Втілення пусток

У котрий раз ретельно прокрутивши у руках два десятки тільки-но закупорених скляночок своєї хваленої польової настоянки, Фред вибрався з-за столу і всіма лишившимися силами подавив механічне бажання нарешті протерти очі. Пальці все щє були синьо-зеленими від інгридиєнтів і їх контакт з лицем, тим паче с очима, не обіцяв нічого доброго. До складу входило більше десятка рослин, від джантака до отруйних трав. Обережність була невід’ємною частиною процесу.

Вся кімната була затягнута їдким, терпким запахом, до якого він, втім, вже майже звик. Шлейф подібних запахів був його вірним супутником і раніше. А ще Фред був вдячний своїм творам за ту приголомшливу зосередженість, в котру вони його так глибоко занурювали. Кожен раз як він брався за роботу, в його думках не залишалося нічого, окрім колбочок, дозувань та розчинювачів. Чи не додав він помилково трохи більше, ніж очікував?..

Гучний, скрипливий звук сигналу, спорудженого місцевими умільцями, перервав його думки про вірні пропорції та заміри. Два звуки, що нагадували дзвінок, який зазвичай лунав в університетах, значили те, що чергова група повернулася з вилазки у пустелю. За традицією, напевно, принісши з собою декілька мішків награбованого, пару наскрізних поранень і близько трьох вивіхів.

Сон, значить, скасовується. Фред недбало зняв з вішака свою куртку і вийшов з кімнати у довгий, охолонувший за вечір в пустелі коридор з металевих плит та балок, що тягнувся на дві-три сотні метрів до центральної частини потворного, розкинувшогося павуком по пусткам рейдерського табора. Чотири місяці тому йому великодушно виділили кімнату десь на задвірках цієї споруди, неподалік місця де напередодні утилізації тримали тіла тих щасливчиків, кому вдалося скоро чи не дуже, тут вже як пощастить, покинути цей світ. Спочатку, буквально на мить, він внутрішнє збунтувався. Однак це місце єдине у всьому таборі було тихим, і йому не докучали ніякі випадкові гості. Плюсів за підсумком виявилося більше.

Він йшов швидко, майже біг, тому що мінливий шум, що доносився з інших частин табору, красномовно свідчив про те, що сталося щось неординарне. Навіть для табору, в якому постійно щось трапляється. Не те щоб видовище було зазвичай вартим уваги, однак як єдиний лікар він мусив гідно зустріти прибулих. Рейдери дуже не полюбляли вмирати прямо на пустках, і, маючи виключну витривалість, все ж воліли з останніх сил приповзати додому. Здалеку вже було видно їх миготливі спини.

— Хей, Фредс! — якими б порожніми не були коридори, в них неможливо будо не зіткнутися з ким-небудь у самий непідходящий момент. Ось і зараз дізнатися що трапилося єдиному мешканцю цього місця завадив один з рейдерів, що вилетів з-за рогу як куля. Їх нескінченні клички і імена зтиралися з пам’яті з тією ж небаченою швидкістю, з которою, не дивлячись на раніше згадану витривалість, все ж змінювалися їх володарі. Цей щє й володів особливим нахабством та не бажав довго церемонитися, він одразу підійшов до діла, що мучило його розум. — Як там твоя думка щодо нашої з тобою угоди… — ще молодий хлопець по-особливому підкреслив останнє слово, нетерпляче потираючи руки. — Не змінилася?..

Довге вигоріле на сонці волосся, поцятковане шрамами обличчя, одяг, що містив занадто багато нашивок — за цими ознаками Фред нарешті згадав його ім’я. Цей рейдер вже переслідував його добрих два тижні, і останнє, що слід було робити, це балакати з ним довше хвилини, але…

— Ти ж знаєш, що Балаур не схвалює психостимулянтів, Тревор, — майже скоромовкою промовив він.

Спантеличений рейдер на мить втратив дар мови і целітелю довелося поспіхом конкретизувати свої думки.

— Тобто хімії. Вона притупляє обережність.

— Хах, — зненацька хлопець на мить завис, а потім зареготав на весь коридор. Скритність та змови явно були не для нього, що зовсім не збігалося з тією завзятістю, з якою він намагався проштовхнути свою ідею. — Ти що, вирішив мене повчати? Хай не схвалює! Ми з хлопцями тільки хочемо бути трішки бистрішими. Ніхто не дивиться до останнього грама скільки трави тобі приносять. Невже не можна трохи непомітно відсипати? Що скажеш, Фредс?

Тревора було багато. Його слів та його запаху — від нього за кілька метрів пахло багаттям і ранами, які він не довіряв нікому, окрім природи. Справді, його відкритий до усього дух жадав чогось, що зробило би його що більш непередбачуваним, хоча куди вже далі. Однак існували суворі правила.

— Я не в змозі тобі допомогти. Особливо зараз. Що там сталося?.. — Фред розсіяно махнув уперед рукою.

— Ніц цікавого!!! Слухай-но, давай я сам тобі її принесу. І тобі навіть не доведеться витрачати те, що принесли збирачі. Для мене це не складно.

Його голос якось занадто сильно дрогнув. «Ні, Тревор не може йти такий розбещений, збуджений, з палаючими очима та з ліктями у крові звідти, де нічого не сталося…»

— Це ж далеко, — Фреда навіть не напружував довгий ніж, що висів у хлопця на поясі. Але він вважав за краще дотримуватися у розмовах і суперечках з рейдерами обережну тактовність, щоб випадково не стати ціллю прихованої образи. «І все ж таки як не вчасно!»

