Він був один? — чомусь запитав Фред. Неналежним чином перебив, але Балаур під дією ліків не морочився вимогами ввічливості.

— Так, на щастя, так. Хочеш знати правду? Я гадаю, що він не людина. Ти знаєш про «втілення пусток»? Це коли весь бруд, що там витає, раптом набуває фізичної форми, стає тим, що колись бачив. Тому кажуть, ні в якому разі не розбивати табор неподалік від розграбованого селища, тому що втілення не дасть спокою. Я в це не шибко вірив. Я купився на його рюкзак, на те, що він був увесь занурений в себе, на його сивину. Підійшов занадто близько.

Він замовк, тому що ліки почали пекти, а Балаур навіть у небезпечній близкості до смерті не хотів, щоб його голос тремтів. Фред мовчки чекав.

— Ти, мабуть, бачив, кому з нас трьох не пощастило більше за всіх. Томас навіть не був необережним. Диявол влучив в нього з такої відстані, що навіть мені стало цікаво, що в нього за дивовижна зброя. Зі мною йому було складніше. Свою людину я вже напевно втратив, тому не погнушався наблизитися, коли він забрав на себе всю увагу. На диявола чекала близька зустріч з моїм кастетом, та чорт забирай, у мене вдалося. Я був впевнений, що це ВІН залишився без половини обличчя, але ти знаєш, втілення мабуть вміють віддзеркалювати свої рани. У нього була розсічена брова, він напав. Ти… Ти бачиш, — Балаур втомлено провів долонню по вже обробленим ранам. — Страшно подумати, що було б, не будь нас троє. В кінцевому підсумку, його вдалося зупинити. Знаєш, що з нього випало?

Фред несподівано для себе здригнувся, він завжди ненавидів рейдерський жаргон. “І що ж ви забрали у переможеного вами випадкового мандрівника?” Поглинений своєю історією, Балаур цього навіть не помітив.

— Два страшенно дивні револьвери. Стародавні, як світ. Як з них можна було так вистрелити? Зпочатку я був вражений їх оздобленням і хотів залишити собі. Але тепер хочу позбутися, тому що є в них щось недобре. Як би вони не накликали до табору ще більше таких, як він. А ось його рюкзак виявився повним загалом пристойних багатств, що зовсім не тягнуло на винагороду за всі наші втрати, але послужило своєрідною втіхою. Моїм першим бажанням було розмозжити йому голову там же об наближчу скелю, бо вже чого-чого, а примар і демонів я не хотів би бачити поряд із табором. Але мій братець обіцяв мені кругленьку суму за якогось умільця, якого він міг би використати на своїй арені. Знаєш, з тих, де б’ються насмерть у різний спосіб. І я подумав, чого мені вмовляти і обманювати когось із своїх, коли я можу запропонувати йому самого диявола? Зрештою, цей білоголовий принесе мені більше користі, ніж шкоди. А щодо шрамів… Іноді їх все ж таки варто оновлювати.

Хрипкий голос ватажка перервався. Він втомився і його тягнуло в сон. Було б добре, якби він забув про всю цю історію. Дочекавшись наступного візиту занепокоєного долею Балаура рейдера, Фред залишив його і наприкінці непомітно зробив пару ковтків настоянки сам, щоб до світанку закінчити з двома іншими постраждалими. Вона добре бадьорила.

— Йди, — похмуро процідив рейдер. Це могло означати лише одне, і Фреду, чиїх послуг дійсно більше не потребували, не залишалося нічого іншого.