— Моя справа змотатися туди, твоя — зробити! Ну так що, Фредс? Ти думаєш, тобі за це нічого не перепаде? Ми домовимося. Чого б тобі хотілося?..

— Здається, я чув своє ім’я.

Нарешті усвідомивши відмову, Тревор нервово закотив очі. Підбивати порушувати правила інших у таборі було легше, ніж порушувати їх особисто. І у всьому цьому хитро заплетеному ланцюжку плана в дев’яти з десяти випадків винуватим би виявився, безумовно, не він, а цілитель, що вміє працювати з травами та постійно замишляє «чорт знає що, з самого початку не треба було мати з ним справи».

— Авжеж ти його чув, Фред, — ображено, з напругою у кожному слові вимовив молодий рейдер. — Адже Балаур залишився без ока. Йому його вибив новий полонений. Увесь сивий, можеш собі уявити? Тобі краще поспішати… Раз ми вже про це розмовляємо…

— Поговоримо пізніше, Тревор, добре? — його співрозмовник ледве стримав себе від того, щоб не осипати рейдера прокльонами. По спині вже побігли мурашки.

Проводжений його тріумфуючим поглядом, Фред поспішив туди, куди і шов спочатку, поступово переходячи на біг. «Трясця тому Тревору, він заговорював мене спеціально!» Коли цілитель, захекавшись, вбіжав у заповнений рейдерами величезний зал у вигляді куполу, недбало прикритий зверху металевими пластинами скрізь які вдень з легкістю пробивалося сонце, його ім’я дійсно ходило по рядах. І інтонація, з якою воно було сказано, напевно могла б розбудити страх, якби не незвичайна обстановка.

Розштовхуючи інших, спізнілий доктор пробився до центру скупчення місцевих жителів. До того моменту йому й самому стало досить тривожно. Схоже, доля підкинула йому шанс проявити свої рідкісні в цих місцях навички у всій красі.

Довге чорне волосся їх головного злиплося від крові, і те, що Тревор похапцем назвав вибитим оком, насправді виявилося жахливою раною на його обличчі. Один з двох його наближених явно спіймав кулю, що виглядало ще небезпечніше, нехай і не настільки відразливо. Однак зараз — зараз! — Фред беззастережно мав обов’язок врятувати їх ватажка. Ватажок не марно мав цей титул у найбільшому рейдерському таборі у регіоні, він був абсолютно невразливим, та вмів таке, що іншим і не снилося. «Що мало статися, щоб він дозволив так себе ранити?…»

— А, Фред? — з його частково скаліченого роту текла кров. Швидкий погляд на його живіт… Нічного небезпечного, тільки вибиті зуби. — Слухай, я повною мірою усвідомлюю обмеження, накладені на нас від народження, але було б дуже гарно, якщо б ти мене підлатав. Дуже не хочеться втрачати око, — він говорив стримано та повільно, буравлячи при цьому табірного цілителя своїм другим, дивом вцілівшим, каламутним та безбарвним, однак всевидючим оком.

— Так… Так, звісно, — не витрачаючи дорогоцінного часу, Фред  поспіхом підхопив ватажка під руку. Немислима близькість, допустима тільки завдяки його спеціалізації у цьому місці. Його єдиний одяг одразу ж забруднився чужою кров’ю, забруднився так, нібито сам Фред під нею походив на решето. Усередині усе стислося — він ненавидів кров, і на лице ватажка йому було боляче навіть дивитися. У думках вже вимальовувався план дій. Вони неспішно пішли у бік намета Балаура.

«Хто міг це зробити?» — гарячково думав цілитель. Обираючи між «хто наважився» та «хто насправді зміг підійти до Балаура так близько, щоб нанести цю безумовно болючу рану» він в глибині душі схилявся до другого, але передусім він поспішав врятувати потерпілого, і його схвильованість та трепіт заглушували ці чорні думки.

І все ж таки напослідок Фред розгублено поглянув на натовп — він точно щось упустив. Так хто ж отважився?.. Спільники Балаура, крехтячи від болю, чекали своєї черги. Декілька чоловік перераховувало вміст якогось рюкзака, ймовірно, ділячи черговий награбований видобуток. Однак погляди більшості присутніх у цій кімнаті були прикуті до нового лиця. Біглий, стурбований погляд цілителя вловив лише декілька помітних деталей.

Він був у тому віці, що у сучасних реаліях вже можна було назвати завидним — далеко не кожен переживав за четвертий десяток. І дійсно сивий, як і обіцяв Тревор. На його руках бовтався важкий ланцюг, з якихось причин його не збиралися вбивати одразу. У цьому місті така новина не була доброю. Вона прямо вважалася жахливою! А він, до всього іншого, ще й покалічив мстивого Балаура… І тримався тепер з приголомшливим спокоєм.

Раптово полонений трохи повернувся, та на мить вони з Фредом помітили один одного. Вони немов опинилися одні у всьому таборі, начебто тут більш не було шести десятків інших мешканців. Важкий, незворушний погляд незнайомця відчувався навіть здалеку.

І тут сталося жахливе. На відстані у декілька метрів табірний доктор стійко відчув зневагу, що долетіла до нього без усіляких слів, явну та нічим неперебивну. Тепер усе ставало ясним. Схоже цій чоловік ненавидів його більше всіх у залі.

«Він вважає, що я один з них… Він прийняв мене за одного з них, але все мабуть ще гірше, я не те що один з них, я ще й їм допомагаю…» — прозвучав у голові настирливий голос. За мить Фред втратив полоненого з поля зору у цьому хаосі. Особистий намет Балаура був вже дуже близько.